Судостроительная сталь 8 страница

У листопаді 1983 р. почалося розміщення нових американських ракет у Західній Європі. Радянські представники залишили стіл переговорів у Женеві. В НДР і Чехословаччині з'явилися нові радянські ядерні ракети. Все це впливало на мислення американського Президента. В результаті у 1984 р. Р. Рейган жодного разу не повторив свою характеристику СРСР як «імперії зла» і взагалі згорнув риторику. Поступово почалися контакти на вищому рівні між Заходом і Сходом. Високі представники Заходу приїздили до Москви у зв'язку з траурними церемоніями з приводу смерті Л. Брежнєва, Ю. Андропова, К. Черненка у 1982, 1984 і 1985 роках. Прем'єр-міністр Великої Британії М. Тетчер здійснила офіційний візит до Угорщини у 1984 р. Того ж року Лондон відвідала делегація Верховної Ради СРСР на чолі з тодішнім секретарем ЦК КПРС М. Горбачовим, який мав бесіду з М. Тетчер.

Крига «холодної війни» почала скресати.

Питання: Силові акції на міжнародній арені другої половини 1970 – першої половини 1980-х рр..

Однією з перших силових акцій, яка хронологічно відбулася після радянського вторгнення в Афганістан, стала «непроголошена» війна між Великою Британією і Аргенти­ною через Фолклендські (Мальвінські) острови. Між іншим, це була перша після 1945 р. війна між країнами, що належали до системи західних союзів: Аргентина —до «Договору Ріо», Велика Британія —до пов'язаного з «Договором Ріо» НАТО; в обох союзах керували США. США у цьому конфлікті підтримали Велику Британію попри надії аргентинських генералів. А СРСР, згідно з повідомленнями, допомагав цим генералам інформацією про просування британського флоту, хоча перед тим таврував їх за антикомунізм. Логіка «холодної війни» перемогла «класову солідарність».

Протистояння двох наддержав відчувалось і на Близькому Сході. СРСР підтримував арабські країни та палестинців проти Ізраїлю, США виступали на боці Ізраїлю. В Лівані ще з середини 70-х років тривала громадянська війна, в основ­ному між ліванцями-християнами (маронітами) та ліван­цями-мусульманами, в тому числі палестинцями, які пере­селилися у Ліван. Уряд М. Бегіна у червні 1982 р. вирішив окупувати Бейрут, щоб позбутися баз антиізраїльської бо­ротьби, особливо не втручаючись у громадянську війну, але симпатизуючи виступам проти палестинців. 14 вересня 1982 р. загоном ліванських християн були розгромлені табори біженців-палестинців Сабра і Шатіла, загинули жінки, діти, старі люди. Це було помстою за загибель в результаті терористичного акту незадовго до цього обраного президента-мароніта Б. Жмаеля. Ізраїльські військові байдуже спосте­рігали за різаниною у таборах. Пізніше Р. Рейган вирішив безпосередньо втрутитися у ліванські сцрави, щоб змусити палестинські загони залишити Ліван. У складі багато­національних сил (разом із Великою Британією, Францією, Італією) в Бейруті розмістилися американські морські піхотинці. 23 жовтня 1983 р. в розташуванні американського з'єднання пролунав вибух. Загинув 241 американець. Через рік Рейган відкликав загін, разом з ним Бейрут залишили і інші, а до цього штаб палестинців був переведений в Туніс.

У 1979 р. на невеликому острові Гренада в Карибському морі, що входив до Британської Співдружності, було вста­новлено режим, котрий характеризував себе як марксист­ський. Його керівник М. Бішоп відвідав СРСР, КНР, уста­новив близькі відносини з Кубою. Кубинські будівельники почали прокладати на Гренаді злітну смугу, щоб острів міг приймати сучасні літаки з туристами. Але у США це дістало іншу оцінку: «нова Куба», «будівництво аеродрому для ра­дянських стратегічних бомбардувальників» і т. п. Тим часом у керівництві Гренади розпочались чвари: Бішоп був убитий, його місце зайняв інший «марксист». Президент США знай­шов ситуацію зручною для силового втручання під приводом захисту американських студентів, які навчалися на острові. Збройній акції25 жовтня 1983 р. було надано вигляду «інтер­національної», тобто, крім американських піхотинців і суден ВМФ, у ній взяли участь символічні з'єднання з Ямайки, Барбадосу, інших членів Організації східнокарибських дер­жав. А з британською королевою — главою Співдружності — США навіть не проконсультувалися, хоча губернатором Гре­нади залишався британський чиновник. Гренада була «звільнена», кілька десятків кубинців, гренадців та амери­канців стали жертвами цієї акції.

Паралельно з цим адміністрація США розгорнула широку кампанію озброєння антиурядових заколотників у Нікарагуа, організувавши сумнівні операції з продажем зброї Ірану і фінансуванням на ці кошти так званих «контрас» у Нікарагуа. Учасників операції «Іран-контрас» засудили, але адміністра­ції вдалося уникнути відповідальності.

Силові дії були вжиті у 80-ті роки й проти Лівії, яка була однією з найбільш антиізраїльських арабських країн. її ліде­ра — М. Каддафі — Рейган вважав своїм персональним ворогом. Отож американські літаки почали патрулювати поблизу лівійського узбережжя і 18 серпня 1981 р. збили два лівійські винищувачі. В березні 1986 р. в затоці Сидра, яка була проголошена Лівією її територіальними водами, флот США почав маневри, в яких взяли участь три авіаносці. Під час маневрів американці знищили лівійську радіолокаційну станцію і потопили два патрульні катери.

14 квітня 1986 р. у відповідь на вибух у дискотеці «Ла Бель» у Західному Берліні, у чому звинуватили лівійців, близько 20 бомбардувальників США, що вилетіли з авіабаз у Великій Британії (за згоди М. Тетчер), бомбили столицю Лівії Триполі і порт Бенгазі. Бомби влучили у будинок, де жив М. Каддафі, загинули або були поранені його родичі. Лівія відповідала на це силовими акціями проти громадян США.

Не відставала від США та Великої Британії в ці роки і Франція. Двічі — у 1984 і 1986 роках — вона вводила свої війська у Чад, де розгорнулася громадянська війна з участю Лівії, щоб підтримати одну з сторін у конфлікті.

У 1981 р. силове втручання у справи Польщі ледве не здійснивРадянський Союз. Попереджуючи «повторення че­хословацьких подій 1968 р.», прагнучи придушити широкий антиурядовий рух на чолі з новою профспілкою «Солідар­ність» та її лідером Л. Валенсою, польський керівник генерал В. Ярузельський запровадив «воєнний стан», який ненадовго стримав опозицію у Польщі, котрій Захід надавав чималу матеріальну й політичну допомогу.

Отже, силові акції 80-х років цілком відповідали духові поновленої «холодної війни». Нова «холодна війна» не знаходила підтримки у світі. Люди чимдалі глибше усвідомлювали, що вона може пере­рости у війну гарячу, а локальні конфлікти — у всеохоплюючі.

Питання: Криза зовнішньої політики СРСР першої половини 1980-х років.

У грудні 1979 p. радянські війська вторгнулися до Афганістану. Лише загроза ядерного знищення планети втримала Захід від лобового воєнного зіткнення з СРСР. Проте засоби "холодної війни" були включені на повні оберти. Масова гонка озброєнь, що знову розгорнулася, була не на користь СРСР. Навіть применшене радянською статистикою співвідношення економічних потенціалів країн НАТО і ОВД становило 2,5:1. Проти Радянського Союзу та Його брежнєвського керівництва об'єдналися матеріальні й ідеологічні ресурси всього капіталістичного світу. Навіть дехто із лідерів соціалістичних країн (Й. Броз Тіто, Н. Чаушеску) відкрито заявили про свою незгоду з політикою радянського керівництва. СРСР опинився фактично в зовнішньополітичній ізоляції.

Вступ до Афганістану радянських військ, які мали захищати "здобутки" Квітневої революції, Заходом був сприйнятий вкрай негативно, тим більше, що тривалий час Середній Схід розглядався обома сторонами як район "хисткої рівноваги", порушувати яку ніхто не наважувався. На Заході заговорили про можливість використання ядерної зброї на випадок прориву радянських військ до теплих вод Перської затоки. Парадоксально, але стратегічні плани СРСР на Близькому та Середньому Сході переплелися з банальними суб'єктивними мотивами, що не мали нічого спільного з великою політикою. Брежнєв прагнув помститися новому прем'єр-міністрові Афганістану X. Аміну за вбивство його попередника Н. М. Та-ракі, якого радянський лідер добре знав і підтримував, а міністрові оборони Д. Устинову кортіло спробувати в дії досягнення воєнно-стратегічного паритету. Агресія СРСР в Афганістані всіляко замовчувалася радянськими органами масової інформації, а якщо й подавалася, то у вигляді "гуманної акції-протидії американському та світовому імперіалізмові". Водночас розгорнулася нова грандіозна кампанія пропаганди миролюбної політики СРСР. У Європі відбувалася мобілізація прихильників антиракетного руху, щоб не допустити розміщення там американських ракет, націлених на СРСР. У котрий раз уже виникла своєрідна невідповідність між декларативними заявами про мир і безпеку та конкретними діями, які руйнували цей мир та безпеку. Знову уже в котрий раз класові інтереси взяли гору над здоровим глуздом.

Посилилось і військове протистояння. Після того як Радянський Союз розмістив у європейській частині своєї території ракети СС-20 (РСМД-10), НАТО 12 грудня 1979 р. прийняло "подвійне" рішення: або Радянський Союз прийме "нульовий варіант", тобто демонтує свої ракети середнього радіуса дії, націлені на Західну Європу, або там будуть розміщені американські ракети такого ж класу, націлені на СРСР. Та радянське керівництво не прислухалося до цих пропозицій. А міністр закордонних справ СРСР А. Громико навіть звинуватив Захід у нагнітанні міжнародної напруженості. Нормалізації радянсько-американських стосунків завадила та ж сама політика проштовхування соціалізму і відповідно протидія цій політиці з боку Заходу.

Возначений період продовжувалося закріплення принципів, що використовувалися в міждержавних відносинах країн "соціалістичної співдружності". Була узаконена і піднесена до рангу "закономірності" соціалістичної революції та будівництва соціалізму "доктрина Брежнєва". Досягнення згуртованості та одностайності східноєвропейських соціалістичних країн і надалі залишалося основною турботою СРСР. Проте слухняність "молодших братів" та їхня орієнтація на "старшого брата" ставали дедалі проблематичнішими. Це засвідчили, зокрема, глибока криза в польському суспільстві, що розпочалася в 1980 р. масовим виступом проти тоталітаризму, і пов'язане з нею перетасування партійно-державних кадрів у вищому ешелоні влади, а також незгода керівництва деяких соціалістичних країн з ракетною політикою та афганською війною СРСР.

Соціалістична система продовжувала працювати за старою схемою економічного співробітництва. Спільні гігантські будови мали символізувати дружбу "братніх" країн. Спільними зусиллями у 1978 р. введено в дію газопровід "Союз", зводилися Усть-Ілімський целюлозний комбінат, гірничозбагачуваль-ний комбінат Ерденет у Монголії, нікелеві підприємства на Кубі, атомні електростанції в Болгарії, НДР, Чехословаччині. Здебільшого це були сировинні або енергетичні підприємства. В економічному співробітництві країн РЕВ продовжували панувати розподільчі принципи й особливо ідеологія. Так, кубинський цукор країни РЕВ купляли утричі дорожче, аніж він коштував на світовому ринкові, а Радянський Союз продавав Кубі нафту набагато дешевше світових цін. Виробництво в більшості випадків характеризувалося випуском неякісної, неконкурентоспроможної за світовими стандартами продукції.

Готова продукція реалізувалася майже виключно на ринках РЕВ. На Захід ішла в основному сировина, що оберталося великими матеріальними втратами для країн РЕВ. Як наслідок розрив в економічному розвитку між соціалістичними і капіталістичними країнами Європи збільшувався.

У першій половині 80-х років економічне становище східноєвропейських країн погіршилося, що було закономірним наслідком відставання, спричиненого відсутністю надійних господарських контактів зі світом, системою екстенсивного розвитку, неспроможністю соціалістичного економічного укладу, основаного на примусі, використати досягнення НТР.

У сфері зовнішньої політики соціалістична співдружність продовжувала висувати популістські плани безпеки та миру. Так, 28 червня 1983 р. Політичний консультативний комітет ОВД оприлюднив проект договору про незастосування сили між НАТО і ОВД. Однак за умов ажіотажу навколо націлень та перенацілень бойових ракет це, крім гіркої іронії, нічого більше викликати не могло. Висувалися й інші декларативні документи, знову ж таки розраховані на закріплення у психології радянських людей іміджу миролюбця за Радянським Союзом. Але чи можна було реалізувати такі декларації за тих умов? Адже гонка озброєнь продовжувалася, по обидва боки берлінської стіни розміщувалися ракети, війна в Афганістані не припинялася.

Питання: Відмова СРСР від «доктрини Брежнєва» та її наслідки для міжнародних відносин.

У листопаді 1982 р. відбулася змі­на вищого політичного керів­ництва СРСР, пов'язана зі смер­тю Леоніда Брежнєва. Однак у країні власне нічого суттєво не змінилося, оскільки його місце на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС зайняв представник тієї ж «команди старців» з Полпбгоро ЦК партії Юрій Андропов. Розпочаті ним заходи щодо «наведення порздку і дисципліни» в країні й кілька тучних судових справ проти представників корумпованого оточення покійного Брежнєва були чисто косметичними і мали швидше цропатандис'гський характер в умовах дедалі глибшої економічної та політичної криза

Не відбулося практично жодних позитивних змін і в зовнішній політиці Радянського Союзу. Стосунки зі США про­довжували погіршуватися, досягаючи іноді критичних позначок, як, наприклад, у вересні 1983 р., коли над островом Сахалін було збито лайнер корейської цивільної авіації з 269 пасажирами на борту, помилково прийнятий за ворожий розвідувальний літак. Не відбулося жодного прогресу ні в афганському питанні, ні в питанні щодо «євроракет», ні в інших вузлових проблемах радянсько-американських стосунків. Дійшло до того, що Президент США Рейган оголосив свого роду хрес­товий похід проти СРСР, назвавши його «імперією зла». Найбільше ж ускладнило обстановку проголошення Спо­лученими Штатами плану створення «космічного щита» — орбітальної антиракетної системи, здатної блокувати най-смертоноснішу зброю. Для Москви це віщувало або кінець «стратегічної рівноваги», або початок нової, тепер уже геть фантастичної для тодішньої економіки фази гонки озброєнь.

Сподівання на краще постали, коли посаду Генерального секретаря ЦК КПРС нарешті посів відносно молодий (54 роки) енергійний Михайло Горбачов, який одразу ж проявив себе як реформатор. Вищі ешелони політичного керівництва країни стали поступово заповню­вати, на зміну попереднім перестарілим консерваторам, пар­тійні лідери нового покоління, які називали себе «дітьми XX з'їзду» (прихильниками традицій хрущовського антисталін­ського партійного з'їзду 1956 р.). У зв'язку з цим М. Горбачов закликав усіх політиків відмовитися від традиційних поглядів на війну як на продов­ження політики іншими засобами, тому що в сучасній ядерній війні вже не буде переможців. А отже, в міжнародних стосунках необхідно відмовитися від самого образу ворога, оскільки в сучасному світі, як в одному кораблі, «навіть противники змушені разом шукати шлях до спільної безпеки». Зіткнення ідей та інтересів мають знаходити свій вихід у мирному зма­ганні, що передбачає за певних обставин і співробітництво. У такому контексті ідея перебудови, висунута радянським політичним лідером, стосувалася зовнішньої політики не лише СРСР, а й усього світу. «Перемогти повинні всі, інакше всі програють», — писав М. Горбачов у своїй книзі «Перебудова й нове політичне мислення для СРСР і всього світу», що була перекладена різними мовами й покликана роз'яснити міжнародному співтовариству суть реформи внутрішньої й зовнішньої політики Радянського Союзу. У руслі концепції «нового мислення» керівництво СРСР висунуло завдання докорінно переглянути традиційні радян­ські погляди на зовнішню політику. Йшлося про те, що у цій сфері на зміну принципам ідеологічної нетерпимості й класової боротьби мали прийти інтереси виживання людства перед загро­зою глобальних катастроф. Мирне співіснування країн з різним соціально-політичним устроєм мало розумітися вже не як специфічна форма класової боротьби, а як політика взаємних компромісів, зіставлення своїх позицій з позиціями інших, координація й об'єднання зусиль у вирішенні глобальних проб­лем. Щодо Європи М. Горбачов пропонував будувати всі сто­сунки між державами цього континенту, виходячи з ідеї про «спільний дім», і ставив завдання подолання розколу на дві частини, що склався тут історично. У зв'язку з цим він заявляв про готовність СРСР переглянути свої взаємовід­носини з соціалістичними країнами Східної Європи в бік забезпечення рівноправних стосунків, котрі б виключали не лише утиски з боку Радянського Союзу, а й односторонню радянську гегемонію. Принципове значення в цьому плані мала відмова СРСР від «доктрини Брежнєва», що виправдо­вувала пряме, в тому числі військове, втручання у справи країн, котрі входили до сфери радянського впливу. Після часткових виборів у Польщі в червні 1989 р., у результаті яких правляча робітнича партія була позбавлена монополії на владу, лідери ряду ортодоксальних комуністичних режимів стали пропонувати силою повернути ПОРП керівну роль у Польщі. Виступ М. Горбачова в Раді Європи 6 липня 1989 р. остаточно підвів риску під цими спорами. «Будь-яке втручання у внутрішні справи, — заявив він, — будь-які спроби обмежити суверенітет держав — як друзів і союзників, так і кого б то не було — недопустимі».

Формулюючи завдання радянської зовнішньої політики щодо країн Азії й Азійсько-Тихоокеанськото регіону, радян­ський лідер докоряв Міністерству закордонних справ у «над­мірній заамериканізованосгі», зазначивши, що хороші сто­сунки з країнами АТР «не менш важливі для нас, ніж сто­сунки зі Сполученими Штатами», хоч «ніхто й не думає заперечувати головну роль, що належить США».

У сфері дипломатії М. Горбачов акцентував увагу на необхідності більшої відкритості й відмови від політичної заангажованості. Метою переговорів, наголошував він, має бути досягнення угоди на умовах взаємної поваги інтересів і поглядів одне одного.

Щодо розвитку взаємин держав у гуманітарній сфері лідер СРСР підкреслював необхідність рішучого повороту в бік реального дотримання прав людини, заявляючи про недо­пустимість надалі брати це поняття в лапки.

Такі заяви нового радянського керівництва розтоплювали кригу недовіри до СРСР з боку його близьких і далеких сусідів та створювали сприятливіший клімат для практич­ної дипломатії й подолання міжнародної ізоляції, пов'язаної з військовим вторгненням Радянського Союзу в Афганістан.

3.2.1 Общие требования.

3.2.1.1 Требования настоящей главы распростра­няются на свариваемую горячекатаную листовую, полосовую, профильную и сортовую сталь нормаль­ной и повышенной прочности, предназначенную для изготовления судовых конструкций и деталей, подлежащих освидетельствованию Регистром при изготовлении.

Судостроительная сталь условно делится на сталь нормальной прочности (с минимальным пределом текучести 235 МПа) и сталь повышенной прочности (трех уровней прочности, с минимальным пределом текучести 315, 355 и 390 МПа, соответственно). В 3.13 приводятся требования к стали высокой прочности (с минимальным пределом текучести 420 МПа и выше).

В зависимости от требуемых значений и условий выполнения испытаний на ударный изгиб сталь под­разделяется на категории, как указано в табл. 3.2.2-1 (для стали нормальной прочности), табл. 3.2.2-2, 3.2.3 и 3.5.2.3 (для стали повышенной прочности). В табл. 3.13.3-1 приводятся соответствующие сведения для стали высокой прочности.

Требования настоящей главы, в зависимости от толщины проката, распространяются на сталь следующих видов:

листовую и полосовую сталь всех категорий толщиной до 100 мм включительно;

профильную и сортовую сталь всех категорий, равную и менее 50 мм.

Требования к стальному прокату большей, чем указано, толщины могут отличаться от приведенных, но должны быть рассмотрены в каждом отдельном случае и согласованы Регистром.

Сталь, не в полной мере отвечающая требова­ниям настоящей главы, отличающаяся по содержа­нию отдельных химических элементов, раскислению и микролегированию, а также по требуемому уровню механических свойств (например, промежуточный по сравнению с требуемым 3.2.3 уровень предела текучести и соответствующих других характерис­тик), может быть допущена Регистром после специального рассмотрения. Такая сталь должна иметь специальное обозначение, к символу кате­гории может добавляться индекс S.

3.2.1.2 Признание Регистром предприятий- изготовителей стального проката должно выпол­няться в соответствии с 1.3 для каждой из заявленных предприятием категории стали, вида полуфабриката и состояния поставки. При использовании на предприятии разных технологий производства стали одобрение материалов осуществляется для каждой из них в отдельности.

Свариваемость каждой категории стали и ее пригодность для гибки должны быть подтверждены изготовителем при первоначальном признании стального проката Регистром. Освидетельствование и испытания на предприятии-изготовителе во время его признания Регистром проводятся в соответствии с согласованной Регистром программой (схемой).

Если сталь предназначена для сварки на погонных энергиях свыше 50 кДж/см, признание осуществляется по схеме, приведенной в 2.2.2 Правил технического наблюдения за постройкой судов и изготовлением материалов и изделий для судов.

3.2.1.3 Ответственность изготовителя, опреде­ляемая его спецификацией, гарантирует использова­ние необходимых технологических процессов производства, систем и методов контроля. Если системой контроля отмечены случаи снижения качества продукции, изготовитель должен их идентифицировать и принять необходимые меры для их предотвращения. Отчет о выполненных исследованиях и соответствующих мероприятиях должен предоставляться представителю Регистра. Продукция, на которой были отмечены упомянутые выше отклонения, может быть допущена к примене­нию по назначению при положительных результатах испытаний. Для восстановления доверия к уровню качества продукции и стабильности получаемых результатов объем проб и частота испытаний могут быть увеличены по усмотрению Регистра.

Дата добавления: 2015-05-07