Зародження арт-інвестування в Україні

На сьогодні арт-ринок в Україні знаходиться на стадії зародження. В той самий час арт-інвестування може розвиватись на теренах лише такого арт-ринку, в якому відпрацьовані технології повторних продажів творів мистецтва. В нашій країні зараз відбувається процес становлення необхідної для арт-інвестування інфраструктури. Узагальнюючи, вітчизняний арт-ринок можна охарактеризувати, як «вільний простір зустрічі» колекціонерів та митців. До того ж серед інвесторів, які потенційно можуть виступити арт-інвесторами, робота з творами мистецтва видається надзвичайно ризикованою та мало зрозумілою [20].

Ряд галерей свідчать про те, що трапляються поодинокі випадки, коли покупець твору мистецтва приносить його через декілька років після його зворотнього продажу через галерею. Але це відбувається переважно не задля отримання прибутку, а через певні суб’єктивні причини (смак, забаганки, тощо).

Таким чином треба констатувати, що хоча вартість твору мистецтва з часом і зростає (про що відомо лише теоретично), довести це в контексті реалій вітчизняного арт-ринку документально чи статистично неможливо. Про показники росту чи зниження цін можна судити лише за методом експертної оцінки. Адже відсутня як адекватна статистика аукціонних торгів, так і відкритий доступ до інформації про перепродажі творів мистецтва.

Наслідком недосконалості арт-ринку є підвищення ризиків арт-інвестування. Потенційний арт-інвестор в Україні найчастіше натикається на такі основні ризики:

· ризик адекватної оцінки твору мистецтва;

· ризик ліквідності;

· невідповідність рівнів дохідності і ризику арт-інвестицій.

Становлення арт-ринку в Україні як і в будь якій пострадянській країні має особливе значення в контексті розвитку культури країни. В українському суспільстві довгий час обмежувались демократичні свободи, а над духовною та інтелектуальною діяльністю царювала офіційна соціалістична ідеологія. Культура ж країни залежить не стільки від рівня розвитку самого мистецтва, скільки від ступеню її організації [5, ст.218].

Подією, яку можна вважати моментом зародженням вітчизняного арт-ринку, є заснування перших українських арт-галерей. У 1988-1990 роках було відкрито галереї в Одесі, Львові, Києві («Совіарт», «Карась» «Триптих», «ІнкоАрт»), а також у Харкові («Вернісаж») [20].

Від самого зародження арт-ринку в Україні, процес його становлення в нашій країні пішов за іншим сценарієм, ніж в інших економічно більш розвинутих країнах. Причиною цього стали своєрідна гібридність економічних відносин, що почали виникати на ньому. Арт-ринку бракувало розвинутої належним чином інфраструктури, а також відповідного нормативно-правового регулювання. Крім того, процес розвитку арт-ринку було дизгармонізовано хаотичним запозиченням світового досвіду. Ідеологічні наслідки такої стратегії точно описує американський соціолог М. Леві, який в концепції «осучаснення навздогін» слушно зауважує, що традиційні суспільства, спокушаючись досягненнями індустріальних, включають до своїх систем окремі її елементи. А вторгнення готових індустріальних («модернізованих моделей») підриває структуру традиційного суспільства. В такому разі виникає ефект «квазі»: квазідіяльність, квазіекономіка, квазіринок, тощо. В українських реаліях ця концепція здійснилась наполовину: підриву структури суспільства не відбулось, але й повноцінного розвитку арт-ринок України не набув. Можливо, подальше масштабне впровадження структури арт-ринку може видатись тією самою «підривною» силою, що негативно вплине на вітчизняну економіку. Власне, ефект «квазі» і став наслідком безсистемного запозичення європейського досвіду в організації вітчизняного арт-ринку. В свою чергу твори мистецтва на сьогоднішній день справедливо охарактеризувати, лише як квазіобєкти інвестиційної діяльності в Україні.

В той самий час варто зазначити, що з початку 1990-х років, коли в Україні починались процеси комерціалізації культури, що виражались соціально-економічним «звиканням» з технологіями арт-інвестування, залученням світового досвіду та закладенням основ (а враховуючи динаміку цього процесу, що в повній мірі не завершився ще й по досі – лише «початком закладення основ») для розвитку арт-ринку, в економічно розвинутих країнах проходив зворотній процес де-комерціалізації мистецтва. В США та країнах західної Європи, які постійно займають передові позиції у тенденціях розвитку світового арт-ринку, активно розвивались як некомерційні види мистецтва, так і пошук інших шляхів розвитку традиційних видів мистецтва, які б оминали комерцію. Тому свої перші кроки вітчизняний арт-ринок здійснював якщо не абсолютно самостійно, то принаймні не «на хвилі» світових тенденцій.

Ініціаторами процесу впровадження арт-ринку в нашій країні виступили самі автори творів мистецтва. При цьому осторонь залишались законодавчі органи (держава, міжнародні організації), економічні суб’єкти, які в процесі своєї діяльності акумулюють масштабні обсяги капіталу (фонди, інвестиційні компанії, страхові компанії тощо), організації, що мають безпосереднє відношення до організації та забезпечення арт-інвестиційних процесів (страхові компанії, банки, тощо) а також мистецтвознавці та спеціалізовані експертні інституції, які дуже повільно пристосовуються до ролі безпосереднього учасника арт-ринку. Як наслідок, процес формування арт-ринку в Україні дуже повільний. Таким чином, ініціатива як до створення, так і до розвитку арт-ринку в нашій країні надходить знизу, не зустрічаючи належної підтримки «зверху».

Те, що ініціатором та активним учасником процесу становлення арт-ринку в Україні не виступає держава чи не найбільше відрізняє його модель в нашій країні від інших. В багатьох економічно-розвинутих країнах розвиток арт-ринку був вигідним перш за все державі адже це давало їй право на утвердження свого монопольного права контролювати розподіл творів мистецтва, що знаходяться на її території. В такому разі держава суттєво впливає на цінові тенденції на арт-ринку.

Основні причини пасивної позиції держави – її економічна слабкість та пасивність політики щодо культурних цінностей. Тим не менш, ця байдужість інституту держави не забезпечує автономності вітчизняного арт-ринку. На мою думку, існує дві негативні тенденції, які розвинуті існуючою державною політикою відносно вітчизняного арт-ринку:

1. Збереження системи організації культури та економічних відносин в ній, яка склалась ще за радянських часів. Адже схема фінансування культури по суті залишилась такою, як і 20 років тому. При цьому лише значно зменшились його обсяги [1, ст.62];

2. Відсутність змін в законодавстві, яке здійснює безпосередній вплив на роботу арт-ринку, що формується.

Бездіяльність держави на арт-ринку стала основною причиною того, що його «левова частка» знаходиться в тіні.

Нормативно-правові акти, які хоч і мають безпосередній вплив на функціонування арт-ринку, по своїй суті не розраховані на те, щоб якимось чином сприяти його розвитку, задовольняючи запити сучасності. В цілому, треба відзначити комплексну недосконалість вітчизняної законодавчої бази.

Таким чином арт-ринок в Україні набув унікального в порівнянні з західноєвропейськими країнами права формуватись переважно за ринковими законами, без, натомість, суттєвого впливу держави. З одного боку, в цьому – його перевага, оскільки він набуває більшої незалежності. З іншого – існує підвищений ризик несистемності у процесі його становлення. Жодна з існуючих на сьогоднішній день інституцій не в змозі зайняти місце системо утворюючої ланки в його утворенні.

В цілому, розвиток арт-ринку в Україні – несистемний. На мою думку, дисгармонійність цього процесу проявляється в трьох напрямках:

· Географічний;

· Хронологічний;

· Функціональний.

За даними Асоціації Артгалерей України зі 105 художніх галерей, що зареєстровані в Асоціації станом на 2007 рік, в Києві знаходиться 64 (61%). При цьому немає жодної художньої галереї у таких обласних центрах, як Житомир, Кіровоград, Сімферополь, Тернопіль, Хмельницький, Черкаси. Натомість мережа арт-галерей розвивається в курортних містах: Ялті, Хусті, Нікополі, тощо. Тому ринок є надзвичайно централізованим. В цілому, якщо в Україні близько 500 міст, то галерей не мають близько 400.

Хронологічна дисгармонійність проявилась у невідповідності темпів появи та становлення ряду інституцій. Ще до того як вітчизняні навчальні заклади почали випускати спеціалістів з арт-менеджменту, вже почався підйом галерейної справи. Законодавча база по сьогодні не врегульовує певні базові положення торгівлі творами мистецтва. Потреба у страхуванні певних угод з арт-інвестування не задовольняється існуючими страховими компаніями, і такі приклади можна продовжувати. Але головним наслідком цієї неузгодженості стало неприродне розширення компетенції художніх галерей.

Негатив функціональної несистемності проявляється в тому, що арт-галереї, як найбільш комерціалізована ланка арт-ринку, вимушені брати на себе нестандартні функції (займатись систематизацією, популяризацією мистецтва, фінансувати спеціальні видання, проводити мистецькі акції і т. і.).

Цей «хаос» у діяльності галерей (та в інфраструктурі арт-ринку загалом) з одного боку дезорієнтує його учасників, з іншого – дає можливість активно впроваджувати більш прогресивні системи діяльності арт-галерей. Але ж позитив останнього повністю перекреслюється негативними наслідками «збитих орієнтирів».

Особливості формування арт-ринку в Україні доповнюються ще й тим, що розвиток арт-інвестування справляє прямий вплив на мистецтвознавчу думку, в той час як в економічно розвинутих країнах, де мистецтвознавча інституція самостійна, цей процес має зворотній характер. Так, арт-інвестування передбачає формування специфічної ієрархії творів мистецтва, що продиктована ринком та який очолюють найдорожчі або найліквідніші твори. Оскільки інституція мистецтвознавства з усіма необхідними для її повноцінного функціонування інституціями сьогодні знаходиться на стадії формування, можна передбачити, що арт-інвестування внесе свої корективи в мистецтвознавчі канони. Звісно, процес узгодження цих двох інституцій буде тим коротший, чим динамічніше буде розвиватись кожна з них. Але через несистемність у процесі формування арт-ринку, про яку йшлось вище, невідповідність між ним та мистецтвознавством буде ще довго залишатись невирішеною.

Оцінкою творів мистецтва на вітчизняному арт-ринку окрім приватних експертів та мистецтвознавців, спеціалізовано займаються художні музеї та існуючі аукціонні доми. Галереї в більшості випадків можуть надати лише орієнтовну оцінку твору. До того ж вони як правило орієнтовані або на певний сегмент творів мистецтва в антикваріаті або на сучасне вітчизняне мистецтво. Але запропоновані кожною з перелічених установ рівні вартості одного і того самого твору мистецтва може суттєво відрізнятись. Серед усіх них однозначного авторитета не має жодна з інституцій. Таким чином склалась ситуація, коли твори мистецтва оцінюються дуже суб’єктивно, що стає додатковим ризиком арт-інвестування і посилює його негативний імідж. Крім того суб’єктивна експертна оцінка часто має разовий характер, адже вона по суті ніким більше, окрім самого оцінщика не контрольована. Загалом, система оцінки творів мистецтва в Україні потребує централізації.

В той самий час, за відсутності всіх перелічених вище джерел інформації, а також необхідних складових інфраструктури арт-ринку, додаткового значення набувають посередники арт-ринку. Із звичайного організатора купівлі/продажу твору мистецтва роль арт-менеджера в реаліях нерозвинутого арт-ринку набуває значно більшого значення вже тільки через те, що вони мають виключні права доступу до закритих інформаційних джерел арт-ринку. Цим, власне, і пояснюється часом завищена плата за послуги, що ними надаються. За наявності авторитетних видань та каталогів, які б систематизували наявні на ринку предмети мистецтва, публікація як цін, так і рейтингів митців стала б доступною, що стало б додатковим стимулом для розвитку арт-інвестування.

На відміну від України, в країнах з розвинутим арт-ринком існують спеціальні рейтинги цін на твори мистецтва, що складаються на основі даних аукціонних торгів. Вони провадять необхідну для повноцінної арт-інвестиційної діяльності систематизацію цінових тенденцій на арт-ринку.

Всі ці недоліки в комплексі виливаються в неадекватну оцінку творів мистецтва (як їх базової ціни, так і провенансу). Підставами для зростання вартості твору мистецтва в перспективі є його експертна оцінка. Коли ж визначити її адекватно неможливо, зникає одна з основних умов арт-інвестування – динаміка здороження творів мистецтва з часом.

Таким чином, для пришвидшення темпів становлення арт-ринку в Україні, окрім залучення капіталу та розбудови інфраструктури, нагальною залишається проблема налагодження специфічної співпраці із суміжними науками.

На шляху формування арт-ринку в країнах Західної Європи та Америки необхідні для його повноцінного функціонування інституції утворювались залежно від актуальних економічних потреб, та відповідно до запитів самого арт-ринку. В свою чергу в Україні, коли ще остаточно не сформовані основні закони його функціонування та принципи регулювання - з’являються ті інституції, котрі мають закладатись на базі вже розвинутого арт-ринку. Наприклад, робота аукціону неможлива без чіткої систематизації творів мистецтва, які на ньому виставляються; функціонування системи оренди творів мистецтва – без достатньо розвитку діяльності страхових компаній; становлення ж арт-банкінгу має ще ширший спектр необхідних умов.

Не дивлячись на те, що аукціонний бізнес в Україні існує вже близько 20 років, він так і не набув належного розвитку, який би відповідав запитам сучасності. Головною умовою існування аукціонів є значне накопичення капіталу і потреба в його розподілі між багатьма членами суспільства. Проте функціонування аукціонів можливе лише в тих країнах, де існує сприятлива правова база. В першу чергу це стосується контролю держави над переходом спадщини.

Податок на спадщину – ось головний чинник процвітання аукціонного бізнесу. Цей податок є перешкодою для концентрації багатства в одній родині, адже спадкоємці зобов’язані сплачувати великі податки на неї [35]. В зв’язку з цим великого розвитку набула аукціонна справа. В Голландії, Франції, Німеччині, Великобританії існує міцна правова база, яка чітко визначає умови діяльності аукціон, дозволяючи їм залишатись досить гнучкими ринковими структурами. Натомість в Україні не існує ні такого податку, ні соціально-історичних умов для його появи. Відповідно, і головні передумови для розвитку мережі аукціонів – відсутні.

Іншою важливою перепоною для розвитку аукціонів в Україні є відсутність середнього класу, який традиційно є основним учасником цього бізнесу. Як показує практика закордонних аукціонних домів – вони існують лише за рахунок щоденних продаж звичайних побутових предметів, а торгівля творами мистецтва є іміджевою справою кожного аукціонного дому. Однак в нашій країні такий формат продаж залишається нетрадиційним через ряд соціальних, історичних, ментальних та ін. причин.

Першим аукціонним домом в Україні став «Антік центр», який провів перші торги у 1994 році. У 2005 році з’явився аукціонний дім «Золотое Сечение». Через те, що аукціонні доми не проходять процедури ліцензування, їх виникнення часом має разовий локальний характер. Однак є і такі, що займаються цим системно: аукціонні доми «Дукат», «Конгрес».

Крім цих спеціалізованих установ, аукціони проводять певні галереї, фонди. Переважну частину лотів на вітчизняних аукціонах складають твори мистецтва стилю соцреалізм, а також ікони. Сьогодні на аукціонах активізуються продажі сучасного українського мистецтва.

Неадекватність українського законодавства стала причиною того, що у вітчизняних аукціонах немає сенсу приймати участь іноземцям, адже вивіз творів, яким більше 50 років – заборонено, а на інші твори мистецтва потрібен особливий дозвіл, з отриманням якого можуть виникнути бюрократичні складнощі. Категорична заборона на вивіз діє на ті твори, що внесені до культурної спадщини. Найпопулярнішими представниками таких творів є роботи Шишка, Глущенка, Яблонської, Примаченко та ін.

Недієве та малорозвинуте законодавство, що регулює відносини з творами мистецтва в Україні робить аукціонний бізнес в нашій країні з одного боку достатньо ризикованим, з іншого - надзвичайно проблематичним для усіх суб’єктів інвестування.

Законодавча база України встановила порівняно з іншими державами досить жорсткі обмеження для розвитку торгівлі творами мистецтва. Найпринциповішими позиціями законодавства стали обмеження на ввезення\вивезення творів мистецтва в країну, оподаткування купівлі\продажу творів, тощо. Натомість в країнах західної Європи не існує жодних заборон на імпорт або експорт творів мистецтва. В Україні вільно можна ввезти лише той твір мистецтва, який куплено для особистих цілей, а не задля комерції. Вивезти можна твір молодший за сто років. Заборона на вивіз стопорить і ввіз творів: люди, які купують твори мистецтва, бажають володіти ними і мати можливість розпоряджатись, а якщо об’єкт не можна вивезти чи продати - це вже неповне право власності.

Такий стан законів фактично виключає можливість виходу на вітчизняний арт-ринок нерезидентів країни. Адже їм доводиться нести такі витрати на страхування, транспортування, експертизу і митні витрати, в наслідок яких купівля/продаж твору мистецтва для потенційного арт-інвестора нерезидента стає невигідною. Наприклад, якщо іноземець наважиться продати в Україні творів мистецтва на $40 млн, то одних лише податків треба буде заплатити близько $12 млн. [29, ст.50]. Тому закони про ввезення та вивезення творів мистецтва потребують корінного перегляду з подальшою їх лібералізацією.

Скасування всіх податків на ввезення та вивезення творів мистецтва в Україну, спрощення бюрократичних процедур оформлення угод з творами мистецтва (якщо в результаті лишиться один податок на торгівлю творами мистецтва, який відповідно до законодавства складає 15%) за оцінками експертів, може призвести до суттєвого росту податкових надходжень. Адже в такому разі значно зросте привабливість вітчизняного арт-ринку, що принесе більші прибутки, ніж ті, які генерує діюча податкова система.

Однак недоліки законодавства не позначаються на зниженні цікавості іноземних колекціонерів та арт-інвесторів до вітчизняного мистецтва. Через недоліки вітчизняного арт-ринку укладання угод між закордонними інвесторами та українськими авторами відбувається в інших країнах. Паралельно до цього в Україні процвітають схеми тіньової торгівлі творами мистецтва.

Стимулом до виходу на іноземні ринки вітчизняних арт-інвесторів є і фактор вищого рівня цін. Погана інформаційна забезпеченість арт-ринку України та неналагоджена система відносин між його суб’єктами призвели до того, що твори мистецтва на вітчизняних торгах недооцінені на 100—200% в порівнянні з цінами на світових аукціонах. Таким чином складається ситуація, за якої твори не тільки з Європи, але й з Росії, за умови їх рівноправного позиціювання на зарубіжному аукціоні, автоматично в два і більше разів дорожче вітчизняних лише через географічний фактор. Наприклад, різниця у вартості картин відомих російських та українських художників 19-20-го століть, за даними Sotheby’s, може становити до 150% на користь наших північних сусідів.

Через це зростають масштаби нелегального вивезення творів мистецтва на закордонні аукціони, де і організація торгівлі краща, і ціни на самі твори значно вищі [19].

Варто зазначити, що динаміка експансії вітчизняних митців на європейському та американському ринках (саме на них переважно і позиціонується українське мистецтво) позначається і на розвиткові вітчизняного арт-ринку. Саме тоді, коли твори вітчизняних авторів почали набувати більшої популярності на авторитетних світових аукціонах, з’являтись у всесвітньовідомих музеях та приймати участь у міжнародних арт-фестивалях, обсяг українського арт-ринку динамічно зростав, крім того, відносини на арт-ринку набули більшої цивілізованості.

Одним з прикладів офіційного шляху уникнення бюрократично-правових складнощів торгівлі творами мистецтва є діяльність аукціонного дому MacDougall’s, який спеціалізується на торгівлі творами східноєвропейського мистецтва. Торги він проводить в Лондоні і (рідше) Москві. MacDougall’s налагодив схему, за якою твори мистецтва скуповуються в Україні і перевозяться до Лондона, де виставляються на торги. Традиційно, на європейських аукціонах позиціонується живопис українських та російських художників 19-20 століть та ікони.

Іноземні інвестори та колекціонери, хоча й зацікавлені в українському мистецтві, тим не менш на вітчизняний арт-ринок виходити не бажають. Таким чином відшуковуються шляхи вивезення творів мистецтва з України на більш зручні для них ринки. Негативними наслідками розбудови подібного роду інвестиційних відносин є з одного боку відтік капіталу на арт-ринки інших країн, з іншого, вивезення на них творів мистецтва з України. Цим і пояснюється відтік вітчизняних митців на закордонні арт-ринки.

В минулому році пройшли перші торги авторитетних світових аукціонів, на яких було представлене сучасне вітчизняне мистецтво. Так, наприклад, живописний твір Олександра Косолапова «McLenin's» був проданий на аукціоні Phillips de Pury за 12 тис. фунтів, а картина «Соломінка» Арсена Савадова – за 22,5 тис. фунтів. Не менший інтерес проявили на західних аукціонах і до класичних творів, яки прибули на торги з України. Дві картини Наталії Гончарової «Натюрморт з фруктами» та «Збирання яблук» в червні 2009 року були продані за 2,3 і 4,9 млн. фунтів стерлінгів відповідно. Велике полотно Айвазовського «Вид Одеси» (авторська репродукція відомого твору) на аукционі MacDougall's пішло з молотка майже за 1,3 млн. євро.

Активно розвиватись вітчизняний арт-ринок почав приблизно з 2002-2003 років. Пов’язано це було з тим, що на ринку мистецтва активізувалась участь колекціонерів. Окрім приватного інтересу до мистецтва, розвиватись почали і фонди, які виділились в окремий (хоч і невеличкий) сегмент арт-ринку. Динамічніше почали працювати галереї, які сьогодні власне і виступають основним оплотом арт-ринку.

Якщо річний оборот на світовому ринку мистецтва коливається в межах $22-27 млрд., то для України цей показник за даними відділу арт-інвестування ОТР-банку, обсяг лише вітчизняного ринку живопису складає приблизно $200-300 млн. В той же час в Росії його обсяг складає $1,5 млрд., що свідчить про більшу активність у розвиткові арт-ринку в наших північних сусідів. Однак реальні розміри цих ринків визначити неможливо, адже великі продажі відбуваються переважно неофіційно. При цьому загальний обсяг вітчизняного арт-ринку становить близько $230 млн. Цільова група покупців в Україні складає близько 50 тис. чол. (в т.ч. нерезиденти).

Найширше представлений на вітчизняному арт-ринку живопис ХIX—XX ст. та антикваріат (ікони, предмети побуту, тощо). Більше половини арт-ринку нашої країни займає живопис. Вітчизняний живопис продається в середньому по $10 тис. за картину, вартість лише окремих сягає $150 тис. (картини Шишко, Глущенко, Яблонської, скульптури Архіпенко, тощо). При цьому прослідковується тенденція постійного зменшення на арт-ринку з року в рік обсягу творів вітчизняного живопису, які було написано до 1980 року.

В дослідженнях зарубіжних економістів український арт-ринок не фігурує. Це пояснюється як тим, що він за своїм обсягом не стає в жодне порівняння з арт-ринками країн Європи і Америки, так і тим, що він досі залишається тіньовим і провести хоч якесь адекватне його дослідження неможливо.

Підводячи попередні підсумки, можна констатувати, що шлях розвитку арт-ринку за сприяння та контролю держави в Україні так і не відбувся. Галереї, які виступають основними учасниками художнього ринку не можуть вирішити макрозадачі, які натомість були покладені на них на самому початку формування арт-ринку. Розвиток аукціонів в Україні надзвичайно повільний і як показав час, стати системо утворюючою ланкою у становленні арт-ринку саме ця інституція не може.

На мою думку одним з найефективніших способів інтенсифікувати процес формування арт-ринку в Україні може розвиток арт-банкінгу.

Як вже зазначалось в першому розділі, арт-банкінг – фінансово консультаційний супровід інвестицій в твори мистецтва, якій запроваджують фінансові установи. Форма організації арт-банкінгу складається зі створення фінанасовою установою спеціального відділу, який спеціалізується на організації інвестиційної діяльності, об’єктом якої виступають твори образотворчого мистецтва (в світовій практиці поки що не було прикладів, щоб об’єктом арт-банкінгу виступав твір необразотворчого мистецтва). В цей відділ входять спеціалісти з інвестування і експерти-мистецтвознавці, які на замовлення клієнта організовують його арт-інвестиційну діяльність. При цьому клієнт надає певну суму, яку б він бажав спрямувати у твір мистецтва та встановлює (за бажанням) певні умови до тих творів мистецтва, які виступатимуть об’єктом інвестиційної діяльності. Банк купує для клієнта твори мистецтва, страхує твір, проводить необхідні експертизи та інші процедури, юридично оформляє угоду та надає клієнтові прогнозний план зміни вартості даного твору мистецтва, за яким він може орієнтуватись з подальшим продажем даного твору (колекції творів). Крім цього, банк організовує для клієнта і продаж придбаних раніше творів. Можливе також зберігання творів мистецтва в самому банку. За надані послуги банк отримує комісійні. Їх рівень коливається в залежності від специфіки кожної окремо арт-банківської угоди. Орієнтовно комісійні можуть складати від 0% до 30%.

Ризики розподіляються між клієнтом та фінустановою відповідно до їх відповідальності. Так, банк несе відповідальність за оформлення документації, адекватність оцінки, доставку, страхування, тощо. В свою чергу клієнт несе ризик знецінення твору, його ліквідність, зміну його місця на ринку, які залежать не від банку, який організовував процес купівлі/продажу твору мистецтва, а від ситуації на арт-ринку.

Арт-банкінг почав розвиватись на початку 1980 років. Піонерами цієї послуги стали швейцарський банк UBS та Deutsche Bank. Американський Citi Bank створив консультаційну службу в сфері мистецтва у 1979 році. На сьогодні цю послугу надають близько двадцяти крупних фінінституцій світу. В Росії цей напрям вже декілька років активно розвивають Банк Москви, УралСібБанк та Импексбанк.

Поява цієї послуги безпосередньо вплине як на систематизацію вітчизняного арт-ринку, так і на його капіталізацію, а крім того інтенсифікує розвиток його інфраструктури. В українському арт-ринку переважають приватні інвестори через те, що цей ринок не пристосовано до учасників з більшими капіталами. Натомість банк є стійкою фінансовою установою, в порівнянні з іншими економічними суб’єктами, тому крупний арт-інвестор скоріше довірить управління своїми активами саме йому ніж галереї чи приватному посередникові. Сьогодні основними конкурентами фінустанов, що запровадили таку послугу є аукціонні доми.

Надання послуги арт-банкінгу буде вигідним не лише для самого інвестора, який перекладатиме в такому разі частину своїх ризиків на банк, але й для останнього, адже в такому разі суттєво підвищиться його імідж. Проблема іміджу банку в українських реаліях має велике значення через їх актуальні намагання переконати клієнтів у своїй стабільності в післякризовий час, а також отримати додаткові переваги перед іншими численними банками в Україні.

Крім того, арт-банкінг на декілька щаблів підвищить рівень організації аукціонів. Основним недоліком аукціонів залишається квола організація, в результаті якої порушується один з основних принципів аукціонних торгів – принцип чітких часових рамок торгів. Адже самі аукціони стають лише початком цих торгів і більшість угод як правило укладається вже після їх проведення. В найгіршому випадку аукціони в Україні зводяться до суто інформаційного, «ознайомчого» сеансів, після яких потенційний покупець може звернутись до галерей, власника твору або безпосередньо до його автора неофіційно придбати його.

Відповідно до закордонного досвіду аукціонних торгів, які ініціюються банками, сам цей захід є єдиною можливістю продажу твору мистецтва знайти свого нового власника, після якого доступ потенційних покупців до нього закривається. Аукціон організовується банком цілеспрямовано задля продажу творів мистецтва, які належать або банку, або його клієнтові, за дорученням якого, він і проводить аукціон [31]. Вплинути на організаційний рівень аукціонів банк зможе за рахунок обмеження доступу на нього творів мистецтва і їх чітку регламентацію. А однією з нагальних проблем вітчизняних аукціонів є надзвичайно широке розмаїття творів, що залучаються для торгів.

Ледь не основним недоліком сьогоднішнього способу формування колекцій залишається неадекватність експертизи та юридичного оформлення акту купівлі/продажу творів мистецтва. В той час як банки надають ці (і не тільки) послуги в комплексі, і при цьому несуть більшу ніж інші інституції арт-ринку відповідальність за весь процес оформлення.

Розвиток арт-банкінгу в Україні розвивався за ініціативою:

· закордонних фінустанов;

· вітчизняних фінустанов.

Серед закордонних банків, які, разом з приходом в Україну, впроваджують традиційні для себе види банківської діяльності, включаючи і арт-банкінг, в результаті опитування банківських установ стало відомо лише про ОТР банк. Цей банк надає послугу арт-банкінгу з 2009 року. Відділ банку, що займається арт-банкінгом працює за принципом разового дистанційного залучення експертів за для проведення необхідних процедур. Так, банк налагодив відносини з реставраційними фірмами, страховими компаніями, антикварними салонами, тощо. Найбільші банки світу, які мають довгу історію арт-банківськї діяльності, більшість послуг надають самостійно, без допомоги інших установ. Така їх політика виправдовується постійним попитом на послугу арт-банкінгу, адже в іншому випадку, мати в своєму штаті на постійних умовах мистецтвознавця, реставратора (з усім необхідним обладнанням) та інших спеціалістів з небанківських послуг не рентабельно.

Як показує діяльність фінансових установ Росії, більші перспективи для розвитку цієї послуги відкриваються саме у закордонних банках. Наведу приклад Deuche Bank, який, основуючись на вже здобутому досвіді, досить швидко пристосував цю послугу до реалій російського арт-ринку. З приходом в Росію цей банк почав створювати колекцію сучасного російського мистецтва, продовжуючи традиційний для нього досвід. Сьогодні він займає провідне місце серед банків, що провадять купівлю/продаж творів мистецтва у наших північних сусідів.

З іншого боку, його розвиток ініціювали і вітчизняні фінустанови. На сьогодні цю послугу в Україні надають інвестиційна група «Сократ» та аукціонний дім «Золотое Сечение». Другий надає цю послугу з 2005 року. Специфіка діяльності цієї установи дає їй право відповідно до запитів клієнтів проводити тематичні аукціони. Так, з підвищенням цікавості до сучасного українського мистецтва серед потенційних арт-інвесторів, компанія проводила восени 2009 року відповідний аукціон, на якому клієнти самостійно за своїми уподобаннями обирали твори мистецтва. В свою чергу ІГ «Сократ» не відкриває дані про діяльність відділу арт-банкінг, однак відомо, що компанія займається ним вже не один рік, хоч тимчасово і призупиняла його в час загострення світової фінансової кризи.

Безпосередньо банки теж були близькі до того, щоб розпочати розвиток арт-банкінгу, але за результатами опитування українських банків не виявилось жодного, який би займався нею. Перші кроки експансії творів мистецтва в банківську справу в Україні відбулись на початку 1990 років, коли Перший Українській Міжнародний Банк (ПУМБом) та Градобанк створили колекції українського сучасного мистецтва (Додаток Х).Більшість банків, які сьогодні впроваджують найпрогресивніші технології інвестування, починали впровадження арт-банкінгу саме зі створення власної колекції творів мистецтва. Для банків України в свою чергу, колекціонування може стати першим кроком на шляху розвитку арт-банкінгу. Проте з цих двох, «Градобанк» - розвалився, а за всю 15-ти річну існування ПУМБівської галереї, послуга супроводу інвестицій в твори мистецтва ним впроваджена так і не була. Окрім перелічених вище варіантів прямого впливу арт-банкінгу на вітчизняний арт-ринок, не менш важливим є і опосередкований вплив. Так з появою на ринку такого масштабного гравця, як банки, суттєво підвищиться довіра до арт-інвестування інших інвесторів і значно зросте імідж цього виду інвестиційної діяльності.

За результатами опитування компаній та банку, які займаються арт-банкінгом, з’ясувались наступні його особливості в українських реаліях. Найбільш популярним в нашій країні є інвестування в живопис (соцреалізм та сучасне українське мистецтво), на другому місці за попитом розташувалась скульптура. Набуває популярності нестандартний для нашої країни жанр фотографії.

В середньому комісійні за послугу арт-банкінгу складають 10-15%. Хоча існують приклади, коли банк зовсім не брав комісійних за надані послуги, коли її об’єктом виступав дешевий твір (вартістю до $500), а також клієнтом виступала людина, з якою у фіну станови склались довгі відносини. Нижня межа, з якої варто починати арт-інвестування складає приблизно $10 тис.

Дата добавления: 2015-05-24