Політичні проблеми в художній літературі

Коротка генеза політичної проблематики в літературі

Поряд із живим словом (логосом), величезну роль відіграє писемне слово. Європейська історія спирається на античні пам'ятки красного письма - «Іліаду» та «Одіссею», які датовані IX — VIII ст. до н.е., та їхнє авторство приписують Гомерові. Фабулою цих епічних поем служила політична історія давньої Греції, правління Героїв, аристократи. Інші більш пізні твори, що дійшли до нас, як правило, теж присвя­чені різним політичним подіям, діяльності видатних мужів. Уже тоді мала місце диференціація писемного слова; поряд із поезією виділилася мемуарна література, життєписи Героїв, полководців, державних діячів, з'явилися описи різних визначних політичних подій, просто художня лігєратура на політичні теми. Серед авторів назвемо Плутарха, Таціта, Ксенофонта, Цезаря, Марка Аврелія. Звичайно, що ці твори мають непересічне наукове значення, вони стали важливими джерелами пізнання епохи Античності.

Середньовіччя дало значне зростання жанрів літератури на політичну тематику — епічні поеми (французькі, сканди­навські), різні хроніки, низка наукових досліджень, автори яких не оминали й проблем політичної теорії. У XII ст. в Північній Франції вперше з'явилися рицарські романи, які пройшли три цикли розвитку — античний, бретонський та візантійський (найвідоміший серед них — роман «Трістан та Ізольда»).

Не стояла осторонь й наша Вітчизна, згадаймо «Првість врем'яних літ», «Слово о полку Ігоревім*- тощо.

Із появою газет та журналів особливої сили набувають політична публіцистика та сатира, у г.ч. памфлети. Важко, однак, переоцінити внесок Уільяма ІПекспіра в розвиток політичної літератури, драматургії зокрема. Виписані ним персонажі — королі, придворні, члени їхніх сімей — живуть у безперервній боротьбі за владу, застосовуючи при цьому повний арсенал різних засобів. Влада та любов не милують нікого; вінценосних батьків скидають власні діти, дружини вбивають своїх чоловіків і навпаки, усе дозволено заради свого панування, усі грають свої ролі — «Увесь світ — театр!»

ПшАтичие мистецтво та література

28Л

Лолтмчн* мистецтво та література

Творчість Шекспіра здійснила значний вплив на Вольф-ганга Ґете, Вальтера Скотта, спираючися на неї, Олександр Пушкін вирішував проблему «поетичного історизму» в «Борисі Годунові»⁵⁵. Вплив Шекспіра прослідковується й у піонера історичного роману Скотта. Його роман «Пуритани» започат­кував напрям романтичних Історичних книг, в яких зображені політичні процеси в Англії протягом багатьох століть, а роман «Айвенго» став хрестоматійним. Останнім великим твором Скотта була багатотомна праця «Життя Наполеона Бона-парта», про яку автор писав: «Краще поверхова книжка, яка добре та наочно викладає факти відомі та визнані, ніж сіра й нудна розповідь, де творець спотикається на кожному кроці, пробуючи осягти неосяжне»⁹⁶. Скотт як автор історико-політичних романів став одним із творців романтизму — літературної течії початку XIX ст. Цей напрям був продов­жений письменниками, які здобули європейську славу, Стендалем, Опоре де Бальзаком, Віктором Гюго, герої яких боролися за місце в суспільстві, проходили скрізь революційні потрясіння, пізнавали механізми боротьби за владу. Стендалів-ський Люсьен Левен вчився мистецтву політика під час проведення виборчої кампанії. Митець яскраво показав ту просту істину, що великі гроші — це й велика влада, він також вирішив художніми засобами вічну проблему моральності влади. Ще одна важлива тема творчості Стендаля — критика європейського абсолютизму («Пармський монастир») як історичного пережитку. Цю тему продовжив великий німець­кий поет Генріх Гейне, що виріс у майстра політичної сатири (вірші «Пісня сілезьких ткачів», «Доктрина», «Китайський імператор», поеми «Германія», «Зимова казка»). Помітний слід в художній літературі на історико-політичну тематику залишив Олександр Дюма, на пригодах героїв якого школярі вчаться історії Франції ось уже друге століття. Цей напрям продовжив Георг Борн із своїми чисельними «Таємницями...» Значний політичний аспект мав роман Еміля Золя «Розгром», яким письменник відгукнувся на поразку Франції у війні з Пруссією.

Провідними політичними темами вітчизняної літератури були насамперед історичне минуле Росії_г війна 1812 р., результати політично-військової експансії царизму на Кавказі, Чорному морі та Азії (автори Олександр Державін, Василь Жуковський, Олександр Пушкін, Михайло Лєрмонтов). Із різних позицій велася критика російського самодержавства, кріпацтва, відживаючого феодалізму (автори Олександр

Радіщев, Костянтин Рилєєв, Олександр Грибоєдов та інші). Політичною поезією нищив царизм наш Тарас Шевченко — велика та трагічна постать середини XIX ст. Історичні романи Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, проза Миколи Гоголя художніми засобами будили політичну свідомість українства.

Феноменом художньої літератури стала епопея Льва Толстого «Війна і мир», в якій письменник створив свій поетичний, художній образ історії. її змістом було життя та діяльність багатьох різних людей, що разом визначали характер і напрямок руху народів (тобто історії). Героєм історії для Толстого був народ, тому предметом ЇЇ, за словами автора, є «життя народів і людства». На відміну від вчених істориків і політиків, Толстой заперечував виключну роль видатної особистості в політичних процесах — «Рух народш творять не влада, не розумова діяльність, навіть не поєднання того та іншого, як про це думали історики, але діяльність усіх людей, що беруть участь у подіях...»⁹⁷. Епопея Толстого стала монументальною, складною та енциклопедичною історією російського суспільства початку XIX ст., написаною генієм. Спираючися на його досвід незабаром з'явилися книжки про важливіші політичні події минулого та тогочасного (Дмитро Мережковський, Ольга Форш, Олексій Толстой).

Європейські катаклізми — революції, Перша та Друга світові війни значно розширили палітру політичних проблем у художній літературі. Детальний аналіз цього — справа майбутнього, тому в цій праці лише зупинимося яа найбільш характерних моментах та окреслимо найважливіші напрями. Із антимілітаристськими творами виступили Анрі Барбюс, Бернард Шоу, Ернест Хемінгуей, розчарування маленької людини, її песимізм, загубленість у суспільно-політичних процесах яскраво описав Еріх Марія Ремарк. На мою думку, треба виділити творчість таких європейських письменників, як Стефан Цвейг, Ліон Фейхтвангер, Генріх Манн які в своїх романах дали художній аналіз діяльності визначних політич­них державних мужів, зробили нас співучасниками найбільших історико-політичних процесів європейської історії.

Страхіття громадянської війни реалістично описали радянські письменники Михайло Шолохов, Михайло Булга-ков, Петро Панч, Олексій Толстой. Особливий відгук в художній літературі знайшли політичні аспекти Другої світової війни, зокрема в творчості Костянтина Симонова, Олександра

Політична мистецтво та література

ПолСичме мистецтво та література

Чаковського, Олеся Гончара та багатьох інших радянських, українських письменників. Причому, якщо в роки війни та в повоєнні роки описувалася політична діяльність, боротьба двох систем тощо, то з «відлигою» увага починає концентруватися на темі місця звичайної людини в війні, її участь, вплив на хід військово-політичних процесів, переживання окремих людей і громадянства загалом злигоднів війни. Після смерті Сталіна з'являється нова література, присвячена долі радянських громадян в умовах тоталітарно-авторитарної системи. Звичай­но, шо тут важко оминути творчість Олександра Солженіцина, Анатолія Рибакова та інших. У багатьох творах велику питому вагу займає викривальна тема тоталітаризму, формування почуття ненависті до нього, поширюється документально-публіцистичний жанр. Можливо його початки можна знайти значно раніше, в усякому разі як приклад варто навести відомі публіцистичні виступи Іллі Еренбурга в роки війни під назвою «Вбий німця!». Щоб краще собі уявити силу слова, нагадаємо, що це було написано наприкінці літа 1942 р., коли фашисти рвалися до Стадінграда, коли на порядок денний було поставлено саме існування СРСР, коли «новий порядок» уже утвердився «залізом і кров'ю» в Україні, Білорусії, Прибалтиці, частині Росії. Отже, Еренбург писав: *Можно все стерпеть — чуму, голод, смерть. Нельзя стерпеть немцев. Нельзя стерпеть зтихолухов срьібьими глазами,...не жить нам, пока живи зти серо -зелеіше гади. Нет сейчас ни книг, ни любви, ни звезд, ничего, кроме одноп мьісли: убить немцев. Перебить их веех. Закопать. Тогда уснем. Тогда вспомним про жизнь, про книги, про Ьевушек... Мьі их перебьєм,...по нужно их перебить скорее. не то они разорят всю Россию, замучают еще миллиони людей... Мьі помним все. Ми поняли:немци — нелюди. Отньіне слово *немщ* для нас самое страшное проклятье....Не будем говорить. Не будем возмущаться. Будем убивать... Если тм не ибьешь немца, немец убьет тебя*. Партизани, за свідченням англійського кореспондента Олександра Верта. в ворожому тилу з охотою обмінювали зайву зброю на статті Еренбурга, оскільки саме в ті трагічні тижні він «проявив геніальну здатність перекласти палку ненависть усієї Росії до німців на мову їдкої, натхненної прози; цей рафінований інтелігент інтуїтивно вловив почуття, які відчували прості радянські люди»**. Звичайно, шо через два роки, коли Червона Армія стояла вже біля кордонів Німеччини, тональність радянської публіцистики змінилася, акцент почав ставитися на визвольній місії тощо. Стосовно цього більш

характерною стала трилогія Гончара «Прапороносці», якою зачитувалося повоєнне радянське громадянство.

Через півтора десятка років після війни розірвалася художня «бомба» — було опубліковано оповідання Солжені­цина «Один день Івана Денисовича*. Те, про шо пошепки говорили вдома на кухнях, раптом було викладеиов художній формі, образно, у переживаннях нещасного політв'язня сталінського концтабору Івана Шухова, який «мотав строк» лише за те, що в скрутних обставинах попав у летривалий полон до фашистів, а потім «від дзвоника до дзвоника» сидів три тисячі шістсот п'ятдесят три дні^. Це оповідання було надруковано наприкінці 1962 р. завдяки особистому впливу Нікіта Хрущова, який у мемуарах писав: «Я пишаюся, що в свій час підтримав один із перших творів Солженіцкна... Автор розбудив сплячу свідомість багатьох і багатьох»"". Проте на початку 70-х р. усі видання оповідання знищувалася згідно з таємною інструкцією. Пізніше були ще інші тзори цього письменника з критикою режиму, однак першим сув саме цей «Один день...», що став новим днем для політичної художньої літератури.

Окрема тема аналізу — українська, російська еміграційна політична література, яка доходила до вітчизняного читача таємними стежками, вона здійснювала певний вплив на розхи­тування одномірної політичної свідомості -«радянської людини». У Радянській Україні теж з'явилися певні худохні твори з критикою окремих сторін політичної системи реального соціа­лізму. Це, як на мене, досить лояльний до режиму гхман Гончара «Собор», публіцистичне ессе Івана Дзюби про тернпрусифікації України. Не дивлячися на зростання жорсткості авгоритарного режиму, 70-ті р. в Україні стали досить плідними на опозиційну політичну «саміадатівську» літературу¹⁰'.

Головніші напрями політичної (художньої) літератури

Розглянемо головні жанри політичної (художЕьої) літера­тури, які розвиваються на теренах колишнього СРСР. Досить яскравою та чітко окресленою є політична публіцистика, яка в останні роки представлена досить широко як в пресі, так й у виступах численних політичних, державних діячів. Значна частина таких виступів — це захист власних позиції;, пояснення своєї програми, виправдання власних політичних рішень за час перебування при владі. Інколи це просто збірки статей або публічних виступів. Як приклад можна назвати одну з перших книжок цього жанру — працю Олександра Собчакг «Хождение

не мистецтво та літератур»

во власть», окрім цього, книги Леоніда Абалкіна «Неиспользо-ванньїй шанс», Володимира Бакагіна «Избавление от КГБ», Миколи Рижкова «Перестройка: история предательств», Нурсултана Назарбаєва «Без правих и левмх», Олександра Яковлева «Горькая чаша», Олександра Мороза «Куди йдемо?» та Інш. До публіцистичного напряму тісно примикають виправдання або роз'яснення політичних позицій колишніх формальних лідерів, перших осіб урядів, президентів, книжки яких близькі до мемуарної літератури. Це книги Горбачова «Реформи и жизнь», Єгора Гайдара «Дни поражений и нобед», Віталія Масола «Упущеними шанс», Володимира Чемериса «Президент», книги Бориса Єльцина. Навколо них роїться вир книжок їхніх помічників, секретарі», довірених осіб, а навіть охоронців. Принаймні можна згадати книжки Валерія Вруб-левського, Льва Суханова, а також Олександра Коржакова, яка мала значний розголос.

Другий напрямок — суто мемуарна література самих перших осіб, в якій вони захищають себе, свої програми, своїх прибічників тощо. Якщо раніше колишній радянський читач мав лише крихти такого роду літератури (за винятком мемуарів сталінських маршалів), то останнє десятиріччя дало нам мемуари Микити Хрущова, Лазаря Кагановича, Віктора Грі шина, Петра Шелеста та інших, які досить широко допов­нюються спогадами провідних західних політиків сучасності та минулого — Брандта, Рейгана, де Голя, д'Естена. До цього напряму можна долучити спогади їхніх секретарів, помічників, просто близьких людей. Це, наприклад, книжки колишнього секретаря Сталіна — Бориса Бажанова, хрущовського зятя Олексія Аджубея, дочки Сталіна Світлани та інших.

Безумовно, до важливіших напрямів політичної літератури відносяться збірки різних документів, архівні публікації тощо (однак ми їх не розглядаємо, як не аналізуємо спеціальні дослідження про політичних лідерів, вождів, що становить величезний пласт наукової, політичної літератури).

До політичної художньої літератури можна, видається, віднести серію книжок, автори яких із різних міркувань намагаються правдиво показати державну політику колиш­нього СРСР в специфічних сферах політичного життя. Це література викривального характеру з дещо скандальним нахилом виконує трохи апологетичну роль. Це книжки керівників спецслужб — Леоніда Шебаршина, Філіпа Бобкова, самого метра Володимира Крючкова, цікаві «виправдання»

Павла Судоплатова, а також спогади діячів політичної розвідки нижчого рангу (Володимир Коверков). Не коментуючи таку літературу, впевнений, якщо вона з'явилася — значить «це комусь дуже потрібно...». Як на мене, вона все ж доповнює образи колишніх політичних лідерів, пояснює приховані пружини політичних рішень недавнього минулого. Звичайно, такий «скандальний кошик» не буде повний без більш-менш талановитих напівхудожніх-напівпубліцистичних книжок Віктора Суворова, здогадок Володимира Соловйова та Олени Клепікової, скандально відомих Едуарда Тополя та Фрідріха Незнанського. Беручи за основу достовірно відомі факти, ці автори з суб'єктивних позицій та уподобань накручують напівдетективні сюжети на зразок «таємниць Кремля», і, хочемо ми того чи не хочемо, вже здійснили певний прорив у формуванні свідомості негативізму, скептицизму цілого покоління пострадянського громадянства, оскільки твори цих авторів розраховані на молодіжну аудиторію, вони через підсвідоме розхитали ідеологічну безкомпромісність — цей стереотип минулого, змусили багатьох замислюватися над очевидними речами, спонукали самим шукати істину.

Помітним явищем у політичній художній літературі стала творчість російського письменника Валентина Піку ля, який підготував добрий грунт для отого вибуху російського патрітизму та ідентифікації, який мав місце в 80-ті р., можливо під його впливом дещо гостріше та твердіше виглядали позиції російського керівництва під час розвалу СРСР, намагань «тягнути ковдру» на себе, послужили певним підґрунтям великоросійського месіанізму керівництва РФ. Пїкуль, за суттю, переглянув, у котрий раз, історію з метою «відновлення історичної правди та справедливості»- на користь російській нації, судячи зі всього, зробив він це талановито, чим спри­чинив формування російської політичної пострадянської культури.

Ще одним напрямом є література «великого калібру» — наукова публіцистика, яка представлена в першу чергу митцями 80-х р. — Юрієм Афанасьєвим, Олександром Мігра-няном, Володимиром Селюшним, М.Гефтером, Юрієм Каря-кіним, Юрієм Буртіним, Олександром Нуйкіним та іншими. На зламі десятиліть на перше місце прорвався Волкогонов, твори якого капітально зрушили стіни марксистської свідомості. У цій руйнації велика заслуга Ігора Бунича («Золото партії»). Уже прийшов час більш різнобічного аналізу, об'єктивного

Політичне мистецтво та література

Дата добавления: 2015-05-24