Роль спадковості, середовища й діяльності в розвитку особистості

Спадковість – це відновлення у нащадків біологічної подібності.

За спадковістю передаються: тип нервової системи, конституція тіла, зовнішні ознаки (колір волосся, очей, шкіри) та власне людські задатки (високоорганізований мозок, задатки щодо мови, ходіння у вертикальному положенні, до окремих видів діяльності та ін.).

Як умова формування особистості спадковість здебільшого залежить від генотипу, який визначає анатомо-фізіологічну структуру організму, будову нервової системи, стать і стадії його дозрівання, динамічність нервових процесів. Нервова система несе в собі спадково обумовлені потенції утворення потреб, форм поведінки, які є природною основою активності людини, її можливостей навчатися й виховуватися.

Зовні спадковість виявляється в успадкуванні рис батьків або ще раннішних поколінь - темпе­раментів, задатків, рис обличчя, постаті, навіть рухів. За свідченням психологів, вродженими у людини є не готові здібності, а тільки потенційні можливості для їх розвитку – задатки.

Задатки – природна передумова розвитку індивіда.

Вони впливають на швидкість утворення умовних рефлексів, вироблення навичок, форм поведінки, становлення темпераменту, але самі наперед не зумовлюють характерних особливостей особистості. Якщо немає сприятливих суспільних умов та відповідної діяльності, вони взагалі можуть не виявитися. Наприклад, щоб стати видатним художником або композитором, потрібні не тільки природні дані, а й певні умови суспільного життя (родовід Бахів – шість поколінь видатних композиторів і музикантів. Музичні здібності зумовлені домінантним геном. Соціальні умови – раннє музичне виховання). Відомі приклади ранніх виявів музичної творчості (Моцарт, Гайдн, Шуберт, Вебер, Керубіні та ін.), мистецтва (Рафаель, Ван-Дейк, Джотто, Мікельанжело та ін.), поезії (Байрон, Шіллер), науковій сфері (Паскаль, Лейбніц, Ньоютон, Гаусе, Галуа та ін.).

Спадковість є не лише генетичним наслідком ранньої талановитості, обдарованості, а й розумового відставання. Виховують таких дітей у спеціальних школах, де здійснюють інтенсивну навчальну роботу з ними.

Спадково передаються інтелектуальні здібності – база розвитку розумових і пізнавальних сил. Генетики довели, що люди здатні до необмеженого духовного розвитку завдяки необмеженим можливостям мозку. Проте інтелектуальний розвиток відбувається лише за умови активної розумової діяльності. Тому важливо якомога раніше виявляти задатки до різних видів діяльності й створювати відповідні умови для їх розвитку.

Крім спадковості на формування особистості не менш визначально впливає і середовище.

Середовище – все, що оточує дитину протягом усього життя: природне (клімат, природні умови та ресурси); сім'я, ближнє оточення; соціальне (суспільні, матері­альні і психологічні умови існування людини). Погіршення або поліпшення стану середовища значною мірою впливає на розвиток лю­дини, її духовну і моральну сферу.

Середовище поділяють на мега-, макро-, мезо- і мікросередо­вище.

Мегасередовище. Для дитини має інфор­маційно-світоглядний характер і ототожнюється в її сві­домості з поняттями космос, планета.

Макросередовище. Ототожнюється з поняттями етнос, суспільство, країна, держава. Важливе значення мають: спосіб життя, умови, що забезпечують реалізацію нагальних потреб особистості (екологічних, житлово-побутових), самоствердження, самовиявлення її на рівні соціальних потреб (професійне становлення, задоволення культурних потреб тощо).

Мезосередовище. Ототожню­ється з уявленнями про своє місто або село, навколишню місцевість, рідний край, засоби масової комунікації (радіо, телебачення тощо), приналежність до певної субкультури. Забезпечує освітні орієнтації, властиві для суспільства, формування культурних цінностей та їх відповідність загальнолюдським, збереження і відтворення генофону нації та розвиток її інтелектуального потенціалу.

Мікросередовище. Воно емо­ційне і контактне, є безпосереднім оточенням індивіда: сім'я, клас, школа, компанія, сусідство, ровесники, громадські, приватні, державні організації. Тут відбувається реальний інтелектуаль­ний і емоційний вплив на формування особистості, створюється навколо кожного мікроклімат, який визначає комфорт чи дискомфорт у стосунках, можли­вість активного впливу чи пристосованості до інших, фор­мування позитивних або негативних рис, цінностей і норм поведінки, навчання, спілкування.

Потенційні можливості навколишнього середовища слід уміло використовувати в процесі виховання. У середовищі людина соціалізується.

Соціалізація – процес засвоєння індивідом соціального досвіду, системи соціальних зв’язків та відносин.

Через неї відбувається успадкування і перетворення індивідами соціального досвіду у власні установки, орієнтації, навички, уміння, здібності тощо. Її мета – допомогти дитині вижити в суспільному потоці криз і революцій: екологічній, енергетичній, інформаційній, комп’ютерній тощо, оволодіти досвідом старших, зрозуміти своє покликання, самостійно знайти шляхи найефективнішого самовизначення в суспільстві. Індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспільству й соціальним групам, до яких він належить та активно залучається до системи соціальних зв’язків і набуває соціального досвіду. Результатом соціалізації є активне відтворення особистістю набутого соціального досвіду у своїх діяльності та спілкуванні.

Виділяють види соціалізації (за критерієм наявності мети щодо засвоєння соціального досвіду):

- цілеспрямована (людина ставить мету стосовно змісту соціального досвіду, який вона прагне засвоїти і знає, яким чином здійснити цей процес);

- стихійна (засвоєння людиною норм, еталонів поведінки, поглядів, стереотипів відбувається без визначення мети та механізмів їх засвоєння).

Вплив середовища на формування особистості здійснюється лише в тому випадку і тією мірою, якою вона сама в результаті активного ставлення до соціального середовища здатна взяти його як орієнтир у своїй життєдіяльності. Тому правомірно говорити про співвідношення провідного впливу соціального середовища і конкретного ставлення до нього особистості. Залежно від вікових особливостей, умов проживання, внутрішніх процесів розвитку, змінюються переживання особистості, її ставлення до оточуючого.

У взаємодії з навколишнім світом дитина є активною, діяльною істотою. У діяльності – навчальній, трудовій, побутовій – реалізуються і розвиваються її природні можливості, набуваються нові фізичні і духовні якості, знання і уміння, формується свідомість. Важливою умовою ефективного розвитку особистості у діяльності є її активність. Виявляється у рухах (сприяє фізичному загартуванню), пізнанні навколишньої дійсності (сприяє інтелектуальному розвитку), спілкуванні (дає змогу набути морального досвіду поведінки, визначити своє місце в колективі, підкорятися і керувати іншими), впливі на оточення й на саму себе (самовиховання). На кожному віковому етапі розвитку превалює певний вид діяльності: ігрова (дошкільний вік), навчальна (шкільний вік), трудова (дорослі).

Поза діяльністю ні фізичне дозрівання організму, ні духовний розвиток особистості відбуватися не можуть.

Дата добавления: 2015-05-24