Поняття вербального спілкування. Стилі мови і стилі спілкування

Вербальне (лат. verbum – слово) спілкування – спілкування засобами мовного коду, тобто за допомогою слів, словосполучень, речень, текстів, за допомогою яких передається інформація.

Насправді, провідну роль у міжособистісному спілкуванні відіграють вербальні компоненти. За допомогою слів ми робимо зрозумілим зміст явищ і подій, виражаємо свої думки, емоції. Людина, її мовлення і її свідомість нерозривні. При цьому більшість людей ставиться до мови як до повітря – користується нею, не помічаючи її. Мовлення часто випереджає думки чи взагалі не підкорюється ним. При грамотному користуванні мовних способів цілком можна створює певні установки для оточуючих, підштовхує їх до конкретних реакцій і конкретної поведінки, прогнозувати і навіть формувати реакцію мовця. Це мистецтво володіння словом називають вербальним.

Стиль (лат. stilus – „паличка для письма”, переносно – „манера письма; спосіб викладу”) – це функціональна підси­стема мови, закріплена за певною сферою спілкування. Кожна розвинена мова функціонально диференційована: люди по-різному використовують мову в побуті, на виробництві, у діло­вих взаєминах, у поезії тощо. Справді, про ту саму подію по-різному напишуть поет, публіцист, учений, правник, виробничник.

Роз­різняють стилі: нейтральний (загальновживаний), у якому мож­на розмовляти з усіма категоріями мовців і в будь-якій ситуації; нижче від нього – розмовно-побутовий, а вище – „книжні стилі”: публіцистичний, науковий, офі­ційно-діловий, художній.

Текст будується в стилі, що відповідає характерові комуні­кативної ситуації. Недоречно, наприклад, розмову з нефахів­цями проводити в науковому стилі, на виробничій нараді говорити віршами, а з дітьми спілкува­тися офіційно-діловим стилем. Так само не варто без спеціальної потреби і без відповідних ремарок (фр. „позначка, примітка”) переносити слова, звороти, схеми речень тощо з одного стилю в інший. Вони там порушу­ватимуть стильову передбачуваність і сприйматимуться як „чужі”, недоречні, дисонуватимуть із текстом.

Наприклад:

Високоповажна подруго! Цим листом доводжу до твого відома, що налаштувалася вже була їхати до тебе, а тут – оказія: профком дає путівку, яка горить. Отож, начувайся, будь здорова й не кашляй. Бажаю тобі ясного неба, щастя і здоров’я, кавказького довголіття, радості буття і грошей шапку. Твоя вірна колежанка Оксана.

Поєднання одиниць двох чи більше стилів використову­ють тільки в побутовому і художньому мовленні, щоб створити комічний або сатиричний ефект.

Дотримання стилю – одна з найважливіших умов культу­ри й етикетності мовлення.

Стиль спілкування виходить за межі користування мовою та її стилями і стосується комунікативної поведінки загалом. Він виявляється не тільки в тому, як людина говорить, але й як ставиться до своїх обов’язків, до людей, до традицій тощо. Скажімо, керівник, якому властивий авторитарний стиль спілкування, ставить на перше місце своє Я, його накази, роз­порядження неодмінно мають бути виконані, він не любить дискутувати, обговорювати свої рішення, віддає перевагу ви­конавцям перед ініціаторами. Для керівника демократичного стилю спілкування в центрі уваги є МИ, тому такий керівник підтримує ініціативних людей, заохочує інших до співучасті, обговорення завдань тощо. Ще інакше поводиться лідер лібе­ рального стилю – до обговорення проблем ставиться формаль­но, не виявляє ініціативи, піддається впливам. Дослідники розрізняють піддатливий, агресивний, відчужений, альтруї­стичний, маніпулятивний, місіонерський та інші стилі спілку­вання. У щоденних й особливо ділових та офіційних контак­тах для досягнення комунікативної мети треба зважати на стиль спілкування співрозмовника (-ів), використовуючи як сильні, так і слабкі його сторони.

У спілкуванні важливе й знання про те, що, коли, де, кому, як тощо можна говорити (писати), а що не мож­на. Йдеться насамперед про певні норми (лат. norma – „правило, взірець”) літературного мовлення. Як і в інших сферах суспільного життя, у комунікативній діяльності людина має дотримувати­ся взірців, регламентацій, правил, які є чинними на сучасному етапі життя суспільства.

Розрізняють норми імперативні (лат. imperativus – „влад­ний, наказовий”), тобто обов’язкові в усіх комунікативних си­туаціях, і диспозитивні (лат. dispositio, від dispono – „розта­шовую, розміщую”), які допускають варіативність залежно від часу, місця, характеру спілкування. Наприклад, нормами літе­ратурного мовлення заборонено вживати як вульгаризми, так і діалектизми. Проте якщо вульгаризми порядна людина не буде вживати за жодних обставин, то діалектизми вона може дозволити собі використати для пояснень у розмові з представ­никами відповідного реґіону, для імітації локального мовлен­ня, для жарту тощо. (ходю, носю … у Східній Україні))

Літературні норми охоплюють вимову звуків, наголошуван­ня, інтонування, слово- і формовживання, поєднання слів, по­будову висловлень і текстів. Коли мовці вимовля­ють жицця замість життя, наголошують новий замість новий, говорять відношення до когось замість ставлення до ко­гось, говорять дякую тебе замість дякую тобі,, то все це порушення літературних, до того ж імперативних, норм. І все це стосується культури й етикетності мовлення. Чи можна сподіватися на успіх спілкуван­ня, скажімо, у ділових перемовинах, якщо говорити (писати) з помилками, спотворювати вимову, вживати вульгарні слова тощо. Це все одно, що прийти на переговори у невипрасуваному одязі, брудних черевиках, незачесаним, із запахом поту і пе­регару. Сказане вище стосується і несловесних засобів спілку­вання.

2. Двомовність і культура спілкування

У багатьох суспільствах окремі люди, певні соціальні вер­стви або й цілі народи у щоденному спілкуванні користуються двома мовами, переходячи з однієї на іншу залежно від кому­нікативної ситуації. Таке явище називають двомовністю, або білінгвізмом (лат. bi, bis – „двічі”, lingua – „мова”).

Мови, якими користуються одночасно, ніколи не бувають симетрични­ми, а двомовні комуніканти (білінгви) ніколи не володіють обо­ма мовами однаково. На цій основі розрізняють першу мову – основну в мисленні і спілкуванні та другу – використовувану рідше або тільки в спеціальних сферах, наприклад, у науковій діяльності, офіційному спілкуванні, контактах з людьми, для яких ця мова рідна тощо. Тому в Україні є українсько-росій­ська й російсько-українська двомовність. Представники націо­нальних меншин України: євреї, угорці, молдавани, кримські татари тощо, крім рідної, часто вживають українську й росій­ську мови. Таке явище називається багатомовністю.

Двомовність, а точніше, недостатнє володіння однією або й двома (трьома) мовами, якими користуються, є основною причиною порушення культури, а часом і етикетності мовлен­ня. Досконале оволодіння другою (третьою) мовою неможливе без акультурації – глибокого засвоєння культури (цивілізації), яка створюється й обслуговується цією мовою.

Перехід у процесі спілкування з однієї мови на іншу має назву перемикання коду (code switching). Це складний процес: мовцеві потрібно „ввімкнути” психічні механізми, які регулю­ють вимовляння звуків, наголошування слів, інтонування фраз, не кажучи вже про слово- й формовживання, поєднання слів, побудову висловлень. Тому дуже часто перемикання коду буває неповним, наприклад, лексика і граматика в мовця українська, а фонетика російська. У такому разі кажуть, що людина гово­рить з російським акцентом. Трапляється, що і лексика, і гра­матика в українському мовленні частково російська. Таке мов­лення є суміщеним, змішаним – українсько-російським або російсько-українським. В Україні воно іменується українсько-російською міжмовною інтерференцією (суржикос). Слово суржик давно відоме в Україні. Уживалося воно у млинарстві. Суржиком називають мішанку зерна жита, пшени­ці, ячменю, вівса, а також борошно з такого зерна. Тобто непершосортне зерно і низького ґатунку борошно. У мовознав­стві цим словом позначають „суміш українського з російським при більш-менш довільному вживанні складників того чи іншо­го шару”. Мовний суржик — одна із форм українського просторіччя, породжена практикою тривалої двомовності (білінгвізму).

Ставлення культурних, освічених людей до суржика негативне. Треба намагатися говорити чистою мовою, не допускати інтерференції, тобто проникнення елементів однієї мови у мовлення іншою.

Дата добавления: 2015-05-24