Іменники називання осіб і звернення до них

Для називання людей і звернення (звертання) до них викори­стовують власні імена. Проте мовцеві власне ім’я людини не завжди відоме, а крім того, бувають ситуації, у яких власного імені недостатньо, його не можна або недоцільно називати тощо. Тому в мовах існують загальні іменники, які вживають для називання і/або звертання. Є два розряди цих іменників ‒ слова-індекси і слова регулятиви.

Слова-індекси (лат. index „вказую”) вказують на соціально-мовленнєвий статус мовця: його вік і стать (бабуся, дідусь, дівчина, хлопець, юнак), рід занять (стюардеса, лікар, водій), учений ступінь, звання (магістр, доктор, професор), ранг (капітан, полковник, адмірал), сан (архідиякон, митро­полит, патріарх), титул (барон, граф, князь) тощо. Називаючи людей або звертаючись до них за титулами, званнями та іншими словами-індексами, треба бути добре поінформованим і дуже уважним щодо цього, аби щось не переплутати, не при­меншити гідності або, навпаки, не перестаратися в титулуванні. Люди не люблять, коли їх називають не так, як би вони самі себе назвали.

До військовиків, міліціонерів, пожежників тощо, які носять пагони зі знаками розрізнення офіцерських та генеральських звань, можна звертатися спрощено: пане офіцере, пане генерале. Подібного не варто дозволяти собі у спілкуванні з церковною ієрархією. До духовних осіб належить звертатися так, як цьо­го вимагає сан кожної з них, а не так, як це роблять наші полі­тики і громадські діячі, коли один говорить Шановні отці!, інший Пани отці!, ще інший Святі отці тощо.

Слова-регулятиви (лат. regula „правило, норма”) ‒ це іменники (іменникові словосполуки), які регулюють взаємини між мовцями відповідно до мовленнєво-етикетних стандартів і норм, узвичаєних у певному суспільстві, його тери­торіальній чи соціальній складовій. У сучасній українській мові це слова пан, добродій та їх жіночі відповідники, а також слова друг, товариш., брат, сестра (в неродинному значенні) тощо. Ці слова потрібні, наприклад, для звернення до незнайо­мих людей. Із набуттям самостійності України деякі слова-ре­гулятиви, заборонені в радянський час, повернулися до вжит­ку, інші змінилися семантично й функціонально. Проте вжи­вання цих слів ще остаточно не стабілізувалося.

Пан, пані, панна. Пані, панове, панство. Слово пан в укра­їнському суспільстві функціонує щонайменше сім століть. Це слово застосовувалося до князів, гетьманів, козацької старши­ни, а також до козаків, міщан, селян: Козаки-панове, добре дбайте, Один другого одмикайте (Дума про Самійла Кішку); Ой, здоров, здоров, пане хазяїну, Да продай в’язку сіна (М. Максимович. Дні та місяці українського селянина).

Проте в радянський час уважали, що це ввічлива форма звер­тання або називання щодо осіб чоловічої статі привілейованих верств суспільства, і його можна було вживати тільки до гро­мадян іноземних держав.

Ще й сьогодні окремі українці відчувають дискомфорт, коли їх називають словами пан, пані, мовляв, пан та Іван – різні дядьки; яка я вам пані? Дехто пише, що „право називатися па­ном ще треба вибороти, заслужити”, ще інші, особливо росій­ськомовні, ставляться до цих слів відверто вороже. Найбіль­ший спротив викликають слова панна, панночка, які в сучасному мовленні можна почути дуже рідко. Це попри те, що вживан­ня цих слів цілковито відповідає українському менталітетові та українським мовним традиціям.

Іменники пан, пані, панна в етикетному застосуванні означають не людей верхніх верств суспільства на противагу „тру­дящим”, „народові”, а є словами-регулятивами, які засвідчу­ють пошану до співрозмовника (3-ї особи). Їх вживають як са­мостійно, так і, частіше, з прикладкою, що конкретизує особу. У ролі при­кладки постають і власні, і загальні іменники.

Ім’я людини в ролі прикладки до слова пан (пані) доречно вживати, коли адресат молодший, одного віку або не набагато старший чи соціально вищий за адресанта. Звертатися до екс-президента пане Леоніде, як це роблять окремі молоді журна­лісти, не тактовно. Особливо треба уникати такої ледь не фа­мільярності в офіційному спілкуванні. Тут доречними є „но­менклатурні” прикладки: Пане міністре/; Пане директоре/; Пане професоре /, тобто слова-індекси.

Прізвище як прикладку до слів пан, пані доцільно вживати насамперед тоді, коли йдеться про неприсутню людину, напри­клад: Як заявив пан Костюк; За порадою пані Куницької. Так можна говорити й стосовно присутньої 3-ї особи, якщо вона ма­лознайома чи якщо взаємини з нею не виходять за межі офі­ційної пристойності. Те ж ще більше стосується вжи­вання прикладки-прізвища у зверненні до 2-ї особи (адресата): пане Федорук; пані Кузьменко. У такому слововживанні відчу­вається відтінок офіційності, іноді сухості, відчуженості, бай­дужості.

Одночасне вживання імені і прізвища в ролі прикладки прак­тикується рідше. Це спостерігається в офіційних ситуаціях (Прошу до слова пана Святослава Гнатенка), під час знайом­лення (Знайомтесь: пан Анатолій Козачук). Іноді так пишуть у листах до незнайомих чи малознайомих людей (Високопова­жана пані Ліліє Гординська!), у привітаннях, вітальних адре­сах (Високоповажана пані Ярославе Отецька). Ім’я і по батько­ві як прикладка зі словами пан, пані не поєднується. Говорити чи писати про когось на кшталт пані Оксана Миронівна, пан Гнат Петрович або звертатися пані Оксано Миронівно, пане Гнате Петровичу не прийнято. Це не відповідає українським традиціям і нормам літературного мовлення.

Перелічуючи осіб, ставити слово пан (пані) перед кожним ім’ям і/або прізвищем не потрібно, наприклад: Пропоную до президії пана Аркадія Козацького, пана Віталія Скакуна, пана Ігоря Кобзаря, пана Михайла Кравця тощо. Достатньо перед переліком сказати слово пан у множині або й обійтися без цього слова взагалі: Пропоную до президії (панів) Аркадія Козицького, Віталія Скакуна тощо.

У функції прикладок до слів пан, пані широко виступають і слова-індекси: пані міністр, пан міський голова, пан доцент. Якщо людина має кілька титулів, треба називати найвищий.

У функції означень при словах-регулятивах пан, пані постають прикметники шановний, достойний, вельмишановний, високодостойний, високоповаж­ний, високоповажаний тощо. Два останні слова рівнозначні. Так, визначний мовознавець Євген Тимченко до Пантелеймона Куліша писав: Високоповажний Пане Добродію! і Високоповажа­ний Пантелеймоне Олександровичу! Раніше поширени­ми означеннями були також слова любий, добрий, ласкавий то­що. Відомий фізик Іван Пулюй у листах до Олександри Куліш звично звертався словами Ласкава і дорога Пани, а Пантелей­мон Куліш до Пулюя зазвичай вживав означення любий: Вель­ми любий Пане Докторе/; Любий наш Пане Йване!

У сучасному етикетному мовленні як означення до слів з ко­ренем пан найчастіше вживається прикметник шановний (Ша­новна пані!; Шановне панство!).

Від слова пан регулятив добродій відрізняється, так би мови­ти, більшою українськістю, отже, і більшою демократичністю. В офіційних комунікативних ситуаціях тепер, на відміну від часів УНР, воно не вживається. Нині не говорять: добродій мі­ністр; добродійка професор; добродії офіцери.

Однак слово-регулятив добродій та його „дамська пара” добродійка (в лінгвістиці такі іменники називають парними) дуже добре надаються для називання незнайомих людей, наприклад: приходив якийсь добродій; покличте, будь ласка, цю добродійку; із цим добродієм ми колись знайомилися. Їх зручно застосовува­ти і до знайомих людей, якщо це знайомство не надто близьке. Вони можуть уживатися самостійно, з означенням (Шановна добродійко!; Шановний добродій!), з прикладкою-прізвищем (Добродій Довженко не заперечує; Шановна добродійко (Окса­но) Соколовська!). Починає відроджуватися чудова традиція функціонування цих слів у ролі прикладки до слів пан, пані: Пане добродію!; Пані добродійко!; Панове добродії!

Застосування слова-регулятива добродій та похідних від ньо­го натрапляє на психологічний бар’єр мовців через його зна­ченнєву прозорість, мотивованість. Деякі мовці вважають, що його варто остерігатися. По-перше, добродій ‒ це не слово-індекс, а слово-регулятив. Воно характеризує не так того, про кого чи до кого говорять, як того, хто говорить, засвідчуючи його обізнаність із нормами етикету. Англієць, навіть коли називає в листі свого адресата негідником, підлотою тощо, обо­в’язково починає листа словами Дорогий пане! По-друге, якщо людину називати добродієм (доб­родійкою), то може статися, що вона подобрішає ‒ бодай на час розмови з таким чемним співрозмовником. Українське при­слів’я мовить: Ласкавими словами й гадюк чарують.

Часто вєиваним в українській мові є й регулятив колега – це інтернаціоналізм латинського по­ходження. Його полюбляє вживати інтеліґенція старшого й середнього поколінь, люди, які разом працюють, мають однакову професію тощо. Так говорять науковці, лікарі, педагоги. У молодіжному оточенні, зокрема серед студентства, слово колега тепер уживають значно рідше, ніж колись.

У міському середовищі поширюється з Галичини регулятив колежанка як синонім до слів товаришка, подруга. Воно має розмовний характер.

Останнім часом все рідше вживають слова товариш, товаришка, товариші. У радянську добу це слово було одним із символів „соціалі­стичного способу життя”. Воно прославлялося у віршах й оспівувалося в піснях. Тепер функція універсального засобу нази­вання і звернення залишилася за ним тільки у оточеннях, які дотримуються радянських традицій, серед носіїв старої ідео­логії. Для більшості ж населення України товариш (товариш­ка) ‒ це людина, пов’язана з кимось дружбою, приятелюван­ням, спільною справою тощо, тобто це слово повернуло собі традиційну семантику. Тому використовується у спілкуванні рідше, ніж у колишньому СРСР.

Частіше вживають звертання друг, подруга, друзі. Друг ‒ це синонім слів товариш, при­ятель. Парний до нього іменник ‒ подруга. Ці слова вжи­ваються для називання і звернення до людей, пов’язаних друж­бою, довірою, відданістю, прихильністю. Тому звертатися цими словами до незнайомих і малознайомих людей (таке в побуто­вому спілкуванні трапляється) не варто: це може бути сприй­нято як вияв панібратства, безпардонності. Найуживанішим означенням при слові друг (подруга, друзі) виступає прикмет­ник дорогий.

5. Правила вживання імен „по батькові”

Відомий авторитет у галузі української етнопедагогіки проф. Мирослав Стельмахович писав: „Інородне, невластиве україн­ському етикету звертання по батькові, бо принижує жінку-матір. А в українців це не прийнято робити, якщо вже називати батька, то треба не забувати й про маму, тобто казати, напри­клад, „син Василя і Галини” чи „донька Миколи і Катерини”. Або не називати нікого, бо назва одного принижує того, кого не називають, а конче мусили б назвати”. Це не нова думка. Якщо поглянути на титульні сторінки славнозвісного „Словаря української мови”, перші два томи якого вийшли друком 1907 р., то на російській сторінці написано: „Упорядкував, з додатком власного матеріалу, Борис Грінченко”.

З унезалежненням України питання про „по батькові” по­стало знову. Українознавці здебільшого схиляться до думки, що тричленна формула найменування особи (прізвище, ім’я, по батькові) в українському середовищі нетипова, що вона під впливом російського мовлення набула поширення спочатку на Лівобережжі, а потім була розповсюджена по цілій Україні. Про це ж ідеться і в методичних публікаціях, наприклад: „В Укра­їні поширена традиція: називаючи людину, уникати слова, що означає ім’я по батькові. Наприклад, Сергій Петренко, Іван Онищенко...”.

Однак у ставленні до вживання „по батькові”, як і до більшо­сті проблем, спричинених бездержавністю України, нині немає єдності навіть в академічних мовознавчих колах. Так, у журна­лі „Мовознавство” автори підписуються так, як колись Б. Грінченко на російській сторінці свого словника, а в журналі „Укра­їнська мова” ‒ як на українській сторінці. Що ж до ділових паперів, то там продовжують діяти російсько-радянські прави­ла. Повільно змінюється ситуація і в розмовному мовленні, де у називанні і звертанні ще широко вживаються не тільки ім’я і по батькові, але й тільки по батькові (Поклич-но Петровича!; Як справи, Олексіївно?). Таке слововживання дивує іно­земців: чому людину називають ім’ям її батька?

Важливими є й аргументи етичного плану. Вербально від батька синові чи доньці переходить прізвище і по батькові. Від матері ж ‒ нічого, хоч в українській сім’ї, за народним висло­вом, три кути тримає жінка, а четвертий ‒ чоловік.

Отже, типовими для України були двочленні най­менування людей: ім’я і прізвисько (пізніше ‒ прізвище). Коли існувала комунікативна потреба, указували імена батька й ма­тері, наприклад: Др. Володимир Озаркевич, син Юліяна і Марії з дому Кобилянських (Хроніка НТШ, 1900 р.). Але в щоденному спілкуванні звертатися до людини Іване, сину Петра й Олесі, чи Іване Петровичу-Олесевичу було б незручно. До того ж не­легко тримати в пам’яті імена батьків і матерів своїх знайо­мих, сусідів, співпрацівників тощо. Для спілкування з людьми це не суттєво. З іншого боку, чому, іменуючи когось, маємо вшановувати його батька, а матір ‒ ні?

Тому нині в українському мовленні інтенсивно поновлюєть­ся називання і звертання за моделями „пан (пані) + ім’я або/ і прізвище” та „добродій (добродійка) + прізвище або ім’я”. У фор­мальних взаєминах дедалі ширше застосовується модель „пан (пані) + назва-індекс” (пане професоре; пане депутате (редакторе;міський голово; водію)). Спостерігається тенденція до поширен­ня використання цих моделей і, відповідно, витіснення моделі „ім’я + по батькові”. Це один із виявів реукраїнізації і водно­час європеїзації українського мовленнєвого етикету.

В українській мові іменники у функції називання й у функ­ції звертання морфологічно розрізняються. Для другої існує спеціальна відмінкова форма ‒ кличний відмінок. Але вона властива тільки іменникам чоловічого і жіночого роду в одни­ні: чоловіче, Святославе, дівчино, Ірино.

Уживання клич­ного відмінка регулюють простими правилами:

1. У кличному відмінку вживають загальні іменники, зокрема назви-індекси і назви-регулятиви, ужиті і окремо, і в поєднанні: пане; добродійко; пане добродію; товаришу полковнику.

2. У кличному відмінку вживають особові імена і по бать­кові ^:‒ як ужиті окремо, так і після загальних іменників: Іване; Ольго; Анатолію Сергійовичу; отче Софроне; панно Софійко; учителю Леве Силенко (у) (а не так, як читаємо в одній публі­кації: Учителю Лев Силенко, дозвольте мені, як філологу, звер­нутися до Вас...).

3. Прізвища ‒ окремо чи в поєднанні з особовими іменами і загальними іменниками ‒ переважно ставляться у формі на­зивного відмінка: Іваненко!; добродію (Іване) Іваненко!; пані (Софіє) Бурлака!; Шановний пане Павлик! (І. Франко); Вель­мишановний пане Петруненко! (Леся Українка).

6. Займенник у сфері етикетного спілкування

Особові займенники. „ Я” і „ ми” скромності

До етикетної сфери належать насамперед особові займенни­ки. Це слова, які вказують на учасників мовленнєвого акту: я – 1-ша особа, адресант, ти – 2-га особа, адресат, він (вона, воно) – 3-я особа, яка не є учасником діалогу, але присутня при розмові або/і є її предметом. У множині: ми, ви, вони (інші особи, які не беруть участі в розмові, але присутні при ній або/і є предметом мовлення).

У посібниках з етикетного мовлення рекомендують обмежу­вати вживання займенника „я”. „Що більше ви наголошуєте на своєму „я”, то більше зневажаєте його „я”, – пише Іржі Томан і радить уживати його нечасто, до того ж „вимовляти пошеп­ки”. Обмежується використання цього займенника в певних жанрах офіційно-ділового мовлення. Так, у записі ділової роз­мови не вживає „я” людина, яка проводила цю розмову. У науковому, публіцистичному та деяких інших видах мов­лення прийнято (традиція бере початок від часів князівської доби) замість „я” вживати займенник „ми” в різних відмінкових формах: Ми встановили; Нами встановлено; Нам було важ­ливо встановити та співвідносний із ми присвійний займен­ник На нашу думку; За нашими даними; У нашому звіті. Це „множина скромності”, або „авторське ми”, яке вносить відті­нок співрозмови з адресатом (у викладачів: давайте пригадаємо…).

Сьогодні однак спостерігається тенденція до витіснення авторського „ми” авторським „я”. Причи­ни різні: вплив Заходу, відхід від канонів радянської моралі з її декларативними цінностями, серед яких були: скромність, піднесення гідності індивіда то­що.

Займенники „ти” і „Ви”

Займенник ви вказує на „множинного” адресата – дві і біль­ше особи. Але його використовують і в пошанному значенні – до однієї особи. Це pluralia majestaticus – „множина гідності”.

Пошанний займенник „Ви”, його відмінкові форми (Вас, Вам тощо) і співвідносні присвійні займенники (Ваш, Ваша тощо) вживаються самостійно (Ви правильно вчинили; Ваш вчинок належно оцінено) або з прикладками – власними чи загальними іменами (Ви, Оксано, правильно вчинили; Ваш вчинок, шановний колего, належно оцінено). Рівень ввічливості, ґречності фраз із такими прикладками вищий.

Пошанне Ви – це вживання множини замість однини.

Питома ознака мовленнєвого етикету українців – звертання на „Ви” до рідних. Геродот зафіксував звертання на „Ви” в Індії, Єгипті й Скіфії, тобто в Україні. Можна припустити, що воно було ще в деяких світових культурах як ціла світоглядна система. „Ви” позначає нашу сукупність, повагу до Роду, до предків, пам’ять про яких передається з покоління в покоління. Звертання на „Ви” – це визнання автономності індивіда, повноти, цілості й цілісності його світу. Однак значно давнішою вважається форма звертання на „ти”. Наприклад, у більшості народних пісень до матері або батька звертаються на „ти”: „Ой, матінко моя, Тепер я не твоя...”, „Ти думаєш, тату, Що я тут не плачу?”, „Було б тобі, моя рідна мати, Цих брів не давати, Було б тобі, моя рідна мати, Щастя, щастя-долю дати”.

У Київській Русі звертання на „Ви” не знали. Традиція звертання на „Ви” була запозичена українською мовою значно пізніше, з кінця ХІV ст. Ця традиція виникла за часів Римської імперії, що мала, як відомо, лише двох правителів, звертаючись до яких, послуговувались займенником множини „ви”. З України „викання” у XVII – XVIII ст. поширилося на Московію-Росію, остаточно закріпившись там у літератур­ному мовленні аж наприкінці XIX ст.

Оскільки до однієї людини можна сказати і „ти”, і „Ви”, то мо­вець опиняється перед вибором, який не завжди легко зроби­ти. Це попри те, що є доволі прості правила: ти” вживається 1) до дітей і підлітків (до 16 років), 2) до близьких знайомих, 3) до рівних і молодших за віком – для вираження дружнього ставлення. В інших ситуаціях уживають „Ви”.

Але в застосуванні цих пра­вил є різні нюанси. Так, підлітки і юнаки звертаються один до одного на „ти”, навіть якщо не знайомі між собою, а незнайомі люди середнього й особливо старшого віку за повної вікової й статусної рівності звертаються на „Ви”. Не кожному молодшому, навіть 20-річному, подобається, коли старший звертається до нього на „ти”. Тому старші за віком і вищі за соціальним стано­вищем не повинні звертатися до молодших і соціально нижчих на „ти”, якщо ці про те не просили або не давали згоди на таку пропозицію. Особи із загостреним почуттям власної гідності можуть запитати: А чого це Ви мені тикаєте? – або ж і собі почати підкреслено „тикати”. Аби уникнути такої ситуації, краще не провокувати її виникнення.

Пропозиція про взаємне звертання на „ти” повинна надхо­дити від старшого за віком, вищого за статусом. Для цього мож­на застосувати формулу „Ви не заперечуватимете (не проти), щоб ми перейшли на „ти”? За вікової і статусної рівності ініціа­тива переходу на „ти” може належати будь-кому із співрозмовників.

Стриманість у зверненні на „ти” особливо рекомендується жінкам. Жінці немає потреби звертатися на „ти” до людей, з якими так спілкується її чоловік. Жінка не зобов’язана пояснювати причину відмови від переходу на „ти” з особою чолові­чої статі.

Пошанне „Ви” вживається до незнайомих і малознайомих, в офі­ційних ситуаціях, до рівних і старших за віком та вищих за соціальним становищем для підкреслення ввічливого ставлен­ня, поваги, стриманих взаємин. Керівник і підлеглий можуть бути друзями і спілкуватися на „ти”, але в офіційних ситуаціях, на зборах, конференціях, у присутності інших підлеглих, не­знайомих людей тощо їм доцільно звертатися один до одного на „Ви”.

Уживання замість пошанного „Ви” займенника „ти” належить до антиетикетних засобів і використовується для пониження статусу співрозмовника, образливо-емоційного впливу на ньо­го. „Тикання” не набагато відрізняється від уживання інвек­тивних одиниць. Проте і несподіваний перехід з „ти” на „Ви” мані­фестує напруження стосунків, охолодження взаємин, звужен­ня їх до офіційних. Іноді такий перехід є тимчасовим – для вираження іронічного чи зневажливого ставлення до співрозмовника.

У родинних взаєминах українців тривалий час зберігалося пошанне звертання на „Ви” до старших – не тільки до батьків, а й до старших братів і сестер. На „Ви” переходили й куми, навіть якщо й були близькими родичами. Сьогодні до батька, матері, діда, баби на „Ви” звертаються здебільшого у сільській місцево­сті, та й то не всюди й не в усіх родинах. Пояснюється це зміною форм власності, послабленням родинних зв’язків, іноетнічними впливами, зниженням ролі національних звичаїв і традицій. Що­правда, окремі дослідники вважають, що вживання у взаєми­нах між близькими родичами пошанного „Ви” містить у собі еле­мент відчуженості.

„Ми” замість „ти”, „Ви”, „ви”

В етикетному мовленні в певних комунікативних ситуаціях доцільно використати займенник першої особи множини „ми” замість займенників другої особи „ти”, „Ви”, „ви”. Ідеться насампе­ред про ситуацію, коли адресант хоче зробити зауваження щодо недоліків, помилок, але не хоче обра­зити адресата. Наприклад, підлеглому (-им) замість фрази Ти (Ви, ви) з цим завданням не впорався (-лись) можна сказати: Ми з цим завданням не впорались. Друга фраза сприймається менш негативно, хоч нею сказано те саме, що й першою.

Уживання слів, залежних від особових займенників

Щоб дотримуватися вимог культурного, етикетного спіл­кування, потрібно правильно вживати як самі займенники, так і семантично та граматично пов’язані з ними слова.

З пошанним „Ви” дієслово-присудок завжди стоїть у формі множини: Ви працюєте (працювали; працюватимете/будете працювати). Уживання дієслова-присудка в однині, що спосте­рігається в говірках, зокрема на Поділлі, Наддніпрянщині та в художній літературі: Бо, як Ви справедливо зауважив, сцена­рії пишуться десь там у Москві (Є. Дудар), є ненормативним і може спричинити комунікативні ускладнення.

Іменний присудок, виражений прикметником, при пошанному „Ви” може бути і в однині (Ви чарівна; Ви розумний), і в множи­ні (Ви чарівні; Ви розумні). Виникає питання: від чого зале­жить вибір форми прикметника-присудка? Уважають, що форма однини надає висловленню інтимності, приязні, фамільярності, а форма множини – ввічливості, офіційності. Треба, однак пам’ятати, що прикметники із зв’язкою бути, а також дієприк­метники вживаються з пошанним „Ви” тільки у множині: Ви були (будете) щасливі; Ви створені для цієї професії; Чим Ви так були стурбовані? Якщо ж при пошанному „Ви” стоять займен­ники який (а), якийсь (ась), такий (а), весь-(вся), то і цей займенник, і прикметник-присудок має бути в однині: Яка Ви чарівна!; Ви такий розумний!. Порушення цього правила може мати небажані наслідки. Як, наприклад, сказати: Якась Ви невесела, Маріє Іванівно, чи Якісь Ви невеселі, Маріє Іванів­но! Може здатися, що раз ужито Ви замість ти, то треба й зай­менник з прикметником ставити у множині. Але, погодьтеся, від другого варіанта віє улесливістю, підлабузництвом".

Необхідно зазначити, що у темпорально зумовлених привітаннях є суттєва перевага: усічені вирази не мають лексем „ти” або „Ви”, тому їх зручно використовувати тоді, коли учасники спілкування сумніваються, як слід звертатися до людини в конкретній ситуації. Серед характерних для українського мовленнєвого етикету темпоральних привітань вираз „Добрий день!” найпоширеніший, оскільки в ньому не вказується на конкретний час доби, вік і стать співрозмовника тощо. На жаль, останнім часом не досить активно використовується ввічливий і сповнений гідності, притаманний українському мовленнєвому етикету темпоральний вираз „Моє шанування!”, який вказує на неофіційність обставин та невимушеність взаємин між мовцями.

Означення 3-ї особи (осіб)

Якщо 3-тя особа присутня в комунікативній ситуації, то неввіч­ливо щодо неї вживати займенник він (вона, воно). Цими зай­менниками в українській мові позначаються не лише особи, а й предмети. Тому 3-тю особу належить називати власним ім.’ям або загальним іменником (словосполученням) — найменуван­ням за взаєминами з адресантом і/або адресатом, за професією, посадою, званням тощо. Наприклад, адресант, покликаючись на слова 3-ї особи, не має говорити Як він (вона) сказав (ла), а Як сказав пан Петро (добродій Іваненко), або Як сказав наш (мій, твій, Ваш) друг (приятель, колега, знайомий) або Як сказав пан інженер (директор, професор, полковник) тощо. Так само неетично вживати займенник 3-ї особи множини вони про при­сутніх кількох осіб. Тут варто скористатися висловами на зра­зок: наші друзі, свідки нашого діалогу, панове офіцери.

Про неприсутню людину, незалежно від глибини пошани до неї, говорять, уживаючи займенник 3-ї особи однини він, вона, наприклад: Я від ректора (президента, міністра, начальни­ка). Він (вона) пропонує...

Гіперпошанна множина

В українському розмовному мовленні ще й у наші дні тра­пляється вживання форм множини щодо 3-ї особи – як при­сутньої, так і відсутньої. Наприклад: Я була у начальника. Во­ни зараз прийдуть (Із розм.); На жаль, мої мама, як і мільйони жителів України, не мають можливості почути добротворче радіослово... (Ф. Лизанчук). Це кваліфікується як „звичаєва форма множини”, у якій знаходить своє вираження особлива шана до батька, матері, баби, діда, до старшої люди­ни взагалі тощо. Це – форма своєрідного величання старших, що традиційно склалася в усному мовленні народу.

Цілком очевидно, що таке величання, у тому числі заочне, формою пошанної множини певною мірою відповідає україн­ському менталітетові з його емоційністю, делікатністю. Однак гіперпошанна множина використовується не тільки щодо батька-матері, а й щодо соціально вищих людей. Тому вона стала й об’єктом жартів, глузування, іронії в ус­ній народній творчості: Отче, Ваші курка зайшли в мій город і порпаються в грядках; Вони (начальник) пішли, але їхній капелюх ще висять.

Як уживають займенники в інших етномовних суспільствах

Сприймаючи українське мовлення іноземців і зауважуючи в ньому помилки в уживанні особових і присвійних займенни­ків, маємо розуміти, що ці відхилення в основному спричинені нееквівалентністю мов і норм етикетного мовлення в різних суспільствах.

Так, у Голландії „тикають” тільки тоді, коли спів­розмовники знайомі „краще, ніж добре”, а діти батькам „вика­ють”. У Франції діти починають спілкуватися між собою на „Ви”, коли досягають шкільного віку. В Угорщині дівчата і жінки переходять на „ти” вже після короткого знайомства, а чоловіки звертаються на „Ви”, доки не познайомляться ближче, щоправда, педагоги, лікарі, інженери відразу, з першого слова, зверта­ються один до одного на „ти”. В угорській мові є три еквівален­ти нашого „Ви”, а четвертий, найввічливіший, засіб звертання – це допоміжне дієслово tetsik — „подобатися” + інфінітив, без будь-якого займенника. Угорцям важко звикнути, що в укра­їнській мові немає більш ввічливої форми, ніж „Ви”. Поляки замість пошанного „Ви” вживають іменники пан, пані, говорячи про 2-гу особу як про 3-тю, наприклад, наша фраза Зроблю так, як Ви хочете польською звучить Zrobie tak, jak pan (pani) woli (буквально: Зроблю так, як пан (пані) хоче). В італійців нашому пошанному „Ви” відповідає займенник жіночого роду (як у нас вона). Колишні етикетні вислови Ваша світлість, Ваша честь для стислості замінялися займенником вона, і з часом цей займенник набув пошанного значення, як у нас „Ви”. Коли говориться у пошанному ключі Вона пише, то це означає по-нашому Ви пишете. Японці зде­більшого уникають особових займенників, хоча у них цих слів значно більше, ніж у нас: тільки для 1-ї особи однини аж 12 займенників, тоді як у нас тільки „я” та рідше – „ми” в значенні „я”. Щоб не вживати особових займенників, японці користуються синтаксичними конструкціями, які дають можливість не на­зивати осіб. Це приблизно виглядає так, якби ми замість Куди ти (Ви) йдеш (-те)? сказали Куди є хід (ходіння)?

Англійці позбулися займенника „ти” ще у XVI – XVIII ст. і те­пер звертаються на „Ви” навіть до собак, а тональність спілку­вання, яка у нас визначається вживанням займенників „ти” або, відповідно, „Ви”, в англійській мовленнєвій поведінці пов’язане з використанням імені (first-name) або титулу і прізвища (title + last-name) співрозмовника. Німці „воникають”, тобто до 2-ї особи звертаються так, як говориться про 3-тю особу у множині („Вони”). Наприклад, фраза Sprechen Sie Deutsch? – Ви розмовляєте німецькою? – у буквальному перекладі зву­чить як Вони розмовляють німецькою? У невеликому колек­тиві, наприклад, на кафедрі університету, німці здебільшого спілкуються на „ти” – незалежно від статі й віку комунікантів.

В історії національних культур відомі спроби вольового „на­ведення порядку” у вживанні займенників та інших слів і гра­матичних форм, що виражають взаємини між людьми. Так, революційним декретом від 8 листопада 1793 р. у Франції за­боронили не лише титули, але й пошанне „Ви”. Після Лютневої революції 1917 р. в Росії, навпаки, заборонили до солдатів звер­татися на „ти”. У Польщі в різні роки було кілька безуспіш­них спроб запровадити у звертанні „Ви” замість пан, пані. Прак­тика спілкування свідчить, що вживання мовних одиниць за­лежить не так від урядових декретів та громадських кампаній, як від особливостей і рівня розвитку культури суспільства.

7. Вставні конструкції як засіб етикетної модуляції мовлення

В етикетному мовленні важлива роль належить вставним словам (словосполученням, реченням). Вони формально не по­в’язані з членами речення і не розкривають його змісту, а слу­гують для підкреслення важливості того, про що йде мова, для оцінки вираженої в ньому думки, висловлення побіжних за­уважень тощо:

Як бачите, Здається, Можливо,

Очевидно, Напевно, На щастя, На жаль

падає дощ

З етикетного погляду доцільно, щоб вставні слова і слово­сполучення стосувалися не тільки 1-ї особи (адресанта). Коли мовець постійно говорить: по-моєму; на мій погляд; на мою дум­ку; як мені бачиться; як мені видається; я так думаю тощо, це створює враження про нього як про егоцентричну (від лат. ego – „я” + центр) особу, що бачить лише себе. Так само небажано користуватися тільки словами і словосполученнями, які не вказують на особу: безперечно; звісно; розуміється; само собою зрозуміло; цілком певно, тому що ставлення до змісту мовлення, до предмета розмови в адресанта й адресата не зав­жди й не у всьому збігається. Коли адресант стверджує про щось, що само собою зрозуміло, то це аж ніяк не означає, що воно настільки ж зрозуміле для адресата або що ці вставні слова якось допоможуть йому це зрозуміти. Навпаки, вони можуть викликати негативну реакцію.

Високий рівень етикетності властивий вставним словам контактно-інтимізувального типу, за допомогою яких адресант звертається до адресата, „кооперується” з ним: знаєш (-єте); віриш (те); погодься (тесь); погодьмось; будьмо відверті; між нами (кажучи) тощо.

У писемному мовленні вставні слова і словосполучення вжи­вають не так часто, як в усному, де окремі мовці вставляють їх ледь не в кожному висловленні, до того ж по кілька разів. Хто з нас не чув, а часом і не підраховував отих набридливих розумієш (-єте), так би мовити; бачиш (ите); потворних суржикізмів таскать (рос. „так сказать”), канєшна („конечно”); панімаш („понимаешь”); карочє („короче”). Цими словами мов­ці заповнюють паузи. Проте заповнення фонетичної порожнечі тут аж ніяк не означає заповнення порожнечі значеннєвої, рад­ше навпаки.

За своїм функціональним призначенням до вставних слів і словосполучень близькі стереотипні головні частини склад­нопідрядних речень на зразок Треба сказати (відзначити; на­голосити; підкреслити...), що...; Добре (давно; всім) відомо, що...; Ви розумієте (бачите; усвідомлюєте), що... тощо. Їх викори­стання також має регулюватися комунікативною доцільністю. Якщо мовцеві треба щось сказати, то не обов’язково повідом­ляти адресата про свій намір, який буде здійснений і без цих слів (треба зазначити – зазначимо).

У спілкуванні зі співрозмовниками (аудиторією) адресант має тримати в полі уваги не тільки те, що він говорить, але й те, до кого говорить: апелювати до його (їх) обізнаності, приверта­ти його (їх) увагу до найважливіших слів, викликати бажане оцінно-емоційне ставлення то того, що повідомляється, тощо. Це позитивно впливає на сприйняття повідомлення й особливо на підтримання етикетного контакту зі співрозмовником (ауди­торією). Для цієї мети можуть бути використані стандартизовані головні речення типу Ви (добре; напевно; очевидно) знаєте, що...; Вас, мабуть (напевно; можливо) зацікавить, що...; Зверни (-іть) увагу на те, що (хто; як; коли; чого...). Аби уникнути одноманітності в побудові тексту, ці головні частини підряд­них речень можна трансформувати у вставні речення. Напри­клад, фраза Ви розумієте, що в інший спосіб цю проблему не вдалося б розв’язати може бути перетворена на фразу В інший спосіб, Ви розумієте, цю проблему не вдалося б розв’язати.

Контактно-інтимізувальні засоби треба і синтаксично, і лек­сично урізноманітнювати, щоб не набридати співрозмовникові (аудиторії) однаковими конструкціями і тими самими слова­ми. Як сказав один француз, прекрасний поет і блискучий зна­вець рідної мови, слово може бути повторене в тексті не раніш, як через двісті слів. Це стосується і вставних слів та словоспо­лучень.

Дата добавления: 2015-05-24