ПРАКТИЧНЕ заняття №1. 5 страница

В умовах масової неграмотності розгорнула просвітницьку роботу серед жінок за місцем учительської праці: навчала матерів правильно доглядати за немовлятами, ознайомлювала з основами гігієни, "хатнього" господарювання, агрономії, ветеринарії тощо.

У роки Першої світової війни Марія Омелянівна була депортована із прифронтової смуги в табори українських біженців і виселенців, організовані на південно-західних теренах імперії Габсбургів. Стала одним із засновників елементарної школи для маленьких українців у таборі в Ґмінді (Нижня Австрія), згодом опікувалася дітьми-сиротами та дівочою бурсою в таборі у Святобожницях (Південна Моравія). Після війни М.Домбровська працювала в школах Закарпаття (села Заріччя, Порошків). Виявила великий педагогічний хист, високий рівень методичної майстерності, була взірцем точності, обов’язковості та посвяти школі й учням. Ці якості М.Домбровської сучасники називали справжнім геройством. Скрізь, де вона працювала як учителька, шкільна влада, товариші і "прості люди" ставилися до неї з "признанням і поваженням, яке маємо для великих людей Перу Марійки Підгірянки належать більше 10 збірок віршів, окремі оповідання, поетичні п’єси, малі форми усної народної творчості, головними героями яких є діти дошкільного та молодшого шкільного віку, рідна школа і милий серцю край, його природа, жінка й Україна. Велику увагу М.Домбровська-педагог приділяла проблемам методики навчання дітей предметів початкової школи, особливо рідних мови та літератури й арифметики, та національно-патріотичного виховання молоді. Хто працює для народу чи людства лише задля слави, підкреслювала М.Домбровська, той не народ любить, а «ту славу». Діти, яких навчено вважати патріотизм дорогою до почестей, не будуть ніколи "щирими робітниками на народній ниві". Дучимінська Ольга-Олександра Василівна (1883-1988) Про перший рік учительської праці в народній школі присілка Залози Жовківського повіту на Львівщині (1902/1903 н. р.) та культурно-освітньої діяльності серед дорослого населення О.О.Дучимінська розповіла в автобіографічній повісті "Весняні дні". Згодом учителювала на Сокальщині (Львівська обл.), а з 1906 до середини 1930-х рр. – у селах Долинського повіту Станиславівщини (тепер Долинський і Рожнятівський р-ни Івано-Франківської обл.).

Після приєднання Західної України до УРСР деякий час була науковим співробітником Львівського етнографічного музею АН УРСР.

Богдан Романович Заклинський (1866 -1946) народився у Станіславі у родині, славній своїми культурно-освітніми традиціями. Б. Р. Заклинський популяризував українське друковане слово, прилучився до відкриття навчальних закладів, заснування бібліотек, культурно-освітніх товариств, хорів,. Учителював у с. Дорогинички на Володимир-Волинщині.

Працюючи у Львівській середній школі, Заклинський укладав читанку для 5 класу, до роботи над якою залучив Марійку Підгірянку, підготував до друку монографію «Українська культура духовна і матеріальна» (1942), співпрацював у дитячому журналі «Малі друзі» (1943) та в часопису «Українська школа» (1943).

Одну з перших спроб окреслити проблеми національного шкільництва та визначити шляхи їх вирішення молодий педагог зробив у 1914 р., опублікувавши в провідному громадсько-політичному щоденнику галицьких українців «Діло» статтю «Боронім виділову школу (з кругів учительських)». У ній він викрив антиукраїнський дух, що панував у тогочасних навчальних закладах, і висловився за потребу школи з рідною мовою навчання і вчителем-українцем.

Крушельницький Антін Володиславович (1878–1937) –голова Наукового товариства імені Шевченка Найбільш помітний відбиток на формуванні переконань А. В. Крушельницького залишила теорія “трудової школи”. Він обстоював думку, що праця в школі повинна стати, по-перше, одним із основних принципів і методів навчання й виховання, а по-друге, – навчальним предметом (ручна праця), по-третє, педагог розумів працю у школі не тільки як навчальну, а й як суспільно-корисну діяльність.

У період Першої світової війни праця. В. Крушельницький працював у Загальноукраїнській культурній раді у м. Відні, створеної для підтримки культурно-просвітніх, шкільних справ українців на еміграції (1915).

З квітня 1919 р. А. В. Крушельницький – міністр освіти УНР, а з жовтня 1919 до 1921 р. – голова Педагогічної місії УНР у м. Відні, створеної з метою підготовки і видання підручників та посібників для українських шкіл. За доби визвольних змагань українського народу працював у комісії закордонних справ та шкільній комісії Української національної ради (1921-1923), яка займалася освітніми й виховними проблемами, питаннями реформування українського шкільництва. У 1928-1932 рр. А. В. Крушельницький – редактор створеного ним часопису “Нові шляхи”, а згодом “Критик”(1933). У 1929 році педагог також очолював Комітет приватних учителів, що діяв при Головному відділі товариства “Учительська Громада”.

Кузьмів Ярослав (1894-1945) - педагог, громадський діяч. Центральною ланкою педагогічної концепції галицького педагога було індивідуально спрямоване виховання й навчання. В його працях постійно зустрічається слово одиниця (сучасний термін особистість)

Малицька Костянтина Іванівна (1872-1947) - педагог, письменниця (літературні псевдоніми та криптоніми Стефан Горський, Віра Кропивницька, Віра Лебедів, Віра Лебедова, Чайка Дністрова, В.Л., К.М., (к. м.) та ін.), видатна культурно-освітня й жіноча діячка.

Народилася в с. Кропивник Калуського повіту (тепер Калуський р-н Івано-Франківської обл.) у сім’ї греко-католицького священика і письменника І.Малицького. Після навчання у польській виділовій школі м. Станиславова склала екстерном "з відзначенням" іспити за Львівську державну жіночу вчительську семінарію і в 1892 р. розпочала самостійну педагогічну працю: спочатку в с. Єзупіль Галицького повіту, а невдовзі – в самому Галичі (тепер райцентр Івано-Франківської обл.).

К.Малицька стала однією з провідниць українського жіноцтва: відродила й очолила діяльність жіночого гуртка ім. Ганни Барвінок, стала членом Головного виділу наймасовішої української жіночої організації – "Союзу українок"; у 1937 р. ввійшла до складу Головної ради Всесвітнього Союзу українок, а через рік – до управи першої української політичної жіночої організації – "Дружини княгині Ольги". У 1941 р. заснувала й очолила харитативну громадську організацію "Жіноча служба Україні".

Вагомим є внесок К.Малицької-педагога у розвиток історико-педагогічних студій у Західній Україні, українського дитячо-юнацького книговидання і преси, в розробку проблем родинного та громадського дошкільного виховання, позашкільної освіти дітей, молоді та дорослого жіноцтва.

Петрів Іванна (Христина) Василівна 1892-1971) - педагог, громадська діячка, науковець, автор підручників і художніх творів для дітей. Перебуваючи з 1945 по 1954 рр. у Бельгії, Іванна Василівна Петрів стала активним членом української державної комісії, співзасновницею Об’єднання українок Бельгії (1949), членом Управи Українського науково-освітнього товариства, вела курси вихователів для Союзу української молоді (СУМ), активно співпрацювала під різними псевдонімами з християнськими журналами для дітей («Голос Христа Чоловіколюбця», «Голос спасителя»). У них письменниця друкувала дитячі вірші, оповідання. У 1949 р. побачила світ книжечка «За душу дитини». У цій збірці статей автор намагається допомогти молодим батькам в умовах «скитальницького життя» врятувати «молоді українські душі для Бога, для України».

Педагогічні зацікавлення І. В. Петрів пов’язували її з Об’єднанням українських педагогів Канади, де вона обіймала посаду заступника голови («місто голови»). Педагог була членом редколегії журналу «Рідна школа». Зі створенням при Світовій федерації українських жіночих організацій (СФУЖО) в Торонто виховної комісії вона постійно проводила виховні семінари та започаткувала виховний порадник у тижневику «Наша мета». У 1959 р. Світова федерація жіночих організацій призначила її головою виховної комісії СФУЖО в Канаді, а в 1963 р. – виховною референткою Управи СФУЖО, яка розпочала свою діяльність проведенням вакаційних півосель. Водночас, Іванна Василівна продовжувала підтримувати зв’язки з Європою: надсилала до католицького часопису «Наша церква» (Англія) статті, видала для інституту заочного навчання в Сарселі (Франція) «Скрипти методики виховання й навчання».

Ющишин Іван Михайлович (1883–1960) - народився в с. Залужся Мале Збаразького повіту в Залужжі Малім у (тепер с. Залужжя Збаразького району на Тернопільщині) у бідній селянській родині. По закінченні початкової школи продовжив освіту в Тернопільській учительській семінарії. Це був майже єдиний для селянських дітей шлях здобуття освіти, бо в учительських семінаріях того часу учнів забезпечували невеличкою стипендією, вони мешкали й харчувалися в бурсі, а навчання в гімназії було платним. Іван Ющишин був переконаний у тому, що вчительство як найбільш освічена частина народу. Він відіграв важливу роль у розвитку теорії національної освіти і виховання, в пропаганді ідеї рідної школи серед широкої громадськості, очоливши редакцію журналу “Учитель” – орган Руського товариства педагогічного – з 15 лютого 1911 року. “Учитель” містив статті про найновіші наукові здобутки вітчизняної і зарубіжної педагогіки, про шкільне і домашнє виховання, огляди про шкільні, виховні й станово-учительські справи багатьох країн і народів світу, закликав учительство до активної боротьби за свої права. Публікації в часописі розкривали роль учителя, складність його праці, становище в інших країнах, що піднімало авторитет педагогічної праці в суспільстві, вело до зростання розуміння ролі школи в житті народу, спонукало до боротьби за національну освіту і виховання.

ЛІТЕРАТУРА

Основна

Додаткова

1;7; 22; 25;27; 30, інформаційні ресурси

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПРАЦЮВАННЯ

Опрацювати питання

1. Педагогічні погляди К.Д. Ушинського.

2. Просвітницька діяльність і педагогічні погляди М.С.Грушевського.

3. Діяльність громадських товариств у царині освіти та шкільництва на початку ХХ ст

Контрольні запитання

1. Чому К. Ушинського називають видатним українським і російським педагогом?

2. Як К. Ушинський прагнув самовдосконалюватися у студентські роки?

3. Коли, де і на якій посаді К. Ушинський розпочав свою практичну педагогічну діяльність?

4. Чи задовольняла К. Ушинського робота службовцем в одному з департаментів МВС?

5. Завдяки яким і де опублікованим творам К. Ушинський став відомим педагогом?

Завдання для вивчення документів та першоджерел

1.Складіть хронологічну таблицю основних працю К.Д. Ушинського.

2. Які проблеми в організації шкільного навчання розкриває автор?

3. Головні причини незадовільного стану освіти. Якою мовою повинно здійснюватися навчання в школах України?

4. Чи є дана теза актуальною на сучасному етапі? «Чому ж то воно так, що на Україні не вчать дітей по-нашому, як треба?» (див.: Історія української школи і педагогіки: хрестоматія / [упоряд. О. О. Любар]; за ред. В. Г. Кременя. – К.: Знання, 2005. – С. 370–371)

5. Підготуйте індивідуально-творче завдання про життя і педагогічну діяльність галицьких педагогів.

Тема 12. РОЗВИТОК ОСВІТИ І ШКОЛИ В УКРАЇНІ у XX ст.

1. Шкільництво в Українській державі 1917-1919 рр.

2. Освіта у перші роки становлення радянської влади в Україні (1917-1920 рр.)

3. Розвиток українського шкільництва у період між першою і другою світовими війнами

4. Українська школа в роки другої світової війни і в повоєнний час.

5. Педагогічна думка.

На допомогу студенту

1. Шкільництво в Українській державі 1917-1919 рр.

Студенти повинні детально розглянути один з найскладніших періодів в історії України 1917-1920 рр. З’ясувати роль Української Центральної Ради, гетьманату П.Скоропадського і Директорії Української Народної Республіки у створенні принципово нової моделі системи народної освіти. Необхідно визначити організаційні основи, характер, зміст, форми і методи реформування освіти на кожному етапі української державності в 1917-1920 роках.

Студенти мають простежити характерні риси управлінської діяльності в освітній сфері на кожному етапі революції. Крім того, визначити вплив громадськості, державних і педагогічних діячів на хід освітніх перетворень.

Початком цих змін було повалення самодержавства у Росії під час лютневої революції 1917 р. Створена у Києві Центральна Рада вже 25 лютого закликала український народ до боротьби за вільну Україну. Розпочався широкий народний рух, який набрав національного забарвлення. Українське суспільство взялося, передусім, за відродження національної культури, рідної мови і школи.

Протягом 1917-1919 рр. Україна пережила кілька змін влади і періодів.

Перший період (від лютневої революції до проголошення першим Універсалом Центральної Ради автономії України 10 червня 1917 р.) – час влади російського Тимчасового уряду - на чолі освітнього руху в Україні стали громадські організації, серед яких найважливішу роль відігравало Товариство Шкільної освіти. Воно виконувало функції центрального державного органу у справах освіти, тобто робило те, що мав робити і не робив Тимчасовий уряд. Товариство організувало у квітні 1917 р. Всеукраїнський з’їзд учителів. На з’їзді були прийняті рішення про утворення Всеукраїнської вчительської спілки та про утворення Головної Шкільної Ради. Остання, по суті, була першим офіційним українським державним органом у справах освіти.

Другий період (від 10 червня 1917 р. до розпущення Центральної Ради 30 квітня 1918 р.,) – час правління Центральної Ради. Своїм I Універсалом вона проголосила Україну автономною. Тоді ж було утворено Генеральний Секретаріат Освіти на чолі з І.Стешенком.

Секретаріат освіти у тісному співробітництві з Всеукраїнською Учи­тельською Спілкою негайно українізували школи. Українізація мала на меті: навчання українською мовою, запровадження українознавчих предметів, підготовка навчальних підручників та посібників українською мовою, відкриття нових українських шкіл та реорганізація російських в українські школи, підготовка вчителів-українців тощо.

Влітку 1917 р. пройшли два Всеукраїнські вчительські з’їзди, які створили ґрунт для оформлення національної системи освіти. На другому з них (у серпні) було проголошено принципи побудови української школи: єдність і наступність усіх шкіл, право всіх на безплатну освіту, обов’язковість освіти, світськість освіти (хоч за бажанням батьків дозволялося релігійне виховання школярів).

Після проголошення IV Універсалом самостійності УНР (22 січня 1918 р.) на місці Генерального Секретаріату Освіти було створено Міністерство на­родної освіти на чолі з І.Стешенком. Було проголошено курс на забез­печення можливості одержати безплатну освіту у загальноосвітніх школах усім дітям.

Третій період (від 30 квітня 1918 р. до ліквідації Гетьманату 15 грудня 1918 р.) – Гетьманат на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. Дещо змінювалися засади освітнього життя країни. Замість принципу децент­ра­лізації запроваджувався принцип централізованого управління освітою. Но­вий міністр народної освіти професор Василенко відмовився українізувати існуючі школи, а висунув ідею українізації шляхом створення державним коштом нових національних навчальних закладів. Це певним чином затримувало темпи українізації освіти. Було зліквідовано Головну Шкільну Раду. Під кінець існування Гетьманату 27 листопада 1918 р. указом гетьмана було створено Українську Академію Наук, яка нараховувала 12 академіків. Першим її президентом вибрано Володимира Вернадського.

Четвертий період (з середини грудня 1918 р. до початку листопада 1919 р.) – влада Директорії відновленої УНР. Директорія, ставши на позицію, що тільки національна освіта може витворити активну націю, поставила освіту у своїй політиці на перше місце. Міністром народної освіти у цей період став професор І.Огієнко. Директорія прийняла постанови про запровадження в Україні всена­родного і безплатного навчання, про поліпшення матеріального становища учителів, про децентралізацію управління освітою. 1919 року було підготовлено «Проект єдиної школи в Україні».

За проектом планувалося запровадити трьохступеневу єдину загальноосвітню школу: молодша школа (4 роки); старша школа (4 роки); колегія (4 роки). Перших два ступені утворювали цикл основної школи, а третій – цикл середньої школи. У січні 1919 р. Директорія видала закон про державну українську мову в УНР.

Створена Західноукра­їнська Народна Республіка в числі основних питань державної політики велику увагу звертала на становлення національної школи. 6 листопада 1918 р. Українською Національною Радою був створений Державний Сек­ретаріат Освіти і Віросповідань, який очолив професор О. Барвінський, після переїзду уряду до Станіславу – доктор А. Артимович, а з 17 квітня 1919 р. – А. Крушельницький. Основні державні рішення щодо організації освіти були прийняті урядом після злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. В лютому 1919 р. у Станіславі розпочав роботу з’їзд представників на­родного учительства Західної України. Були розглянуті питання про орга­нізацію народного шкільництва і прийнято ряд резолюцій, серед яких: про­голошення школи державною інституцією, зарахування народних учителів до державних службовців, відлучення школи від політичних властей і інші.

Слідом за рішеннями з’їзду був виданий закон «Про основні уладження шкільництва на Західній Області Української Народної Республіки», який передбачав, що всі школи на даній території стають державними, а вчителі, які працюють в них, є державними урядниками. Державною мовою у всіх державних школах вважалась українська. Один із параграфів цього закону гарантував неукраїнському населенню право на школи з навчанням рідною мовою.

За розпорядженням секретаріату освіти «У справі тимчасових змін научних планів» передбачалося замінити обов’язкове вивчення польської та німецької мов на українську. Польська мова залишалась у середніх школах як факультативний предмет. У всіх державних і приватних школах з недержавною мовою навчання вводилась українська мова як навчальний предмет. У початкових школах українська мова була обов’язковою з третього року навчання, а в школах іншого типу – з першого року. На території ЗУНР діяли українські гімназії в Бережанах, Дрогобичі, Золочеві, Самборі, Станіславі, Сокалі, Стрию, Тернополі (відкрита у 1898 р.), працювали учительські семінарії у Бережанах, Коломиї, Самборі, Сокалі, Станіславі, Тернополі і інших містах. Законом від 4 лютого 1919 р. було удержавлено українські приватні гімназії в Копичинцях, Рогатині, Чорткові, Яворові, Городенці, Долині, учительські семінарії в Коломиї, Тернополі і Львові. Всього в ЗУНР діяло 20 українських гімназій, три реальні школи та 7 учительських семінарій.

Заслуговують на окрему увагу ідеї референта секретаріату освіти С.Сірополка. В серії своїх статей під назвою «Завдання нової школи» він писав: «Для сучасного життя необхідні самодіяльні, настирливі в досягненні своєї мети, шануючі працю, розумово та морально розвинені працівники як безпосередні учасники родинного, громадського та державного життя.

С.Сірополко уявляв нову школу як школу праці, а також як таку, що дає простір естетичним переживанням дитини. Народна школа, яка відкрита для всіх, не може залежати від якогось одного релігійного погляду, не може бути релігійною чи нерелігійною, тобто вона повинна бути світсько-ней­тральною школою. Основний педагогічний принцип – школа з рідною мо­вою викладання. Для реалізації цього принципу треба забезпечити кожній на­ціональності відкриття своєї школи державними чи громадськими коштами.

Перше місце у програмі початкової школи повинна зайняти рідна мова. Учитель повинен розвинути в дітях не тільки любов до рідної нації, але й розумову свідомість вартості своєї нації. У школі не повинно бути ніякої політики, ні урядової, ні протилежної; тут повинні панувати лише наука та мистецтво. Школа повинна бути пов’язана з життям, з самодіяльністю учнів.

2. Освіта у перші роки становлення радянської влади в Україні (1917-1920 рр.)

У грудні 1917 р. більшовики у Харкові проголосили Українську Радянську Республіку. Але їх влада в Україні в перші роки поширювалася лише на сході (Донбас), території УНР вони окуповували лише періодами. В перший (січень-лютий 1918 р.) і другий (лютий-серпень 1919 р.) періоди свого панування вони дотримувалися в освіті принципу про те, що українське населення саме вправі вибирати мову навчання своїх дітей. Але через сітку спеціальних агітаторів більшовики добивалися схильності людей до російської мови, що, у свою чергу, сприяло руйнуванню української освіти.

Остаточно радянська влада в Україні закріпилася з часу третього окупування її більшовиками (з грудня 1919 р.). Спочатку українські більшовики не мали чіткої освітньої політики, спрямувавши свої зусилля, передусім, на ліквідацію старої системи освіти, відокремлення школи від церкви, формування нового апарату управління освітою, втягнення у революцію і привернення на свою сторону широких мас учительства тощо. У грудні 1917 р. вони створили Народний Комісаріат Освіти України на чолі з В. Затонським.

Нову українську систему освіти більшовики намагалися будувати за російським зразком. Беручи за основу «Положення про єдину трудову школу», що діяло в Радянській Росії, вони прийняли у травні 1919 р. «Положення про єдину трудову школу УРСР «яке передбачало: запровадження безплатного і спільного навчання дітей обох статей з 8-ми років, загальноосвітній і політехнічний характер навчання, заборону релігійного виховання, введення в основу роботи школи продуктивної праці дітей. Заперечувалися перевідні і випускні екзамени, не допускалися домашні завдання учням, поділ на класи замінювався поділом на групи за рівнем підготовленості дітей до певних видів занять, ліквідовувалася 5-бальна система оцінювання знань.

У липні 1920 р. Наркомос УРСР видав «Декларацію про соціальне виховання дітей». «Декларація» вказувала на необхідність виховання дітей в дусі комунізму, трудового виховання, поєднання навчання і виховання у єдиному процесі. Окремі питання у документі трактувалися з позицій теорії «відмирання школи», замість шкіл рекомендувалися дитячі будинки та дитячі комуни, основним підручником проголошувалося життя, недооцінювалася роль сім’ї у вихованні дітей (виходили з помилкової думки про неминуче відмирання сім’ї в умовах соціалізму), а саме соціальне виховання розглядалося як засіб руйнування сім’ї і усунення її від виховання дітей.

У березні 1920 р. було затверджено українську радянську систему освіти, яка діяла з різними доповненнями десять наступних років. В основу даної системи було покладено соціальне виховання, а робота всіх освітніх і виховних закладів будувалася за трудовим принципом (на базі продуктивної праці для виявлення професійних нахилів дітей) і за своїми завданнями та змістом утворювала єдину систему професійної освіти. Її автор тодішній Нарком освіти Г. Гринько виходив з важливих потреб українського народу: необхідність підготовки кваліфікованих робітників для потреб відбу­дови господарства, необхідність організації захисту дітей і турботи про них через велику кількість сиріт і напівсиріт, які з’явилися у результаті революції та війни (~ 1 млн. або 1/8 всіх дітей).

Схема шкільної освіти (за проектом Г. Гринька): дошкільні заклади соціального виховання (дитячий садок, дитячий будинок, комуна, колонія) для дітей від 4 до 8 років; єдина трудова школа для дітей від 8 до 15 років (I концентр 4-річний – з 8 до 12 років, II концентр 3-річний – з 12 до 15 років); професійні школи (для молоді віком 15-18 років); вищі навчальні заклади (технікум, інститут, академія).

Хоч у травні 1920 р. було прийнято спільне рішення Наркомосів Ук­раїни і Росії «Про єдність освітньої політики», але українська система освіти складалася дещо відмінно від тієї, що діяла в Росії, хоч і будувалися вони за одним трудовим принципом. У Росії освіта була політехнічною, а в Україні всі навчальні заклади, поєднуючись з виробництвом вже з першої ланки, утворювали єдину систему професійної освіти. У Росії єдина трудова школа була дев’ятирічною, а в Україні – семирічною. У Росії технікум був підготовчою школою до інституту, а в Україні інститут і технікум визна­валися як рівноправні вищі учбові заклади з тією різницею, що технікум випускав вузьких спеціалістів-інструкторів, а інститут – висококваліфі­ко­ваних спеціалістів-практиків. На відміну від російської українська система виключала зі своєї схеми університети, у 1920 р. вони були реорганізовані в інститути народної освіти. Розходження в українській і російській системах освіти зберігалися аж до 1930 р.

3. Розвиток українського шкільництва у період між першою і другою світовими війнами

Радянська влада приділяла серйозну увагу проблемам розвитку освіти. Її керівництво добре розуміло, що освіта відіграє надзвичайно важливу роль у розбудові держави. У травні 1921 р. уряд Радянської України видав декрет про ліквідацію неписьменності. До цієї справи було залучено багато вчителів, грамотних людей інших професій, швидкими темпами створювалася мережа пунктів і шкіл ліквідації неписьменності (лікнепів). Вся робота Наркомосу здійснювалася під безпосереднім керівництвом більшовицької партії.

Протягом перших тридцяти років радянської влади основним держав­ним документом про народну освіту в Україні служив «Кодекс законів про народну освіту в УРСР», прийнятий 2 листопада 1922 р. «Кодекс» визначав наступну систему шкільної освіти, яка існувала до 1930 р.:

Професійна школа (15-17 р.)
Трудова семирічна школа (8-15 р.): I концерн 4 роки; II концерн 3 роки	Дитячий будинок (4-17 р.)
Дитячий садок (4-8 р.)

У зв’язку з великою кількістю безпритульних дітей і поширеною дитячою злочинністю у «Кодексі» вказувалося на необхідність відкриття виховних закладів для малолітніх правопорушників: дитячих будинків, трудових колоній і комун, дитячих прийомників і розподільників. Вказувалося і на необхідність створення закладів соціального виховання: дослідно-педологічних станцій, лікарсько-педологічних кабінетів і ін.

В основу роботи всіх освітніх і виховних установ були покладені трудо­вий процес та гармонійне виховання дітей шкільного віку. Вказувалося на велике значення дошкільного виховання, професійної освіти, пролетари­зації вищої школи, поширення політичної освіти серед усього народу тощо. Основними принципами системи народної освіти визначалися: єдність мети і завдань на всіх ланках; обов’язковість, безплатність і спільність для обох статей навчання в трудових і професійних школах до 17-річного віку; перевага у прийомі до всіх установ для дітей робітників і селян; відокремлення школи від церкви, заборона релігійного навчання і виховання дітей.

До кінця 20-х років у Радянській Україні спостерігається диференціація існуючих та поява нових типів шкіл. Семирічки у містах і селах ділилися відповідно на фабрично-заводські (ФЗС), що набирали індустріального ухилу, та агрономізовані семирічні школи, орієнтовані на сільське господарство. З кінця 20-х років почали з’являтися фабрично-заводські десятирічки (ФЗД) шляхом доповнення ФЗС третього концерну (15-17 р.). Для обслуговування сільської молоді 16-17 р., яка мала попередньо початкову освіту, створювалися школи селянської молоді. З метою реалізації принципу поєднання освіти з виробництвом почали утворюватися школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ) для молоді віком 15-16 р.

1921 року вперше в Україні з’являються робітфаки – нові навчальні зак­лади, у яких навчалися делеговані профспілками, партійними органі­заціями та армією робітники. Вони були індустріально-технічними та сільськогосподарськими. Термін навчання 2-4 роки. Робітфаки виступали засобом реалізації принципу пролетаризації вищої школи, оскільки їх випускники могли туди потрапити без вступних іспитів. Радянська влада ліквідувала академічну свободу вищої школи, що рівно ліквідації свободи наукового дослідження. З погляду більшовиків нема чистої науки і знання, тому й автономія вищої школи, як вияв духу науки, є абсурдом: все повинно бути підпорядковане державі.

До 1923 р. Наркомос України не мав визначеного плану організації роботи трудової школи. Було проголошено принцип творчості, що давало можливість учителям вільно вибирати зміст і методи навчання і виховання. З 1921 р. видавалися «Порадники соціального виховання.

Лише 1923 року Наркомос видав «Єдиний виховно-навчальний план в установах соцвиху для дітей до 15 років в УРСР». Він окреслював три головні аспекти підготовки учнів: трудознавство, культурознавство та природознавство. Через надмірний вплив «Декларації про соціальне виховання дітей» його автори надавали освіті другорядне значення, вона, на їх думку, сама прикладеться у процесі виховання, а традиційне навчання у школі визнавалося «буржуазною педагогічною мудрістю».

На основі «Плану...» були розроблені комплексні навчальні програми (теми-комплекси), що будувалися за принципом синтетичного узагальнення всього навчального матеріалу за схемою: природа–праця–суспільство. Ок­ремі навчальні предмети не виділялися. Вибрані комплекси знань (нап­риклад, про Землю) вивчалися трьома блоками: 1-й блок – елементи природничих знань; 2-й блок – знання з різних галузей вироб­ництва, техніки і ін.; 3-й блок – матеріали суспільствознавчого характеру. Позитивним у цих програмах було наближення змісту навчання до життя, реалізація міжпредметних зв’язків, формування активного став­лення учнів до природи тощо. Недоліком було те, що комп­лексна система освіти не давала учням систематичних знань з основ наук. Існувала проблема знань позакомплексного простору (Чи поєднувати роботу по засвоєнню звуків мови або дробів з вивченням теми «Тварини»? і ін.).

Дата добавления: 2015-05-24