Мистецтво класицизму

Бароко

Наприкінці XVI в. в Італії виник новий стиль — бароко. Ця назва найпростіше пояснити за допомогою слова "незвичайне". Стиль бароко одержав переважне поширення в католицьких країнах, порушених процесами Контрреформації. Сутність бароко ширше смаків католицької церкви й феодальної аристократії, яка прагнула використовувати ефекти грандіозного й сліпучого, властиві бароко, для восславления могутності, пишності й блиску держави, місць проживання осіб, наближених до трону. Стиль бароко з особливою гостротою виражає криза гуманізму, відчуття дисгармонійності життя, безцільних поривів до невідомого.

В XVII в. складається ще один напрямок у мистецтві — це реалізм. Вершиною голландського реалізму є творчість Рембрандта (1606 – 1669 рр.). Талант Рембрандта такий, що дозволяє перетворити будь-яке полотно у філософське збагачення, у героїчний образ епохи й суспільства, у багатогранну характеристику людської особистості. Головним виразним засобом у художника виступають колір і світло. Творчість Рембрандта, перейняте прагненням до глибоко філософського збагнення життя, внутрішнього миру людину з усім багатством його щиросердечних переживань, знаменує собою вершину розвитку голландського мистецтва XVII в., один з піків світової художньої культури. Художня спадщина Рембрандта відрізняється винятковим різноманіттям: він писав портрети, натюрморти, пейзажі, жанрові сцени, картини на історичні, біблійні, міфологічні теми, був неперевершеним майстром малюнка й офорта.

16306е рр. — період сімейного щастя й величезного художнього успіху Рембрандта. Картина “Урок анатомії доктори Тюлпа”, у якій художник новаторски розв'язав проблему групового портрета, додавши композиції життєву невимушеність і об'єднавши портретируемых єдиним дією, принесла Рембрандту широку популярність. У написані по численних замовленнях портретах він ретельно передавав риси особи, одяг, коштовності (“Портрет бургграфа”). Але більш вільні й різноманітні по композиції його автопортрети й портрети близьких йому людей, у яких художник змело експериментував у пошуках психологічної виразності. Шукання цього періоду завершив знаменитий “Автопортрет із Саскией”. Біблійні композиції 16306х рр. (“Жертвопринесення Авраама”) несуть на собі печатка впливу живопису італійського бароко, яке проявляється в трохи форсованій динаміці композиції, гостроті ракурсів, світлотіньових контрастах. Особливе місце у творчості Рембрандта 16306х рр. займають міфологічні сцени, у яких художник кинув сміливий виклик класичним канонам і традиціям (“Викрадення Ганимеда”). Яскравим втіленням естетичних поглядів художника стала монументальна композиція “Даная”, у якій він як би вступає в полеміку з великими майстрами Відродження: оголену фігуру Данаи, далеку від класичних ідеалів, він виконав зі сміливою реалістичною безпосередністю, а чуттєво-тілесній, ідеальній красі образів італійських майстрів протиставив красу духовності й теплоти людського почуття.

В 1640 – 50 рр. Рембрандт зосереджує увагу на особі й руках, вихоплених з темряви м'яким розсіяним світлом, тільки-но вловима міміка особи відбиває складний рух думок і почуттів; те легені, те пастозні мазки кисті створюють переливчасту барвистими й світлотіньовими відтінками поверхня картини. У середині 16506х рр. Рембрандт знайшов зрілу мальовничу майстерність. Стихії світла й кольору, незалежні й навіть почасти протилежні в ранніх роботах художника, тепер зливаються в єдине взаємозалежне ціле. Гаряча червоно-коричнева, те, що спалахує, те згасаюча трепетна маса светоносной фарби підсилює емоційну виразність творів Рембрандта, як би зігріваючи їх теплим людським почуттям. Створені Рембрандтом в 16606е рр. біблійні композиції підбивають підсумок його міркуванням про зміст людського життя. В епізодах, що виражають зіткнення темного й світлого в людській душі, насичена тепла гама, гнучка пастозна манера листа, напружена гра тіні й світла, складна фактура барвистої поверхні служать розкриттю складних колізій і щиросердечних переживань, твердженню торжества добра над злом. В останній рік життя Рембрандт створив свій головний шедевр — монументальне полотно “Повернення блудного сина”, що втілило всю художню й морально-етичну проблематику пізньої творчості художника. З разючою майстерністю він відтворює в ньому целую гаму складних і глибоких людських почуттів, підкоряє художні засоби розкриттю краси людського розуміння, жалю й прощення. Кульмінаційний момент переходу від напруги почуттів до дозволу страстей втілений у скульптурно виразних позах, скупих жестах, в емоційному ладі колориту, що яскраво спалахує в центрі картини й згасаючого в затіненому просторі тла.

Найбільшим художником фламандської (бельгійської) живопису був Пітер Пауэл Рубенс. Уже в його перших картинах виявилося прагнення до переробки італійських вражень у дусі національних художніх традицій. Створені ним на початку 1610 рр. монументальні релігійні композиції “Поставлення Хреста”, “Зняття із Хреста” відзначені характерними для живопису бароко театральністю композиції, драматизмом, бурхливим рухом, яскравими колірними контрастами. Разом з тим у них уже вгадуються риси повнокровного, життєстверджуючого реалізму, що повністю розкрився в наступному творчості художника. В 1612 – 1620 рр. складається зрілий стиль Рубенса. Звертаючись до тем, почерпнутих з Біблії й античної міфології, він трактував їх з винятковою сміливістю й волею. Фігури людей, античних божеств, тварин, зображені на тлі квітучої й плодоносної природи або величної фантастичної архітектури, сплітаються в його картинах у складні композиції, те гармонічно врівноважені, те пронизані буйною динамікою. З жагучим “язичеським” життєлюбством Рубенс відтворює повнокровну красу оголеного людського тіла, оспівує почуттєву радість земного буття Поступово відмовляючись від характерного для його ранніх робіт локального кольору, художник досягся виняткової майстерності в передачі найтонших градацій світла й кольору, повітряних рефлексів; теплі й свіжі тони його картин м'яко перетікають один в іншій, тілесно-рожеві, перлово-сірі, червоно-коричневі й м'які зелені відтінки зливаються в радісну святкову гаму. До кінця 16106х рр. Рубенс одержав широке визнання й популярність. Велика майстерня художника виконувала на замовлення європейської аристократії численні монументально-декоративні композиції, у тому числі цикл картин “Історія Марії Медичи” для французького королівського двору, у якім Рубенс міфологічні й алегоричні фігури сполучив з реальними історичними персонажами. Особливою віртуозністю й ліричністю відрізняються інтимні портрети Рубенса, у тому числі “Портрет камеристки інфанти Ізабелли”, у якім він за допомогою прозорих колірних переходів і м'яких рефлексів передає поетична чарівність і трепетну життєвість моделі. Близько 1611 – 1618 рр. Рубенс виступив і в якості архітектора, побудувавши відзначений барочною пишністю власний будинок в Антверпені. Істотне місце у творчості Рубенса зайняв пейзаж: ландшафти з могутніми деревами, що гнуться по вітру пагорбами, що здіймають, зеленими гаями й долинами, що стрімко несуться хмарами він населяв мирно пасущимися чередами, що йдуть, їдуть на візках або селянами, що розмовляють. В “стеновский” період живопис Рубенса стає більш інтимної й задушевної, колорит його картин втрачає многоцветность і будується на багатстві барвистих відтінків, витриманих у гарячій, емоційно насиченій червоно-коричневій гамі. Віртуозністю живопису, строгістю й лаконізмом художніх засобів відзначені пізні роботи художника — “Олена Фаурмент із дітьми”, “Три грації”, “Вакх”, автопортрет. Тонкою спостережливістю, лаконізмом, м'якістю й легкістю штриха відрізняються численні малюнки Рубенса, замальовки голів і фігур, зображення тварин, ескізи композицій і ін. Виконане жагучого життєлюбства, багатогранне й віртуозне по майстерності, творчість Рубенса виявила величезний вплив на фламандських живописців, на безліч художників XVIII – XIX вв. (А. Ватто, Ж. О. Фрагонара, Є. Делакруа, О. Ренуара й ін.).

В XVII в. оформляються національні школи в мистецтві. Крім італійської, фламандської, голландської й французької, дуже впливовою художньою школою була іспанська.

В XVIII в. центром духовного життя Європи стає Франція.Що настала після смерті Людовика XIV епоха Регентства зовні виглядає як різка зміна декорацій. Ця епоха породила стиль рококо. Часто про цей стиль говорять як про бароко, що вироджується, як про стиль вишуканому й досить легковагому. У рококо вигадливо з'єднуються гедонізм, примхливість, зневага до розуму, зневага природньою заради естетства, екзотики, і — блискуча художня культура. Рококо — вираження тенденції до заперечення устоян, стали пошуками форм і протиставлення їм нових, нехай не безперечних, але досить своєрідних підходів.

В XVIII в. мистецтво стає переважно світським: зникає принципова несумісність культур різних релігійних конфесій, світське зодчество вперше бере гору над церковним. "Обмирщение" іде в живописі й скульптурі, де жанровий напрямок завойовує одне з головних місць. Театр і музика сталі провідними видами мистецтва. Парадний портрет переміняється камерним, інтимним, розвивається "пейзаж настрою", у ньому підсилюються романтичні тенденції. Головним результатом розвитку мистецтва XVIII в. було народження основ художньої культури прийдешніх сторіч.

Отже, культура XVIII в. успадковує основні риси культури попереднього сторіччя, такі як раціоналізм, сциентизм, антропоцентризм і ін. Разом з тим, вона привносить ряд нових моментів, інакше розставляє акценти у вирішенні основних світоглядних проблем.

Інший найвпливовівший стиль характеризуемой епохи — класицизм. Абсолютистським державам не могла не імпонувати ідея величного порядку, строгої співпідпорядкованості, значної єдності. Що претендує на "розумність" держава прагнула до того, щоб у ньому бачили, що врівноважує, поєднує, героїчно піднесений початок. На противагу бароко класицизм виражав прагнення до розумного гармонічного ладу життя, а ці прагнення були властиві не тільки монархам, але й народній свідомості, з його ідеалами миру, спокою, зімкнення країни. Крім того, привабливою стороною класицизму виступав його моральний пафос, цивільна спрямованість.

Однієї з найважливіших рис класицизму було звертання до форм античного мистецтва — як до ідеального естетичного й етичного еталона. Орієнтація на розумний початок, на неминущі зразки визначила тверду нормативність етичних вимог (підпорядкування особистого загальному, страстей — розуму, боргу, законам світобудови) і естетичних запитів класицизму, регламентацію художніх правил. Закріпленню теоретичних доктрин класицизму сприяла діяльність заснованих у Парижу Королівських академій — живопису й скульптури (1648 г.) і архітектури (1671 г.). В архітектурі класицизму, яку відрізняють логічність планування і ясність об'ємної форми, головну роль відіграє ордер, тонко й стримано оттеняющий загальну структуру спорудження (будівлі Ф. Мансара, К. Перро, Л. Ліво, Ф. Блонделя). З 2-й половини XVII в. французький класицизм убирає в себе просторовий розмах архітектури бароко (роботи Ж. АрдуэнмМансара й А. Ленотра у Версалі).

В XVII – початку XVIII вв. класицизм сформувався в архітектурі Голландії, Англії, де він органічно сполучався з палладианством (І. Джонс, К. Рен), Швеції (Н. Шалівок Молодший). У живописі класицизму основними елементами моделировки форми стали лінія й світлотінь, локальний колір чітко виявляє пластику фігур і предметів, розділяє просторові плани картини (відзначені височиною філолофсько-етичного змісту, загальною гармонією добутку Н. Пуссена, основоположника класицизму й найбільшого майстра класицизму XVII в.; "ідеальні пейзажі" К. Лоррена).

Класицизм XVIII – початку XIX вв. (у закордоннім мистецтвознавстві він часто іменується неокласицизмом), що став загальноєвропейським стилем, також формувався переважно в лоні французької культури, під найсильнішим впливом ідей Освіти. В архітектурі відкрилися нові типи вишуканого особняка, парадного суспільної будівлі, відкритої міської площі (Ж. А. Габриель, Ж. Ж. Суфло), пошуки нових, безордерних форм архітектури, прагнення до суворої простоти у творчості К. Н. Леду передбачали зодчество пізньої стадії класицизму — ампіру. Цивільний пафос і ліричність з'єдналися в пластику Ж. Б. Пигаля й Ж. А. Гудона, декоративних пейзажах Ю. Робера. Мужній драматизм історичних і портретних образів властивий добуткам глави французького класицизму, живописця Давида.

Інтернаціональним центром європейського класицизму XVIII – початку XIX вв. став Рим, де в основному панували традиції академізму із властивим ним комбінацією шляхетності форм і холодної ідеалізації (німецький живописець А. Р. Менгс, пластику італійця А. Кановы й датчанина Б. Торвальдсена). Для архітектури німецького класицизму характерна сувора монументальність будівель К. Ф. Шинкеля, для созерцательно-элегичной по настрою живопису й пластики — портрети А. і В. Тишбейнов, скульптура І. Г. Шадова. В англійському класицизмі виділяються антикизирующие спорудження Р. Адама, палладианские за духом паркові садиби У. Чеймберса, строгий^-строгі-суворі-строгі-вишукано-строгі малюнки Дж. Флаксмена й кераміка Дж. Уэджвуда. Власні варіанти класицизму розвивалися в художній культурі Італії, Іспанії, Бельгії, скандинавських країнах, США; видатне місце в історії світового мистецтва займає російський класицизм 1760 – 18408х рр. Наприкінці першої третини XIX в. провідна роль класицизму майже повсюдно відходить у небуття, він витісняється різноманітними формами архітектурного еклектизму. Оживає художня традиція класицизму в неокласицизмі кінця XIX – початку XX вв.

Дата добавления: 2015-05-24