Службова роль вектора-функції у просторі старого суб’єкта історії

Волинський національний університет ім. Лесі Українки.

У статті аналізується властива сучасному вектору-функції традиція бачення світу, яка, як усвідомлена, стає уділом фахівців. Показано, що фахівці уже не реагують адекватно на нові запити життя, або “новий збіг обставин”, а лише абсолютизують непродуктивні принципи осягнення дійсності, охороняючи власний інтерес. Через охоронну роль вектора-функції виявляється його службова роль стосовно старого суб’єкта історії.

Ключові слова: вектор-функція, усвідомлена традиція, фахівці, суб’єкт історії.

Нова якість буття – це якість з того моменту в його поступальному русі, з якого починається його людська якість. Як така вона була зафіксована у філософських системах Новітнього часу і названа Г.Гегелем можливістю ретроспективного погляду на історію. Але власне новою ця якість була з моменту становлення людського виду. Для самої людини вона стає новою в умовах вектора-функції індустріальних суспільств, тобто науки як способу осягнення дійсності. Як така вона була предметом аналізу усієї філософської системи М. Хайдеггера, причому у той момент, коли уже виявилися усвідомленими власні можливості вектора-функції, тобто в умовах катаклізмів (нелюдських способів реалізації людського – нової якості буття) ХХ століття. Але всі умови для такого історичного оксюморона зафіксовані, саме зафіксовані, а не створені, у філософських системах І.Канта та Г.Гегеля. Умови створюються в ході “нового збігу обставин”, для яких трансформації в площині вектора-функції лише одна з трансформацій, і у своєму класичному вираженні завжди досить пізні. К.Маркс описав капіталістичне суспільство через 600 років, після того, як почалося його становлення на півночі Італії.

Вектор-функція індустріальних суспільств вперше в історії західного світу змістив акценти в осягненні дійсності: вона не створена, що є традиційний креаціонізм, а твориться, що умовно можна назвати “креаціонізм навпаки”. В універсальній системі Г.Гегеля буття не випадково прагне стати філософією, перетворитися у чисту свідомість. Верховне значення переходить до людини в її суб’єктивному бутті, сутністю якого було названо самоствердженняабо волю, що проявляється в афектах і бажаннях. Розум – якість нової якості дійсності (людської якості) став у розумінні вектором-функцією індустріальних суспільств осягнення дійсності тільки знаряддям для бажання. Місце духовної людини посіла природна. Цей перехід також здійснено у німецькій філософії. Л.Фейєрбах Богом для людини, її вищою сутністю, назвав не Бога, а людину.

Філософські ремінісценції знайшли продовження у побутовій свідомості. Абсолютизація суб’єктивного людського буття деформувала на свій лад політичну свідомість суспільства. Вектор-функція феодальних суспільств відбирав право на віросповідання конкретної особистості, а вектор-функція індустріальних суспільств посягнув на її життя. Інститут кілерів сформувався лише в той момент, коли теза про людину як вищу сутність самої людини стала усвідомленою, а не задекларованою у працях філософів. Фактично життя почало заперечувати інтелектуальний постулат, що є симптомом перехідного етапу у суспільному поступі. Вироблений вектором-функцією інструментарій осягнення дійсності стає предметом самоосягнення, а властива вектору-функції традиція бачення світу стає усвідомленою, що робить осягнення дійсності уділом професіоналів, які уже не реагують адекватно на нові запити життя, або “новий збіг обставин”. Проте охороняючи уділ, професіонали від уже старого, такого, що відходить у минуле, вектора-функції, волею обставин абсолютизують непродуктивні принципи осягнення дійсності.

Трагедія традиціоналізму як консервативної ролі вектора-функції в умовах перехідних суспільств може бути названа темою, навіть предметом дослідження твору, але не роману Г.Гессе “Гра в бісер”. “Гра в бісер – пише він – це гра всім змістом і всіма вартостями нашої культури, майстер грає ними десь так, як у добу розквіту живопису художник грав барвами своєї палітри. Всім, що людство в епохи свого піднесення витворило в сфері пізнання, високих думок і мистецтв, що в наступі сторіччя наукового осмислення було закріплене в поняттях і стало спільним інтелектуальним надбанням, – усім цим величезним зібранням духовних вартостей гравець у бісер володіє так, як органіст своїм органом, і орган той доведений до майже неймовірної досконалості, його клавіші й педалі відтворюють весь духовний світ, його регістри майже незчисленні, теоретично на цьому інструменті можна програти духовний зміст цілого всесвіту” [2, 9].

Г.Гессе майже ідеально описує той етап у поступі науки як вектора-функції, коли основні її принципи осягнення дійсності стали усвідомленими. Відпрацьовані часом механізми дійсно набувають “майже неймовірної досконалості”. Але в цьому приховується і внутрішня небезпека. Самий досконалий механізм осягнення дійсності не є останнім і всеохопним. Тому “весь духовний світ”, про який говорить Г.Гессе, є лише відомим для розвинутих етносом векторів-функцій, а не “усім духовним світом”. Сучасний спосіб осягнення дійсності мав своїх попередників і продукуватиме свого наступника. Суттєвою ознакою останнього процесу є абсолютизація норм вектора-функції. Його професіонали “консервують” норми та атрибути “уділу”, роблячи надто жорсткими умови чергового перехідного періоду. Подібна ситуація у фіналі феодальних суспільств західноєвропейського зразка викликала до життя без перебільшення криваве законодавство XVI ст..

Г.Гессе ґрунтовно описує механізм абсолютизації норм вектора-функції. Клавіші, педалі й регістри його “Гри в бісер” “твердо зумовлені, змінювати їхню кількість і порядок чи пробувати ще далі вдосконалити їх можна хіба що теоретично: збагачення мови Гри способом введення в неї нового змісту підлягає якнайсуворішому контролю з боку верховного керівництва Гри (ВАК та й годі). І, навпаки, в межах цієї усталеної структури перед гравцем відкривається цілий світ можливостей і комбінацій: майже виключено, щоб серед тисячі суворо, за правилами зіграних партій знайшлося хоч би дві, істотно схожих одна на одну. Навіть якби сталося так, що два гравці випадково взяли б для своїх партій ту саму вузьку тематику, то й тоді ті партії могли б цілком відрізнятися одна від одної і за своїм забарвленням, і за манерою виконання, залежно від складу мислення, вдачі настрою і віртуозності гравців” [2, 9].

Описана Г.Гессе ситуація в науковому способі осягнення дійсності може бути названа песимістичним фіналом оптимістичного старту, представленого у роботах І.Канта. Критику розуму в його дослідженнях спричинили протиріччя, дискусії, спори, конфлікти і антагонізми, які постійно присутні в середовищі учених. Кант прагне знайти вихід із нескінченої боротьби між протиборчими принципами, яку він, услід за Т.Гоббсом, але лише стосовно науки, називає “війна всіх проти всіх”. В її основі лежить відсутність розробленого і всіма визнаного “законодавства”, свого роду “конституції розуму”. Проте розробки І.Канта дали те, що Г.Гегель назвав неочікуваними наслідками дій окремих індивідів.

Поступ вектора-функції індустріальних суспільств відбувався у традиційному напрямку – вдосконалення власних методів. Принципи осягнення дійсності відшліфовувалися і стали майже досконалими. Проте “конституція розуму”, в якій І.Кант убачав вихід із нескінченої боротьби між протиборчими принципами, так і не склалася. Всіма визнане “законодавство” у просторі вектора-функції завершилося своєю протилежністю: вимоги до принципів і методів наукової роботи, не припинивши боротьби, стали трибуналом, норми якого уже обмежують як власні можливості осягнення дійсності, так і інші, нові, що є просто табу.

Неочікувані стосовно схеми І.Канта наслідки у суспільному поступі є необхідною похідною “нового збігу обставин”. Останні ініціюють можливості іншого, нетрадиційного способу осягнення дійсності, який суперечить інтересам маси фахівців у просторі старого вектора-функції. Конфлікт двох якостей, тривалість якого позначає хронологічні рамки сучасних суспільств перехідного типу, знайде вирішення, коли домінуюча роль в осягненні дійсності буде належати новому вектору-функції. У старій традиції внутрішню еволюцію, як спосіб вирішення окресленого конфлікту, вбачати не доводиться.

Вектор-функція в сучасних перехідних суспільствах західного зразка характеризується малопродуктивністю опредметнення новим інструментарієм людської думки. Такий стан речей уже є фактом консервації досягнутих можливостей, що створює новий, навіть новітній спосіб схоластичного способу навчання. Його суть добре передає М.Костомаров.

У період домінування схоластичного способу навчання “під наукою, – на думку українського історика, – розуміли не стільки кількість і обсяг предметів, що підлягали пізнанню, скільки форму чи суму прийомів, що служать до правильного розподілу, співвідношення і значення досліджуваного. Мало знати, але добре вміти користатися малим запасом знання – така була мета освіти. Звідси нескінченний ряд формул, зворотів і класифікацій. Цей спосіб, як показали вікові наслідки досвіду, мало посував розширенню кола пізнаваних предметів і давав можливість так званому вченому пишатися своєю мудрістю, тоді як насправді він залишався круглим невігласом чи витрачав час, працю і дарування на вивчення того, що, власне, приходилося згодом забувати як мало застосовне до життя. Але цей спосіб при усіх своїх великих недоліках мав, однак, і гарну сторону у свій час; він привчав голову до міркування, до узагальнення, служив, так сказати, гімнастикою для розуму, яка готувала людину до того, щоб відноситися до предметів знання з науковою правильністю” [3, 309].

Оцінку М.Костомаровим схоластичного способу навчання можна визнати досить слушною оцінкою не лише схоластики, але й науки як вектора-функції. Проте користуватися нею доцільно в обмежених хронологічних рамках. Їх крайньою межею для Західної Європи слід назвати XVII ст. Проблемне поле для сучасного вектора-функції становить той факт, що значна частина тез М.Костомарова (“добре вміти користатися малим запасом знання”, “нескінченний ряд формул, зворотів і класифікацій”, який мало посуває “розширення кола пізнаваних предметів” інші) не втратила свого значення. Зусилля сучасного дослідника спрямовані на вимоги до тексту, а не на сам текст. Це створює небезпечний “інквізиційний” прецедент. Те, що могло у період становлення науки, як вектора-функції (класична схоластика, зрештою, є хронологічною і хорологічною попередницею науки), привчати “голову до міркування”, на етапі усвідомлення ним власних можливостей (етап ретроспективного погляду на історію у Г.Гегеля) перетворюється у свою протилежність. Суб’єкт, звичайно, привчається до наукової дисципліни, до системності, отримує впорядковану систему знань, тобто обмежене чіткими параметрами міркування. Однак вихід за його межі створює девіантний випадок, який для системи мимоволі набуває не “помаранчевого”, а червоного забарвлення.

Можливо, що такий стан речей закладений у самій природі наукового осягнення дійсності. Він опирається лише на інтелект. В умовах формування нового вектора-функції це не мало особливого значення, оскільки врівноважувалося іншими складовими людського духу. Для феодальних суспільств європейського зразка особливе значення мала віра у есхатологічну перспективу, яка випливала з креаційного акту. Але виокремлення наукового способу осягнення дійсності виводило інтелект з під контролю віри. На це звернув увагу Е.Фромм. “...якби історія Європи, – зазначав він, – продовжувалася в дусі ХIII сторіччя, якби в ній повільно, але поступально розвивався дух наукового пізнання й індивідуалізму, то зараз ми знаходилися б у дуже сприятливому положенні. Однак розум почав вироджуватися в маніпулятивний інтелект, а індивідуалізм – в егоїзм. Короткий період християнізації закінчився, і Європа повернулася до свого споконвічного язичества” [5, 164].

Перетворення наукового осягнення дійсності у домінуючий в країнах Західної Європи вектор-функцію (з XVII ст.) створило на цьому обмеженому просторі ойкумени уже згаданий інквізиційний прецедент. Домінантне утворення не контролюється, а саме контролює. Поставлений в такі умови інтелект повною мірою розвинув свої можливості, але його потенції самодостатності виявилися обмеженими. Малопродуктивність опредметнення ним у сучасних перехідних суспільствах західного зразка людської думки свідчить, що вони просто вичерпані, а суперетнічний “конфлікт-симбіоз” виводить цю проблематику далеко за межі Європи. Персона де-юре, як простір для наукового осягнення дійсності, перетворюється у простір “імперії”, яка робить спробу традиційним методом (“криваве законодавство”) зберегти уже фактично втрачені позиції.

Створюється парадоксальна ситуація. Вектор-функція сучасних перехідних суспільств західного зразка проаналізував власну внутрішню проблематику, що лаконічно підсумував Г.Гадамер. “В основі сучасної методично послідовної науки лежить зречення, – наголошував він, – на яке вона зважилася в пору свого виникнення, а саме відмова від розгляду всього того, що вислизає з-під її методичного контролю. По цій саме причині наука не знає меж в областях, які їй доступні, і ніколи не зазнає труднощів у самообґрунтуванні. Так створюється ілюзія тотальності того пізнання, під прикриттям якого ховаються суспільні забобони й інтереси” [1, 70]. Водночас усвідомлена проблематика не просто зберігає свої позиції, а нарощує свої контрольні механізми. У просторі вектора-функції це проявляється через гіпертрофоване розуміння умов наукової роботи, як системи чітко визначених вимог, у просторі суб’єкта історії – через перетворення індустріальних суспільств в імперію.

Імперські тенденції обумовлені природою вектора-функції підприємницьких суспільств. Він опирається лише на інтелект, причому неконтрольований іншими складовими людського духу інтелект. Формалізація вимог щодо осягнення дійсності, здійснена вектором-функцією протягом ХІХ – ХХ ст. “узаконила” цей факт. Проблемне поле, яке є предметом дослідження, має бути підсумоване, пояснене у декількох висновках, які не викликають сумнівів. Звідси небезпечне звуження тематики дисертаційних досліджень, оскільки аналіз на широкому просторі не має перспектив у так гіпертрофованому розумінні умов наукової роботи.

Число фахових досліджень, у тому числі і по питанню кризових явищ у сучасних західних демократіях, – незліченне. Ймовірно припустити, що їх об’єднує саме фаховий, а фактично – спрощений підхід. Його сенс – наперед визначене завдання, яке визначається як предмет і мета дослідження, дослідження, якого ще не було. При сумлінному аналізі такий підхід дає бажані наслідки, навіть якщо їхні абсолютні показники виявляться неочікуваними, оскільки предмет і мету дослідження можна назвати вивченими, зафіксувавши це у висновках. В авторській знаковій системі це може мати наступне звучання: сучасний вектор-функція уже не творить нової дійсності і не веде до нової якості. Якщо так, то перспективним, ймовірно, буде аналіз девіантного порядку, сенс якого ще потрібно зрозуміти. У будь-якому випадку традиційний науковий аналіз уже потребує, щонайменше, серйозної корекції.

Одним із класичних прикладів спрощеного, тобто фахового, підходу до проблеми кризових явищ у сучасних підприємницьких суспільствах західного зразка є дослідження Римського клубу. Там постійно отримують бажані (в тому числі і неочікувані) наслідки. Авторське розуміння цієї тези може дати дрібна корекція до фрагмента тексту А.Печчеї. “Людина не знає, – писав він у роботі “Человеческие качества”, – як себе вести, щоб бути по справжньому сучасною людиною. І ця особливість притаманна лише їй – інші види не знають цієї слабості. Тигр прекрасно знає, як бути тигром. Павук живе так, як живуть павуки. Ластівка осягла ті звички, що доцільні ластівці. Природна мудрість допомагає всім цим видам постійно регулювати й удосконалювати якості, які забезпечують виживання, пристосування до зовнішніх умов, що змінюються...

А людині, що має багато спільного зі всіма іншими живими істотами, не вистачає лише мудрості вижити” [4, 100 – 101].

Якби автору цих рядків довелося писати такий тест, він зберіг би його дослівно. Декілька доданих слів для корекції у повторному наведені цитати А.Печчеї будуть подані курсивом. “Людина не знає, як себе вести, щоб бути постійно по справжньому сучасною людиною. І ця особливість притаманна лише їй – інші види не знають цієї слабості. Тигр прекрасно знає, як бути тигром. Павук живе так, як живуть павуки. Ластівка осягла ті звички, що доцільні ластівці. Природна мудрість допомагає всім цим видам постійно регулювати й удосконалювати якості, які забезпечують виживання, пристосування до зовнішніх умов, що змінюються...

А людині, що має багато спільного зі всіма іншими живими істотами, не вистачає лише (вистачає) мудрості вижити”.

Фаховий підхід мимоволі веде А.Печчеї до недозволених висновків. Він вірно підмітив дисбаланс між потребами людей, особливо благополучних, еліти, і сучасною дійсністю. Однак зроблені з цього факту висновки є недозволені, оскільки вони поширені на той простір, який фактично не виступає предметом дослідження. Еліта звинувачується в нинішніх соціальних неполадках. Світ уже змінився, але вона ще до нього не пристосувалася. З цього моменту А.Печчеї входить у простір недозволених висновків. У нього це має наступне звучання: “...питання зводиться до того, як переконати людей в різних куточках світу, що саме у вдосконаленні їхніх людських якостей знаходиться ключ до вирішення проблем, що це відповідає нашим спільним інтересам і що тільки мобілізація зусиль і енергії на глобальному рівні створить необхідні для цього умови” [4, 238]. Якби ж то так.

Якщо провина лягає на еліту, то вона й має знайти вихід, зробити кроки у напрямку, який А.Печчеї визначає як спробу переконати людей у необхідності вдосконалення їхніх якостей. Однак відомо, що часто наслідком спроб переконати людей у необхідності вдосконалення їхніх якостей стає інквізиція. Про це писав К.Поппер у “Відкритому суспільстві”, це пояснювали Платону Діонісії, це продемонстрував нацизм. К.Маркс вочевидь не міг подумати, що на його батьківщині менше ніж через століття написані ним теоретичні доробки перевернуться в іншому (дійсності) безглуздою, але логічною, поведінкою німецьких комуністів: чим гірше – тим краще. Якщо фашизм може погіршити становище пролетарів, то й нехай. Це прискорить революційні процеси і пролетарі швидше скинуть свої кайдани (оскільки нічого більше немає, то варто скинути й те, що залишилося – просто фрейдизм, поданий кіноіндустрією Голівуду).

Фактично на цей напрямок скеровує Римський клуб. Теза А.Печчеї про необхідність переконувати не залишилася теоретичним доробком. Була зроблена спроба організувати політичних діячів сучасності на вирішення посталих проблем, але проблем від вектора-функції (старого вектора-функції), а не від дійсності. А.Печчеї змістовно аналізує політичний простір західноєвропейського зразка. Він не здатний до вирішення нових проблем, навіть тільки окреслених Римським клубом, оскільки “політичні діячі досить часто спілкуються один з одним, але звичайно, їхні думки зайняті конкретними переговорами, позиції заздалегідь підготовлені спеціальним штатом співробітників, і метою подібних зустрічей є одержання максимуму переваг для своїх власних країн, нехай навіть і на шкоду іншим. Адже вдома їм доведеться тримати відповідь перед виборцями. Можливість обговорити у вільній і неофіційній обстановці довгострокові світові проблеми чи положення планети в цілому випадає їм дуже рідко” [4, 169].

Римський клуб береться виправити цю суперечність. З його ініціативи організовується Світовий форум політичних діячів, учасники якого вперше разом зустрілися для обговорення назрілих проблем у лютому 1974 р. під Зальцбургом в Клессхаймському замку. Добра і похвальна справа, якби не мета, власне – її відсутність. Задекларована глобальна проблематика виявилася не глобальною проблематикою, а глобальними інтересами підприємницьких суспільств. Іншого важко було й чекати. Зустріч готовилася на базі вектора-функції, який поступово, як домінуючий, відходить у минуле.

Ініціатор організації Римського клубу і його політичного еквіваленту в особі Світового форуму політичних діячів А.Печчеї відзначає, що зустріч відбулася так, як і очікувалося. Знову можна повторити – іншого важко було й чекати. Наука, яка давно відмежувала себе від усього окрім науки, завжди отримує бажані, навіть коли вони й неочікувані, результати. Це відмітив уже Г.-Г.Гадамер. На зустрічі у Клессхаймському замку політичні лідери часто мимоволі поверталися до складних повсякденних проблем, однак (далі А.Печчеї говорить про позитив) “при всіх цих відхиленнях глобальна проблематика залишалася в центрі дискусій, і саме навколо неї, по одностайній думці учасників зустрічі, повинні були об’єднатися всі люди планети. Так був уперше переборений бар’єр, що відокремлює політичну еліту світу від рядових громадян планети, і був покладений початок їхньому прямому діалогу. Це був перший крок на шляху до головної мети – організації Світового форуму” [4, 171].

Висновок А.Печчеї про результати зустрічі у Клессхаймському замку показовий. Якщо “головна мета – організація Світового форуму”, то вона уже досягнута. Тільки форум чомусь виявився не Світовий, а “Західносвітовий”. Після подій в Югославії, Афганістані та Іраку це стало очевидним. Боротьба з тероризмом сама перетворилася у тероризм. Таким чином, вже у 1970-х роках старий вектор-функція взяв під захист імперію, тобто старий суб’єкт історії. І майже через півстоліття перший обслуговує потреби другого, які уже перестають бути потребами рядових громадян планети, на чому (парадокс без парадокса) так наголошує А.Печчеї.

Література:

1. Гадамер Г.-Г. Актуальность прекрасного.–М.: Искусство, 1991.–367 с.

2. Гессе Г. Гра в бісер. – К.:Головне видавництво видавничого об’єднання “Вища школа”, 1983. – 352 с.

3. Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография. – 2-е изд. – К.: Изд-во при Киев. ун-те, 1990.

4. Печчеи А. Человеческие качества. – М.: Прогресс, 1985. – 312 с.

5. Фромм Э. Иметь или быть? – М.: Прогресс, 1986. – 238 с.

БАБЕНКО В.М.

Дата добавления: 2015-05-24