Художня культура Європи в XX в

Основними напрямками розвитку культури Європи в XX в. були експресіонізм, сюрреалізм і різні галузей модернізму й постмодернізму. У цілому вони позначаються терміном авангардизм.

Авангард — це тенденція заперечення історичної традиції, наступності, експериментальний пошук нових форм і шляхів у мистецтві, поняття, протилежне академізму. Але й авангардизм має свої джерела, оскільки він виріс із мистецтва модерну 2оой половини XIX в. Незважаючи на принциповий антагонізм мистецтва авангарду й традицій духовної художньої культури, нігілістичні заклики учасників цього руху, претензії на збагнення "чистих сутностей" і вираження "абсолюту" без вантажу минулого й примітивного наслідування формам зовнішнього миру, ідеї художнього авангарду те саме що духовним смятениям мистецтва на рубежі XIX і XX вв.

Сюрреалізм — напрямок у літературі й мистецтві XX в., сложившееся в 1920‑ х рр. Виникши у Франції з ініціативи письменника А. Бретона, сюрреалізм скоро став міжнародним напрямком. Сюрреалісти вважали, що творча енергія виходить зі сфери підсвідомості, яка проявляє себе під час сну, гіпнозу, хворобливого марення, раптових осяянь, автоматичних дій (випадкове блукання олівця по паперу й ін.). Сюрреалізм у живописі розвивався по двом напрямкам. Одні художники вводили несвідомий початок у процес створення мальовничих полотен, у яких переважали вільно поточні образи, довільні форми, що переходять в абстракцію (Макс Эрнст, А. Масон, Миро, Арп). Інший напрямок, який очолював Сальвадор Далечіні, ґрунтувалося на ілюзорній точності відтворення ірреального образа, що виникає в підсвідомості. Його картини відрізняються ретельною манерою листа, точною передачею світлотіні, перспективи, що характерно для академічного живопису. Глядач, піддаючись переконливості ілюзорного живопису, втягувався в лабіринт обманів і нерозв'язних загадок: тверді предмети розтікаються, щільні здобувають прозорість, несумісні об'єкти скручуються й вивертаються, масивні обсяги здобувають невагомість, і все це створює образ, неможливий у реальності. Загальні особливості мистецтва сюрреалізму — фантастика абсурду, алогізм, парадоксальні комбінації форм, зорова нестійкість, мінливість образів. Головною метою сюрреалістів було через несвідоме піднятися над обмеженістю як матеріального, так і ідеального миру, продовжити бунтарство проти вихолощених духовних цінностей буржуазної цивілізації. Художники цього напрямку прагли створити на своїх полотнах реальність, що не відбиває дійсність, підказану підсвідомістю, але на практиці це часом виливалося в створення патологічно відразливих образів, еклектикові й кітч. Окремі цікаві знахідки сюрреалістів використовувалися в комерційних областях декоративного мистецтва, наприклад, оптичні ілюзії, що дозволяють бачити на одній картині два різні зображення або сюжети залежно від напрямку погляду. У це ж час художники звернулися до імітації рис первісного мистецтва, творчості дітей і душевнохворих. При всій своїй програмній заданості добутку сюрреалістів викликають самі складні асоціації. Вони одночасно можуть ототожнюватися в нашому сприйнятті як зі злом, так і з добром. Застрашливі бачення й ідилічні мрії, буйство й смиренність, розпач і віра — ці почуття в різних варіантах проступають у добутках сюрреалістів, активно впливаючи на глядача. При всій абсурдності й навіть певної кумедності деяких добутків сюрреалізму вони здатні стимулювати свідомість, будити асоціативна уява.

Сюрреалізм являв собою суперечливе художнє явище, що значною мірою пояснює широку орбіту його поширення. Багато шукаючих художників, що згодом відмовилися від сюрреалістичних поглядів, пройшли через нього (П. Пикассо, П. Клеї й ін.). До сюрреалізму примикали поети Ф. Лорка, П. Неруда, іспанський режисер Л. Бунюэль, що зняв сюрреалістичні фільми. Витончена техніка з'єднання непоєднуваного, що й з'явився в пізньому сюрреалізмі самоіронія й гумор дозволили йому органічно влитися в поетику сучасного постмодернізму.

Помітним явищем у складній боротьбі, що виникали, що й поміняли один одного формалістичних напрямків був експресіонізм. Цей плин, що виник в 1905 –1909 рр., що не мало чіткої певної програми, проголошувало суб'єктивні відчуття й підсвідомі імпульси основою художнього утвору (німецькі об'єднання "Міст", "Синій вершник"). Найбільше поширення експресіонізм одержав на рубежі 1920 – 1930 рр. у Німеччині, Австрії; відродився під час Другої світової війни. Експресіонізм був мистецтвом духовної розгубленості, розпачу, невтримного песимізму, анархічного бунтарства, в основному дрібнобуржуазного, індивідуалістичного й містичного характеру. Основними загальними принципами експресіонізму були свідоме викривлення форм реального миру, прагнення викликати в глядача фізіологічний страх перед навколишнім його хаосом життя, втягти його у хворобливу експресію переживань художника. Деформація була пов'язана з эстетизацией виродливого й виступала засобом вираження протесту художника.

Кандинский Василь Васильович (1866 – 1944 рр.) — російський художник, теоретик мистецтва й поет, один з лідерів авангарду першої половини XX в.; увійшов до числа основоположників абстрактного мистецтва. Від ранніх, уже досить яскравих і соковитих імпресіоністських картин-етюдів перейшов до бравурних, квітчастим і "фольклорним" по колориту композиціям, де підсумувалися характерні мотиви російського національного модерну з його романтикою середньовічних легенд і стародавньої садибної культури ("Строкате життя", "Дами в кринолінах"). В 1910 р. створив перші абстрактні мальовничі імпровізації й завершив трактат " Про духовний у мистецтві" (книга була опублікована в 1911 р. німецькою мовою). Уважаючи головним у мистецтві внутрішній, духовний зміст, починав, що найкраще воно виражається прямим психофізичним впливом чистих барвистих співзвуч і ритмів. В основі його наступних "импрессий", "імпровізацій" і "композицій" (так сам Кандинский розрізняв цикли своїх робіт) лежить образ прекрасного гірського пейзажу, що як би тане в хмарах, у космічнім небутті, у міру уявного здіймання автора-глядача, що споглядає. Драматургія картин маслом і аквареллю будується за рахунок вільної гри колірних плям, крапок, ліній, окремих символів (типу вершника, тури, палітри, церковного купола і т.д.). Не прийнявши комуністичну ідеологію, Кандинский назавжди покинув Росію в 1921 р. Проживав у Німеччині. Його космологічні фантазії (графічна серія "Малі мири", 1922 р.) знаходять у цей період більш рационально-геометричный характер, зближаючись із принципами супрематизму й конструктивізму, але зберігаючи свою яскраву й ритмічну декоративність. Після приходу нацистів до влади в 1933 р. Кандинский переїхав у Францію, де жив у Парижу і його пригороді НейирСюррСен. Випробувавши значний вплив сюрреалізму, усе частіше вводив у свої картини — поряд з колишніми геометричними структурами й знаками — биоморфные елементи, подібні якимсь первинним організмам, що парять у міжпланетній порожнечі ("Домінуюча крива", 1936 р., "Блакитне небо"; "Різноманітні дії"). З початком німецької окупації (1939 р.) мав намір емігрувати в США й провів кілька місяців у Піренеях, але в підсумку повернувся в Париж, де продовжував активно працювати. Умер Кандинский у НейирСюррСен 13 грудня 1944 р.

Інший наш чудовий співвітчизник — Марко Крокував — графік, живописець, театральний художник, ілюстратор, майстер монументальних і прикладних видів мистецтва. Один з лідерів світового авангарду XX в., Крокував зумів органічно з'єднати прадавні традиції іудейської культури з гостросучасним новаторством. Уся творчість Крокувала споконвічно автобиографично й лірично исповедально. Уже в ранніх його картинах домінують теми дитинства, родини, смерті, глибоко особистісні й, у той же час, — "вічні". Згодом на перший план виходить тема жагучої любові художника до своєї першої дружини — Беллі Розенфельд (" Над містом"). Характерні мотиви "містечкового" пейзажу й побуту вкупі із символікою іудаїзму ("Ворота єврейського цвинтаря"). Однак, удивляючись в архаїку, у тому числі й у російську ікону й лубок (які виявили на нього великий вплив), Крокував примикає до футуризму й угадує майбутні авангардні плини. Гротескно-алогічні сюжети, різкі деформації й ирреально-казкові колірні контрасти його полотен ("Я и село", "Автопортрет із сьома пальцями") дуже впливають на розвиток сюрреалізму. Виїхавши в 1922 р. у Берлін, надалі з 1923 р. жив у Франції, у Парижу або на півдні країни, тимчасово покинувши її в 1941 – 1947 рр. (ці роки провів у Нью-Йорку). До середини XX в. його авторитет художника-живописця, графіка одержав світове визнання. У міру досягнення піка слави його манера — у цілому сюрреальносекспресіоністська — стає усе легше й раскованней. Не тільки головні герої, але й усі елементи образа парять, складаючись у сузір'я кольорових бачень. Крізь повторювані теми вітебського дитинства, любові, циркового спектаклю напливають похмурі відзвуки колишніх і прийдешніх світових катастроф ("У часу немає берегів"). З 1955 р. почалася робота над "Біблією Крокувала" — так іменують величезний цикл мальовничих полотен, що розкривають мир прабатьків єврейського народу в дивно емоційній і яркою, наївно-мудрій формі. У руслі цього циклу майстер створив і велику кількість монументальних ескізів, композиції по яких прикрасили сакральні будівлі різних релігій — як іудаїзму, так і християнства в його католицької й протестантської різновидах. В 1973 р. Крокував відвідав Москву й Ленінград у зв'язку з виставкою своїх робіт у Третьяковської галереї. Умер Крокував у ПолявДевВанс (Приморські Альпи, Франція) 28 березня 1985 р.

В 19309е рр. зложилися різні відгалуження експресіонізму. Одні художники, як Кандинский, пішли в беспредметничество, інші звернулися до примітивізму (П. Пикассо, П. Клеї, М. Крокував), деякі відтворювали дійсність у вигляді кошмару або хаосу деформованих бентежних образів (Ж. Руо). Однак були й такі, які прагнули передати напруженість внутрішнього відчуття епохи, створити духовно змістовне мистецтво, що оголює трагізм життя (Г. Гросс, О. Діку). Однак ізольованість від суспільної боротьби, втрата віри в силу розуму й прогресу позбавили їхній можливості переконливо вирішувати проблеми, поставлені перед мистецтвом життям. Эстетизация каліцтва приводила до втрати здатності створювати позитивні образи. Далеко не всі художники, чиє мистецтво несло на собі відбиток кризи гуманістичних принципів, виступали як свідомі апологети масової культури, деякі з них (Пикассо, Леже) глибоко й іскріння відчували трагічну ворожість для мистецтва моральних і етичних норм і принципів, затверджуваних у суспільстві масовою культурою XX в. У своїй основі плину експресіонізму були стихійно нігілістичними й втілювали невизначеність суб'єктивно бунтарських поривів художників.

23. Модерн (напрямки, основні представники)

Модерн — стиль у європейськім і американськім мистецтві кінця XIX в. – 19109х рр. У прагненні подолати еклектизм художньої культури XIX в. майстри модерну використовували нові технічні й конструктивні засоби, вільне планування для створення незвичайних, підкреслено індивідуалізованих по вигляду будівель, усі елементи яких підкорялися єдиному образно-символічному задуму; фасади будівель модерну мають у більшості випадків динамічністю й плинністю форм, що часом наближаються до скульптурних або органічні явища, що нагадують природні. Одним з основних виразних і стилеобразующих засобів у мистецтві модерну став орнамент характерних криволінійних обрисів, пронизаний експресивним ритмом і підпорядковуючий собі композиційну структуру добутку. Для живопису модерну характерні комбінація "килимових" орнаментальних фонів і натуралістичної відчутності фігур і деталей, силуетність, використання більших колірних площин. Динамікою й плинністю форм відрізняється скульптура модерну, віртуозною грою тендітних ліній і силуетів — графіка. Значна частина художніх відкриттів і досягнень модерну належить мистецтву XX в. Наприкінці XIX в. зі стилем, що зароджується, були тією чи іншою мірою зв'язані архітектор Антонио Гауди в Іспанії, бельгійський архітектор В. Орту, живописці й графіки А. де лулузлЛотрек, П. Гоген, художники групи "Наби" у Франції, Є. Мунк у Норвегії, О. Бердсли у Великобританії, Ф. Валлоттон у Швейцарії.

Значне поширення в перше десятиліття XX в. одержав ряд напрямків, пов'язаних з відходом буржуазної культури від реалізму, із проголошенням незалежності мистецтва від дійсності, яка усе більш викликала в багатьох художників страх і ненависть. Численні калейдоскопически плини, що перемінялися, поєднуються поняттями "модернізм", "модернистические напрямку". Виступу художниківммодерністів ухвалювали форму анархічного естетичного бунту проти традицій, що встановилися, і канонів мистецтва. Однак у дійсності в їхніх пропасних шуканнях ще переважали приголомшуючі глядача узкоформальные "відкриття", що приводили до всевладдя суб'єктивного, випадкового або абстрактно-раціоналістичного початку.

По суті, діяльність цих художників являла собою відхід від основного реалістичного й гуманістичного шляху розвитку світового мистецтва. У цьому була суть справи, а не в тому тимчасовому конфлікті з буржуазним споживачем мистецтва, який некоторые представники прогресивної інтелігенції ухвалювали за прояв революційності. Однак творчість таких більших майстрів, як, наприклад, Матисс, Пикассо й інші, по суті, виходило за межі програми цих напрямків, іноді поривало з модернізмом. Прагнення знайти зв'язок з життям, розв'язати більші соціальні проблеми породжувало в їхній творчості болісні протиріччя. Елементи реалізму те в схованому, то в більш явному виді пробивалися в мистецтві крізь різні деформуючі приймання передачі дійсності.

Дата добавления: 2015-05-24