Теоретичні матеріали

Список літератури

Висновок

Сучасний будівельний ринок пропонує найширший вибір будівельних матеріалів, і заслужене місце у всьому цьому різноманітті по праву належить деревині.

Завдяки цілому ряду переваг цей матеріал, століттями використовувався в будівництві, все ще активно застосовується для зведення будівель та інженерних споруд.

Одним з характерних властивостей деревини є її висока міцність при стисканні (межа – 35 … 70 МПа), а також при розтягуванні і вигині (80 … 120 МПа). При цьому, деревина – досить легкий матеріал (середня щільність деревини – 400 … 600 кг/м3, залежно від породи).

До інших достоїнств деревини відносяться низька теплопровідність (біля стіни з дерев’яного бруса товщиною 100 мм майже таке ж термоопору, як і у цегляної стінки, товщиною в дві цеглини), легка оброблюваність, і, безумовно, екологічність.

Проте, віддаючи перевагу дереву як будівельний матеріал, не слід забувати і про його недоліки. Так, для деревини характерна підвищена гігроскопічність (властивість поглинати вологу з навколишнього середовища). У поєднанні з неоднорідністю структури, високий рівень гігроскопічності часто веде до набухання і розтріскування матеріалу. Крім того, деревина схилу швидше загнивати, а, крім того, цей матеріал легко запалюється. Однак більшість перерахованих вище недоліків запобігають шляхом обробки деревини спеціальними складами, що продовжує термін служби дерева.

Ванін С. І, деревинознавства, 3 видавництва, М.-Л., 1949;.. Яценко-ХмельовськийА. А,

Основи і методи анатомічних досліджень деревини, М.-Л., 1954;. Москалева В.Е, Будова деревини та її зміна при фізичних і механічних впливах, М, 1957;.. ВіхровВ. Е, Діагностичні ознаки деревини найголовніших лісогосподарських і лісопромислових порід СРСР,

М, 1959;.. Нікітін Н. І, Хімія деревини та целюлози, М.-Л.,

1962;. Деревина. Показники фізико-механічних властивостей, М, 1962;.Уголєв Б. Н,

Випробування деревини і деревних матеріалів, М, 1965;.. Перелигін Л.М, деревинознавства, 2 вид, М, 1969;... Леонтьєв Н. Л,

Техніка випробуваньдеревини, М, 1970;.. Уголєв Б. Н., Деформативність деревини і напруги при сушінні, М., 1971.

Тема: „ Мовленнєвий етикет ‒ основа успішного ділового спілкування ”

Зміст.

1. Поняття етикету. Особливості мовного й мовленнєвого етикету.

2. Спілкування та його аспекти.

3. Етикет ділового спілкування.

Ключові слова: етикет, комунікативний (спілкувальний) етикет, мовний етикет,мовленнєвий етикет, комунікативна функція, спілкування, етикетний діалог, фрази-стимули і фрази-реакції, модель комунікації, постійні й змінні ознаки співрозмовників, ділове спілкування, мовленнєвий етикет ділового спілкування.

Цілі та завдання вивчення розділу:

Успішне вивчення розділу дозволяє познайомитися з основними поняттями, що розкривають різні аспекти мовленнєвого етикету, зʼясувати головні ознаки спілкування, визначити різницю мовного, мовленнєвого та спілкувального етикету, окреслити модель комунікації, дізнатися про принципи ділового етикету, визначити, наскільки сам студент є приємним співрозмовником у діловому спілкуванні за допомогою психологічного тесту.

Методичні рекомендації до вивчення розділу 1.1.

Розділ 1.1 дає загальні відомості про мовленнєвий етикет ділового спілкування. Вивчаючи пункт 1, важливо звернути увагу на відмінність понять мовний, мовленнєвий та спілкувальний етикет,якими будемо послуговуватися в подальшому вивченні курсу, пригадати, які правила етикету часто порушуються в процесі ділового спілкування. Пункт 1.2 знайомить з питанням спілкування, тому важливо пригадати, що ви памʼятаєте про вербальне й невербальне спілкування, спробувати відповісти на питання, яке з них подає більше інформації під час спілкування, важливо звернути увагу на різновиди етикетних діалогів, який є найважливішою формою спілкування в діловій сфері. Вивчаючи пункт 1.3, спробуйте відповісти на питання: „Чим діловий етикет відрізняється від побутового?”.

Навчальний матеріал.

1. Поняття етикету. Особливості мовного й мовленнєвого етикету.

Чарівне слово „етикет”, яке змушує одних гордо випрямитися, інших недовірливо зморщитися, прийшло із Франції в галантному XVIII столітті, а означає всього на-всього норми відносин і негласні стандарти спілкування. Головний принцип етикету – висловлюватися й поводитися зрозуміло й приємно для оточення.

Звичайно, людина б позбавилася багатьох незручностей, якби знала елементарні правила етикету! От, на кшталт, стоїте Ви у дверях будинку із глибоко шановною людиною й умовляєте її пройти першою, а вона умовляє Вас. А якби знали „мовленнєвий” і „двірний” етикет, то не затримувалися б у коридорі. Гість завжди проходить першим, але якщо він не знає дороги, або в кімнаті темно, то хазяїн зі словами „дозвольте, я Вас проведу” іде попереду.

Зараз знанням етикету, як правило, хизуються, як дорогим аксесуаром. Причому застосовувати на практиці можна п’ять або шість правил і при цьому вважатися дуже вихованим.

Слово етикет запозичене з французької мови, в якій etiquette має два основні значення: „етикетка” і „церемоніал” – і нале­жить до іменників жіночого роду. Тому в українській мові воно звучало як етикета. Однак 1933 р. з метою уподібнення україн­ської мови до російської у ньому відкинули закінчення -а і пе­ревели до іменників чоловічого роду.

Спочатку слово etiquette означало кілок, до якого прикріп­лявся папірець із назвою товару, пізніше – сам папірець із написом, згодом, за короля Людовіка XIV, – аркушик паперу з послідовністю церемоніальних дій та формами поведінки при дворі і врешті – церемоніал, тобто порядок дій, правила чемності й норми поведінки при дворах монархів, титулова­них осіб, у дипломатичних колах тощо. Що ж до самого понят­тя етикету, то воно існувало за декілька тисячоліть до Людові­ка XIV.

У стародавній Індії хлопці з вищих каст від 12 до 24 років проходили навчання, під час якого опановували і прави­ла поведінки. Хто не хотів учитися, втрачав привілейоване місце у суспільстві: не міг одружитися з дівчиною із вищих каст, не ставав „двічі народженим”, тобто не отримував друго­го імені після навчання і був людиною, яку зневажали. У Європі етикет вперше офіційно запроваджено в столиці Карла Вели­кого (742 – 814) Аахені, зокрема було заборонено їсти руками – тільки ножем і ложкою (виделка тоді ще не була винайдена).

За часів розквіту королівської влади говорили, що закони етикету сковують монархів сильніше, ніж закони конституцій. Часом необхідність їхнього дотримання була вищою за людське життя.

Один із таких випадків, що трапився при дворі Філіпа II, описано в „Мемуарах про іспанський двір”. Короле­ва, яка захотіла показати знаті, що вона добре тримається на коні, сіла на норовистого андалузького коня. Кінь став дибки. Королева впала, її нога застрягла в стремені. Кінь помчав, волочучи вершницю за собою.

Це трапилося під стінами палацу. Король бачив усе з балкону, на площі було повно знаті, але ніхто не зважувався допомогти королеві: нікому не можна було доторкнутися до ноги її величності. Нарешті, двоє придворних все ж зважилися зупинити коня, що скакав. Витягнувши з-під нього напівживу королеву, вони одразу зникли, боячись королівського гніву: їхній вчинок міг бути сприйнятийяк неприпустиме зухвальство.

У наш демократичний час етикет – це лише правила по­ведінки, які регулюють взаємини між людьми у різних ситуа­ціях. Ідеться про поведінку в присутності іншої особи (осіб). На самоті людина може бути незачесана, розхристана, може каш­ляти і чхати, не прикриваючись носовиком, підносити до рота м’ясо руками чи ножем, колупатися в зубах виделкою, з шу­мом сьорбати гарячу страву, чадити цигаркою і висловлювати свої емоції нецензурними словами. Звичайно, все це порушен­ня норм культурної поведінки, її естетики. Недарма в Англії говорять, що справжній джентльмен і наодинці одягається до обіду у відповідний костюм і бере шматочки цукру спеціаль­ними щипцями. Але „неджентльменська” поведінка не є пору­шенням етикету, коли цього ніхто не бачить і не чує, тобто не сприймає, оцінюючи і „проектуючи” на себе. Тут немає етичного боку поведінки, бо вона не пов’язана зі взаєминами між людьми, їхнім контактуванням.

Дотримання узвичаєних норм поведінки у спілкуванні лю­дей можна назвати комунікативним (спілкувальним) етикетом. Він становить основну частину етикету загалом. Доцільно роз­різняти три близькі, але не однакові за змістом і обсягом понят­тя: мовний етикет, мовленнєвий етикет і спілкувальний етикет.

Мовний етикет – це система словесних форм ввічливості, узвичаєних у певному суспільстві, певній спільноті (етнічній, територіальній, соціальній). Це сфера мови, точніше, її функ­ціональна підсистема зі своїм набором знаків (слів, стереотип­них фраз) та граматикою (правилами поєднання знаків). Ко­жен знак цієї підсистеми має свою значеннєву й етикетну цінність, яка випливає із його співвіднесеності з іншими зна­ками. Для кожної стандартної етикетної ситуації існує впоряд­кована сукупність знаків, або парадигма (гр. „приклад, взірець”), яка дає можливість мовцеві вибирати потрібний знак, зважаючи на його цінність, що визначається його відмінністю від інших знаків цієї мікросистеми. Наприклад, в укра­їнській мові для ситуації вітання є такі одиниці:

Доброго ранку! / Добрий ранок! Здоровенькі були!

Доброго дня! / Добрий день! Здрастуй (те)!

Доброго вечора! / Добрий вечір! Дай, Боже, щастя!

Моє шанування! Слава Ісусу Христу!

Вітаю! Слава Україні!

Привіт! тощо.

Усі наведені одиниці є вітальними, але відрізняються часом використання (порівн.: Доброго ранку! і Доброго вечора!), віко­вими уподобаннями мовців (Моє шанування! і Привіт!), їхніми релігійно-конфесійними орієнтаціями (Добрий день! і Слава Ісусу Христу!) тощо.

У такий спосіб реалізується одна з найваж­ливіших функцій етикету – функція етнічної та соціальної ідентифікації. Це означає, що за етикетом упізнають „своїх” – своїх ет­нічно (національно) і/або соціально (за віком, родом занять, релігією тощо). Мовний етикет діє на мовця, спрямовує його комунікативну діяльність, формує його як мовну особистість.

Різним етикетним знакам властива неоднакова семантична (значеннєва) і формальна (граматична) поєднуваність з інши­ми мовними одиницями. Можна, наприклад, привітатися: Доб­рого дня, шановні пані і панове!, але не можна без порушення норм ввічливості сказати: Привіт, шановні пані і панове!

Мовленнєвий етикет – це мовний етикет у реалізації, тоб­то застосовуваний у конкретних актах спілкування. Відмін­ність між мовленнєвим і мовним етикетом приблизно така ж, як між нотами музичного твору і його виконанням. Для остан­нього важливий і вибір твору, і манера його виконання, і май­стерність виконавця. Взагалі мовленнєвий етикет – це шир­ше поняття, ніж мовний етикет. Коли мовець, розповідаючи нефахівцеві, скажімо, про досягнення мікро­біології, вживатиме без пояснень вузькоспеціальні терміни, час від часу переходитиме на іноземні мови і не зважатиме на те, чи співрозмовник його розуміє, то це буде порушенням мов­леннєвого етикету, хоч і не стосуватиметься мовного етикету.

В основу мовленнєвого етикету як функціональної мікросистеми мовних одиниць покладено кілька функцій мови.

Суть комунікативної функції полягає в тому, що мову використовують для інформаційного зв’язку між членами суспільства. На думку вчених, комунікативна функція – найважливіша, оскільки їй так чи інакше підпорядковані всі інші функції. Комунікативна функція мови реалізується в мовленнєвому етикеті через низку спеціалізованих функцій.

Так, контактовстановлювальна (асоціативна, контактна, фатична) функція виявляється в той час, коли мовець привертає до себе увагу співрозмовника, готує його до повідомлення інформації. Поняття „контактна функція” можна співвіднести з усіма групами одиниць мовленнєвого етикету: під час звертання або привітання, підтримання розмови або прощання тощо.

Важливою є також функція орієнтації на адресата (конативна), яка тісно пов’язана з підфункцією ввічливості. Так, реалізація етикетних формул пов’язана з виявленням прийнятого в суспільстві ввічливого ставлення до людей, специфікою звертання на „ти” і „Ви”, використанням спеціалізованих „актуалізаторів ввічливості” (Н. Формановська): Будь ласка, Будьте ласкаві тощо. Уживання „не тієї” етикетної формули може призвести до припинення контакту.

З контактною та конативною функцією тісно пов’язана регулятивна, оскільки вибір тієї або іншої формули під час встановлення контакту регулює характер стосунків адресата й адресанта. Наприклад, вибір звертання Ольго! Олю! Ольго Василівно! Шановна Ольго Василівно! визначає тональність спілкування. Саме мовленнєвий етикет регулює за допомогою етикетних формул відносини типу старший – молодший, керівник – підлеглий, учитель – учень.

Емоційно-модальна (емотивна) функція пов’язана з вираженням емоцій, почуттів, ставлення до людини. У мовленнєвому етикеті є формули, до складу яких входять додаткові емоційно-експресивні елементи: Немає слів висловити вдячність! Як я рада Вас бачити! тощо.

Функція впливу (волюнтативна) характерна для мовленнєвого етикету в цілому, оскільки будь-яка одиниця спілкування передбачає реакцію співрозмовника (прохання, запрошення, порада, спонукання тощо). З волюнтативною тісно пов’язана апелятивна функція, оскільки привернути увагу адресата – означає уже впливати на нього

Якість мовлення визначається його розумінням. Незрозу­мілість не може не кидати тіні на адресанта, особливо якщо це очевидно для адресата. Інформаційний розрив між співрозмов­никами збільшується, переходить в оцінно-емоційну сферу і впли­ває на оцінку та ставлення адресата до адресанта. А це вже без­посередньо стосується етикету.

Нарешті, формально правильно вжиті етикетні знаки мо­жуть бути вимовлені таким тоном, у такому контексті чи ситу­ації, що від їхньої етикетності нічого не залишиться.

Між ідеальним мовним етикетом і реальним мовленнєвим етикетом конкретної людини не може бути повного паралеліз­му. У мовленні бувають несвідомі і свідомі відхилення, пору­шення, помилки, інокультурні впливи, іншомовні вкраплен­ня тощо. Мовець – це не „говорильний апарат”, який просто озвучує чи графічно фіксує закладені в його пам’ять формули мовного етикету. Він має „простір для маневру”, у нього є мож­ливість виявити свою індивідуальність навіть у межах цієї по­рівняно вузької мовної підсистеми.

Якщо немає пізнавальної чи операціональної потреби роз­різняти (протиставляти) явища мовного і мовленнєвого етике­ту, їх можна розглядати як єдиний феномен – лінгвоетикет.

В усному спілкуванні дуже важлива роль немовних (невербальних, несловесних) засобів вираження: погляду, виразу об­личчя, пози, жестів, „неканонічних” фонетичних знаків (покаш­лювання, свист, оплески), навіть предметів. Невербальні знаки, які „обслуговують” певну комунікативну ситуацію, перебува­ють у системних (синонімічних, антонімічних тощо) відношен­нях і між собою, і зі словесними знаками, творячи гіперпарадиг му (гр. „префікс із значенням підвищення, надмірності”) знаків цієї комунікативної ситуації. Етикетне використання мовних і позамовних засобів спілкування – це спілкувальний (комунікативний) етикет. Він вбирає в себе лінгвоетикет (мов­ний, мовленнєвий) і немовний комунікативний етикет.

Уживання одиниць етикетних гіперпарадигм у спілкуванні має переважно стереотипізований, часто ритуалізований (лат. „обрядовий”) характер і підлягає правилам, які зде­більшого реалізуються за алгоритмічним принципом, значною мірою формалізуючи й автоматизуючи процес спілкування. З цієї причини етикетні слова і вислови часто називають форму­лами.

Комунікантам немає потреби вигадувати засоби вираження та способи їх використання. Етикетні знаки, зокрема сло­восполучення і речення, не створюються, а відтворюються за правилами „спілкувальної гри”, узвичаєної в мовній спільноті. Уживані в цій грі знаки мають не так інформативний, як ри­туальний і/або контактопідтримувальний характер. Так, не завж­ди запитання Як поживаєте? – це насправді бажання дові­датися про стан справ людини. Це насамперед данина звичаєві, умов­ностям у взаєминах. Щоправда, є люди, що сприймають такі та подібні слова буквально. Тому в анкетах на кшталт „Чи Ви нудна людина?” серед запитань є і таке: „Коли Вас запитують: „Як справи?” – чи відповідаєте Ви детально?”.

Етикетне спілкування потребує досконалого знання й дореч­ного вживання мовних і позамовних засобів вираження у всіх комунікативних ситуаціях. Наприклад, цілком етикетна фраза Як поживаєте?, вимовлена за всіма стандартами ввічли­вості, матиме антиетикетний сенс, коли запитати так визнач­ну особу або людину, що недавно перенесла горе.

Спілкувальному етикетові, як зазначалося, властива націо­нальна своєрідність, ідіоетнічність. Так, французи, виражаю­чи пошанне ставлення до співрозмовника, „викають”, німці „воникають”, а поляки, попри декілька спроб офіційно запрова­дити пошанний займенник Ви, і нині вживають слова пан, пані, тобто до другої особи звертаються, як до третьої, неприсутньої.

Засвоєнню правил етикету (насамперед спілкувального) при­діляли увагу завжди й у всіх суспільствах. 1770 р. в Почаєві надруковано видання „Політика свіцкая от иностранных авто­ров вкратці собранная”, в якій, серед іншого, рекомендувалося:

•Не хвали себе, ані принижуй, ані ганьби, ні справу свою, або ім’я, або рід не вивищуй, бо так чинять тільки ті, Хто не­давно прославився.

•Не важся торкати ліктем того, кого про щось питати хочеш.

•Не говори про свої приватні і домашні справи, хіба що із щирим приятелем.

•Пристало, щоб ти сам про себе рідко що мовив, як і про те, з чого тобі похвала могла б бути.

•Старатися, аби не говорити по-простацькому.

2. Спілкування та його аспекти

Спілкування – це один із виявів соціальної взаємодії лю­дей. Сучасна наука визначає спілкування як обмін інформа­цією (комунікація, від лат. соттипісо – „спілкуюся з ки­мось”), як взаємодію (інтеракція, від англ. interaction – „взає­модія”), як сприймання людини людиною (перцепція, від лат. perceptio – „сприймання, пізнавання”). Отже, спілкування охоплює різні сторони процесу контактування між людьми.

Спілкуючись, людина висловлює свої думки, почуття, воле­виявлення і/або сприймає їх від іншої людини (людей). В ак­тах спілкування також виявляється характер взаємин між комунікантами (спілкувальниками), їхнє ставлення один до од­ного. В одних ситуаціях спілкування переважає орієнтованість на зміст (наприклад, наукова доповідь, навчальна лекція), в ін­ших – на взаємини (наприклад, з’ясування стосунків, освід­чення в коханні). Якщо співвідношення „зміст – взаємини” зміщене, то спілкування має низьку ефективність. Так, у висту­пах парламентарів орієнтація на взаємини сягає 64 % мовлен­ня, і за це їх часто критикують як балакунів, демагогів, полі­тиканів тощо.

Спілкування має два види, які здебільшого реалізуються од­ночасно: вербальне (лат. „слово”), тобто словесне, мовне, і невербальне (несловесне) – поглядами, мімікою, же­стами, штучними умовними знаками, предметами. Попри ве­лике розмаїття невербальних засобів спілкування та збільшення їх кількості з поступом цивілізації (пригадаймо хоча б авто­дорожні знаки, колір), основним засо­бом спілкування між людьми залишається природна мова. Без неї немож­ливі контакти у побутовій, виробничій, науковій, культурній, релігійній та інших сферах життєдіяльності суспільства.

Спілкуванню властивий діалоговий (гр. „розмова (двох), бесіда”) характер. Воно відбувається між двома людьми, рідше – між людиною і групою, ще рідше – між людиною і суспільством. Існує також міжгрупове спілкування, e якому групи виступають як колективні особи.

Діалог складається щонайменше з двох реплік: фрази-стимулу і фрази-реакції, наприклад:

– Як поживаєте?

– Д якую, добре.

За значенням етикетні діалоги поділяють на кілька груп:

– діалоги соціального контактування (вибачення, вдячність, вітання);

– спонукальні мовленнєві акти (просьба, порада, пропозиція, команда, наказ, вимога);

– реактивні мовленнєві акти (згода, незгода, відмова, дозвіл).

Розумові здібності, ерудиція, сила волі, працездатність й ін­ші позитивні якості можуть не приносити потрібних резуль­татів, якщо людина не вміє належно спілкуватись, і, навпаки, досконале спілкування може стати ключем до успіху людини в суспільстві. Вміння спілкуватися, товариськість, комуніка­бельність – це риси люди­ни, які цінуються найбільше. Йдеться не лише про людей як членів суспільства загалом, а й як представників певних про­фесій. У США кілька років тому предметом публічного обгово­рення була проблема комунікабельності медичних працівників. Лікарі і медсестри з сухою, офіційною манерою спілкування із хворими не задовольняють ні пацієнтів, ні суспільство загалом. Як тут не пригадати давно відомі в наших краях слова: поганий той лікар, від якого хворий іде в гіршому настрої, ніж прийшов до нього.

75 % підприємців США і 85 % підприємців Японії зазначили, що основна перешкода в досягненні успіху в їхній діяльності – неефективне спілкування.

Уміти виступати перед людьми демократично, вміти прово­дити діалог аристократично. Першого з цих мистецтв навчає риторика (гр. „ораторське мистецтво”), про друге йдеться у посібниках з етикету й культури спілкування.

Спілкування відбувається за конкретних обставин, які ма­ють назву комунікативної ситуації. Параметри ситуації в ос­новному визначаються такими її складниками, що утворюють модель комунікації: ХТО — КОМУ — ЩО — ПРО ЩО — ЧОМУ – ДЛЯ ЧОГО — ДЕ — КОЛИ.

ХТО і КОМУ – це учасники мовленнєвого акту, тобто мовці, комуніканти. ХТО – той, хто говорить (пише, уживає невербальні знаки). Його називають по-різному: адре­сант, перша особа, надавач (емісор), відправник тощо. КО­МУ – той, до кого говорять (пишуть, сигналізують невербальними знаками). Він теж має низку назв, співвідносних із на­звами для ХТО: адресат, друга особа, сприймач, отримувач, реципієнт (від лат. „той, що одержує”). ЩО – це те, що сказано (написано, виражено невербальними знаками), тобто повідомлення, текст, який може мати об­сяг від одного звука (літери, жесту) до розлогої доповіді чи роману-епопеї. ПРО ЩО – це змістова сторона тексту. ЧОМУ – це спричиненість мовлення, його мотивація. ДЛЯ ЧОГО – це цільова обумовленість мовлення. Залежно від мети, яку ставить перед собою адресант: поінформувати, переконати, створити настрій, вивести з рівноваги, згаяти час тощо – він організовує своє мовлення, добирає відповідні ви­ражальні засоби, способи побудови тексту, дотримується пев­ної стратегії і тактики у своїй комунікативній поведінці. ДЕ – це місце спілкування. Воно так само виявляє вплив на мовленнєву поведінку комунікантів. Наприклад, у церкві чи в музеї мовці здебільшого не говорять надто го­лосно, не вживають непристойних слів і виразів, утримуються від енергійної жестикуляції тощо. КОЛИ – це час спілкування. Наприклад, телефонувати до когось без виняткової потреби чи попередньої домовленості рано-вранці чи пізно ввечері, а, тим паче, вночі, не прийнято. Розглянемо докладніше учасників спілкування. Адресант (перша особа: я, ми в значенні я) й адресат (друга особа (и): ти, Ви, ви) – це неодмінні учасники комунікативного акту. Третя особа (и): він, вона, вони – є факультативною, тобто спілкування може відбуватися як у її присутності, так і без неї. Адресант починає розмову і спрямовує своє мовлення на ад­ресата, який сприймає мовлення. Третя особа теж сприймає його, але не бере участі в розмові.

Мовці вирізняються своїми постійними і змінни­ми ознаками. До постійних ознак належать: стать, вік, націо­нальність, віросповідання, соціальне становище, рівень і ха­рактер освіти, місце праці тощо. Коли говориться про постійні ознаки, то мається на увазі не те, що вони абсолютно незмінні (у наш час люди міняють навіть національність і стать), а те, що вони незмінні впродовж часу, суттєвого для конкретного комунікативного акту. Зна­чущість цих ознак певною мірою залежить від сфери спілкування. У ділових взаєминах вік людини та її стать мають менше значення, ніж посада. Проте це не означає, що ці відмінності можна дозволити собі не знати або ігнорувати. Адже навіть у діловому спілкуванні жінки більше уваги приділяють проце­сові спілкування, тоді як чоловіки – його змістові. Жінки при­хильніші до чужої думки, їх легше переконати. Вони слуха­ють співрозмовника до кінця. Чоловіки ж слухають 10 – 15 хви­лин, а тоді думають, що самі мають сказати, не з'ясовуючи, чи правильно розуміють те, що говорить партнер. Жінки мають більшу потребу у спілкуванні, ніж чоловіки. Це пов’язують з особливостями пам’яті. Чоловіки здатні розкладати інфор­мацію по різних „полицях” пам’яті і на певний час забувати про неї. Жінки ж, щоб проаналізувати проблему і „позбутися” її, мають виговоритися. Тому вони шукають об’єкт, який по­глинав би їхні слова.

Важливо враховувати також вікові, регіональні й особливо етнічні особливості статусу комунікантів. Коли, наприклад, японець говорить „Так!”, то це означає, що він розуміє партне­ра, а не те, що згоден з ним.

Змінні, або ситуативні, ознаки мовця – це ті ролі, які лю­дині доводиться „грати” в різних спілкувальних ситуаціях впродовж дня: „пішохід”, „пасажир”, „господар”, „гість”, „пацієнт” тощо.

Від того, який у людини статус і яку вона грає роль, зале­жить її комунікативна поведінка. Людина зі статусом керівни­ка по-різному розмовляє зі своїм начальником і зі своїм підлег­лим, учені інакше поводяться в ролі вболівальників на стадіоні, ніж у ролі учасників „круглого стола” на науковій конференції. Те ж можна сказати і щодо присутності третьої особи (осіб, аудиторії). У присутності викладача, міліціонера, священика тощо здебільшого комунікативно поводяться не так, як у при­сутності одногрупника чи товариша за інтересами.

Комунікативні ролі бувають симетричними (сту­дент – студент, викладач – викладач, пацієнт – пацієнт) і не­симетричними (студент – викладач, пацієнт – лікар, паса­жир – водій). Симетричність, статусно-рольова однаковість сірозмовників дає більшу свободу у виборі за­собів вираження. Але вона не звільняє від потреби дотримува­тися норм мовленнєвої поведінки. Наприклад, коли на слова вітання не відповісти або щось сказати „крізь зуби”, або ж щось на зразок Та пішов ти..., то так можна образити навіть найближ­чого друга. Адже треба пам’ятати про те, що збільшення статусно-рольової відмінності між комунікантами вимагає підви­щення рівня комунікативної дисципліни й неухильнішого до­тримання норм мовленнєвого етикету.

Комунікативна поведінка залежить також від особливостей психіки співрозмовників. У ній виявляє себе їхній темпера­мент (по-різному поводяться холерики, сангвініки, меланхо­ліки і флегматики), інтровертність (від лат. intro – „всереди­ну” і verto – „повертати, звертати”) й екстравертність (лат. extra – „зсередини”). Неоднаково поводяться у спілкуванні „лідер”, „забіяка”, „весе­лун”. По-різному дискутують „ерудит”, „аналітик”, „технолог”. По-різному провадять переговори так званий „ страус ”, який гадає, що коли не говорити про проблему, вона сама собою зникне, „ паровий каток ”, що не бере до уваги ні міркування партнера, ні альтернативні варіанти, ні спільні ці­лі, „мул”, який вперто повторює свою позицію і нізащо від неї не відступиться, „ півник ”, готовий піти на словах на будь-які вчинки, але навряд чи буде дотримуватися домовленостей. Відрізняються люди і за біоритмами: „ жайворонки ” встають рано і дуже активні в першій половині дня, а „ сови ” активізу­ються в другій половині дня, люблять працювати ввечері і на­віть уночі.

Коли людина правильно визначає і бере до уваги статуси й ролі інших людей, їхні психічні особливості, то у неї добре сформовані навички децентрації (лат. de – префікс із значен­ням віддалення, скасування, припинення і centrum – від гр. „осереддя”) – уміння коригувати свою позицію, вно­сити зміни в свої погляди, уявлення в процесі їх зіставлення з позиціями, поглядами комунікативних партнерів. Така лю­дина, на відміну від егоцентриста (від лат. ego – „я” і cen­trum – „осереддя”), завжди намагається досягти взаєморозу­міння.

Комунікативна компетенція – це система знань, умінь і навичок, потрібних для ефективного спілкування. Щоб правильно спілкуватися і досягати мети спілкування, комунікант має володіти великою сумою систематизованих знань про мовні і немовні засоби спілкування, людську психіку, культу­ру, суспільство, національну своєрідність тощо. Однак недо­статньо знати – потрібно вміти застосовувати знання на прак­тиці, в процесах спілкування з конкретними людьми, за кон­кретних умов. Наприклад, можна знати, як правильно сидіти, розмовляти за столом, провадити перемовини з людьми різно­го темпераменту тощо, але не вміти цього робити. Уміння, до­ведені до автоматизму, коли вони здійснюються ніби самі со­бою, без контролю свідомості, називаються навичками. Стійкі навички полегшують спілкування, дозволяють заощаджувати психічну енергію і концентруватися на важливіших моментах контактування з людьми. Скажімо, вітаючись із кимось, люди­на не відчуває потреби напружено думати, з якої відстані це ро­бити, дивитися у вічі чи не дивитися, знімати капелюха (і якою рукою) чи не знімати, нахиляти голову чи не нахиляти, усміхатися чи не усміхатися, яку саме вітальну фразу сказати, з якою силою голосу та якою інтонацією її вимовити тощо.

Навички самі собою не виникають – їх треба цілеспрямова­но формувати. А для цього, знову ж таки, потрібно знати, що і як робити.

Дата добавления: 2015-05-24