Вчення Я.А.Коменського про школу. 3 страница

У зарубіжних країнах запроваджується обов’язкове навчання (Німеччина – 1751; Франція – 1879-1881; Англія – 1870; США у різних штатах по-різному починаючи з 1870; Японія – 1872). З кінця XIX ст. навчання у школах у більшості країн стає спільним для хлопчиків і дівчаток.

Педагогіка повертається лицем до дитини, підвищується увага до її особистості. На зміну активному вчителеві і пасивному учню приходять активний учень і вчитель-консультант. Педагоги-реформатори були одностайні у тому, що школа не тільки повинна повідомляти знання, а й турбуватися про загаль­ний розвиток дітей, про вироблення в них уміння спостерігати факти і робити узагальнення, самостійно набувати знання. У змісті навчання було поєднано теорії формальної і матеріальної освіти Нові педагогічні висновки і положення знаходять експеримен­тальну перевірку.

2. Характеристика наукових напрямків у зарубіжній реформаторській педагогіці кін. XIX – XX ст. Педагогіка «вільного виховання».

Вчені шукали виходу із ситуації, що склалася, тому в цей період з’являється ряд педагогічних теорій та концепцій.

Теорія «громадянського виховання» і «трудової школи» (Німеччина, засновник Георг Кершенштейнер (1854-1932)) користувався популярністю у Німеччині й інших країнах на початку XX ст. Він вважав, що головне завдання школи – «громадянське виховання» - виховання людей у дусі беззастережної слухняності, відданості існуючій державі. Корисний громадянин повинен прагнути і вміти служити державі.

Він уважав, що трудова школа є двох типів: середня загальноосвітня школа, яка готує до вступу у вищі навчальні заклади і в майбутньому – до розумової (наукової) діяльності. «Трудовий» характер такої школи полягає у прищепленні елементарних навичок наукової роботи у відповідних галузях знань. Фізична праця в такій школі непотрібна. Її замінює праця в лабораторіях, бібліотеці, трудова народна школа для широких мас населення, яка повинна готувати до практичної діяльності в сфері фізичної продуктивної праці. Формування умінь і навичок здійснюється у процесі занять певним ремеслом.

Така подвійність його педагогіки пояснюється поглядами на суспільну потребу в працівниках для різних галузей діяльності.

Студенти повинні ретельно опрацювати матеріал, пов’язаний із започаткуванням «нового виховання» – міжнародного педагогічного руху за оновлення школи й виховання, за побудову усієї навчально-виховної роботи виходячи з інтересів дитини в даний момент. Для того, щоб розібратися в ньому, студенти повинні знати, що: у країнах Західної Європи цей рух дістав назву нового виховання; в Німеччині – педагогіки реформ; у США – прогресивізму.

Представники цього руху - Овід Декролі (1871-1932), Адольф Фер’єр (1879-1960), Едмон Демолен (1852-1907). Принципи нового виховання здійснювалися у школах інтернатного типу. В них проголошувалася відмова від зубріння, формалізму і схоластики, велика увага приділялася фізичному та естетичному вихованню, ручній праці, дитячому самоврядуванню.

Головним представником і засновником педагогіки прагматизму (діяльної педагогіки), поширеної у США та Англії, був Джон Дьюї (1859-1952). Сутність прагматизму – справжнє все те, що дає користь. Дьюї ігнорував необхідність систематичного вивчення навчальних предметів, у його школах було уведено практичні заняття: діти пряли, шили, готували їжу тощо. Праця дітей була не тільки засобом ознайомлення з виробничою діяльністю, а й основним джерелом для здобування знань з основ наук. Дьюї, переоцінюючи значення практичної дії, недооцінює практичних знань.

Важливе значення відігравала т.зв. педагогіка «дії» – течія в реформаторській педагогіці кінця ХІХ – початку ХХ ст. в Німеччині, яка була спробою біологізувати педагогіку. Засновником цього напрямку був німецький педагог Вільгельм Лай (1862-1926).

На зламі ХІХ – ХХ ст. у деяких європейських країнах і США створюються лабораторії – спеціальні центри психологічних і педагогічних досліджень. Поява таких центрів зумовила виникнення експериментальної педагогіки. Представником цього напрямку був німецький вчений Ернст Мейман (1862-1915). Мейман вважав педагогіку наукою, полем діяльності якої є дослідження: фізичного й психічного розвитку учнівської молоді, її мислення, сприймання і т.д.; навчально-виховного процесу школи; індивідуальних особливостей учнів, їх інтелектуальних здібностей тощо. Експериментальна педагогіка послуговувалася анкетуванням, тестами, бесідами, експериментами, статистичними даними, збиранням та аналізом різноманітних фактів.

Заслугою експериментальної педагогіки були передусім точність і визначеність її результатів, поданих у точних числах чи мірах, хоча не всі педагогічні структурні елементи можна охопити в рамках експерименту. Експериментальна педагогіка потребувала всебічного дослідження дитини. Серед багатьох педагогічних концепцій однією з найзагальніших необхідно вважати концепцію «педагогіки вільного виховання». Її відстоювали шведська письменниця та громадський діяч Елен Кей (1849-1926), італійський педагог Марія Монтессорі (1870-1952) та інші. «Педагогіка вільного виховання» – одна з найбільш загальних концепцій реформаторської педагогіки. Елементи цієї концепції проникають практично в усі інші педагогічні напрямки. Де­візом «педагогіки вільного виховання» став німецький вислів «Все для дитини, що навколо дитини». Кредо цього напрямку пояснив аме­риканський педагог і філософ Д.Дьюї: «Відбувається зміщення центрів тяжіння. Дитина стає сонцем, навколо якого обертається виховання.» Представники «вільного виховання» виступали за ломку педагогічних традицій, які обмежували свободу та ініціативу дитини, висували ідею самонавчання і самовиховання. Виходячи з того, що дитина від природи здатна до самостійного розвитку, вчені вважали головним завданням педагога створення для дітей такого оточення, яке б допомагало самонавчанню і самовихованню. В основі навчання і виховання мають бути лише інтереси дитини, її самостійність. Натомість вони пропонували створювати для дітей такі умови, які б давали їм поживу для самовиховання. Основним недоліком цього напрямку є надмірний педоцентризм.

М.Монтессорі висунула вимогу всебічного вивчення дитини, а саме проводити систематичні антропологічні обстеження дітей, організувати лабораторії по вивченню психічної діяльності дітей.

Педагогічні теорії і концепції, що виникли в цей період були спрямовані на приведення у відповідність навчання і виховання дітей з розвитком суспільно-економічних відносин. Науково-технічна революція поставила нові вимоги до людини. Перш за все, це - відповідальність за повсякденну діяльність, високопродуктивну працю, та інші. Для розв’язання цих проблем необхідно було здійснити реформу освіти. Така реформа була проведена в 2 етапи (періоди). Перший період 60-70 роки ХХ ст. У цей час були прийняті законодавчі акти, спрямовані на продовження термінів обов’язкового навчання, усунені перешкоди на шляху отримання середньої освіти, середня школа стала загальнодоступним масовим навчальним закладом. Другий період (80-90 рр.) характеризується якісними змінами в освіті: проходила стандартизація національних систем з питань освіти, акцент наголошувався на неперервності освіти і підвищенні якості знань.

Особливої уваги заслуговують вальдорфські школи, які були засновані Рудольфом Штайнером (1861-1925) в 20-х роках ХХ ст. у Німеччині. Навчання в школах тривало 12 років, 13 клас – додатковий, проводив підготовку до вступу у вищі навчальні заклади. До цих шкіл прикріплені також дитячі садки. На другий рік учнів не залишали, із школи не виключали, оскільки оцінки не виставлялись, а надавались лише відгуки про успіхи. Навчання здійснювалосья без підручників: учителі читали лекції, а учні зконспектували отриману інформацію, опрацьовували додаткові джерела. Всі предмети на середньому і старшому ступенях викладались циклами по 2 години на день протягом 3-х тижнів у кожному півріччі (окрім німецької, іноземної мов, математики, музичних і практичних занять, викладання яких вимагає неперервності і послідовності). Система циклічного вивчення предметів мала свої недоліки (розрив між циклами становив біля чотирьох місяців і тому багато що забувалось) та переваги (учні отримували можливість упродовж трьох тижнів поглиблено вивчати один предмет, зрозуміти його логічну сутність). Велика увага приділялась естетичному вихованню, у школі були уроки ритміки, музики, співів. З першого класу вивчали в ігровій формі дві іноземні мови..

Основним принципом в організації вальдорфських шкіл була свобода. В школі діяло самоуправління. Починаючи з першого класу дівчатка й хлопчики вчились в’язати на спицях, гачком, вишивати, потім шити, а з 8-го класу учні шили на швацькій машинці. Починаючи з 11-го класу учні розподіляються за трьома потоками: загальноосвітній, соціально-педагогічний, технічний. У 13-му класі учні технічного напрямку проходять 12-тижневу практику на промисловому підприємстві. До 8-го класу з учнями працює в основному один учитель – керівник класу. У 8-му класі йому належить приблизно 50-55% навчального часу. Починаючи з 9-го класу навчальні курси ведуть вчителі-предметники.

Для студентів важливим у контексті вивчення даної теми є аналіз педагогічних поглядів С. Френе (1896-1966). - французького педагога, засновника і керівника «Міжнародної федерації прихильників нової школи», представника «прогресивної педагогіки». Основний принцип створеної Френе «нової школи» – здійснення навчання через самодіяльність учнів. Головна форма цієї самодіяльності – вільний виклад (усний, а потім письмовий) ними своїх вражень і думок (так званий вільний текст).

Студенти повинні також чітко знати досвід роботи експериментальних шкіл США. 1) У.Кілпатрік - метод проектів – організація навчання, за якою учні набувають знань і навичок у процесі планування й виконання практичних завдань – проектів. Базується на теоретичних концепціях прагматичної педагогіки. 2) К.Уошборн – Віннетка-план - система індивідуалізованої організації навчально-виховного процесу, яка виникла у США в 1919-1920 рр. Дістала свою назву від селища Віннетка поблизу Чикаго. Кожен учень проходив курс навчання за індивідуальним навчальним планом своїм власним темпом. Для цього застосовувалися детально опрацьовані друковані «робочі матеріали». Роль вчителя зводилася в основному до нагляду за заняттями учнів. 3) Е.Паркхерст – Дальтон-план - система організації навчально-виховної роботи в школі, заснована на принципах індивідуального навчання. Назва походить від м. Долтон у США, де її було вперше застосовано на початку ХХ століття. При цій системі учень одержував завдання від учителя, виконував його самостійно і здавав учителеві. Учням надавалася свобода як у виборі занять, черговості вивчення різних навчальних предметів, так і у використанні свого робочого часу. Річний обсяг навчального матеріалу ділився на місячні розділи, які, у свою чергу, ділилися на щоденні завдання. Учні працювали в окремих предметних кабінетах-лабораторіях (звідси й назва Дальтон-план – «лабораторний план»), де учні отримували консультації учителя-спеціаліста з даного предмету.

Позитивом даної системи навчання було те, це давало можливість пристосувати темп навчання до можливостей учнів.

ЛІТЕРАТУРА

Основна

1; 2; 5; 8; 14; 16; 19; 23; 32; 34

Додаткова

7; 11; 14;25, інформаційні ресурси

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Опрацювати питання

1. Педагогіка прагматизму. Його мета, принципи, зміст, методи та форми.

2. Психоаналітична педагогіка (Фрейд, Адлер, Фромм, Хорні, Роджерс).

3. Школа і педагогіка в високорозвинених країнах світу після Другої Світової війни (1945–2009 рр.)

Контрольні запитання

1. Чому течія експериментальної педагогіки дістала таку назву, хто із зарубіжних педагогів входив до її складу і якими були результати їхнього експериментування?

2. Що таке педологія, що зумовило її появу, у творах яких зарубіжних учених розроблено її засади, у чому вони полягали?

3. Хто з відомих зарубіжних педагогів прагнув втілювати в життя ідеї педоцентризму у своїй школі і як будував у ній навчання?

4. Що таке прагматична педагогіка, хто із зарубіжних педагогів був її основоположником?

5. У яких творах він розробляв проблеми прагматичної педагогіки, в чому вона полягала?

6. Кого із зарубіжних педагогів об'єднувала реформаторська течія нових шкіл і нового виховання, послідовниками ідеї якого педагога себе вважали та яке основне завдання ставили перед собою?

7. У чому суть психоаналітичної педагогіки (Фрейд, Адлер, Фромм, Хорні, Роджерс.

Завдання для вивчення документів та першоджерел

1. Підібрати для колективного обговорення із періодичної преси, радіо телепередач матеріал з теми заняття.

2. Проаналізуйте уривки з праці М. Монтессорі «Метод наукової педагогіки, застосовуваний до дитячого виховання в «будинках дитини», знайдіть відповіді на запитання, у чому полягає суть «методу М. Монтессорі»?

3. Прокоментуйте подану цитату М.Монтессорі: «Хто побачить і порівняє наших дітей зі звичайними дітьми чотирирічного віку, які плачуть, усе ламають, до чого б не доторкнулися, яким треба прислужувати, того глибоко зворушує і дивує ця картина. Досягнені нами результати зумовлені, оче­видно, розвитком сил, які дрімають у самій глибині людської душі» (див.: Коваленко Є. І. Історія зарубіжної педагогіки. Хрестоматія: навч. посіб. / Є. І. Коваленко, Н. І. Бєлкіна; за заг. ред. Є. І. Коваленко – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – С. 536).

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ШКОЛИ І ПЕДАГОГІКИ

Тема 8. ВИХОВАННЯ, ШКОЛА І ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА В КИЇВСЬКІЙ РУСІ

1. Виховання дітей у східних слов’ян

2. Виникнення й розвиток письма у східних слов’ян. Велесова книга – перший український літопис.

3. Розвиток освіти й шкільництва в Київській Русі

4. Педагогічна думка Київської Русі

5. Розвиток шкільництва в Галицько-Волинській державі

На допомогу студенту

1.Виховання дітей у східних слов’ян.

Рекомендуємо студентам працюючи над темою охарактеризувати систему виховання східних слов’ян у первісному суспільстві. В першу чергу слід виявити і проаналізувати, що східні слов’яни відокремились від слов’янської мовної сім’ї у V–VI ст. Виховання як спеціально організованої не було, воно здійснювалось у процесі трудової діяльності.

Важливим є той факт, що східні слов’яни створили оригінальну, а й гуманну систему виховання, яка відображала досвід народу, соціальні взаємовідносини, всередині яких вона виникла і розвивалася. Потрібно також відзначити, що писемність і школи в нашій країні виникли ще задовго до прийняття християнства. Звернути увагу на те, які історичні факти вказують на виникнення писемності у древніх українців.

Тут варто скласти логіко-структурну схему змісту виховання у первісному суспільстві.

Мета виховання у східних слов’ян - передача підростаючому поколінню трудових умінь, встановлених способів поведінки, релігійних уяв­лень, традицій, звичаїв, обрядів, а також підготовка мужнього воїна – захисника своєї землі. У період матріархату і екзогамії діти до 5-6-років виховувалися матір’ю. Пізніше хлопчиків передавали у спільні чоловічі житла, а дівчаток – у жіночі.

У період матріархату та екзогамії дітей до 5-6 років виховувала мати, пізніше хлопчиків віддавали до спільних чоловічих жител, дівчаток – до жіночих, де їх наставниками ставали брати і сестри по матері.

У V-VI ст. поширюється велика патріархальна сім’я (кілька поколінь родичів). Виховання дітей здійснюється за принципом ро­дового колективізму

З утвердженням патріархату і моногамії з’являються т.зв. будинки молоді. Там старші члени роду допомагали дітям оволодіти прийо­мами праці, правилами полювання, виготовленням знарядь праці, навич­ками військових дій, а також передавали їм заповіти предків, моральні норми та ознайомлювали з родовими звичаями і обрядами. Тут утверджувались роль чоловіка – мисливця, воїна, та жінки – вмілої господарки, яка вміла була прясти, ткати, за необхідності мусить дати відсіч ворогові.

У VIII-IX ст. завершився перехід до сім’ї, яка складалася з чоловіка, дружини і їхніх дітей. Поступово основним осередком соціалізації дітей виступає сім’я і виховання стає переважно сімейним. Будинки молоді як такі зникають.

Виховання дітей у східних слов’ян чітко регламентувалося соціальними механізмами передачі досвіду, у якості яких виступали народні традиції, звичаї, обряди, ритуали та виробничі, моральні й правові форми діяльності, куди діти включалися з раннього віку. Основою моральних стосунків була общинна власність на засоби виро­бництва. Крім морального велика увага приділялась фізичному вихованню та засвоєнню гігієнічних правил. Ідеологічною основою виховання була язичницька релігія. Діти разом з дорослими брали участь у народних святах, залучалися до культової діяльності, вивчали культові пісні і танці.

Для студентів важливо визначити послідовність етапів раннього виховання дітей: період баяння (від народження до 1,5-2 років) - найбільша роль колискової пісні як основного засобу виховання; період пестування (1,5-2 – 5 років) – дитячі ігри – важливий засіб виховання дитини; період набуття трудових навичок (5-10 років) – важливу роль відігравала праця, звичаї і обряди.

Завершальний етап виховання – ініціації (система випробувань на фізичну зрілість і виробничу готовність) - фізичне, гігієнічне виховання (чистота тіла, загартування, боротьба, стрибки, їзда верхи, зброя). Археологія знайомить нас з дитячими гребінцями, рукомийниками, малими серпиками).

Для студента важливим є той факт, що у VIII-IX ст. зароджуються феодальні відносини (суспільний розподіл праці, майнове і соціальне розшарування суспільства, приватна власність та ін.). Формою переходу від общинної власності до приватної стає виділення з великих патріархальних менших сімей внаслідок розвитку землеробства, боротьби за земельні ділянки тощо. Першими осередками такого суспільства стають невеликі сім’ї. З’являється територіально-сусідська община.

2. Виникнення й розвиток письма у східних слов’ян.

Студентам слід наголосити, що найвищим досягненням східних слов’ян у ранньофеодальний період було створення буквено-звукової графіки письма, яка основою виникнення шкільного навчання. Але формуванню азбуки передували тривалі пошуки. Давня східнослов’янська язичницька культура була безписемною, знання, як правило, передавались усним шляхом. Однак варто студентам наголосити про те, що є свідчення, що предки східних слов’ян використовували особливі письмена «риски і різі». Назва походить від способу нанесення знаків цього письма. Їх вирізували на дереві, бересті, стінах і ін. Це письмо було примітивне і являло собою різновид піктографії.

Історичні джерела свідчать, що у IХ-Х ст. східні слов’яни вже використовували буквено-звукову систему письма, насамперед у релігійних цілях, для потреб торгівлі й ремесла. Такою системою письма була глаголиця (азбука, де звуки слов’янської мови передавалися грецькими буквами). Причому, вона була без «устрою», тобто не всі типові звуки слов’янської мови мали відповідні письмові знаки. 855 року Кирило модернізував глаголицю, пристосувавши її до звукової системи східнослов’янської мови. Нову азбуку названо кирилицею. Найвищим досягненням східних слов’ян у ранньофеодальний період було створення буквено-звукової графіки письма. Але формуванню азбуки передували тривалі пошуки.

Для всебічного аналізу даної теми необхідно з’ясувати місце першого українського літопису – Велесової книги у вихованні і відтворенні історичної правди про виникнення української мови, національної школи, освіти і педагогіки. Найважливішими чинниками, які сприяли зародженню і поширенню у кінці VII-IX ст. писемної культури у східних слов’ян, були: становлення феодального способу виробництва; піднесення ремесла і торгівлі, особливо зовнішньої; зростання міст як центрів економічного, культурного і політичного життя; виникнення перших державних утворень. У 882 р. східнослов’янські князівства консолідуються в єдину державу – Київську Русь.

4. Розвиток освіти й шкільництва в Київській Русі.

Вивчаючи період після прийняття Київською Руссю у 988 р. християнства, студенти повинні звернути увагу зміни (позитивні і негативні), що відбулися у суспільстві.

По-перше, прийняття християнства сприяло розширенню економічних, політичних культурних зв’язків з Візантією, іншими країнами; запроваджувалася «кирилиця» (сучасна назва – старослов’янська), адаптована до української мови, яка полегшувала переклад книг з грецької мови на слов’янську, що сприяло поширенню античної літератури, науки, педагогічних ідей.

По-друге, прийнявши християнство, князі спалювали язичницьких ідолів богів, знищували книги, забороняли відправлення свят, обрядів, пов’язаних з язичницькою релігією; було знищено великі надбання дохристиянської культури.

Існування писемності на Русі в язичницький період підтримувалось як індивідуальним, так і груповим навчанням грамоти. Зародковою формою шкіл було групове навчання, які з’являються з винайденням буквено-звукової системи письма. До прийняття християнства перші школи були двох типів: язичницькі та християнські. З прийняттям християнства освіта й шкільництво у Київській русі проявило себе в існуванні різних типів шкіл: школи «книжного вчення», школи грамоти, монастирські школи, «кормильство», жіночі школи та ін.

Перше офіційне свідчення про появу шкіл на Русі датується 988 р. і пов’язане воно з хрещенням Русі. У «Повісті временних літ» читаємо, що князь Володимир відкрив у Києві при Десятинній церкві школу «книжного вчення». Хрещення Русі і розповсюдження грамотності через шкільне навчання були ланками однієї політики князя Володимира, який бажав укріплення держави, і тому прагнув підготувати грамотних людей, передусім, для дер­жавного апарату, які б могли уміло вести внутрішню і зовнішню політику. З іншої сторони, і християнська церква була зацікавлена у підготовці освічених людей – ідеологів нової релігії. Рівень розвитку ремесла і торгівлі вимагав грамотних людей.

Школи «книжного вчення» – школи підвищеного типу. За свідченнями літописців у такій школі було 300 дітей. Зміст навчання включав «сім вільних мистецтв». Навчання тут здійснювалось за внесеною християнством книжною систе­мою, де головною була робота з книгою, з текстом. Випускники школи реалізовували себе у різних сферах дер­жавного, культурного та церковного життя. Відомою школою «книжного вчення» була школа Володимира (988 р.), двірцева школа Ярослава Муд­рого (1037 р.) і ін. Остання існувала при Софійському соборі носила між­на­родний характер. Тут переписувались книги, а також готувалися писарі і перекладачі для цієї справи. В ній було започатковано першу на Русі бібліотеку. З’являються елітні школи в інших містах: Галичі, Переяславі, Чернігові.

З ХI ст. при монастирях існували монастирські школи згідно Студитського статуту, який вимагав, щоб монахи жили в гуртожитках і навчалися грамоти. Такі школи були двох типів: закриті і відкриті. Закриті монастирські школи призначались для новоприйнятих монахів. Навчання носило індивідуальний характер. У деяких монастирях були школи підвищеного типу. Такою була школа в Києво-Печерському монастирі (1068 р.). Вона давала богословську освіту. Головне завдання монастирських шкіл полягало в суворому аске­тичному вихованні, зміст якого зводився до формування в ченців покори, терпіння, відмови від радощів земного життя. З ХII ст. за ініціативою князя Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.) в Галицько-Волинському князівстві запроваджуються перші відкриті монастирські школи для населення.

Школи грамоти розміщувались переважно у містах (в село грамота не про­никала). Тут вчились діти бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Утримувались школи за кошти батьків, бідного населення були недоступні. Зміст навчання включав: читання, письмо, лічбу і хоровий спів. Під час занять учитель працював з кожним учнем окремо або з невеликою групою учнів (8-10 чол.).

Кормильство – форма домашнього виховання дітей феодальної знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5-7 років) кормильців (наставники і управителі) з числа воєвод і знатних бояр. Кормильство передбачало не лише військово-фізичне виховання, але й орієнтувалось на високий рівень освіти. Князі володіли 5-6 іноземними мовами.

Жіночі школи. Освіту вищу та елементарну могли здобути і жінки. У 1086 р. Анна Всеволодівна (онука Ярослава Мудрого) при Андріївському монастирі в Києві організувала жіночу школу для 300 дівчаток. Пізніше такі школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку та інших містах. Відкривалися інші жіночі школи при монастирях. Ряд джерел засвідчують високу освіченість жінок, особливо у князівських верхах. Це піднімало престиж Київської Русі в очах Європи.

Більшість дітей, передусім, простих людей виховувались у сім’ї. Їх вчили сільськогосподарської праці, могли віддати майстрові для вивчення ремесла та іншій домашній роботі.

Студенту потрібно усвідомити, що за порівняно короткий час (ХI-ХII ст.) Київська Русь досягла надзвичайно великих успіхів у поширенні грамотності та шкіл і за станом освіти не поступалася західноєвропейським країнам. Причинами, які сприяли розпов­сюдженню грамотності й шкільництва на Русі, були: про освіту турбувалася не лише і не стільки церква, а й князівська (світська) влада; навчання в школах проводилось рідною мовою (слов’янською); з Болгарії проникала і поширювалась кирило-мефодіївська писемна традиція (Русь приступила до шкільної освіти не на голому місці, а маючи вже багато болгарських перекладів літератури на слов’янську мову); існувала самоосвіта, майже невідома на Заході того часу; школа була відкрита для широких мас, хоч мова про всеобуч не йде; школа в Київській Русі була доступна для дівчат; давньоруські школи за своєю організацією були більш демократичними, ніж у західноєвропейських школах.

4. Педагогічна думка Київської Русі.

Про розвиток педагогічної думки Київської Русі свідчать різноманітні джерела, що дійшли до нас: пам’ятки писемності та літератури різних жанрів, у творах образотворчого мистецтва, в засобах народної педагогіки (в усній народній творчості), в церковній та побутовій практиці тощо. Вона включала офіційні педагогічні концепції та народні педагогічні погляди.

Студентам варто звернути увагу, що серед найдавніших пам’яток, де піднімаються питання виховання і освіти, є твори перекладні і оригінальні (вітчизняного походження). До перекладних належать «Пчела», «Златоуст», «Златоструй», «Ізборнік» Святослава 1073 р., «Ізборнік» Святослава 1076 р. і ін. Оригінальні твори: «Слово про закон і благодать» Ілларіона, «Слово деякого калугера про читання книг» Іоанна, «Повість временних літ» Нестора, «Повчання дітям» Володимира Мономаха і ін.

«Пчела» – складений у Візантії і перекладений на Русі в кінці ХI ст. збірник цитат із святого письма, афоризмів і висловлювань отців церкви, античних філософів Демокріта, Сократа, Платона, Арістотеля, Плутарха та інших філософів, поетів, істориків, політичних діячів тощо. Збірник вміщував 71 розділ. «Пчела» мала на меті настановити читача «як жити християнинові».

«Златоуст» (за прізвищем грецького проповідника Златоуста) – збірка промов і висловлювань.

«Ізборнік» Святослава 1073 р. – збірник текстів античної літератури пізнавального характеру з різних областей знань (всього 383 статті). Написано у формі запитань і відповідей, має філософсько-богословську оболонку. В цілому призначений для розширення знань. Для історії педагогіки цінний тим, що тут зроблено спробу викласти основи тих наук, які складали зміст візантійської освіти.

«Ізборнік» Святослава 1076 р. – збірник статей (44 статті), які мають виховний, повчальний характер. Повчання дано у різних формах: у вигляді притч, невеликих життєвих оповідань тощо. Вони часто звернені до дітей.

«Ізборніка» 1076 р. - вибрані статті з рукописів у Київській великокняжій бібліотеці, автор древньоруський книжник і монах Іоанн. До «Ізборніка» Іоанн написав передмову, яку історики розглядають як окремий твір. Вона називається «Слово деякого калугера про читання книг» (калугер – монах). «Слово...» є першим вітчизняним педагогічним твором.

«Слово про закон і благодать» - найдавніша літературна пам’ятка вітчизняного походження, філософсько-педагогічний трактат, написаний київським митрополитом Іларіоном між 1037-1050 рр. Це був виступ Ілларіона перед Ярославом Мудрим та прихожанами Київського храму Софії. Твір має морально-патріотичне спрямування.

«Повчання дітям» Володимира Мономаха (1096 або 1117 р.) – пам’ятка педагогічної думки Київської Русі, де вперше у Європі обґрунтовано необхідність переходу від релігійно-аскетичного виховання до виховання, яке пов’язане з практичними потребами людини. Мономах вперше у вітчизняній літературі вказав на зв’язок освіти з потребами життя і діяльністю особистості. Він вважав, що основою всіх успіхів людини є її праця. Виховання необхідно здійснювати не шляхом повчань, а в процесі діяння добрих справ.

У своєму «Повчанні...» Мономах дає важливий матеріал для суджень про виховний ідеал Київської Русі. Викладаючи думки про гуманні відносини між людьми, він вперше закладає гуманні начала, які згодом стали основою педагогіки українського народу. У творі піднімаються важливі проблеми морального, трудового, патріотичного, релігійного виховання. Мономах вказує на важливу роль освіти у вихованні.

Дата добавления: 2015-05-24