Судостроительная сталь 3 страница

Конференція відкрилася 12 листопада 1921 р. у складі представників США, Англії, Франції, Японії, Італії, Бельгії, Голландії, Португалії, Китаю. Англійські домініони і Індія мали самостійне представництво на конференції. Офіційний порядок денний включав наступні пункти: 1) обмеження морських озброєнь; 2) врегулювання тихоокеанського і далекосхідного питань. Питання про англо-японском союз не значилося в повістці, проте, він був однією з головних проблем конференції оскільки без його дозволу практично неможливо було прийти до угоди з інших питань.

10 грудня 1921 р. американський представник сенатор Лодж оголосив проект договору 4-х держав - США, Великобританії, Франції і Японії - про взаємну гарантію недоторканості острівних володінь на Тихому океані. Спроби Італії добитися участі в договорі були рішуче знехтувані, а сам проект був схвалений практично без обговорення.

Угода 4-х держав була досягнута в результаті тривалої закулісної боротьби. Переговори про цю угоду між делегаціями почалися ще 1 грудня 1921 р. і велися в обстановці секретності між главами американською, англійською і японською делегацій. Англійська сторона спочатку наполягала на укладенні трибічного договору між США, Англією і Японією в замін англо-японского морського союзу. Англійський проект передбачав можливість для двох договірних сторін входити у військові угоди один з одним при умові, що ці угоди носитимуть оборонний характер. Проте ці спроби Англії зберегти в іншій формі англо-японский союз зустріли опір з боку США, які наполягли на запрошенні Франції до участі в угоді. Серйозні англо-французские розбіжності з приводу розділу підмандатних територій на Близькому Сході, а також в німецькому та ін. питаннях, великі розміри державного боргу Франції Сполученим Штатам давали основу американським дипломатам вважати, що, залучаючи Францію до цієї угоди, вони посилять свої позиції по відношенню до Англії і Японії.

Договір 4-х держав, підписаний 13 грудня 1921 р., став одним з важливих документів Вашингтонської конференції. Він передбачав спільні дії сторін, що беруть участь в нім, із захисту їх прав і інтересів на Тихому океані. У договорі вказувалося, що у разі, якщо права цих країн "Наразиться на небезпеки через наступальні дії якої-небудь держави", то договірні сторони "увійдуть до взаємного, повного і відвертого обміну думками для того, щоб досягти угоди про найбільш дієві заходи, що мусять бути прийнятими". У договорі передбачалося, що після обміну ратифікаційними грамотами англо-японский союз втратить свою силу.

Вимушена відмова Англії від договору з Японією стала великим успіхом американської дипломатії, що заклав фундамент домінування Сполучених Штатів в Тихоокеанському регіоні.

Велику увагу конференція приділила проблемі морських озброєнь. Гонка морських озброєнь була пов'язана, передусім, з положенням на Далекому Сході. Саме тут багато міжнародних протиріч не було врегульовано, а деякі з них (в основному японо-американские) досягли крайньої гостроти.

Питання: Російське питання у міжнародних відносинах початку 1920-х рр.. Дипломатичне визнання СРСР.

Завдяки позиції нового більшовицького керівництва, що уклало сепаратний мир з Німеччиною, відмовилося в односторонньому порядку від сплати іноземних боргів і що націоналізував іноземну власність в Росії, Радянська держава на світовій арені опинилася в повній ізоляції. Політика більшовиків далу державам-переможницям привід на Версальській конференції при обговоренні російського питання розробляти плани, пов'язані з силовим тиском на РРФСР, як за допомогою прямої військової інтервенції, так і за допомогою підтримки антибільшовицьких сил усередині Росії. Результатом такого стану речей стала економічна і дипломатична блокада Росії з боку країн Заходу.

У умовах, що створилися, радянське керівництво зробило ряд політичних кроків, спрямованих на встановлення дипломатичних і економічних стосунків з країнами Близького і Середнього Сходу - Іраном, Афганістаном і Туреччиною.

Іншою характерною особливістю радянської зовнішньої політики на початку 1920-х рр. було прагнення нового керівництва Росії в цілях зміцнення міжнародного становища країни використовувати не лише традиційні дипломатичні канали, але і політичні інструменти, пов'язані з пропагандою і поширенням більшовицьких ідей в середовищі громадської думки зарубіжних країн.

Для підтримки і координації дій цих організацій відповідно до зовнішньополітичної стратегії радянського керівництва в 1919 р. був створений Комунистический Інтернаціонал, що розповсюдив свою діяльність впродовж 1920-х, - 30-х рр. на більшість країн світу. Тактика Комінтерну в різних країнах і регіонах і характер діяльності його регіональних секцій безпосередньо були пов'язані з близькістю тієї або іншої країни до меж РРФСР, а також з тим, наскільки лояльно відносився правлячий в цій країні режим до нового керівництва Росії. Ця організація демонструвала самі різні підходи до проблеми дії на політичний курс урядів по відношенню до Радянської Росії - від організації і озброєної підтримки великих антиурядових виступів (Іран, Німеччина), стимулювання релігійно-політичних рухів (арабські країни), організації виступів на підтримку "батьківщини світового пролетаріату" (Великобританія, Франція, США), до обмеження комуністичної пропаганди і підтримки існуючого режиму (Туреччина).

Надалі, проводячи активну пропагандистську роботу в різних соціальних шарах країн Європи, Азії і Америки, залучаючи до орбіти своєї діяльності численні національні меншини, релігійні громади і рухи, уміло маніпулюючи націоналістичними або пацифістськими настроями, маневруючи між різними політичними угрупуваннями, Комінтерн зумів сформувати своєрідну просоветски налагоджену "п'яту колону" і добитися з її допомогою сприятливих умов для радянського проникнення в країни, що представляли інтерес для РРФСР.

В цілому, активізація стосунків з державами Близького і Середнього Сходу, а також інтенсивна дія на громадську думку країн Заходу, сприяли зміцненню позицій Радянської Росії на міжнародній арені і створенню передумов для налагодження контактів з провідними світовими державами.

Дипломатичне визнання Радянського Союзу у 1920-ті роки можна вважати об'єктивним явищем: налагодження міжнародних економічних зв'язків в умовах стабілізаційних процесів західного світу настійно вимагало включення в їх орбіту й багату на різноманітні природні ресурси Росію. Ділові кола капіталістичних країн все активніше виступали за перегляд політики щодо Радянської Росії – від економічної блокади до розвитку відносин на взаємовигідних засадах. До того ж крах розрахунків на повалення радянської влади шляхом воєнної інтервенції спонукав західні кола шукати інших, «мирних» засобів тиску на радянський уряд з тим, щоб домогтися від нього внутрішніх трансформаційних змін.

Першою європейською країною, з якою Радянська Росія уклала торговельний договір, була Естонія (березень 1920 р.) З країн-переможниць першою на шлях встановлення економічних відносин з Радянською Росією стала Англія. В березні 1921 р. було підписано радянсько-англійський торговельний договір, в якому Англія визнала Радянську державу де-факто. Політичні положення договору передбачали взаємну відмову країн від ворожих дій і пропаганди «поза власних меж» однієї з них проти другої. Відповідна стаття стверджувала про відмову від політики блокади та відновлення торгівлі.

У березні 1921 р. було підписано торговельну угоду між РРФСР і Німеччиною. В неї були включені статті про визнання Німеччиною радянського представництва як єдиного законного представництва РРФСР. Радянське представництво набувало дипломатичних прав і привілеїв. Подібні угоди були укладені Радянською Росією з Норвегією, Австрією, Італією, Данією, Чехословаччиною.

На порядок денний постало питання подальшого розвитку економічних відносин з провідними капіталістичними державами. Перешкодою до цього ставала проблема виплати Росією усіх довоєнних і воєнних боргів. Правлячі кола західноєвропейських країн вимагали не тільки сплати Росією боргу у 18 млрд. золотих карбованців, а й повернення іноземним капіталістам або компенсації їм вартості націоналізованої в Росії власності. Радянський уряд, зацікавлений, зі свого боку, у розвиткові всебічних стосунків із Заходом, заявляв про свою готовність визнати на певних умовах довоєнні зовнішні борги Росії і запропонував скликати міжнародну економічну конференцію. У зв'язку з цим держави Антанти прийняли рішення про скликання в Генуї конференції всіх європейських держав, включаючи Радянську Росію.

На Генуезьку конференцію, яка проходила у квітні – травні 1922 р., прибули представники 29 держав. Радянську делегацію очолював Г. Чичерін, який, за дорученням радянського уряду, вніс на першому ж засіданні конференції (10 квітня) пропозицію про загальне скорочення озброєнь усіх країн та повну заборону найбільш варварських видів зброї. Радянська делегація вимагала також, щоб країни, які брали участь в антирадянській інтервенції, компенсували збитки, завдані господарству Радянської Росії. Радянські претензії становили суму у 39 млрд. золотих карбованців. Радянська делегація заявила про готовність сплатити на певних умовах довоєнні борги, а за надання концесій віддавати перевагу колишнім власникам тих чи інших підприємств. Було роз'яснено, що виплата довоєнних боргів стане можливою за достатньої фінансової допомоги і почнеться не раніше як через 10 - 15 років. Це були достатньо компромісні підходи.

Представники західних держав відхилили радянські пропозиції, висунувши свої претензії до Радянської Росії щодо боргів і націоналізованої власності. Крім того, західні країни вимагали надання іноземцям широких прав у галузі економічної та комерційної діяльності в Радянській Росії, подібних до тих, що надавались їм у колоніальних країнах. По суті йшлося про стратегічні наміри економічного поневолення Росії і відновлення в ній капіталістичного ладу. Це не могло бути прийнятним для радянської сторони.

Переговори в Генуї зайшли в глухий кут. Проте під час конференції, 16 квітня 1922 р., у передмісті Генуї Рапалло радянська делегація підписала договір з Німеччиною. Це було значним дипломатичним успіхом радянської сторони. Відповідно до договору між РРФСР і Німеччиною встановлювались дипломатичні відносини. Обидві сторони взаємно відмовлялись від компенсації воєнних збитків, а також витрат на утримування військовополонених. Німеччина відмовлялась від претензій щодо сплати старих боргів і відшкодувань за націоналізовану іноземну власність у Росії. Це означало прорив у політиці невизнання західним світом Радянської Росії, ставало прикладом врегулювання відносин між державами з різними суспільно-політичними системами.

19 травня 1922 р. Генуезька конференція перервала свою роботу, її засідання тривали у Гаазі з 26 червня і продовжувались до 29 липня 1922 р. Іноземні дипломати знову наполягали на своїх вимогах. Радянська делегація погоджувалась на певні поступки, і зокрема на сплату деяких довоєнних боргів (без відсотків), якщо Радянська Росія отримає відповідні кредити. Така пропозиція не знайшла підтримки представників західних політичних і фінансових кіл. Згоди знову ж таки досягнуто не було.

Водночас, навіть за умов відсутності будь-яких юридичних угод щодо переговорів у Генуї та Гаазі, конференції мали певні позитивні наслідки. Йдеться про визнання де-факто радянського уряду країнами – учасницями конференцій, визначення перспектив їх відносин як на економічному, так і політичному рівні.

Якісні зміни в цьому плані відбулись у 1924 р., коли ряд провідних держав Європи, слідуючи тенденціям буржуазного пацифізму, ініціювали визнання країни Рад. Цьому сприяли, зокрема, й стабілізаційні процеси на теренах колишньої Росії. Так, у грудні 1922 р. було завершено об'єднавчий процес радянських республік. Утворюється СРСР. У 1924 р., коли була затверджена перша Конституція СРСР, країна добилась відчутних успіхів у відродженні економіки. Зміцнювався міжнародний авторитет СРСР. Тенденції до нормалізації відносин із СРСР набирали силу. Радянський уряд надавав акту визнання його де-юре урядами інших країн особливої ваги, прагнучи встановлення дипломатичних відносин на принципах рівноправності й взаємної вигоди.

Смугу визнання СРСР розпочала Велика Британія, з якою Радянський уряд встановив дипломатичні відносини в лютому 1924 р. Це відбулося через 9 місяців після того, як англійська дипломатія на чолі з лордом Керзоном здійснила недружелюбний демарш проти СРСР, висунувши низку необгрунтованих звинувачень та ультимативних вимог. Радянська сторона відкинула спробу британських політичних кіл залякати СРСР, підірвати його авторитет у країнах Сходу. Разом з тим Радянський Союз висловив готовність обговорити усі спірні питання шляхом переговорів, що змусило Лондон відступити.

У лютому 1924 р. відбулася нормалізація дипломатичних відносин між СРСР і Італією. Наслідком цього став договір про торгівлю і мореплавання. Незабаром й інші європейські держави заявили про визнання СРСР. У 1924 р. Радянський Союз встановив дипломатичні відносини з Норвегією, Австрією, Швецією, Грецією, Данією. Важливе значення мала нормалізація відносин з Францією, правлячі кола якої тривалий час проводили відверто антирадянську політику. З приходом до влади уряду на чолі з Е. Грріо Франція виявила ініціативу в установленні дипломатичних відносин з СРСР, що відбулось у жовтні 1924 р. Однак підписання торговельного договору Франція поставила в залежність від досягнення угоди по боргам. Це стримувало розвиток економічних зв'язків.

Досить складно встановлювалися відносини з Китаєм, на позицію якого впливали деякі великі держави, які побоювались втрати своїх привілеїв через розвиток рівноправних відносин з СРСР. У травні 1924 р. було підписано угоду про загальні принципи щодо врегулювання питань взаємовідносин двох країн. Відповідно до цього встановлювались і дипломатичні відносини.

Першою арабською країною, яка встановила дипломатичні відносини з СРСР, був Хіджаз (сьогодні – одна з областей Саудівської Аравії), а першою країною Латинської Америки – Мексика.

СРСР і Японія встановили дипломатичні відносини в січні 1925 р. унаслідок підписання конвенції, яка визначала головні принципи стосунків. Японія погодилась евакуювати свої війська з північної частини Сахаліну, а Радянський Союз заявив про готовність надати японським підприємцям концесії на Далекому Сході.

За рік (з лютого 1924 по січень 1925 р.) СРСР встановив дипломатичні відносини у загальному обсязі з 12 державами. До часу завершення смуги визнання Радянський Союз знаходився у дипломатичних стосунках з 22 країнами. З великих держав лише США відмовлялися визнати Радянський Союз. Нормалізація стосунків між СРСР і багатьма капіталістичними країнами підтверджувала реальну можливість мирного співіснування держав з різним суспільним ладом, сприяла подальшому зростанню міжнародних впливів Радянського Союзу на європейському і світовому рівні.

Питання: Міжнародні конференції 1920-х рр.. (Генуезька, Лозанська, Гаазька).

Генуе́зька конфере́нція — міжнародна зустріч з економічних і фінансових питань в Генуї (Італія), проходила з 10 квітня по 19 травня 1922 року. В ній брали участь 29 держав. Перша представницька міжнародна конференція, де брали участь країни Четверного союзу та Росія (СССР). Головною проблемою обговорення була проблема економічних зв'язків та проблема повернення російських боргів.

Конференція мала важливе значення для уряду РРФСР, що не мав тоді міжнародного визнання. Головою делегації РРФСР був призначений Ульянов (Ленін); заступником — Георгій Чічєрін, який у Генуї, куди Ленін не виїжджав, користувався всіма правами голови. У склад делегації Росії також входили: Леонід Красін, Максім Літвінов, Вацлав Воровський, Ян Рудзутак, Адольф Йоффе, Християн Раковський, Наріман Наріманов, Олександр Шляпніков, Борис Штейн та інші.

США не брали участі в цій конференції, пояснюючи це тим, що конференція має не суто економічний характер, а скоріше політичний. США були представлені спостерігачем — послом в Італії Р. Чайлдом. З делегатів західних держав найактивнішу роль грали Девід Ллойд Джордж, Джордж Керзон (Великобританія), К.Вірт, Вальтер Ратенау (Німеччина), Л.Факта (Італія), Ж.Барту, К.Баррер (Франція).

Приводом для скликання Конференції було дослідження заходів «до економічного відновлення Центральної і Східної Європи». Фактично основним питанням було прагнення європейських країн до акомодації з комуністичним режимом в Москві.

На конференції було створено 4 комісії:

· політична

· фінансова

· економічна

· транспортна

Російська (радянська) делегація була включена лише в політичну комісію.

В ході цієї конференції радянською стороною було висунуто пропозицію рівноправного економічного співробітництва всіх держав, загального скорочення озброєнь та збройних сил, скликання всесвітнього конгресу для встановлення загального миру.

Але західні делегації різко виступили проти радянських пропозицій, обґрунтовуючи це тим, що не треба перевантажувати роботу конференції і в першу чергу треба обговорити проблему боргів. Згодом, рада Антанти висунула вимоги радянській Росії щодо повернення боргів, але радянська сторона рішуче відхилила їх і висунула свої претензії про відшкодування збитків, яких завдали радянській Росії іноземні держави під час воєнної інтервенції. Пізніше радянська сторона висловила готовність компенсувати збитки іноземців в Росії, якщо будуть відшкодовані радянські втрати від іноземної інтервенції. Разом з тим вона погоджувався сплатити довоєнні борги за умови відстрочення їх на 3О років і надання радянській державі кредитів.

Незабаром радянській стороні було висунуто нові кабальні умови, які вона знов відхилила. Таким чином конференція зайшла в глухий кут і в принципі не принесла нічого позитивного.

Але радянська Росія в принципі винесла деякий позитив з цієї конференції, під час якої вона уклала Рапалльський договір з Німеччиною 16 квітня 1922 року, який передбачав відновлення дипломатичних стосунків, скасування взаємних відшкодувань, розвиток торгівлі та інше.

Гаазька конференція — міжнародна фінансово-економічна конференція, що проходила з 15 червня по 29 липня 1922 року за участю делегацій 28 країн, (без Німеччини) тих самих, що на Генуезької конференції, і була скликана за її рішенням. Остання, не вирішивши російського питання, прийняла на засіданні 17 травня 1922 року резолюцію про необхідність призначення комісії, яка повинна була ще раз розглянути розбіжності, що існували між радянським російським урядом та іншими урядами. В резолюції йшла мова про те, що розгляду комісії підлягають питання про борги, приватну власність і кредити, і що члени комісій повинні з'явитися в Гаагу до 26 червня 1922.

Ця резолюція була прийнята підкомісією політичної комісії в складі італійської, британської, японської, польської, румунської, шведської, швейцарської і радянської делегацій і затверджена пленумом конференції на засіданні 19 травня. Ініціатива доручити особливій комісії подальшу розробку невирішених Генуезькою конференцією питань належала радянської делегації.

Комісія зібралася в Гаазі 15 червня 1922 року й засідала без участі радянської делегації до 26 червня 1922. Засідання були секретними. Протягом одинадцяти днів комісія займалася відновленням єдиного фронту щодо питання про приватну власність іноземців.

На відміну від Генуезької конференції, країни представляли не повноважні представники чи керівники урядів, а головним чином представники ділових кіл, промислові та банківські магнати, в минулому власники націоналізованих російських підприємств і банків.

Були створені «неросійська» і «російська» комісії. В останній було створено три підкомісії: перша — приватної власності, на чолі з Ллойд-Грімом (Велика Британія), друга — боргів, на чолі з Альфаном (Франція) і третя — кредитна, на чолі з бароном Авеццано (Італія).

Радянська делегація на чолі з М. М. Литвиновим брала участь у засіданнях усіх підкомісій у повному складі.

Перше спільне засідання відбулося 27 червня 1922. Основну роль грала підкомісія приватної власності.

Радянська делегація 7 липня передала конференції список підприємств із колишньої власності іноземців, які радянський уряд міг би здати в оренду або концесію. Вона прагнула отримати кредит від союзних держав, скасування воєнних боргів ціною відмови від відшкодування втрат часів воєнної інтервенції.

Дискусія зі спірних питань не привела до угоди. Коли деякі делегації виявили зацікавленість у радянських пропозиціях, було вирішено припинити роботу конференції.

У той же час конференція свідчила про бажання ряду країн установити з Радянською Росією економічні відносини. Участь Радянської Росії в цій конференції означала фактичне визнання її з боку західних держав.

Лозаннська конференція 1922—1923 — міжнародна конференція, скликана, ініціативою Великобританії, Франції та Італії для врегулювання становища на Близькому Сході після грецько-турецької війни та перемоги Кемалістської революції. Відбувалася в Лозанні (Швейцарія) з 20 листопада 1922 р. по 24 липня 1923 р.

У роботі конференції брали участь Великобританія, Франція, Італія, Греція, Румунія, Югославія, Японія, США (представлені спостерігачем), Туреччина. Держави Антанти обмежили участь радянської делегації, а також Болгарії лише обговоренням питання про режим Чорноморських проток. При розгляді низки окремих питань, головним чином економічних, на Лозаннській конференції були допущені делегати Албанії, Бельгії, Іспанії, Португалії,Нідерландів, Норвегії та Швеції.

Основними завданнями Лозаннської конференції були підготовка мирного договору з Туреччиною і визначення режиму Чорноморських проток. Проект радянської делегації з питання по протоках, основні положення якого були сформульовані В. І. Леніном, передбачав задоволення національних прагнень Туреччини, закриття проток для всіх військових кораблів у мирний і воєнний час і повну свободу торговельного мореплавства.

Англійська позиція в питанні про протоках, з якою були солідарними інші держави Антанти, передбачала вільний прохід через протоки військових суден всіх країн в мирний, а також у воєнний час у випадку, якщо Туреччина залишиться нейтральною. У випадку участі останньої у війні передбачався вільний прохід військових суден нейтральних країн. Англійська делегація вимагала також демілітаризації Чорноморських проток і встановлення за ними міжнародного контролю за участю не тільки чорноморських країн, але й держав Антанти.

Туреччина погодилася з англійським проектом, розраховуючи на підтримку Великобританії в економічному, територіальному та ін. питаннях. Однак англійська делегація в ультимативній формі зажадала від турецької делегації підписання виробленого державами Антанти проекту мирного договору на невигідних для Туреччини умовах. Турецька делегація не погодилася, і 4 лютого 1923 переговори були перервано. Вони відновилися лише 23 квітня 1923 р.

На другому етапі Лозаннської конференції обговорювалися, головним чином, питання мирного договору з Туреччиною. В результаті ряду поступок як з боку держав Антанти, так і з боку Туреччини конференція завершилася підписанням 17 документів, серед яких найважливішими є Лозаннський мирний договір 1923 і конвенція про режим проток.

Конвенція була підписана 24 липня 1923 Великою Британією, Францією, Італією, Японією, Грецією, Румунією, Болгарією, Югославією, Туреччиною. Конвенція, передбачаючи демілітаризацію зони проток, у той же час допускала вільний прохід через Босфор і Дарданелли не тільки торговельних, але і військових суден (з незначними обмеженнями) будь-якої країни світу, що створювало ненормальні умови для чорноморських країн. Решта 15 документів, підписані на конференції, стосувалися наступних питань: про повернення полонених, про взаємний обмін грецького і турецького населення тощо.

Питання: Стабілізація міжнародних відносин в 1924 – 29 рр.: причини та наслідки.

У західній мемуарній й історичній літературі склалась тенденція сприйняття міжнародних відносин другої половини 1920-х років як найяскравішого періоду ери буржуазного пацифізму, його так званого «локарнського етапу», протягом якого провідним державам світу вдалося подолати конфліктність, досягти домовленостей для стабільного миру. Водночас аналіз історичних подій дає можливість стверджувати, що міжнародні відносини зазначеного періоду мали надзвичайно складний, суперечливий характер, ставши передумовою різкого загострення міжнародної ситуації у світі в першій половині 1930-х років.

Так, спроби зруйнувати засади буржуазного пацифізму були здійснені вже наприкінці 1924 р., коли до влади в Англії на зміну лейбористам прийшли консерватори. Формування в листопаді 1924 р. консервативного кабінету на чолі з С. Болдуїном означало вихід на передній план реакційних, відверто антикомуністичних і антирадянських сил, що одразу позначилося на розвиткові міжнародних відносин у Європі. Британським міністром став О. Чемберлен, представник впливової родини бірмінгемських промисловців, крупний капіталіст, акціонер англійської компанії «Лена Голдфілз», що до жовтня 1917 р. безконтрольно експлуатувала родовища золота російського Сибіру. Звідси — не тільки політичне, а й особисте неприйняття О. Чемберленом СРСР, його прагнення загострити відносини Заходу з Радянською Росією, повернути (навіть шляхом нової інтервенції) втрачені британські капітали.

На початку 1925 р. Чемберлен у ході переговорів з Е. Ерріо в Парижі вперше запропонував сформувати спрямований проти СРСР військово-політичний блок західноєвропейських країн із залученням Німеччини. Як перший крок щодо цього пропонувалась адресована Франції німецька ініціатива, орієнтована на часткову ревізію Версальського договору методом розробки і укладання нового «пакту безпеки» у Європі. Провідну роль у підготовці цієї дипломатичної акції відіграв британський посол в Берліні лорд Е.-В. д'Арбенон, що встановив тісний контакт зі Штреземаном. З ініціативи д'Арбенона правовий відділ німецького МЗС розробив текст секретного «меморандуму», який в лютому 1925 р. німецьке посольство у Парижі передало Ерріо. Пропозиції «меморандуму» зводились до укладання багатостороннього (за участю Англії, Франції, Італії, Німеччини) пакту, який би гарантував «територіальний статус-кво на Рейні» за умов виведення звідти французьких військових контингентів і перспективи ревізії методом «арбітражу» німецьких східних кордонів.

У ході попередніх англо-франко-німецьких переговорів Бріан домігся того, що «пакт безпеки» мав укладатися в межах Версальської договірної системи, але разом з тим вимушений був прийняти вимоги на ліквідацію французького військового контролю над Рейнською зоною і «арбітражне» врегулювання можливих німецько-чехословацьких і німецько-польських територіальних суперечок. Німеччина, що поривалася до безконтрольної ревізії східних кордонів, не була задоволена рівнем французьких поступок, однак погодилася на них під тиском Великої Британії як ініціатора переговорного процесу. Неабияку роль у цьому плані відіграли й США, які, хоча й неофіційно, впливали на позиції Франції та Німеччини.

Угоди, досягнуті внаслідок переговорів, були парафіновані (тобто скріплені ініціалами міністрів закордонних справ) на конференції в Локарно (Швейцарія) 5-16 жовтня 1925 р. Головним серед них був Рейнський гарантійний пакт між Німеччиною, Бельгією, Францією Великобританією і Італією. Його учасники зобов'язувались гарантувати збереження територіального статусу-кво відповідно до Версальського договору, включаючи недоторканність кордонів Німеччини на Заході і демілітаризацію Рейнської області. Спірні питання мали врегульовуватись через арбітражні угоди, які Німеччина укладала з Францією і Бельгією. Франція, у свою чергу, підписала договори з Польщею і Чехословаччиною, які базувалися на зобов'язаннях надати їм допомогу на випадок нападу на них Німеччини. Водночас ці дії ставились в залежність не від двосторонніх угод, а від рішень Ліги Націй, тобто від позиції інших країн, і насамперед Великої Британії. Східні кордони Німеччини гарантуванню не підлягали. Франції довелося відмовитись від цієї вимоги під тиском Англії і США. Між Німеччиною, з одного боку, і Польщею та Чехословаччиною, з другого, були підписані лише арбітражні угоди.

Так, Локарнська конференція утворювала систему безпеки провідних західних держав, засновану не на домовленостях щодо військово-політичних союзів (французькі «тилові союзи» втрачали свою силу), а на гарантійних і арбітражних угодах. Це послабляло позиції Франції. Водночас у Лондоні це вважалось великим досягненням, оскільки саме Велика Британія ставала головним арбітром міждержавних відносин у Західній Європі. Іншою країною, що здобувала переваги, була Німеччина, яка отримувала де-юре статус рівноправності серед інших західноєвропейських держав. Незабаром з Німеччини була відкликана міжсоюзницька комісія і фактично знято військовий контроль. За рішенням Ради Ліги Націй із Саарської області виводились французькі війська. Це було першим суттєвим кроком у напрямку ревізії Версальського договору.

Дата добавления: 2015-05-07