Завдання проведення практичних занять. 2 страница

Система виховання і навчання передбачала до 7 років для хлопчиків, а для дівчаток – до заміжжя, сімейне виховання. Виховання дiвчаток було обмеженим i замкнутим. Вони перебували в окремих частинах житлових приміщень – гінекеях.

Хлопчики після 7 років починали відвідувати школу. Спеціально приставлений раб – педагог (з гр.: «пайс» – дитина, «аго» – веду за руку) проводив хлопців у школу з метою уникнення небажаних вуличних знайомств.

Школа («схоле») з грецької «спокій», «дозвілля». У подальшому цим словом називали бесіди філософів з учнями, згодом – шкільні заняття взагалі. Школи були приватними i платними. Існували мусичнi (давали всебічний інтелектуальний розвиток) i гімнастичні (палестри) - формували культуру тіла. Мусична школи (7-16 р.); з 12-16 р. хлопчики паралельно вчилися у гімнастичній школі.

У (16-18 р.) забезпечені юнаки вступали до державних гiмнасiїв – навчальних закладів підвищеного типу.

У 18-20 р. – освітній шлях закінчувався військовою службою - 2-рiчною ефебією Весь

Мусична школа мала відділи – граматиста i кiфариста. Заняття проводили вчителі – дидаскали («дидаско» – я вчу).

Зміст навчання у школi граматиста передбачав читання, письмо i рахунок. У процесі навчання грамоти застосовувався «буквоскладальний метод». Писали загостреними паличками – стилем по навощених дерев’яних дощечках. Вивчали чотири арифметичні дії. Цікавим був той факт, що цифри позначалися за допомогою букв алфавіту. У школі кiфариста працювали над літературною i музичною освітою. Частіше всього у школі навчали гри на лірі i кефалі.

Гімнастична школа – палестра – передбачала систему фізичних вправ, п’ятиборство, що включали: біг, боротьбу, стрибки, метання диска i метання списа. Крім цього, сюди входило і плавання. Учитель даної школи – педотриб – спеціаліст з усіх видів гімнастики.

Гiмнасiй – державний навчальний заклад підвищеного типу в Афінах. У V-IV ст. до н. е. тут нараховувалося три гiмнасiя, що ут­римувалися за державний рахунок: Лiкей, Академія i Кiносарг. Тут вивчали філософію, політику, ораторське мис­тецтво, літературу, а також займалися гімнастикою.

Для глибшого розуміння процесів, що відбувалися в цей період, а студентам можна рекомендувати скласти таблицю

Особливості виховання в країнах стародавнього світу

Держава Стародавньої Греції	Система шкіл	Специфіка освіти й виховання	Спільні риси у вихованні
Спарта
Афіни

Важливе значення для вивчення має освіта епохи еллінізму (період з ІV ст. до н.е. (з часу походів О.Македонського) до І ст. до н.е.). Необхідно відзначити роль навчальних дисциплін (граматика, діалектика, риторика а також арифметика, геометрія, астрономія, музика), що пізніше будуть оформлені у «сім вільних мистецтв», які стануть основою змісту підвищеної (середньої) освіти для усього європейського середньовіччя.

Варто зазначити, що у цей час грецька культура широко поширилася на території, завойованій О. Македонським. Афінська філософія, література і мистецтво поєднувалися з математикою, астрономією та природознавством. Центром цієї культури стало місто Олександрія. Тут була створена найбагатша бібліотека стародавнього світу, яка нараховувала до 700 тис. рукописних книг. У місті існували музей, обсерваторія, ботанічний сад, звіринець.

Освіта в епоху еллінізму була схожою з афінською, однак шкільна освіта із приватної поступово перетворюється у державну. Порушується гармонія розумової освіти і фізичного виховання. Фізичне виховання зазнало занепаду.

3. Зародження педагогічної теорії у філософських вченнях древньогрецьких мислителів.

У своїй роботі над темою студенти повинні з’ясувати особливості зародження педагогічної теорії та основних педагогічних ідеологів того часу. Було б доречно прочитати уривки праць філософів того часу.

Демокрiт (460-370 рр. дон. е.). – філософ-матеріаліст, написав біля 70 творів, які збереглися лише уривками. Надавав вихованню (зовнішні впливи) провідну роль у розвитку людини.

Серед найголовніших впливів визначав: навчання, працю, позитивний приклад дорослих. Навчання філософ асоціює із складною трудовою діяльністю («Навчання виробляє прекрасні речі тільки на основі праці»). Він один з перших висловлює думку про виховання дитини у відповідності з її природою («принцип природовiдпо­вiдностi у вихованні»).

Важливими умовами досягнення результату у навчанні Демокріт називає знання внутрішнього світу дитини («Хто бажає вчити людину, яка високої думки про свій розум, той даремно витрачає час»).

Сократ (469-399 рр. до н. е.). Присвятив себе філософії та педагогічній діяльності. З філософської точки зору висловлював думку про неможливість для людського розуму пізнання світу та речей. Він переконував, що людина може пізнати тільки саму себе («Пізнай самого себе»). Вважав себе спеціалістом з етики. З етичних міркувань виводив мету виховання, яка полягає в особистому моральному самовдосконаленні, звільненні інтелекту від усіх негативних зовнішніх впливів. Сократ користувався виключно усним методом викладу свого вчення. Головне завдання вчителя – викликати до існування кращі потаємні душевні сили вихованця. Вчительську діяльність називав «повивальним мистецтвом». Головні педагогічні принципи Сократа: відмова від примусу і насилля, визнання найбільш дійовим виховним засобом переконання.

Педагогічні ідеї Сократа («маєвтика», сократичний метод викладу (евристичну бесіду). Для даного методу характерними є: «сократова індукція» – система навідних запитань, відповідаючи на котрі співбесідник поступово переконується у неправильності раніше висловлених ним суджень («Я знаю, що я нічого не знаю»); «сократова іронія» – жартівливо спотворена позиція вчителя, яка підкреслює його удаване незнання обговорюваного питання на противагу самовпевненості учня.

Платон (427-347 рр.до н. е.). Займався педагогічною діяльністю в Афінах, заснував Академію. Педагогічні погляди виклав у творах «Держава«i «Закони». Висунув i обґрунтував вчення про світ ідей. На його думку, ідеї – це більш досконалі форми буття, де перебуває людська душа до народження. Світ же речей є лише тінню світу ідей. Мета життя мудрої людини повинна полягати у розвитку здатності до воскресіння в її душі вроджених ідей (здатності безпосередньо споглядати ідеї). Обґрунтував систему освіти і виховання підростаючого покоління. Використав кращі, на його думку, моменти афінського i спартанського виховання: з першого взяв ідею гармонійного розвитку та систему шкіл, а з другого – досвід фізичного виховання. Мета виховання за Платоном – формування «i тіла i душі найпрекраснішими». Наполягав на державному, суспільне виховання дітей. У зв’язку з цим Платон першим в історії прийшов до думки про необхідність запровадження державою дитячих дошкільних закладів.

З 7 до 18 років – державне мусичне і гімнастичне виховання. Діти віком 7-12 років відвідують державні школи, де їх навчають читанню, письму, лічбі, музиці і співів. Для підлітків 12-16 років існують школи-палестри, а для юнаків 16-18 років – гімназії. Молодь 18-20 років проходить військову підготовку в умовах ефебії. Ефебія – перехідна ланка до вищої освіти. Для найбільш здібних юнаків, яким уготовано бути філософами і правителями, існує вища освіта. Вона має два цикли: перший десятилітній (21-30 років), другий п’ятирічний (31-35 років). Вік 35-60 років для філософів Платоном визначається як підготовка до вступу у світ ідей і участь (до 50 років) в управлінні державою. Для представників третьої касти (ремісники і хлібороби) виховання здійснюється у процесі практичного життя. Платон негативно ставився до фізичної праці. Навчання, на його думку, не повинно носити трудового характеру. Особливо важливу роль у вихованні відводить грі дітей. «Ні одну науку вільна людина не повинна вивчати як раб, тому насильно не викладай дітям науки, а через гру». Арiстотель (384-322 р. до н. е.). Філософ-діалектик, учень Платона. Арiстотель багато років займався педагогічною діяльністю у заснованій ним філософській школі «Лiкей». Він виховував малолітнього майбутнього завойовника Олександра Македонського. Педагогічні ідеї мислителя викладені у його творах: «Політика«, «Нiкомахова етика», «Метафізика», «Про душу» та ін.

Він допускає одночасне i нероздільне існування матеріальних речей i нематеріальних ідей в єдиному світі. Арістотель розвинув вчення про людську душу, згідно з яким душа, що тісно i нероздільно зв’язана з тілом, має три сторони: рослинну (її функція – розмноження i харчування), тваринну (або вольову, яка виявляється у відчуттях i бажаннях) та розумову (виявляється у мисленні i пізнанні). Остання – безплотна, вічна i безсмертна.

Арістотель робить спробу обґрунтувати мету виховання. Трьом видам душі відповідають три сторони виховання: фізичне, моральне (перш за все вольове) та розумове. Мета виховання повинна полягати у розвитку вищих сторін душі: розумової i вольової, i перш за все – вольової. Арістотель вважав, що у людини від природи є лише зародки здібностей, які треба розвивати шляхом виховання. Він вперше в історії педагогіки робить спробу вікової періодизації: від народження до 7 років; від 7 років до наступу статевої зрілості – 14 років; від 15 до 21 року, тобто до змужніння. Арістотель обґрунтовує велике значення діяльності у вихованні i навчанні. «Коли вчаться, то не грають», оскільки «молодь потрібно виховувати не для забави». Все життя людини повинно носити діяльний характер.

4. Виховання, школа і педагогічна думка у Стародавньому Римі

Варто звернути увагу на аналіз виховання й шкільної освіти Стародавньому Римі, історія якого ділиться на два відмінних періоди: республіканський період (VI-I ст. до н.е.); період Римської імперії (30 р до н.е. – 476 р. н.е.). Тут варто проаналізувати вплив давньогрецьких взірців освіти на організацію навчання у Римі, а також пріоритет принципу «корисності», практичної спрямованості освіти. Розглянути структуру системи навчання (тривіальні школи, граматичні школи, легіони, риторичні школи). Давньоримську теоретичну педагогіку розглядати слід у контексті діяльності Катона Старшого, Цицерона, а також Марка Фабія Квінтіліана (основоположник педагогічної літератури). Прочитати фрагмент роботи М.Ф.Квінтіліана «Про виховання оратора».

Слід наголосити, що у Римі школи набувають значного поширення у другій половині республіканської епохи (II-I ст. до н. е.). Всі вони були спочатку приватними та платними i поступово перетворились на державні. В елементарних (початкових) школах навчалось вiльнонароджене з середнім достатком населення (плебеї). Зміст навчання: читання, письмо і рахунок. У ці школи допускалися i дівчатка. Заможні римляни навчали дітей у домашніх умовах. У середині II ст. до н. е. виниккли граматичні школи для найбільш заможного населення. Тут навчались хлопчики з 12 до 16 років, які отримали попередню домашню підготовку. Це були школи підвищеного типу, їх прототипом стали афінські гiмнасiї. Зміст навчання передбачав: грецьку i латинську мови, теорію словесності, грецьку літературу й історію.

УII-I ст. до н. е. виникли риторичні школи. Вони готували заможних дітей до майбутньої державної діяльності. Тут за високу плату оволодівали ораторським мистецтвом, вивчали філософію, риторику, правознавство, деякі відомості з математики, астрономії, музики.

У римських школах було повністю виключене фізичне виховання i майже відсутня музика.

Варто зазначити, що одним з найбільш яскравих представників даної епохи є М.Ф. Квiнтiлiан, який упродовж 20 років утримував першу державну риторичну школу у Римі. Його вважають основоположником педагогічної літератури. Варто проаналізувати його перший в історії трактат з педагогіки, «Про виховання оратора». Тут подані дидактичні настанови., хоч він і говорить про підготовку майбутнього оратора. Мета виховання за М.Квінтіліаном є: кожна вільна людина повинна вести активне громадське життя, а це можливо тільки за умови оволодіння ораторським мистецтвом. За його переконанням людина наділена від природи обдаруваннями. Тому за умови щасливого поєднання природних дарувань i виховання майже кожний може стати оратором. При цьому визначальну роль педагог надає вихованню. М.Ф. Квiнтiлiан висуває дидактичні вимоги: одночасне вивчення кількох навчальних предметів, поєднання заучування i осмислення матеріалу, врахування індивідуальних можливостей учнів, необхідність радісного навчання тощо. М.Ф. Квiнтiлiан робить спробу удосконалити буквоскладальний метод, рекомендує здійснювати одночасне засвоєння зовнішнього вигляду i назв букв, підкреслюючи при цьому значення наочності.

ЛІТЕРАТУРА

Основна

1; 2; 8; 14; 16;19; 23; 32; 34

Додаткова

7; 11; 14;25, інформаційні ресурси

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Опрацювати питання

1. Перші навчальні заклади Індії.

2. Шкільна справа та зародження педагогічної думки в Давньому Китаї (Конфуцій, Сюнь-цзи).

3. Загальне та особливе у вихованні в Давніх цивілізаціях Близького та Далекого Сходу: школи «Дому таблиць» у Месопотамії.

4. Аналіз праці М.Ф.Квінтіліана «Про виховання оратора».

5. Давньогрецькі вчені-філософи.

Контрольні запитання

1.Специфіка існування навчальних закладів в Індії і яким було в них навчання і виховання дітей?

2. Яким був зміст навчання і виховання дітей у навчальних закладах Стародавнього Китаю?

3. Розкажіть про шкільну справу у Стародавньому Китаї.

4. Поясніть відмінні та спільні погляди на виховання та освіту індуїзму та буддизму.

5. З чого складається зміст педагогічних ідей Конфуція та його послідовників?

6.. Які типи шкіл започаткували давньогрецькі вчені-філософи і чи їхні назви вживають у наш час?

7. Складіть порівняльну таблицю на тему «Особливості освіти та виховання у країнах Стародавнього Сходу» (спільне та відмінне)

Завдання для вивчення документів та першоджерел

1. На основі педагогічних поглядів Конфуція й створіть портрет ідеально вихованої людини.

2. Прокоментуйте вислів Конфуція? Обґрунтуйте свою позицію.

«Молодь вдома повинна бути шанобливою до батьків, поза домом поважною до старших, відзначатися обережністю й щирістю, щедрою любов'ю до всіх і зближуватися з людьми людяними. Якщо, з дотриманням цього залишається час, то присвячуй його учінню» (див.: Коваленко Є. І. Історія зарубіжної педагогіки. Хрестоматія: навч. посіб. / Є. І. Коваленко, Н. І. Бєлкіна; за заг. ред. Є. І. Коваленко – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – С. 10).

3. Прочитайте й проаналізуйте погляди М.Ф. Квінтіліана, викладені у праці М.Ф.Квінтіліана „Про виховання оратора». Найбільш важливі ідеї занотуйте. (див.: Коваленко Є. І. Історія зарубіжної педагогіки. Хрестоматія: навч. посіб. / Є. І. Коваленко, Н. І. Бєлкіна; за заг. ред. Є. І. Коваленко – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – С. 51 - 60.)

Тема 3. РОЗВИТОК ШКОЛИ, ВИХОВАННЯ І ПЕДАГОГІЧНИХ ІДЕЙ У СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ЄВРОПІ, В ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ ТА РЕФОРМАЦІЇ

1. Особливості освітньо-виховної практики та педагогічної думки в епоху Середньовіччя

2. Схоластика і її вплив на зміст і методику навчання

3. Розвиток університетської освіти в епоху середньовіччя

4. Школа i педагогічна думка у Європі в епоху Відродження

5. Реформація. Єзуїтське виховання

На допомогу студенту

1. Особливості освітньо-виховної практики та педагогічної думки в епоху Середньовіччя

Вивчення даної теми рекомендуємо розпочинати із з’ясування історичних особливостей та ознак трьох основних періодів Середньовіччя (V-X – раннє середньовіччя, XI-XIII – розвинуте або «високе» середньовіччя і XIV-XVI – пізнє середньовіччя або епоха Відродження). Тут варто пригадати той факт, що від часів Римської імперії епоха унаслідувала християнську релігію в її західному різновиді відомому як католицизм (з 1054 р.). Християнська церква стала головною ідеологічною силою, яка визначала весь розвиток культури і освіти в цю епоху. В основу релігійної ідеології було покладено розроблену церквою аскетичну доктрину, яка вчила байдуже ставитися до мирських благ і проявляти покірливість земній владі. Церква категорично заперечувала майже всю спадщину античної культури, крім латинської мови.

Всі ці події слід враховувати при вивченні особливостей розвитку школи, виховання і педагогічної думки в цей період.

При вивченні теми студенти повинні знати, що у цей час у Західній Європі склалися типи виховання й освіти: церковне, рицарське, бюргерське та практичне. Окремим було виховання жінок.

Церковне виховання – здійснювалося у християнських родинах i церковних школах. Тут були суворі покарання, які ніби то сприяли спасінню душі, виганяли диявольське начало з людини.

Церковні школи, які призначались тільки для хлопчиків, ділилися на монастирські, соборні (або кафедральні) та парафіяльні.

Монастирські школи відкривалися при монастирях. Були двох типів: внутрішні (навчалися хлопчики, яких батьки віддавали в монахи i які жили в монастирях) i зовнішні (відвідували хлопчики мирян).

При єпископських резиденціях відкривалися соборні або кафедральні школи. Вони також ділилися на внутрішні і зовнішні.

Найбільш поширеними були парафіяльні школи. Ці школи виникали при парафіяльних церквах, утримувалися священно­служителями і призначалися для навчання дітей парафіян.

У всіх церковних школах вчителями були духовні особи. Освіта носила теологічний характер. Учні вивчали Святе письмо і канонічні (дозволені церквою) підручники, інші священні книги. У школах панував катехізичний спосіб оволодіння знаннями, коли навчальний матеріал подавався у вигляді запитань і готових відповідей до них.

У парафiяльних школах зміст навчання становили читання, письмо, рахунок, а також церковний співу. Читали буквоскладальним методом. Матеріалом для читання служили релігійні книги, на латині, їх зміст був малодоступний і незрозумілий. Дітей навчали рахунку в межах додавання, віднімання та множення. Найважливішим було заучування молитов та релігійних мелодій. Певних термінів і розкладу занять у парафіяльних школах не було.

Тут переважала iндивiдуально-групова форма навчання. Вчитель читав матеріал для сприймання (латинською мовою), а учні повторювали його. Писали на навощеній дощечці. Кожний учень викликався до дошки i повторював зазубрене.

У зовнішніх монастирських та зовнішніх соборних школах навчання було подібним парафіяльних шкіл. Зміст освіти у внутрішніх школах був дещо ширшим. Тут вивчалися додатково ще «сім вільних мистецтв: «тривіум» – граматика, риторика і діалектика; «квадривіум» – арифметика, геометрія, астрономія і музика. Вершиною навчання вважалося богослов’я.

Лицарське виховання одержували діти світських феодалів. Його метою було (у майбутніх лицарів,«панів землі i селян») навчити вести себе у «вищому товаристві» i дати вiйськово-фiзичну підготовку.

Середньовічне лицарство ставилося з презирством до всіх видів праці, включаючи i розумову. Багато з феодалів були неграмотними. Сини феодалів виховувалися в дусі «семи лицарських чеснот»: уміння їздити верхи, плавання, володіння списом, мечем i щитом, фехтування, полювання, гра в шахи та вміння складати вірші й грати на музичних інструментах.

До 7 років виховувалися проходило у сім’ї. У 7-річному віці. всі згадані чесноти старший син феодала здобував при дворі сюзерена (вищестоящого феодала. Молодші сини феодала залишалися вдома i тут вивчали лицарські чесноти.

Міське (або бюргерське) виховання з’явилося у зв’язку з ростом міст i розвитком торгівлі у X-XI ст. та появою горожан (бюргерів). Ці школи були двох різновидів: цехові школи (ремісничі), гільдійські школи (купецькі). Згодом вони були перетворені на початкові магістратські школи, які утримувались коштом мiського самоврядування – магістрату. У цих школах вперше почали навчати дiтей рідною мовою.

Практичне виховання охоплювало бідне населення. Навчання i сама праця здійснювались одночасно. Навіть елементарну розумову освіту діти не отримували.

Виховання й освіта жінок мали становий характер. Дівчата знатного походження виховувались у сім’ях (матерями та гувернантками), у пансіонах при жіночих монастирях. Зміст навчання включав читання, письмо, а в пансіонах латинська мова, вивчення Біблії, благородних манер. Дівчат з непривілейованих станів, вчили вести господарство, навчали рукоділлю та релігійні основи.

Для того, щоб краще розібратися в основних типах шкіл Середньовіччя пропонуємо студентамскласти таку таблицю:

Типи шкіл	Час виникнення	Зміст виховання і навчання

2. Схоластика і її вплив на зміст і методику навчання

На окреме вивчення заслуговує система мислення в середньовічній філософії - «схоластика», представники якої ставили своїм завданням представити у вигляді наукоподібної системи релігійне вчення і обґрунтувати його посиланнями на авторитет батьків церкви та на священне письмо. Студенти повинні розібратися в тому, що послужило поштовхом до її виникнення, проаналізувати її вплив на зміст і методику навчання, відзначити її негативні і позитивні риси, якщо такі є. З’ясувати, яку роль відіграла в цьому система Фоми Аквінського.

Схоластика зародилася у XI ст. і систематизувалася у науку у XII-XIII ст. Поштовхом до її виникнення стало поширення у цей час єресей, коли релігійні постулати, які раніше сприймалися на віру, почали ставитись під сумнів і їм вимагали пояснення. Представники першої теорії стверджували, що загальні поняття не існують окремо, а є лише назвами, абстракціями людського розуму. Реалісти, навпаки, твердили, що загальні поняття виникли раніше від речей. Найбільш відомою у середні віки є схоластична система Фоми Аквінського. Позитивними сторонами схоластики було те, що вона оживила на деякий час релігійно-філософську думку, познайомила Європу з багатьма працями древньогрецьких і арабських мислителів (передусім Платона і Арістотеля). Схоластика також розвивала формально-логiчне мислення, тренувала розум.

У XV-XVI ст. схоластика зжила себе, виродившись у формалізовану шкільну мудрість, що знаходилася в гострій суперечності з вимогами життя і представляла безплідні розмірковування. Середньовікова школа була повністю відірваною від життя. Це приводило до зазюбрювання напам’ять готових визначень i відмови від самостійного мислення. У цілому схоластика стала кроком назад у освіти й школи.

2. Розвиток університетської освіти в епоху Середньовіччя.

Розкриваючи дане питання студентам необхідно розглянути особливості розвитку університетської освіти в епоху Середньовіччя. Визначити передумови виникнення перших університетів в Болоньї (1158 р., Італія), Оксфорді (1168 р., Англія), Кембриджі (1209 р., Англія), Парижі (1253 р., Франція), Празі (1348 р., Чехія), Кракові (1364 р., Польща) та ін. Проаналізувати зміст навчання в цих закладах, їх структуру, а також їх подальшу еволюцію в Європі.

У XII ст. виникають університети (з латинської – «корпорація») - об’єднання викладачів між собою та викладачів зі студентами. Університети заснували вчені, які були незадоволені церковними догмами, які ігнорували нові знання. На 1500-й р. у Європі нараховувалося уже 65 університетів.

Перші університети мали своє самоврядування i користувались автономією. Учні називались студентами (той, хто старанно вчиться). Вони об’єднувались у провінції і нації. Викладачі об’єднувались в факультети – здатність викладати той чи інший навчальний предмет – і вибирали голову факультету – декана. Ректором університету посада також вибрана. Шляхом виборів призначались й інші посадові особи. Церква, користуючись монополією на навчання, старалась підкорити університети. Для цього давала університетам різні привілеї та матеріальні допомоги, навіть засновувала свої університети (Паризький університет).

Середньовічні університети мали 4 факультети: артистичний (або факультет мистецтв), богословський, юридичний та медичний.

Артистичний факультет (терм. навчання - 6-7 років) був підготовчим i виконував роль середньої школи. Зміст навчання включав «сім вільних мистецтв». Випускник факультету отримував ступінь «магістра мистецтв», а також право вступати на інші три головні факультети.

Термін навчання на основних факультетах - 5-6 років. Студенти, які закінчували повний курс навчання (11-13 років), здобували звання «доктора наук».

Основними формами занять тут були лекції (читання текстів професором та їх коментування) диспути (обговорення питань, як повідомлялись наперед, тривали інколи по 10-12 годин) написання трактатів.

4. Школа i педагогічна думка у Європі в епоху Відродження.

Насиченим культурними подіями, підйомом у науці, літературі, мистецтві був третій період Середньовіччя – епоха Відродження. Це вимагає наголосу на деяких ключових моментах.

Студенти повинні звернути увагу на те, що розвиток виробництва та розпад феодалізму в країнах Західної та Центральної Європи в XIV – XVI ст. зумовили розквіт науки, техніки, культури і мистецтва. Європейське Відродження почалося в Італії у ХІV ст., а згодом у Франції та інших країнах. Ця епохою Відродження варто розуміти як звільнення від впливу церкви, розрив з середньовічним релігійно-схоластичним світоглядом та звернення поглядів до античної культури. Звідси і назва: «Відродження», «Ренесанс».

Характерною ознакою Відродження є ідеї гуманізму, які витіснили середньовікову аскетичну доктрину, протиставивши теології світську науку, у центр уваги є людина, яка є життєрадісною, сильна духом i тілом.

Тут студенти повинні з’ясувати, як відобразилася педагогіка гуманізму на освітньо-виховній практиці.

Гуманістична педагогіка характеризувалась повагою до дітей, запереченням фізичних покарань, прагненням до удосконалення. Гуманісти значної уваги надавали фізичному та естетичному вихованню дітей, вивченню рідної, грецької й латинської мов, математики, астрономії, механіки, природознавства, географії, літератури, мистецтва. Вони вважали, що в процесі навчання і виховання діти повинні активно мислити, самостійно пізнавати навколишній світ, а в тому навчально-виховний процес треба зробити привабливим для них, широко використовувати наочність, проводити прогулянки, екскурсії. Діти повинні навчатися рідною мовою, жінки мають право навчатися в різних типах шкіл

Для кращого розуміння процесів, що відбувалися в цей період, студентам можна рекомендувати проаналізувати погляди поглядів педагогів-гуманістів, прочитати їх праці.

Еразм Роттердамський (1466-1536) – нідерландський письменник-педагог, гуманіст, один з перших критикував середньовічному вихованню й освіті. У своїх сатиричних памфлетах «Похвала глупотi» та «Грубі вчителі» він висміював тогочасну школу, де вчителі вбивають у дітей будь-яке бажання вчитися. Критикуючи зміст i методи навчання. Е. Роттердамський наголошував, що навчання повинно бути легким, приємним, враховувати інтереси дітей.

Франсуа Рабле (1494-1553) – французький гуманіст. У романі «Гаргантюа i Пантагрюель» критикував схоластичне виховання. Він запропонував нове гуманістичне виховання, з продуманим режимом дня дитини, багатосторонньою освітою, що дає знання, розвитком мислення, творчості.

Мiшель Монтень (1553-1592) – французький гуманіст, скептик. У творі «Досліди» проаналізував аспекти гуманістичної педагогіки: розвиток у дітей критичного мислення, яке не зупиняється перед авторитетами; необхідність всебічного розвитку дитини, М.Монтень висуває ідею пріоритету морального виховання перед освітою; переконання відмови від примусу в навчанні.

Т.Мор у творі «Утопія» i Т. Кампанелла у творі «Місто сонця» змалювали утопічні за своєю суттю ідеї буття ідеального суспільства. Т. Мором висунув такі педагогічні думки: загального громадського виховання для всіх дітей; обов’язкового для всіх навчання; навчання рідною мовою; рівність чоловіків i жінок в одержанні освіти; ідея трудового виховання, поєднання навчання з працею; широка організація самоосвіти.

Вітторіно да Фельтре (1378-1446) – італійський педагог-гуманіст, створив школу «Будинок радості», яка стала взірцем нових гуманістичних шкіл у різних країнах Європи. Ця школа знаходилась у мальовничій місцевості. Тут ви­ховувались діти аристократії, хоч навчались тут i обдаровані діти з неаристократичних кіл. Велика увага приділялась фізичному вихованню (ігри на свіжому повітрі, фехтування, верхова їзда) та розумовому розвитку (вивчення латинської i грець­кої мов та літератури, математика, астрономія, природознавство, логіка, метафізика, музика, живопис). У школі не було тілесних покарань, виховання здійснювалось за допомогою нагляду i особистого прикладу вихователів.

5.Реформація. Єзуїтське виховання

Завершити вивчення теми слід з’ясуванням особливостей соціально-політичного руху у багатьох країнах Західної Європи у XVI ст., який отримав назву – Реформації і впливу його на розвитку освіти і виховання підростаючого покоління. Необхідно також проаналізувати так звану Контрреформацію, яка була не тільки католицькою реакцією на реформаторський релігійний рух, але й протистояла гуманістичній культурі; формування єзуїтської системи виховання.

Дата добавления: 2015-05-24