Покажчик імен

Адамс (Аоатз) Джон (2.VІІ.1857 – 12.ІХ.1934) – перший професор педагогіки в Англії. Після закінчення університету в Глазго був ректором коледжів в Абердині й Глазго. У 1902–1922 – професор Лондонського педагогічного коледжу. 3 1924 до 1934 – професор педагогіки Каліфорнійського університету (США). Написав 11 книг і близько 130 статей на педагогічні теми. А. виступав проти теорії формальної освіти, обґрунтовував важливість систематичності знань і реалізації міжпредметних зв'язків, захищав ідею природженої розумової обдарованості дітей.

Алтинсарін Ібрай (20.Х.1841 – 17.VІІ.1889) – казахський педагог-просвітитель, письменник, етнограф. Був першим учителем-казахом. Алтинсарін – послідовник К. Д. Ушинського. Розробив систему шкільної освіти для казахського народу, склав проект казахського алфавіту. Автор шкільних підручників.

Алчевська Христина Дмитрівна (1841–1920) – вчителька, видатний діяч народної освіти, організатор недільних шкіл, видатна письменниця. Вона є автором численних корисних книг: “Що читати народові?” (була нагороджена почесним дипломом на Міжнародній виставці в Парижі), “Книги дорослих”, “Програма з усіх предметів для дорослих і малолітніх учнів”, “Посібник для дорослих”, “Каталог книг”, “Каталог навчальних посібників”. Її перу належать брошури і статті: “Історія відкриття школи в селі Олексіївці Михайлівської волості”, “Піврічний ювілей”, “Драматичні твори, як їх розумів народ”, “Островський у застосуванні до читання в народі”, “Лермонтов на селі (читання для народу)”, “Передумане і пережите”.

Амерлінґ Карел-Славоміл (18.ІХ.1807 – 2.ХІ.1884) – чеський педагог, філософ, лікар, природодослідник. 3 1848 – директор першої чеської педагогічної школи в Празі (пізніше була реорганізована в учительський інститут його імені). А. опрацював проект реформи народної освіти в країні, спрямований на досягнення гармонійного розвитку дитини, зробив значний внесок у методику навчання природознавства. А. – засновник першого чеського жіночого вищого навчального закладу; з 1871 до кінця життя очолював створений за його проектом перший чеський виховний заклад для розумово відсталих дітей, відомий далеко за межами Чехії.

Аркас Микола Миколайович (7.I.1853, Миколаїв – 26.ІІІ.1909, Миколаїв) – український культурно-освітній діяч, письменник, композитор. У 1875 закінчив Новоросійський університет в Одесі. У маєтку (с. Христофорівка й Богданівка) на Херсонщині відкрив на власні кошти народну школу з українською мовою навчання, яка відразу ж була заборонена царським урядом. А. один із засновників і незмінний голова "Просвіти" в Миколаєві. Автор популярної "Історії України-Русі" (1908).

Армстронґ Генрі Едуард (16.V.1848 – 1З.VІІ.1937) – англійський педагог, професор хімії Вищої технічної школи в Лондоні. Пропагандист дослідницького (евристичного, природничо-наукового) методу в навчанні. А. вважав, що учні повинні самі проводити експерименти, які є засобом відкриття раніше невідомого. Досліди за А. мають бути першим і основним джерелом знання.

Армстронґ Самюел Чапмен (30.I.1839 – ІІ.V.1893) – американський педагог, автор проекту організації навчального закладу для негрів та індіанців. У 1868 в Гемптоні (штат Віргінія) організував платний "Нормальний і сільськогосподарський інститут" для підготовки педагогів із дітей нефів, а пізніше й індіанців. До кінця життя керував цим інститутом.

Арнаутов Василь – український педагог, який у 20–30-х роках XX ст. працював у Харкові; професор Інституту народної освіти, автор шкільних підручників з мови.

Арнольд Томас (1З.VІ.1795 – 12.VІІ.1842) – англійський педагог, який на перше місце ставив завдання розвитку розумових здібностей учнів і підготовку їх до самовиховання. Прагнув виробити в учнів власну думку про предмет вивчення. Головним завданням школи А. вважав моральне виховання.

Арсеній Еласонський (1549–1626) – грецький церковний діяч і педагог. Родом з Фессалії (область на Північному Сході Греції). На початку 80-х років XVI ст. єпископ в Еласоні. Перший ректор Львівської братської школи (1586–1588). Автор грецько-слов'янської граматики "Адельфотес" (1591), складеної разом з учнями Львівської братської школи.

Беринда Памво (між 50–70-ми роками XVI ст., Прикарпаття – 23.VІІ.1632, Київ) – український педагог, письменник, лексикограф. Працював друкарем і гравером у Стрятині, Львові, з 1619 – у Києві. Завідував Києво-Печерською друкарнею. Найважливіша праця Б. – "Лексіконь славеноросскій и имень толькованіє" (Київ, 1627) – перший друкований український словник.

Блонський Павло Петрович (1884–1941) – російський психолог, педагог, історик філософії. Зробив значний внесок у становлення вітчизняної педагогічної науки, особливо в перше десятиліття радянської влади. Був одним з відомих педологів, автор книги „Педологія”, більше 200 педагогічних, психологічних, педологічних, філософських робіт, присвячених дошкільному і національному вихованню, історії педагогіки, психології та трудовій школі.

Ващенко Григорій Григорович (1878–1967) – український педагог і психолог. Розробив систему національного виховання, обґрунтував виховний ідеал, організаційні форми навчання. Є автором робіт “Загальні методи навчання”, “Виховний ідеал”, “Система навчання”, “Виховання любові до Батьківщини”, “Організаційні форми навчання”, “Виховна роль мистецтва”, “Засади естетичного виховання”, “Тіловиховання як виховання волі і характеру” та ін.

Винниченко Володимир (1880–1951) – лідер української соціал-демократичної робітничої партії, заступник голови ЦР, заступник Малої Рад; на першому плані його творчості – герой із сформованою концепцією чесності з собою. Є автором оповідань і новел “Краса і сила”, “Біля машини”, “Раб краси”, “Кузь та Грицунь”, “Голод”, “Контрасти”, “Хто ворог?”, “Голота”, “Заручини”, “Боротьба”, “Солдатики!”, “Талісман”, “Щось більше за нас”, “Купля”, “Момент”, “Історія Якимового будинку” та ін.

Вітторіно да Фельтре (1378, Фельтре – 2.II.1446, Мантуя) – італійський педагог-гуманіст епохи Відродження. Закінчив Падуанський університет. У 1424 організував у Мантуї одну з перших в історії школу інтернатного типу (Саза gіосоза – Будинок радощів), де, крім давніх мов і літератури, вивчалися також математика, природознавство, астрономія. Значна увага приділялася практичним заняттям, фізичним вправам та іграм. У навчанні широко використовувалася наочність.

Володимир Мономах – князь Київської Русі, автор “Повчання дітям”, в якому піднімав проблеми виховання головним засобом якого вважав працю, порушував важливі питання морального, трудового, патріотичного, релігійного виховання, різнобічної освіти молоді, значне місце відводив ролі старших у вихованні, особливо батьків, велику увагу приділяв формуванню в молоді почуття любові до батьківщини і готовності захищати її від ворогів.

Грінченко Борис (1863–1910) – відомий український письменник, лексикограф і педагог, громадський діяч буржуазно-ліберального напряму, автор багатьох поезій, оповідань, повістей, драм, науково-популярних книжок і статей. Є автором чотиритомного Словника української мови, підручника “Українська граматика до науки читання й письма”, книги для читання в школі “Рідне слово”, статей “Народні вчителі і українська школа”, “Яка тепер народна школа на Україні”, художніх творів “Екзамен”, “Украла”, “Сама, зовсім сама”, “Панько”.

Гербарт Йоганн Фрідріх (4.V.1776, Ольденбург – 14.VІІІ.1841, Ґетгінген) – німецький філософ, психолог і педагог. Був представником асоціативної психології. Намагався теоретично обґрунтувати педагогіку, вважаючи, що філософія вказує мету виховання, а психологія – шляхи до цієї мети. Особливо велике значення Г. надавав виховуючому навчанню, у процесі якого розвивається різнобічний інтерес, який має, згідно з Г., шість видів: емпіричний, спекулятивний, естетичний, симпатичний, соціальний і релігійний. Ставлячи вище за все розвиток мислення учнів, Г. відводив головне місце в навчальному плані стародавнім мовам і математиці. Педагогічна теорія Г., особливо його теоретичне обґрунтування педагогіки, ідея виховуючого навчання та опрацювання методичних прийомів, які враховували виховні можливості навчальних предметів, – істотно вплинула на подальший розвиток теорії і практики виховання в багатьох країнах.

Грушевський Михайло Сергійович (1866–1934) – визначний український історик, археолог, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, організатор української науки, громадсько-політичний і державний діяч, дійсний член ВУАН та АН СРСР, засновник Української Народної Республіки. Є автором майже 2 тис. праць у галузі української і світової історії, історіографії, літератури, соціології, етнографії, археології і спеціальних історичних дисциплін.

Данило Заточник – автор “Моління”, в якому оспівував мудрість, засуджував моральні вади тогочасного суспільства, радив цінувати людей не за багатство, а за розум, прислухатися до розумних порад.

Демокрит (бл. 460, Абдери, Фракія – бл. 370 до н. е.) – давньогрецький філософ. Надавав великого значення вихованню дітей, розглядаючи його як головне завдання сім'ї. Д. вважав, що не слід ставити перед собою завдання дати дітям всеохоплюючі знання, значно важливіше розвинути вміння мислити.

Дистерверг Фрідріх Адольф Вільгельм (29.Х.1790, Зіген, Вестфалія – 7.VІІ.1866, Берлін) – видатний німецький педагог-демократ, визначний діяч у галузі народної школи й педагогічної освіти. Д. виступав проти станових і національних обмежень у царині освіти, проти виховання молоді в дусі релігійного фанатизму, національної ворожнечі й місцевої обмеженості. Послідовник Песталоцці, основними принципами виховання Д. вважав природовідповідність, культуровідповідність і самодіяльність, розробив дидактику розвивального навчання. Головним завданням навчання Д. вважав розвиток мислення, уваги, пам'яті, але в той же час підкреслював, що розвиток цих здібностей дітей нерозривно пов'язаний із засвоєнням самого матеріалу. Д. є автором понад 20 підручників з математики, географії, природознавства, німецької мови та інших предметів, відомої праці "Дороговказ до освіти німецьких учителів" (1835).

Дідро Дені (5. Х.1713, Лангр – 31.VII.1784, Париж) – французький філософ, просвітник, письменник. Велику увагу приділяв питанням виховання та освіти й вимагав охоплення навчанням дітей усіх суспільних станів, запровадження державних, світських шкіл, обов'язкової і безплатної початкової освіти. Вирішальною умовою формування особистості Д. вважав суспільне середовище й виховання, а не біологічні особливості й соціальне походження. Відстоював переважне вивчення реальних наук, запровадження нових методів навчання, які б розвивали активність учнів. Особливу увагу приділяв естетичному й моральному вихованню, виступав проти впливу церкви на освіту й різко критикував релігійний світогляд.

Драгоманов Михайло Петрович (1841–1895) – просвітницький діяч, який увійшов в нашу історію як духовний натхненник українського національного, соціально-політичного та культурного відродження. Чільне місце в його спадщині займають праці, в яких безпосередньо або певною мірою розглядається розвиток української освіти, школи, культури та їх взаємодія на різних етапах національно-політичного життя народу.

Духнович Олександр Васильович (1803–1865) – відомий педагог і культурний діяч. Освіту вважав найважливішим засобом перетворення суспільства, розвивав ідею народності виховання, наголошував на вихованні молодого покоління в дусі працьовитості, важливим елементом педагогіки вважав гармонійний розвиток особистості засобами розумового, морального і фізичного виховання. У своєму педагогічному творі “Народная педагогіка” О. В. Духнович обґрунтував ідею єдності сімейного та шкільного виховання дітей, цілком справедливо вказуючи на те, що ефективність праці вчителя значною мірою залежить і від того, як виховуються діти в сім’ї.

Еджворт Річард Ловел (1744–1817) – англійський педагог, послідовник Ж.-Ж. Руссо. Дотримувався думки, що педагогічна теорія повинна ґрунтуватися на старанному вивченні дитини. Різницю в здібностях дітей пояснював вихованням. Початкове навчання, за Е., повинно мати усний характер і спиратися на досвід дітей. Е. опрацював також оригінальну методику навчання читати за допомогою спеціальних значків.

Еразм Роттердамський (псевдонім Герхарда Герхардса; 28.Х.1466 або 1469, Роттердам – 12.VІІ.1536, Базель) – видатний учений-гуманіст епохи Відродження. Значну увагу приділяв проблемам освіти й педагогіки. Високо оцінюючи роль виховання, вбачав його головне завдання у виробленні в дітей з раннього віку моральності і благочестя. Різко критикував зміст і схоластичні методи навчання в тодішніх школах. Під час вивчення стародавніх мов вважав необхідним основну увагу звертати не на формальне оволодіння граматикою, а на читання латинських і грецьких класиків. Вимагав, щоб навчання було легким і приємним для учнів, ґрунтувалося на їхніх інтересах і розвивало самодіяльність дітей. Як і всі гуманісти, Е. Р. був прихильником м'якої дисципліни в школі.

Єпіфаній Славинецький (р. н. невід. – 1675 р.) – вітчизняний діяч освіти, перекладав навчальну літературу з медицини, географії, мистецтва, був автором багатьох підручників. Найбільший інтерес для педагогіки становить його твір “Громадянство звичаїв дитячих” – збірник правил поведінки в школі, вдома, на вулиці, вимог до мови тощо (всього 164 правила).

Зизаній (Зизаній-Тустановський) Лаврентій Іванович (справжнє прізвище – Кукіль; рік народження невідомий, с. Потелич Львівської обл. – помер не пізніше 1634, м. Корець Рівненської обл.) – український педагог, поет, перекладач, церковний діяч. Викладав у братських школах Львова (до 1591), Бреста (1592–1594), Вільнюса (1595–1597). Згодом був домашнім учителем у Білорусі та в Україні. Близько 1619 прибув до Києва, де працював у Києво-Печерській друкарні як редактор і перекладач, навчав дітей у лаврській школі. У 1596 у Вільнюсі надруковано його "Граматику словенську" і буквар "Наука ку читаню и розуменно писма словенскаго...". Граматика широко використовувалася в українських, білоруських і російських школах.

Зизаній (Зизаній-Тустановський) Стефан Іванович (справжнє прізвище – Кукіль; нар. бл. 1570, с. Потелич Львівської обл. – помер бл. 1605–1610) – український письменник і освітній діяч. Брат Л. Зизанія. Один із засновників Львівської братської школи, де вчителював 1586–1592.

Іван Вишенський (бл. 1545–50 – після 1620) – український полеміст, автор творів “Викриття диявола-світодержця”, “Послання князю Острозькому”, “Суперечка мудрого латинника з немудрим русином” тощо. Різко критикував соціальну несправедливість, таврував вище католицьке духівництво, виступав проти латинської системи освіти, наголошував, що освіта має здобуватися рідною мовою і ґрунтуватися на традиціях рідної культури і народного виховання.

Іван Федоров (бл. 1510–1583) – першодрукар, одним із перших вітчизняних просвітителів виступив проти фаталістичних тверджень церковників, ніби все життя людини визначається Богом, видав у Львові першу друковану східнослов’янську навчальну книгу “Азбука”.

Іларіон – митрополит Київської Русі, автор твору “Слово про закон і благодать” (написане між 1037–1050 рр.). Висвітлював теми про виховний ідеал русичів, про підготовку молодого покоління до захисту рідної землі.

Йов Борецький (р. н. невід. – 1631) – ректор Львівської і Київської братських шкіл, автор багатьох послань, листів, передмов до різних видань. Йому приписують твори “Про виховання дітей”, “Пересторога”, в яких він критикує тих, хто перейшов на бік католиків, наголошує на великому значенні освіти та цілеспрямованого виховання в усвідомленні народом своєї ролі у боротьбі з католицизмом.

Кирило Ставровецький Транквіліон (народився у другій половині ХVІ ст.) – український письменник, артор творів “Зерцало богословії”, “Євангеліє учительноє”, “Перло многоценноє”. Висував ідеї загальної рівності людей, закликав до гуманності й добра, прагнення до знань.

Кирило Туровський – єпископ Київської Русі, розробляв концепцію про пізнання і виховання шляхом розвитку розумових сил людини, піддавав критиці недоліки у практиці виховання і конкретизував релігійно-моральну програму формування особистості.

Коменський Ян Амос (28.ІІІ.1592, м. Нівніце, Південна Моравія – 15.ХІ.1670, м. Амстердам, Нідерланди) – чеський педагог-гуманіст, засновник нової прогресивної педагогічної системи, громадський діяч. В основу педагогічного вчення К. поклав принцип природовідповідності виховання (необхідності враховувати природу дитини). К. вимагав створення єдиної шкільної системи, обґрунтував ідею загального навчання й початкового навчання дітей рідною мовою. Дав теоретичне обґрунтування класно-урочної системи навчання, розробив дидактичні принципи навчання, багато уваги приділяв питанням виховання тощо. К. був знайомий з досвідом братських шкіл в Україні.

Конфуцій (бл. 551–479 до н. е.) – латинізоване ім'я давньокитайського філософа й педагога Кун Фу-цзи, або Кун-цзи. К. узагальнив весь досвід навчання, нагромаджений у стародавньому Китаї, і створив першу в Китаї педагогічну теорію. Заснував першу в Китаї приватну школу. Педагогічні висловлювання К. містяться в книзі "Луньюй" ("Бесіди й судження"), яка є записом і систематизацією його бесід з учнями школи. К. виходив з положення про природну нерівність людей і вірив у наявність природжених етичних і інтелектуальних якостей людини: високорозвинуті люди мають знання від народження. Наслідком цих поглядів була вимога строгого обліку в процесі навчання індивідуальних особливостей і здібностей учнів. Опрацьована К. програма розвитку учнів передбачала два ступені. Спочатку потрібно було вивчити шість "мистецтв": етикет, музику, верхову їзду, стрільбу з лука, письмо, арифметику – і таким чином одержати початкове розумове, фізичне, моральне й художнє виховання. Після оволодіння цими знаннями й уміннями учні мали перейти довивчення бездоганної поведінки, політики, літератури й мови. Особливу увагу К. звертав на моральне виховання, в основі якого лежала проповідь поміркованості й поваги до старших за віком і соціальним становищем. К. ставився з презирством до фізичної праці й тому заперечував трудове виховання.

Корф Микола Олександрович (1834–1883) – видатний педагог і методист, створював початкові земські школи, приділяв увагу підготовці вчителів для цих шкіл він віддавав багато сил, розроблюючи плани занять і методики проведення уроків, крім того, він сам проводив уроки, організував проведення вчительських з’їздів. Спеціально для сільської школи написав книгу "Наш друг" (1871), яка містила практичні поради. К. сам влаштовував школи, інспектував їх, навчав учителів, давав зразкові уроки, захищав інтереси народної школи в пресі. Був ініціатором (1867) з'їздів-курсів для вчителів народних шкіл, організатором учительських бібліотек. Вимагав навчання учнів рідною мовою.

Корчак Януш (справжнє прізвище та ім'я – Ґольдшміт Генрік; 22.VІІ.1878 або 1879, Варшава – 5 або 8.VIII. 1942, Треблінка) – польський педагог, письменник, лікар. 3 1912 по 1942 працював у заснованому ним "Будинку сиріт". Під час Першої світової війни перебував в Україні і брав участь в організації роботи дитбудинку для польських дітей у Києві. Головні принципи виховної системи К. виклав у книзі "Як любити дітей". Основна засада виховної системи К., на якій ґрунтуються всі його твори й уся практична педагогічна діяльність у керованих ним дитячих установах, – це самовиховуюча активність дітей, формування в них уміння й навичок самопізнання, самоконтролю, самооцінки, самоуправління. Система дитячого самоврядування, яку розробив К,, спиралася на активність, самостійність і самодіяльність. У роки окупації Польщі гітлерівською Німеччиною К. героїчно боровся за життя варшавських дітей. Загинув у газових камерах Треблінки разом з 200 своїми вихованцями.

Костомаров Микола Іванович – досліджував українські веснянки, петрівські і купальські пісні, міфологію у стародавніх слов'ян на основі писаних джерел, вивчав народні думи. Написав монографії “Слав’янская міфологія”, “Богдан Хмельницький, думи “Іван Богуславець”, “Козацьке життя”, “Сокіл і соколя”; видав збірку “Народные песни, собранные в западной части Волынской губернии в 1844 году”, етнопедагогічну працю “Закон Божий (книга буття українського народу)”.

Куліш Пантелеймон Олександрович (1819 – 1897) – відомий український письменник, просвітитель, виробив український правопис під назвою “кулішівка”.

Лай Вільгельм Август (30.VII.1862, Бьотцінген – 9.V.1926, Карлсруе) – німецький педагог, теоретик експериментальної педагогіки. Словесному навчанню, яке панувало в XIX ст., протиставив свою так звану педагогіку дії. Виходячи з даних біології, зводив роль виховання до вироблення у дітей реакцій в основному рухових. Головна увага в школах Л. ("школи дії") відводилася моделюванню, драматизації, малюванню, ліпленню тощо. Л. був прихильником виховання в дітей "німецького духу" й релігійності. Теорія Л. відіграла деяку позитивну роль у боротьбі з вербалізмом у навчанні.

Ланкастер Джозеф (25.ХІ.1778, Лондон – 24.Х.1838, Нью-Йорк) – англійський педагог, один із засновників системи взаємного навчання. У 1798 відкрив свою школу й почав педагогічну діяльність. Вважав, що дітям трудящих треба давати не лише релігійне виховання, а й вчити їх читати, писати й лічити, мріяв поєднати навчання з виробничою працею. У 1818 виїхав до Америки, де створював школи взаємного навчання. Згодом вони поширилися і в інших країнах, але були піддані критиці за механіцизм у навчанні, за недостатність знань, які вони давали.

Лесґафт Петро Францович (3.Х.1837, Санкт-Петербург – ІІ.ХІІ.1909, поблизу Каїра, похований у Петербурзі) – російський педагог, анатом, лікар і громадський діяч. Основоположник російської наукової системи фізичного виховання. У 1893 організував Біологічну лабораторію, яку 1918 реорганізовано в Природничо-науковий інститут імені Лесгафта. У 1896 створив Курси виховательок і керівниць фізичного виховання, на базі яких 1919 відкрито Державний інститут фізичної освіти імені Лесгафта. У 1905–1906 заснував Вільну вищу школу і при ній вечірні курси для робітників.

Леся Українка (1871–1913) – українська поетеса. У своїх статтях вона гостро критикувала систему народної освіти в царській Росії: “Голос однієї російської ув’язненої”. Уклала збірники: “Дитячі ігри, пісні та казки Ковельського, Луцького та Новоград-Волинського повітів”, “Народні мелодії”. Вона навчала своїх молодших братів і сестер, а також простих людей Волині. Надавала перевагу у навчанні дітей рідній мові, висловлювалась за поліпшення політичних прав і матеріально-побутових умов народних учителів тощо.

Локк Джон (29VIII.1632, Рінгтон – 28.Х.1704, Отс) – англійський філософ, психолог, педагог, автор книг "Деякі думки про виховання" і "Про виховання розуму". Найважливішим у вихованні вважав вироблення характеру й волі у дітей, їх моральне виховання. Л. підкреслював необхідність індивідуального підходу до дітей у вихованні і врахування дитячої психології. У навчанні виступав за врахування вікових особливостей дітей, щоб для маленьких дітей навчання було грою й розвагою, орієнтувалося на допитливість дитини, розвивало інтерес до навчання. Програма навчання Л. спрямовувала на повідомлення дітям реальних, корисних знань. Підкреслювалася важливість вивчення рідної мови, математики, натурфілософії, географії, історії, етики, права тощо. Л. був переконаним прихильником домашнього виховання. Його педагогічні ідеї істотно вплинули на розвиток педагогіки XVIII–XIX ст.

Ломоносов Михайло Васильович (1711–1765) – професор хімії, пізніше академік Російської Академії Наук. Вбачав прогрес людства у розвитку науки й освіти, відстоював принцип народності, висловлював поради щодо системи освіти, головне завданням школи вважав у вихованні у дітей любові до праці, створив також ряд підручників: “Математична хімія” та “Фізична хімія”, “Краткое руководство к красноречию”, “Российская грамматика”, “Краткий российский летописец с родословием”, “Древняя российская история”.

Лубенець Тимофій Григорович (1855–1936) – відомий український педагог, методист, громадський діяч. Написав і видав до 30 підручників і книг для учнів початкових шкіл та методичних посібників для вчителів: “Книга для первоначального чтения в школе и дома”, “Хрестоматия для первоначального чтения и письменных упражнений”, “Письменные самостоятельные работы в начальной школе” та ін. Головна педагогічна праця – “Педагогічні бесіди”, а також книги “Про наочне викладання”, “Зернинка” (для читання в молодших класах). Серед заборонених царським урядом його книг – “Граматика (український буквар)”, “Читанка” та “Загальнокорисний задачник”. Обґрунтував принцип народності й виховання, навчання рідною мовою, запровадження в країні загального навчання, поширення освіти серед дорослого населення, розвиток ініціативи вчителів та підвищення їх педагогічної майстерності.

Макаренко Антон Сергійович (1888–1939) – талановитий український педагог, активний будівник соціалістичної школи і педагогіки. Розробив теорію і практику колективу, рольовий принцип, зведеного загону, системи перспективних ліній, педагогіки колективної дії, педагогіки індивідуальної дії, педагогіки паралельної дії, поєднання навчання з продуктивною працею. Приділяв увагу проблемам сімейного виховання та педагогічній майстерності. Є автором робіт “Методика організації виховного процесу”, “Педагогічна поема”, “Прапори на баштах”, “Книга для батьків”, “Лекції про виховання дітей”, “Деякі висновки з мого педагогічного досвіду”, “Проблеми шкільного радянського виховання” та ін.

Мелетій Смотрицький (1572–1633 рр.) – полеміст, талановитий педагог, у творах якого набули розвитку прогресивні педагогічні ідеї, ідеї патріотичного виховання, заклики до боротьби проти соціального і національного гноблення, поширення освіти серед народу. Найпопулярнішою з робіт вважається “Граматика словенська”.

Мен-Цзи (учитель Мен, Мен Ке; близько 372–289 до н. е.) – давньокитайський філософ і педагог, послідовник Конфуція. В основу своєї педагогіки М.-Ц. поклав тезу про добру природу людини; завдання виховання вбачав у збереженні й розвитку природжених якостей людини. У процесі навчання основну увагу звертав на моральне виховання.

Митрополит Никифор – автор “Послання”, адресованого князеві Володимиру Мономаху. Вважав розум не тільки володарем душі, а “царем” почуттів.

Монтессорі Марія (31.VIII.1870, К'яравалле, поблизу Анкони – 6.V.1952, Нордвейк-ан-Зе, Нідерланди) – італійський педагог та ліrар. У 1896 закінчила Римський університет (одна з перших жінок, яка одержала ступінь доктора медицини). Автор поширеної в зарубіжних країнах методики виховання дітей у дошкільних закладах ("будинках дитини") і початкових школах. Педагогічна система М. – різновидність теорії вільного виховання й сенсуалізму в педагогіці. Основою навчання в дошкільному й молодшому шкільному віці М. вважала сенсорне виховання, яке здійснювала за допомогою організації навколишнього середовища і занять з дидактичним матеріалом. Головна форма виховання й навчання, за системою М. – самостійні індивідуальні заняття дітей або спеціально розроблений М. індивідуальний урок, основа якого – стислість, простота і об'єктивність знань. Заслугою М. є впровадження в практику дошкільних закладів систематичних антропометричних вимірювань за допомогою пристосованої до дітей апаратури. Слабкі сторони системи М. (заперечення активної ролі педагога, недооцінка гри як основного виду діяльності дошкільників), переважне використання штучно створеного навчального матеріалу тощо) неодноразово піддавалися критиці з боку прогресивних педагогів. Система М. завоювала популярність у багатьох країнах; її дидактичний матеріал і прийоми навчання лягли в основу для створення більш досконалих систем навчання й виховання дітей.

Нестор – перший український історик, автор творів, де висвітлюється історія Київської Русі, подається етнографічний матеріал, педагогічні погляди Володимира Мономаха, засуджується міжусобна боротьба князів, проповідується ідея єдності руських земель, їх захисту від ворогів.

Огієнко Іван Іванович (1882–1972) – професор кафедри історії української культури Київського українського державного університету, відіграв роль у організації українських вищих навчальних закладів і шкільництва, аргументовано доводив право української церкви на самостійне існування. Є автором багатьох наукових праць з українського мовознавства, історії церкви, культури, канонічного права: “Огляд українського мовознавства” (1907), “Українська культура” (1918), “Український стилістичний словник” (1924), “Історія українського друкарства” (1925), “Чистота і правильність української мови” (1925).

Павло Русин (бл. 1470 – бл. 1517 р.) – працював бакалавром вільних мистецтв, викладав римську літературу, деякий час учителював в Угорщині. У поетичних творах зі збірки “Пісні Павла Русина із Кросна” він розкриває власні педагогічні погляди та виховні ідеї тогочасного суспільства. У вірші “Похвала Валерію Максиму” вчений-педагог розкриває гуманістичні погляди на виховання, формування позитивних якостей особистості.

Памва Беринда (між 50–70 рр. ХVІ ст. – 1732 р.) – відомий просвітитель, створив словник “Лексикон словеноруський і імен толкованіє”.

Песталоцці Йоганн Генріх (12.І.1746, Цюрих – 17.ІІ.1827, Бругг) – швейцарський педагог-демократ, один з основоположників народної школи, визначний дидакт. Керував відомими виховними закладами в Швейцарії: "Установою для бідних" у Нейгофі (1774–1780), притулком для сиріт у Станці (1798–1799), інститутами в Бургдорфі (1800–1804) та Івердоні (1805–1825). П. основну роль відводив вихованню, яке повинне забезпечити дітям добру трудову підготовку й одночасно розвинути їхні фізичні і духовні сили. Виховання і навчання, за П., мають бути природовідповідними з урахуванням природи дитини, закладених у ній задатків. Основним завданням морального виховання вважав розвиток у дітей високих моральних якостей, навичок і переконань. Навчання прагнув будувати на психологічній основі, зокрема на чуттєвому пізнанні. Великого значення надавав наочності в навчальному процесі, яка допомагає розвивати спостережливість. П. висунув ідею розвивального навчання, сформулював дидактичні принципи послідовності й поступовості у навчанні, відстоював принцип систематичності, дотримання яких забезпечувало б міцність засвоєння знань. П. – основоположник методики початкового навчання рідної мови, арифметики, елементарної геометрії, географії. Велику увагу приділяв трудовому вихованню дітей.

Петерсен Петер (26.VІ.1884, Кросенвіг – 21.ІІІ.1952, Ієна) – німецький педагог. 3 1920 ддо 1923 керував експериментальною школою в Гамбургу, з 1923 до 1950 працював професором педагогіки й керував школою при Ієнському університеті, в якій було опрацьовано й застосовано на практиці так званий ієна-план, в якому намагався синтезувати всі прогресивні педагогічні ідеї. Вважав, що навчанню й вихованню властиві суперечливі тенденції (перше сприяє формуванню індивідуалізму, друге – колективізму), які повинні взаємно нейтралізуватися шляхом навчання в загальній народній школі, яка працює на основі самоврядування й відбору дітей за принципом обдарування.

Пирогов М. І. (1810–1881) – видатний вчений, лікар, основоположник воєнно-польової хірургії, проводив думку про те, що вихованню належить відповідальна роль в житті суспільства в цілому і кожної особистості зокрема, що від нього у значній мірі залежить майбутнє людини, запропонував нову систему народної освіти. У працях “О ходе просвещения в Новороссийском крае и о вопиющей необходимости преобразования учебных заведений”, “О публичных лекциях по педагогике”, “Циркулярное предложение директорам училищ Одесского учебного округа”, “Об изменении правил приема в благородные пансионы при гимназиях...”, та інших він виступав за демократизацію керівництва школою та шкільною системою в цілому.

Платон (справжнє ім'я – Аристокл; 428 або 427 до н. е., Афіни – 348 або 347 до н. е., там само) – давньогрецький філософ. Близько 384 до н. е. П. заснував філософську школу – Академію платонівську. П. відомий і як теоретик виховання та педагог. Виховання громадян вважав основним завданням держави. 3 перших днів народження діти повинні виховуватись у спеціальних закладах; з 3 до 7 років – при храмах у школах гри або в садку; з 7 до 17 – навчатися в школі письма, читання, музики; з 17 до 20 – здобувати військово-гімнастичну освіту, з 20 до 30 – філософську освіту, потрібну майбутнім правителям. П. категорично виступав проти освіти рабів. В Україну вчення П. проникло ще за часів Київської Русі. Його ідеї викладалися в курсах філософії Києво-Могилянської академії XVII ст., хоч українські філософи Г. Сковорода, Ф. Прокопович, Г. Кониський критикували ряд його положень.

Русова (дівоче прізвище – Ліндфорс) Софія Федорівна (18.ІІ.1856, с. Олешня Чернігівської обл. – 5.II.1940, Прага) – українська громадська, культурно-освітницька діячка і педагог. Після закінчення гімназії у Києві (1871) працювала в освітніх і виховних закладах. Автор шкільних підручників, досліджень з педагогіки. Працювала в секретаріаті Центральної Ради. У 1921 емігрувала за кордон. Писала підручники, видала “Український буквар”, “Початкову географію”, підручники французької мови. На сторінках журналу “Світло” широко представляє здобутки передової світової педагогічної думки. Переймається проблемами дошкільного виховання та початкового навчання на національних засадах.

Симеон Полоцький (1629–1680) – вітчизняний діяч освіти, вказував на велике значення виховання дітей з раннього віку, вимагав поліпшення методів навчання, високо цінив роль учителя і батьків у формуванні поглядів дітей і їх поведінки. Найцікавішими творами його, які характеризують педагогічні погляди, були “Книжица вопросов и ответов, иже в юности серцем зеле потребне суть”, а також дві збірки “Обед душевный”, “Вечеря душевная”.

Сковорода Григорій Савич (1722–1794) – видатний український педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напряму вітчизняного просвітництва, церковно-схоластичному і дворянсько-аристократичному вихованню протиставляв “иный род воспитания”, назвавши його “сродным”, тобто природовідповідним. Вважав, що виховання повинно відповідати інтересам народу, метою виховання – підготовку вільної людини, гармонійно розвиненої, щасливої, корисної для суспільства, здатної жити і боротися. Проблемам виховання присвячені його притчі “Благодарный Еродий”, “Убогий Жойворонок” та ін.

Стефан (бл. 1570 – бл. 1600) і Лаврентій (помер після 1633) Зизанії (автор “Граматики словенської”) – вчені-просвітителі, що виступали проти соціальної несправедливості, національного та релігійного гноблення українського народу;

Стефан Яворський – письменник, філософ, освітній і церковно-політичний діяч. У проповідях, промовах виступав проти унії і католицизму, підтримував і обґрунтовував поширення освіти, відстоював ідею єднання України з Росією. Найвідомішим його твором є “Камінь віри”.

Сухомлинський Василь Олександрович (1918–1970) – український педагог, член-кореспондент АПН Росії і АПН України, заслужений вчитель України. Основні проблеми, що піднімав, є виховання колективізму, педагогічного колективу середньої школи, методика виховання колективу, гуманізм виховання, навчання і виховання дітей 6-ти річного віку, естетичне виховання, етичні засади родинного виховання. Є автором робіт “Павлиська середня школа”, “Етюди про комуністичне виховання”, “Батьківська педагогіка”, “Сто порад вчителеві” й ін.

Ушинський Костянин Дмитрович (1824–1870) – видатний вітчизняний педагог. Автор робіт “Про користь педагогічної літератури”, “Про народність у громадському вихованні”, “Рідне слово”, “Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології”, “Праця в її психічному і виховному значенні”. Обґрунтував принцип народності виховання; досліджував фізіологічні сторони організму людини і обумовлені ним психічні явища; визначав педагогічні закономірності, що дозволяли відшукувати засоби, методи виховання і освіти; розкривав значення фізичної праці в житті людини, а особливо для морального виховання дітей тощо. Думки видатного вітчизняного педагога К. Д. Ушинського про підготовку вчителів викладено в багатьох статтях, програмах, працях: “Проект учительської семінарії”, “Педагогічна подорож по Швейцарії”, “Про користь педагогічної літератури”, “Три елементи школи”, “Думка колезького радника”. Про проект реорганізації Гатчинського інституту йдеться в передмові до книги “Людина як предмет виховання” та ін.

Федоров Іван, Іван Федорович Москвитин (рік народження невідомий – 15.ХІІ.1583, Львів) – засновник книгодрукування в Україні й Росії, просвітитель. У 1574 у Львові надрукував "Азбуку" – перший у східних слов'ян друкований підручник. У новому виданні "Азбуки" (1578), призначеному для учнів острозької школи, помістив паралельні греко-слов'янські тексти. Азбуки Ф. відіграли велику роль в історії вітчизняної педагогіки. Систематизована ним практика початкового навчання грамоті виявилася досить стійкою і застосовувалася протягом 120–150 років

Феофан Прокопович (1681–1726) – український церковний, громадський і державний діяч, письменник. Вважав, що прогрес людського суспільства залежить, передусім, від поширення освіти, висловив низку цінних психолого-педагогічних думок, надавав великого значення у пізнанні та відкритті закономірностей світу знанням, інтелектуальному розвитку людини. Є автором творів “Духовний регламент”, “Перше вчення отроків”, “Поетика”, “Про риторичне мистецтво”.

Франко Іван Якович (1856–1916) – видатний український письменник і педагог-науковець. Його спадщина – понад сто наукових, публіцистичних та художніх творів з питань педагогіки. Серед них стаття “Народні школи і їх потреби”, “Великі діяння пана Бобжинського”, “Освіта народу Галичини”, “Педагогічні невігласи” та ін. Гостро критикував недоліки тогочасної народної школи та реакційну політику австрійського уряду в галузі освіти, боровся за створення шкіл, які були б тісно пов’язані з життям та інтересами народу. Поєднання навчання з працею, широка освіта, використання найкращих надбань людства, всебічний розвиток мислення та ін. психічних процесів дитини – такі завдання він ставив перед школою.

Фребель, Фрьобель Фрідріх Вільгельм Август (21.IV.1782, с. Обервайсбах, Тюрінґія – 21.VI. 1852, Марієнталь, Тюрінгія) – німецький педагог, теоретик дошкільного виховання, послідовник Песталоцці. У 1837 у Бланкенбургу (Тюрінгія) відкрив заклад для ігор і занять дітей молодшого віку, який згодом назвав "Кіndergarten" – дитячий садок. Був прихильником всебічного розвитку дітей, урахування їхніх вікових особли-востей. Створив систему дидактичних ігор, так звані шість дарів Фребеля. У 1849 організував у Лібенштейні підготовку виховательок ("садівниць") для дитячих садків. Негативною рисою педагогічної системи Ф. була надмірна регламентація діяльності дітей, що призводило до обмеження їхньої самостійності, виховання педантизму.

Френе Селестен (15.Х.1896, Ґрас, Південна Африка – 8.Х.1966, Венеція) – французький педагог, засновник і керівник "Міжнародної федерації прихильників нової школи", представник так званої "прогресивної педагогіки". Основним принципом створеної Ф. "нової школи" є здійснення навчання через самодіяльність учнів. Головна форма цієї самодіяльності – вільний виклад (усний, а потім письмовий) ними своїх вражень і думок (так званий вільний текст). Іншими видами діяльності дітей, за допомогою яких здійснюється навчання, є шкільні конференції, образотворче мистецтво тощо. Педагогічні ідеї Ф. дістали певне поширення в школах Франції, Італії, Латинської Америки.

Шацький Станіслав Теофілович (1878–1934) – теоретик і практик проблем соціального виховання, експериментальних навчально-виховних закладів.

Шевченко Тарас Григорович ( 1814–1861) – великий український поет, художник, мислитель, заперечував вирішальну роль спадковості у вихованні, вважав, що у людині мають бути добре розвинені естетичні смаки, вона має бути обізнаною з високохудожніми літературними творами, добре орієнтуватися в образотворчому мистецтві. Є автором повістей “Близнецы” та “Наймичка”, що присвячені проблемам виховання.

Юрій Дрогобич (рік нар. невід. – 1494 р.) – учитель і вчений, поет і громадський та культурний діяч Юрій Котермак, який увійшов до історії під ім’ям Юрій Дрогобич. У 1478 і 1480–1482 рр. викладав астрономію і медицину, був ректором у Болонському і Краківському університетах. Творчість пронизана ідеями гуманізму та італійського Відродження, характеризується глибоким почуттям патріотизму, відбиває культурні та просвітницькі традиції Київської України-Руси, поклала початок пропаганді педагогічної думки українського народу. Є автором праці “Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора мистецтв і медицини Болонського університету”.

Навчальне видання

Дата добавления: 2015-05-24