Романтизм як явище мистецтва

Терміном "романтизм" позначається звичайно ідейний і художній рух, що виник у європейських країнах на рубежі XVIII і XIX вв., що й одержало відбиття в різних галузях науки й мистецтва. Романтики оголосили нещадну боротьбу омертвілим раціоналістичним канонам класицизму, його нормативному "прекрасному ідеалу", його догматизму. Відстоюючи необмежену волю творчості, романтики прагнули до яскравої національної й індивідуальної своєрідності, до правдивого вираження характеру, до збагнення багатства людських почуттів.

У розвитку мистецтва XIX в. можна виділити два основні етапи: епоха романтизму (перша половина XIX в.) і епоха декадансу (з кінця 500х рр. до Першої світової війни). Постійне шумування в Європі, пов'язане з незавершеністю циклу буржуазних революцій, розвитком соціальних і національних рухів чи навряд могло знайти більш адекватну форму вираження в мистецтві, чому романтичне бунтарство, властиве культурі нового часу визнання високого ціннісного рангу особистості й неповторності особистості. Тим самим романтизм може розглядатися як продовження нової традиції й перенос принципів вільної конкуренції, особистої волі й ініціативи в область моралі, мистецтва, духовному життя в цілому. Особливо високо цінується, поряд з великими, неабиякими особистостями, особистість художника.

Далеко не випадково саме в романтизмі з'являється ідея "синтезу мистецтв". З одного боку, так вирішувалося конкретне завдання забезпечення максимальної жвавості й природності художнього враження, повноти відображення життя. З іншого боку, вона ж служила глобальної мети. Мистецтво розвивалося як сукупність "атомарних" індивідів. "Синтез мистецтв" — це прообраз подолання розірваності людського "Я", розірваності людського суспільства.

Розвиваючись у багатьох країнах, романтизм усюди придбав яскраву національну своєрідність, обумовлена місцевими історичними традиціями й умовами. Найбільш послідовна романтична школа зложилася у Франції, де художники, реформуючи систему виразних засобів, динамизировали композицію, поєднували форми бурхливим рухом, використовували яскравий насичений колорит і широку, узагальнену манеру листа (живопис Т. Жерико, Є. Делакруа, О. Домье, пластику П. Ж. Давида д'анже, А. Л. Бари, Ф. Рюда). У Німеччині й Австрії ранньому романтизму властиві пильна увага до всього індивідуального, меланхолічно-споглядальна тональність образно-емоційного ладу, прагнення відродити релігійний дух німецького й італійського живопису XV в. (творчість назарейцев); своєрідним зрощуванням принципів романтизму й "бюргерського реалізму" стало мистецтво бидермейера (творчість Л. Ріхтера, К. Шпицвега, М. фон Швинда, Ф. Г. Вальдмюллера). У Великобританії романтичною свіжістю живопису відзначені пейзажі Дж. Констебла й Р. Бонингтона, фантастичністю образів і незвичайністю виразних засобів — роботи У. Тернера.

Зберігши властиве мистецтву класицизму тяжіння до узагальнення, героизированным образам, Теодор Жерико першим у французькому живописі виразив властиве романтизму гостре почуття конфліктності миру, прагнення до втілення драматичних явищ сучасності й сильних страстей. Ранні добутки Жерико, що відбили героїку наполеонівських воєн, виділяються емоційністю образів, динамічністю композиції й колориту, у якім переважають темні, жваві інтенсивними колірними відтінками тону. Одна із центральних у творчості Жерико робіт — картина “Пліт "Медузи” — написана на острозлободневный сюжет, в основі якого — трагедія оказавшихся в океані на плоті пасажирів загиблого фрегата "Медуза". Надаючи частці події глибокий символічний і історичний зміст, Жерико розкриває в картині складну гаму людських почуттів — від повного розпачу й апатії до жагучої надії на порятунок. Жерико був повний творчих планів, здійснити які перешкодила рання смерть. Сильніше всіх переживав кончину Жерико його друг — молодої Делакруа, який став згодом на довгі роки главою прогресивних романтиків.

Уже в ранній період творчості відчуття причетності велик, що змінюють особа миру історичним подіям породило пафос і драматичне розжарення творів Делакруа, зробило його надалі найяскравішим виразником і главою романтизму у французькім образотворчім мистецтві. Повна емоційної напруги й похмурого трагізму картина Делакруа “Данте й Вергілій”, духом активного протесту проти жорстокості й насильства, глибокого співчуття до нещасть грецького народу пронизана “Різанина на Хиосе”. Органічний синтез героїчної дійсності й символіки, прекрасної романтичної мрії про волю досягнуться їм у картині “Воля, що веде народ”. Делакруа працював також в області психологічного портрета (“Ф. Шопен”) і монументальному живопису (розписи Бурбонского палацу в Парижу) і ін.

Унікальною фігурою в живописі романтизму є Франсиско Гойя (1746 – 1828 рр.), іспанський живописець, гравер, малювальник. В 17907х – початку 18008х рр. виняткового розквіту досяглася портретна творчість Гойї, у якім звучать тривожний початок самітності (портрет сеньйори Бермудес), мужнє протистояння й виклик навколишньому (портрет Ф. Гиймарде), аромат схованої чуттєвості (“Маху одягнена” і "Маху оголена"). З дивною силою викриття запам'ятав художник гордовитість, фізична й духовна злиденність королівської родини в груповому портреті “Родина Карла IV”. Глибоким історизмом, жагучим протестом перейняті більші картини Гойї, присвячені боротьбі проти французької інтервенції (“Повстання 2 травня 1808 г. у Мадриді”, “Розстріл повстанців у ніч на 3 травня 1808 г.”), що філософськи осмислює долі народу серія офортів “Нещастя війни” (82 аркуша, 1810 – 1820 рр.). На початку 17907х років важка хвороба привела художника до глухоти. Надзвичайно важкі для нього роки, що збіглися з періодом твердої реакції, він провів у своєму заміському будинку “Кинто дель Сордо” (“Будинок глухого”), стіни якого розписав маслом. У створені тут сценах, що включають небачено сміливі для свого часу, остродинамичные зображення багатоликих мас і застрашливі символіко-міфологічні образи, він втілював ідеї протистояння минулого й майбутнього, нескінченнонненаситного старезного часу (“Сатурн”) і визвольної енергії юності (“Юдифь”). Але й у самих похмурих баченнях Гойї тверда тьма не може придушити властиве художникові відчуття вічного руху, вічного відновлення життя, що стало лейтмотивом у картині “Похорон сардинки”, у серії офортів “Тавромахия”.

Мистецтво Гойї вплинуло на формування багатьох художніх явищ XIX в. Його вплив відчувається у творчості Жерико, Делакруа, Домье, Мане. Вплив його творчості на живопис і графікові мало загальноєвропейський характер і позначається аж до сучасності.

Дата добавления: 2015-05-24