Художні стилі в європейській культурі другої половини XIX в. Декаданс і його відбиття в естетиці. Еклектика

У цілому мистецтво Європи з кінця 500х рр. вступає в епоху декадансу. Декаданс у своєму генезисі — явище складне й суперечливе: на початкових етапах був пов'язаний з різними напрямками реалізму. Цей термін уживався як позначення кризових явищ у духовній культурі кінця XIX – початку XX в., відзначених настроями безнадійності, песимізму, упадничества. Уперше ці риси виявляться у французькому символізмі. Однак подібні настрої мали місце вже в прерафаэлитов, а також в англійському естетизмі, у теоретиків концепції "мистецтва для мистецтва". Пізніше вони виявляться в модерністів. Певною мірою вони характерні й для імпресіонізму.

Символізм (напрямок у європейському й російськім мистецтві 1870 – 19109х рр.) зосереджений переважно на вираженні за допомогою символу сутностей, що інтуїтивно осягаються, і ідей, неясних, часто витончених почуттів і бачень. Прагнучи проникнути в таємниці буття й свідомості, побачити крізь видиму реальність сверхвременную ідеальну сутність миру (" від реального до реальнейшему") і його "нетлінну", або трансцендентну, Красу, символісти виразили неприйняття буржуазности й позитивізму, тугу за духовною волею, трагічне передчуття світових соціально-історичних потрясінь і разом з тим — довіра до вікових духовно-культурних цінностей як единящему людей і народи початку.

В 800е рр. XIX в. на базі реалізму виникає натуралізм, зв'язаний у своїх основах з позитивізмом і еволюційною теорією Ч. Дарвіна. Але якщо реалізм був просочений " тугою за ідеалом", те натуралізм був зовсім позбавлений якої-небудь ідеальної поезії людських цінностей. На відміну від реалізму, перейнятого духом соціальності, натуралізм зводив людську сутність і сенс існування лише до біологічних мотивів, пояснював формування характеру й доль однієї лише середовищем побутування. Усе це приводило до фаталізму й песимізму, а в натуралістів, близьких до декадентського світогляду, принцип "неупередженості" ставав визначенням соціальної апатії.

Якоюсь мірою еклектика завжди існувала як неминучий наслідок діалогу різних культур, однак основним принципом мистецтва стала саме в XIX в. Усьому провиною романтизм, з його філософією "вільного переміщення в історичному часі" і відмовою від строгих канонів у мистецтві. Модним і актуальним стало все, що було комфортним і гарним в інтер'єрах минулих стилів. Багато критиків мистецтва обвинувачували еклектикові в надмірній перевантаженості й поганому смаку, відсутності індивідуальності. І все-таки в неї були свої власні відмітні риси: пластичні форми, достаток текстилю, м'якість і зручність меблів, безліч декоративних елементів, якими могли бути штучки з різних кінців світу, що нагадують про культури Сходу, Середземноморських країн і т.д. Еклектика восторжествувала насамперед в архітектурній практиці, заснованої на відтворенні конструктивних і декоративних форм різних стилів. Виникло трохи "історичних" стилів — неоготика, неокласицизм, романсько-візантійський стиль, неоренессанс, необарокко, неправильне рококо, другий ампір. Характернейший приклад еклектизму в архітектурі — забудова віденського Рингу (60 – 800е рр.). Тут сусідять Вотивная церква у формах французької готики (архітектор Генріх фон Ферстель), Міський театр, що поєднує риси зодчества Відродження й бароко (архітектор Карл Эрхард фон Хазенауер); будівля Парламенту (архітектор — Теофилиус Эдвард фон Хансен), і Палац юстиції, оформлений у наслідування німецькій архітектурі XVI в. (архітектор Олександр Виллеман). Архітектура еклектизму відбиває психологію європейця тих часів, який уважав свою цивілізацію зразкової, а свою епоху — вершиною історії й не сумнівався, що має право розпоряджатися спадщиною інших століть і культур.

Хоча еклектизм, по суті, — явище " масової культури", серед його майстрів були яскраві творчі індивідуальності, такі, як французький архітектор Жан Луи Шарль Гарнье (1825 – 1898 рр.). Побудоване ним будівля паризького театру "Гранд Опера" (1861 – 1875 рр.), незважаючи на помпезне оздоблення, залишає враження величної цілісності. Площа перед будівлею, вестибюль, парадні сходи, фойє, величезний зал для глядачів на дві тисячі місць і майже така ж по величині сцена органічно доповнюють один одного, утворюючи єдиний ансамбль. Будівля Гарнье послужила зразком для театральних будівель того часу (театрів у Відні, Одесі, Нью-Йорку). Видатним німецьким архітектором був Готфрид Земпер (1803 – 1879 рр.), відомий також як теоретик архітектури. Будівлям Земпера властивий еклектизм, і все-таки він віддавав перевагу яскравій і виразній мові архітектури італійського Відродження. Характерна його робота — Палацовий театр у Дрездені (1838 – 1841 рр., перебудований автором в 1871 – 1878 рр.). Протягом напівстоліття європейські архітектори намагалися подолати розлад між конструкцією будівлі і його пластичним образом. Эжен Виоллеле Дюк (1814 – 1879 рр.), французький зодчий і реставратор готичних пам'ятників, в 600х рр. затверджував, що основою архітектурного образа повинна бути конструкція, що відповідає певному призначенню. До подібних поглядів майже в той же час прийшов і Земпер, додаючи при цьому, що зодчий повинен "пожвавити" матеріал і конструктивну схему, вкласти в них частку свого творчого "я". Ці вистави лягли в основу стилю модерн, риси якого виявилися вже наприкінці XIX в. Король Баварії Людвіг II Виттельсбах (1864 – 1886 рр.) успадкував від своїх предків жагучу любов до мистецтва. За його розпорядженням був побудований ряд заміських резиденцій, кожна з яких — своєрідне втілення фантазій короля. Так, Нейшванштейн відтворює романтичний мир Середньовіччя, яким він з'являється в оперних спектаклях.

Церква Сакре Керр ("святе серце Христово") зводилася після подій 1870 – 1871 рр. — франко-прусской війни й революції — як символ національного відродження й примирення. Церква розташована на вершині пагорба Монмартр у Парижу. Її білі стіни й округлі куполи видають вплив візантійського архітектурного стилю.

Дата добавления: 2015-05-24