Судостроительная сталь 1 страница

Італія

· Встановлення контролю над східним узбережжям Адріатичного моря (Далмація, Албанія тощо)

· Приєднання Тіроля;

· Повернення Савої та Ніци, що входили до Франції;

· Загарбання Туніса та Східної Африки (Сомалі, Ефіопія, Кенія).

Питання: Міжнародні відносини в роки Першої світової війни

Світова війна почалася 1 серпня 1914 року і тривала до 11 листопада 1918 року. Масштаби її до кінця 1917 року безперервно розширювалися.

Ворогуючі коаліції гостро потребували нових союзників, особливо Центральні держави. Вони всіляко намагалися залучити у війну інші держави. І це Німеччині вдалося.

У Туреччині ще до початку війни армія була озброєна німецькою зброєю і навчалася німецькими інструкторами. 2 серпня 1914 р. турецькі керівники підписали таємний союзний договір з Німеччиною, вважаючи, що з німецькою допомогою можна відновити могутність Туреччини, захопити ряд земель сусідніх держав. 11 серпня в Константинополь прибули два німецькі крейсери. Німецький уряд підкупив продажних сановників султана, які організували піратський наліт германо-турецкой ескадри на російські порти. 4 листопада 1914 м. Росія, 5-го і 6-го Англія і Франція оголосили Туреччині війну. Головні сили турецької армії у кінці 1914 р. атакували росіян в Закавказзі, але в Сарыкамышском битві зазнали великої поразки. Провалилося і настання турок на Суецький канал, зроблене в 1915 р.

Британські правлячі круги у кінці 1914 р. проголосили анексію Кіпру і Єгипту і спрямували свої погляди на Палестину, Месопотамію і інші землі. Загарбницькі плани на Ближньому і Середньому Сході мали і інші великі держави. Тривалі переговори про розділ Азіатської Туреччини привели до підписання декількох таємних угод, які, правда, не усунули взаємної недовіри.

Навесні 1915 м. Англія і Франція обіцяли царській Росії особливі права в зоні чорноморських проток. В той же час, з лютого 1915 р. англійська ескадра, підтримана французами, кілька разів марно намагалася форсувати Дарданелли. Десант в районі Галлиполи обернувся важкими втратами британської армії і завершився евакуацією експедиційних сил. Весною 1916 р. капітулював британський експедиційний корпус, оточений турками в Месопотамії.

Таким чином, Антанта не зуміла швидко здолати навіть відносно слабкого супротивника. Позначилися протиріччя, що роздирали її, і погана координація дій у відмінності від німецького блоку, де затвердився домінуючий вплив німецького верховного командування. Військово-політичне керівництво Австро-Угорщини, Туреччини, Болгарії вимушене було підпорядковувати свої задуми прямим вказівкам з Берліна.

Невизначеної на початковому етапі війни виявилася позиція Італії. Війна застала Італію в стані сильного внутрішнього бродіння і серйозних економічних труднощів. Прибічники збереження нейтралітету спиралися на німецький капітал, що контролював великий "Банко коммерчиале" і інші банки і фірми. "Нейтралістів" очолював досвідчений політик, колишній прем'єр Джолитти. Він вважав, що і без вступу у війну Італія досягне значних результатів.

На приєднанні до Антанти наполягали "интервентисты", що прагнули покінчити з Австро-Угорщиною, опанувати землі на Адріатиці і в Малій Азії. Важливу роль грала та обставина, що французький капітал мав сильні позиції в промисловості Італії, а Великобританія ефективно діяла у сфері торгівлі. Уряд, що очолювався, Саландрой твердо мав намір не упускати "золотий випадок", що представився. Прем'єр відкрито проголосив, що його кабінет керуватиметься "священним егоїзмом". Ведучи одночасно переговори з Антантою і центральними державами, він шантажував обидві воюючі сторони. Ця хитромудра тактика мала деякий успіх - на початку 1915 р. світова громадськість, що погано представляла істинні сили Італії, з напруженою увагою чекала подальших кроків Риму. Італійський імперіалізм прагнув встановити свій контроль над західною частиною Балканського півострова, перешкодити - у разі розпаду монархії Габсбургской - створенню єдиної і життєздатної югославської держави. Італійські домагання стимулювалися з Лондона. Англія і Франція обіцяли Італії Трентино, Трієст і сферу експансії на Балканах.

Німецький уряд всіляко намагався утримати Італію від зближення з Антантою, майже нічого їй реально не обіцяючи.

Тим часом в Італії кампанія интервентистов приймала все більший розмах. До хору пропагандистів "Великої Італії", таких, як письменник Д'Аннунцио, прилучився і Муссоліні. До світової війни він редагував газету соціалістів "Аванти", а в листопаді 1914 р. висловився за вступ у війну. Ренегата виключили з соціалістичної партії. Він заснував нову газету "Пополо д'Италия",- як пізніше з'ясувалося, на французькі гроші, - що зайняла украй праві позиції.

Весною 1915 р. переговори Італії з Антантою пішли повним ходом. Англія і Франція зломили опір російських дипломатів, що довгий час заперечували проти передачі слов'янських земель під егіду Італії. 26 квітня в Лондоні був підписаний секретний договір, що обіцяв Італії після війни ряд територій держави Габсбургского, Албанії і Туреччини. 3 травня 1915 м. Італія розірвала договір про Потрійний союз, а 23 травня оголосила Австро-Угорщині війну.

Майже рік вело закулісні "торги" з Німеччиною і Антантою уряд Болгарії. Уряд царя Фердинанда Кобургского і націоналістичні фракції болгарської політичної еліти мріяли про реванш за поразку в другій балканській війні і про приєднання великих територій сусідніх з Болгарією країн. Німецька і австрійська дипломатія всіляко розпалювала болгаро-сербские протиріччя, і врешті-решт у вересні 1915 м. Болгарія офіційно прилучилася до німецького блоку.

Ще на початку 1915 р. російський генеральний штаб пропонував здійснити силами усіх держав Антанти велику операцію на Балканах. У разі успіху можна було повністю ізолювати Туреччину і облягати положення Сербії і Чорногорії. Проте західні держави так нічого і не зробили для порятунку Сербії і Чорногорії. Що стосується російського командування, то після катастрофічних невдач в Польщі воно вже було безсиле що-небудь зробити.

1 жовтня 1915 р. уряд царя Фердинанда оголосив Сербії війну. Незабаром війська Австро-Угорщини, Болгарії і Німеччини загальною чисельністю до 500 тис. чоловік обрушилися на сербську армію, що налічує всього 250 тис. Тільки тоді в Салоніках висадилося декілька французьких і британських дивізій. Проте створення Салонікського фронту вже не допомогло Сербії. Уся її територія була ок-купирована ворожими арміями. Залишки сербських військ, зробивши важкий зимовий перехід через гори, досягли Адріатичного моря і були перевезені судами Антанти на грецький острів Корфу. На початку 1916 р. підписав акт капітуляції уряд Чорногорії. Поразка Сербії дозволила Німеччині встановити прямий зв'язок з Туреччиною.

Ресурси союзних і окупованих країн німецьке верховне командування і ділові кола намагалися цілком використовувати у своїх інтересах. З 1915 р. розгорнулася пропаганда швидкого створення великого митного блоку під німецьким контролем. У гучному памфлеті "Серединна Європа" публіцист Науманн ратував за те, щоб і Туреччина увійшла до цієї "Європи". Незабаром Німеччина нав'язала своїм партнерам офіційні переговори по проблемах економічної інтеграції.

Таким чином в 1915 році Потрійний союз перетворився на Четвертний. Італія остаточно перейшла на сторону Антанти, а до держав Центральної осі (Німеччині і Австро-Угорщині) приєдналися Туреччина і Болгарія. Проте розширення австро-германского блоку не змогло забезпечити переваги центральних держав у війні. Сумарний військовий і економічний потенціал держав Антанти виявився вище, ніж потенціал Потрійного союзу. Слабка у військовому і економічному відношенні Болгарія, а також "дряхліючі" імперії - Австро-Угорщина і Туреччина, що переживали період розпаду в результаті наростання національно-визвольного руху народів, що знаходяться під їх владою, не могли бути надійними союзниками Німеччини в здійсненні її планів переділу світу. Незважаючи на цілий ряд досить успішних військових операцій як на західному, так і на російському фронтах, положення Німеччини до 1917 р. максимально ускладнилося і перемога супротивників австро-германского блоку стала практично неминучою. Проте, бойові дії тривали, наносячи значний ущерб воюючим країнам з економічною і демографічною точок зору. У умовах, що створилися, конфліктуючі сторони стали шукати можливості виходу з війни і уточнювати проекти післявоєнного устрою світу.

Певні надії Петрограду, Парижу і Лондона на досягнення вирішального перелому у війні зв'язувалися також з відомостями, що поступали, про господарське виснаження Німеччини і Австро-Угорщини, правлячі круги яких в грудні 1916 р. виступили з пропозицією про мирні переговори. При цьому ними враховувався реальний стан справ на фронтах до цього часу. Берлін і Відень припускали вести діалог зі своїми супротивниками на основі визнання територіальних захоплень Центральних держав, здатних покласти початок практичної реалізації планів пангерманистов по створенню середньоєвропейського політичного і економічного союзу під егідою Німеччини. До цього додавалися вимоги про встановлення нового кордону з Росією, німецької опіки над Бельгією і наданні Німеччини нових колоній.

Слід сказати, що взаємними дипломатичними зондуваннями і демаршами членів противоборствовавших блоків були відмічені усі роки війни. При цьому успіхи або невдачі на фронтах, як правило, активізували зусилля "творців кабінетної дипломатії" з обох боків, що прагнули притягнути у свій табір "свіжі" держави. Так, саме в результаті складного закулісного торгу Італія (у 1915) і Румунія (у 1916) приєдналися до Антанти, а Туреччина (у жовтні 1914) і Болгарія (у 1915) - до блоку Центральних держав.

У грудні 1916 р. ситуація неначе сприяла маневру кайзерської дипломатії. Після розгрому Сербії і Румунії Балканський півострів виявився під контролем Четверного союзу, що відкривало для німецьких армій шлях на Близький Схід. У країнах Антанти загострилася продовольча криза, викликана неврожаєм і перервами в постачанні метрополій колоніальною сировиною. З іншого боку, стримане відношення Великобританії і Франції до спроб США нав'язати європейцям власне бачення цілей і завдань війни, засноване на відмові від концепції "балансу сил" і визнанні в якості критеріїв міжнародного порядку демократії, колективної безпеки і самовизначення націй (нота президента США Вудро Вильсона від 18 грудня 1916 р.), дозволяло Берліну використовувати патову ситуацію на французькому і російському фронтах у власних, хоч би і пропагандистських, цілях.

Таким чином, в грудні 1916 р. члени Антанти, що тільки що погодили широкі наступальні плани, були поставлені перед необхідністю дати адекватну відповідь на мирні ініціативи не лише Німеччини, але і США. Якщо відносно Берліна союзники зробили акцент на викритті лицемірства кайзерської дипломатії, то в зверненні до президента США підкреслювалося одностайне прагнення антинімецької коаліції реорганізувати Європу за принципом національного самовизначення і права народів на вільний економічний розвиток, основою для якого повинен був стати розгром Центральних держав. "Світ не може готуватися, якщо він не буде заснований на перемозі союзників", - підсумовував позицію членів Антанти лорд Артур Бальфур, що змінив якраз в цей час на посту глави зовнішньополітичного відомства Великобританії Едварда Гріючи.

Сполучені Штати вступили в конфлікт 24 березня (6 квітня) 1917 р., посилаючись на неприйнятність проголошеною Німеччиною 31 січня 1917 р. політики необмеженої підводної війни. Цьому передували драматичні колізії і закулісні дипломатичні маневри. Справа була не лише в тому, що до весни 1917 р. у Вашингтоні усвідомили неможливість подальшого збереження нейтрального статусу. Президент США В. Вильсон ще і розраховував скористатися ситуацією для завдання вирішального удару по старому, довоєнному світовому ладу, який прирікав заокеанську республіку на околичну, другорядну роль в системі міжнародних відносин. Вступаючи у війну, США формально не приєдналися до союзу Антанти, а тільки проголосили себе її асоційованим членом. Завдяки цьому американське керівництво залишилося юридично вільним від будь-яких міжсоюзницьких взаємних зобов'язань військового часу, у тому числі і в частині, що стосується територіального перевлаштування, анексії і тому подібне

Антанта відчувала зростаючу потребу в американській допомозі не лише фінансами і військовими матеріалами, але і живою силою. Проте проголошені Вильсоном цілі США у війні суперечили традиційній європейській концепції "рівноваги сил" навіть ціною порушення прав народів на самовизначення. Адже на думку вашингтонської адміністрації, причина нестабільності довоєнного світопорядку якраз і полягала не в труднощах на шляху до досягнення рівноваги, а в постійному порушенні великими державами принципу самовизначення націй, дотримання якого по думці Вильсона само по собі могло забезпечити стійкість світового ладу. Ось чому США запропонували створити новий постійно діючий міжнародний орган колективної безпеки, який би і стежив за забезпеченням справедливого дозволу міжнародних суперечок на основі деякого набору узгоджених принципів, у тому числі принципу самовизначення націй.

Спочатку в конфіденційному дипломатичному листуванні, а потім і в публічних виступах американського президента проектована установа дістала назву Ліга націй. З точки зору Вильсона, ця перша в історії організація такого роду мала бути "універсальною асоціацією націй для підтримки нічим не порушуваній безпеці морських шляхів, загального, нічим не обмеженого їх використання усіма державами світу, і для запобігання яким би то не було війнам, початим або порушуючи договірні зобов'язання, або без попередження при повному підпорядкуванні усіх даних питань світовій громадській думці.".

Цілком зрозуміло, що декларування Вашингтоном таких, на думку Парижу і Лондона, абстрактних, далеких від реальної ситуації на фронтах завдань післявоєнного світового устрою не викликало ентузіазму у західноєвропейських лідерів - прем'єр-міністра Франції Жоржа Клемансо і прем'єр-міністра Великобританії Дэвида ллойда Джорджа, які прагнули до можливо швидшої "заміни" Росії на США в справі нарощування спільних військових зусиль. До цього Париж і Лондон підштовхували погіршення стану справ в тилі, наростання забастовочного руху і активізація пацифістських організацій, частково під впливом ініціативи Ватикану 1 серпня 1917 р. про посередництво між воюючими державами.

В той же час, зіткнувшись із спробами союзників переглянути конкретні умови майбутнього мирного договору з Центральними державами за рахунок російських інтересів в Європі і на Близькому Сході, Тимчасовий уряд зробив серію дипломатичних кроків по зближенню із Сполученими Штатами, прагнучи спертися на їх військово-економічну допомогу і заручитися сприянням адміністрації Вильсона в досягненні зовнішньополітичних цілей. Про це свідчив обмін між двома країнами надзвичайними місіями на чолі із спеціальними представниками Элиху Рутом і Б.А.Бахметевым, який відбувся літом 1917 р.

Стрімке погіршення внутрішньополітичного положення і гостра економічна криза в Росії на тлі розвалу Східного фронту і російської армії восени того ж року змусили Антанту і США виробити угода про координацію своєї діяльності по збереженню у складі блоку союзника, що став ненадійним. Так, Великобританії було доручено "курирувати" морські перевезення для Росії, Франції - підтримка боєздатності армії, а США - залізничний транспорт. Само ж Тимчасовий уряд інтенсивно готувався до чергової міжсоюзницької конференції в Парижі (листопад 1917 р.), активною участю в якій припускало знову продемонструвати прагнення республіканської Росії до загальної боротьби до переможного кінця.

Негативні наслідки укладення Брестського миру для Антанти полягали не лише в тому, що її ряди покинув один з головних учасників, що мав в розпорядженні величезний людський і військово-технічний потенціал, але і в тому, що після Брест-Литовського миру, принаймні, частина цього потенціалу (ресурси України) могла потрапити в руки Німеччини. Відразу після підписання миру послідувало стратегічне перегрупування германо-австрийских армій для вирішального настання на Західному фронті, де у цей момент були зосереджені до 80% дивізій і 90% артилерія.

Перегрупування військ було здійснити тим легше, що з війни вийшла і союзна Антанті Румунія, яка, як вже відзначалося, теж підписала 7 травня 1918 р. сепаратний мир з Центральними державами. (Правда, румунський уряд виявив досить виверткості, щоб напередодні військового розгрому Німеччини, в самий останній момент, 9 листопада 1918 р., формально оголосити війну Німеччини повторно і так забезпечити собі місце в стані переможців.)

Тільки колосальною напругою усіх сил Антанті вдалося спочатку зупинити натиск Центральних держав, а в серпні 1918 р. остаточно переламати ситуацію у свою користь. Велике військове значення мала висадка американських дивізій в Європі. Наростаючий потік живої сили, озброєнь і військових матеріалів із-за океану гарантував Антанті перевагу над виснаженими державами Четверного союзу. За словами ллойда Джорджа, "свідомість, що за нашими лініями формується і проходить навчання ще 21 американська дивізія і що мільйони чоловік будуть перекинуті з Америки, коли це стане необхідним, дозволило французам і англійцям кинути в бій останні резерви без коливань і завдати німцям того удару сокирою, яка змусила їх рухнути".

Потужний натиск союзників на Балканах і в північній Італії у вересні-жовтні 1918 р. привів до виходу з війни Болгарії (29 вересня 1918 р.). Одночасно різко загострилася політична криза в Австро-Угорщині. 10 квітня 1918 р. в Римі під захистом італійської влади зібрався Конгрес пригноблюваних народів Австро-Угорщини, на якому чеські, югославські, польські і румунські делегати проголосили початок боротьби проти уряду Габсбургів за здійснення принципу самовизначення. З 21 квітня по 30 липня Італія, Великобританія, Франція і США визнали державну незалежність Чехословаччини у складі історичних чеських, моравських і словацьких земель і встановили стосунки з Чехословацькою національною радою як урядом нової держави.

Спроба імператора Карла I (що зайняв престол після смерті імператора Франца-Йосипа I в 1916 р.) 16 жовтня 1918 р. піти назустріч вимогам національних рухів і перетворити австрійську частину двоєдиною австро-угорською монархію у федерацію провінцій при широкій національній автономії останніх не дали результатів. 21 жовтня Чехословаччина урочисто декларувала свою незалежність, і 30 жовтня ця декларація була підтверджена рішенням Словацької національної ради. Першим президентом Чехословаччини став словак Томаш Масарик, в міністром закордонних справ - чех Едуард Бенеш.

Ще в липні 1917 р. представники національних рухів Сербії, Чорногорії і слов'янських провінцій, що входили в Австро-Угорщину, підписали так званий пакт Корфу, сенс якого полягав в оголошенні сербів, хорватів, Чорногорії і словенських єдиною нацією, прагнучою об'єднатися під скіпетром сербської династії. 19 жовтня 1918 р. в Загребі (Хорватія) про незалежність від Австро-Угорщини заявив Югославську національну раду, що засідала там. Південні провінції імперії фактично відокремилися. У грудні 1918 р. вони увійшли до єдиної держави з Сербією і Чорногорією, утворивши під владою сербської династії Королівство Сербів, Хорватів і Словенських. Главою нової держави став сербський король Петро при регентстві його сина принца Олександра. Король Чорногорії Микола не прийняв цього об'єднання і був позбавлений влади чорногорським парламентом, який прийняв акт про приєднання до Сербії.

30 жовтня Національна рада була сформована і в самій Австрії, він став виступати від імені власне німецьких земель колишньої імперії. Нарешті, 1 листопада 1919 р. з декларацією незалежності виступив угорський національний уряд на чолі з графом Михаем Карольи (у січні 1919 р. він був проголошений президентом).

3 листопада 1918 р. імператорський уряд Австро-Угорщини капітулював, 11 листопада імператор Карл I відрікся від престолу, а 12 листопада у Відні була проголошена республіка. Подальші переговори з Антантою повів її тимчасовий уряд. Крім того, прорив британських військ на Палестинському фронті змусив скласти зброю і Туреччину (30 вересня 1918 р.).

Результатом військових поразок і наростаючої економічної розрухи в Німеччині стало усвідомлення генералітетом і правлячими кругами імперії неможливості продовження війни. Крім того, в Берліні стало відомо про секретні зондування австрійської дипломатії в американській столиці з метою укладення сепаратного миру.

Боротьба прибічників і супротивників негайного припинення війни в кайзерському оточенні проходила в серпні-вересні 1918 р. на тлі дестабілізації внутрішньополітичної ситуації. 30 вересня німецький імператор Вільгельм II "дарував" народу парламентське правління, а 4 жовтня новий імперський канцлер принц Макс Баденский направив у Вашингтон ноту з пропозицією почати мирні переговори на основі 14 пунктів Вильсона.

Документ, підписаний в Компьенском лісу, встановлював термін дії перемир'я в 36 днів з правом продовження. У цей період намічалося повне припинення військових дій на суші, море і в повітрі, негайна евакуація військ Центральних держав з усіх окупованих областей за винятком території власне Росії, де вони залишалися аж до особливого рішення союзників, а також припинення усіх реквизиций командування Четверного союзу в зайнятих районах.

Угода передбачала також евакуацію німецьких армій з місцевостей на лівому березі Рейну з одночасним створенням там нейтральної смуги шириною 10 км. Німеччина зобов'язалася передати Антанті велику частину важкого озброєння, включаючи підводні човни і аероплани. Відповідно до документу передбачалася негайна репатріація усіх військовополонених і цивільних інтернованих осіб. Фінансові положення угоди про перемир'я включали загальну згадку про відшкодування Німеччиною союзникам збитків, що зазнали, а також про передачу союзникам російського і румунського золота, що поступило Німеччині від Росії і Румунії в рахунок контрибуції, які обидві країни зобов'язалися виплатити Німеччині відповідно по Брест-Литовському і Бухарестському мирним договорам.

Необхідно підкреслити, що, намагаючись зіграти на протиріччях між Великобританією, Францією і США, а також в надії добитися прийнятних умов післявоєнного миру за ситуації, коли Німеччина залишалася досить сильною, щоб запанувати над будь-яким з членів антантівської коаліції окремо, уряд Эберта в листопаді-грудні 1918 р. неодноразово зверталося до колишніх супротивників з пропозицією укласти попередній (прелімінарний) мирний договір на основі 14 пунктів Вильсона. Проте ні Клемансо, ні ллойд Джордж не схильні були йти на поступки німцям, а Вильсон не збирався в цей вирішальний момент вступати в конфлікт з Парижем і Лондоном. Усі помисли американського президента зосередилися на посиленій дипломатичній підготовці до мирної конференції, яка повинна була стати епохальною точкою відліку Pax Americana.

Підписання Компьенского перемир'я підвело рису під усім передуючим етапом розвитку міжнародних відносин. Колишні рівноправні учасники "великої дипломатичної гри" великих держав - Німеччина і Австро-Угорщина - перетворилися з суб'єктів в об'єкти світової політики.

Крім того, Комп`єнське перемир'я прямо оголошувало недійсними усі угоди, раніше ув'язнені Німеччиною і Австро-Угорщиною з іншими державами. Це безпосередньо відносилося і до Брест-Литовському миру між Радянською Росією і Німеччиною. Тому через два дні після Компьена, 13 листопада 1918 р., уряд більшовиків зміг анулювати Брест-Литовський договір. Проте, як буде показано нижче, Росія на декілька років фактично виявилася виключеною з виникаючої системи міжнародних відносин. На арену глобального суперництва упевнено виходили неєвропейські держави - США і Японія.

Перехід від війни до миру повинен був неминуче супроводжуватися ломкою і розвалом колишніх державних машин в Німеччині, Австро-Угорщині, Болгарії і Туреччині, демобілізацією багатомільйонних армій і репатріацією сотень тисяч колишніх військовополонених. У поєднанні з дестабілізуючим впливом подій в революційній Росії усе це створювало в Європі тривожний, нестійкий міжнародний стан. Післявоєнне державно-політичне будівництво на величезному просторі бойових дій Першої світової війни починалося в украй складних умовах. Держави-переможниці розраховували зблизити свої позиції відносно створення нового міжнародного порядку в процесі підготовки мирної конференції, місцем проведення якої був обраний Париж.

Питання: Закінчення Першої світової війни та вплив її результатів на міжнародні відносини

Почати, мабуть, слід з економічних і соціальних наслідків першої світової війни. Треба відразу сказати, що тоді як Європа виносила усі військові тяготи, неєвропейські центри сили, і передусім США і Японія, витягнули максимальні вигоди з катастрофи, що вибухнула.

Матеріальні і людські втрати в результаті першої світової війни (1914-1919)

Країни	Військові витрати (у цінах 1913 р., млрд. дол.)	Кількість мобілізованих (млн. чел.)	Людські втрати (млн. чел.)
Британська імперія	23,0	9,5	0,7
Франція	9,3	8,2	1,3
Росія	5,4	13,0	1,7
США	17,1	3,8	0,07
Німеччина	19,9	13,25	1,8

Але це була усього лише верхівка айсберга. Адже, разом з прямими військовими витратами і втратами слід врахувати і непрямі втрати і витрати:

1. невироблений в роки війни національний продукт;

2. населення, що не народилося;

3. спад населення в результаті лих війни і післявоєнного зубожіння.

Ось чому до 10 млн. убитих в ході війни слід додати і 18 млн. померлих в результаті епідемії "іспанки" (грипу) після війни.

Рівень виробництва промислової продукції в окремих країнах і регіонах світу, 1913-1925

Країни і регіони
Європа (без Російської Імперії/СРСР)		77,3	103,5
США		122,2	148,0
Решта світу		109,5	138,1
Світ в цілому		93,6	121,6

І усі ці втрати і руйнування, як видно, припали передусім на Європу. Але не лише європейській соціально-економічній системі був завданий страшного удару. У важкому положенні опинилася система Європейського концерту.

Насправді, з 5 великих держав - стовпів концерту - до моменту початку Версальської конференції одна (Австро-Угорщина) перестала існувати; ще дві (Німеччина і Росія) знаходилися в ситуації якнайглибшої внутрішньої кризи після краху традиційних авторитарних монархічних режимів. Таким чином, завдання підтримки світопорядку падало на 2 великих європейських держави, що залишилися, - Англію і Францію.

Здавалося б, ця ситуація відкриває перспективи англо-французского домінування у світі, і багатьом політикам в Лондоні і Парижі в 1920-і - 1930-і рр. здавалося, що так воно і є. Але, які б не були амбіції британських і французьких лідерів, реальна вага цих країн (економічний, військово-технічний, демографічний) у світі була явно недостатня для того, щоб грати таку роль (про що детальніше буде сказано нижче).

Адже вже на рубежі XIX - XX вв., як вже було сказано, співвідношення сил - економічних і технологічних - між Європою і Не-Европой почало нестримно мінятися не на користь Європи. Вже у кінці XIX ст. Сполучені Штати перетворилися на економічну державу номер один. Так, наприклад, в 1913 р. за загальним обсягом виробництва промислової продукції США випереджали Британію в 2,5 разу; виробництво стали в США на початку ХХ ст. дорівнювало аналогічному виробництву Німеччини, Британії, Росії і Франції, разом узятих. Але у Америки була не лише індустріальна, але і технологічна перевага. На початку століття в Сполучених Штатах робилося більше автомобілів, і було більше телефонних апаратів, чим в усіх інших країнах світу. Конвеєрне виробництво дозволило довести виробництво автомашин до декількох сотень тис. щорічно - тоді як навіть в Європі автомобіль був все ще розкішшю, а не засобом пересування. Американське конвеєрне виробництво було не лише геніальним технічним винаходом - це була і нова філософія індустріалізму, яка поступово поширилася на весь світ. Таким чином, вже не європейський, а американський спосіб життя ставав універсальним прикладом для наслідування іншого людства.

При цьому темпи промислового і технологічного зростання в США залишалися напередодні першої світової війни вищими, ніж в Європі; екстраполюючи тенденції, що склалися, економісти передбачали, що навіть якщо б не було першої світової війни, США обійшли б Західну Європу за загальним обсягом виробництва промислової продукції вже в 1925 р. (із-за світової війни це сталося на 5 років раніше, і на початку 1920-х рр. США робили на 10% більше промислової продукції, ніж Англія, Франція, Німеччина, Італія і Японія, разом узяті).

Дата добавления: 2015-05-07