Судостроительная сталь 5 страница

Радянсько-німецький договір мав величезні наслідки.

1. Він зірвав на певний час спроби західних держав зіштовхнути між собою Німеччину й Радянський Союз, проте об'єктивно сприяв Німеччині в розв'язанні нової агресії в Європі.

2. Договір відвернув напад Японії на СРСР і війну Радянського Союзу на два фронти. Японський уряд К. Хіра-нуми, який готувався до спільної японо-німецької війни проти СРСР, після укладення договору Молотова—Ріббентропа запитав перемир'я на Халхін-Голі, а сам на знак протесту проти рішення Гітлера пішов у відставку

3. Не тільки Японія, а й інші союзники Німеччини були незадоволені її договором з СРСР. Італія висловила «глибоке почуття образи», Іспанія заявила про нейтралітет. «Антикомінтернівський пакт» не спрацював, єдність блоку агресорів у той час була підірвана.

4. Договір Молотова—Ріббентропа (пізніше дехто на Заході називав його «пактом Сталіна—Гітлера») був вимушеним кроком, який дав можливість Радянському Союзу відтягнути війну проти себе майже на два роки, зміцнити свою обороноздатність.

Таємний протокол до договору, що торкався інтересів і територіальної цілісності інших держав, з якими СРСР мав угоди про ненапад, означав відступ від декларованих Радянським Союзом принципів зовнішньої політики. Підписаний згодом, 28 вересня 1939 р., договір з Німеччиною про дружбу й кордони взагалі становив непрощенну помилку з боку Сталіна. Але в будь-якому разі розглядати ці документи слід з урахуванням конкретних реалій того часу.

Питання: Агресивні дії Німеччини, СРСР, Італії та їх вплив на міжнародні відносини 1931 – 1941 рр.

Німеччина.

Італо-німецька агресія проти Іспанії, політика «невтручання» західних країн, закон 1935 р. про нейтралітет, ухвалений у США, безкарність з боку Ліги Націй остаточно розв’язали руки нацистам. Німеччина перетворилася на найсильнішу європейську державу Разом із приєднаними територіями вона забезпечувала 15% світового промислового виробництва, випереджаючи Велику Британію та Францію. На початку 1939 р. Німеччина мала найсильнішу армію в Європі чисельністю 2, 75 млн вояків із 10 тис. гармат, 3, 2 тис. танків і понад 4 тис. літаків. Гітлерівська Німеччина була готова до початку нового світового конфлікту.

Після оформлення блоку агресивних держав розпочався новий етап агресії нацистської Німеччини. Гітлер вдався до перегляду кордонів з метою доручення до складу Німеччини всіх населених німцями регіонів. Першою жертвою відкритої агресії стала Австрія. У листопаді 1937 р. гітлерівське керінвицтво ухвалило рішення про форсоване підготування до її загарбання, ще у вересні 1937 р. Гітлер отримав згоду від Муссоліні на аншлюс Австрії. 11 березня 1938 р. за вказівкою Гітлера було підготовлено директиву про вторгнення німецьких військ до Австрії. Тоді ж було висунуто ультиматум Відню скасувати всенародне голосування та передати владу «фюрерові» австрійських фашистів Зейс-Інкварту. Відень умови виконав, тоді Зейс-Інкварт звернувся до Берліна з проханням про допомогу для встановлення в країні порядку та спокою. На наступний день ,12 березня 1938 р., 200 тис. німецьких військ вступили на територію Австрії. Австрія була включена до складу Третього Рейху. Наступною жертвою Німеччини стала Чехо-Словаччина. Використавши як привід «судетську проблему», А. Гітлер поставив перед чехословацьким президентом Е. Бенешом та державами - гарантами Чехо-Словаччини - Великою Британією й Францією категоричну вимогу передати Німеччині Судетську область. Вкотре він заявляв, що це - «остання» його територіальна претензія в Європі. Чехо-Словаччина, маючи боєздатну армію, готова була воювати, але Лондон і Париж змусили Прагу погодитися на німецькі умови, щоб «врятувати мир». 19 вересня англійський і французький посли вручили Е. Бенешу ультиматум з вимогою поступитися на користь Німеччини районами, де німці становили понад 50 % населення.

Не зважившися звернутися по допомогу до СРСР, президент Е. Бенеш під тиском Англії та Франції прийняв німецькі умови. У разі відмови, погрожували чехам і словакам з Лондона і Парижа, ЧСР буде ізольовано на міжнародній арені як призвідницю війни.

СРСР

У нових міжнародних умовах керівництво СРСР розпочало реалізацію радянсько-німецьких домовленостей серпня 1939 р. 17 вересня, після розгрому німцями польської армії й падіння польського уряду, Червона Армія початку Визвольний похід на Польщу, вступив у Західну Білорусь і Україну. В багатьох випадках місцеві жителі зустрічали червоноармійців хлібом-сіллю. Німецьке уряд і Уряд встановило демаркаційної лінії, що відбулася через польську столицю, залишаючи західні райони Варшави на німецькій стороні, а варшавське передмісті Прагу — на радянської. Після вступу Червоною Армією завезеними на територію Західної України та Західної Білорусі, німці, відповідно до секретним протоколом від 23 серпня, відвели свої війська захід з територій Західної України та Західної Білорусі. Напередодні переходу їх у Бресті, Гродно, Пінську й інших містах було проведено спільні радянсько-німецькі паради. Влітку 1940 р. внаслідок політичного тиску Румунія поступилася Радянському Союзі Бессарабію і Північну Буковину. 2 серпня 1940 р. було проголошено створення Молдавської ССР, до якої ввійшли Бессарабія і виділена зі складу України Радянська Молдова. Північну Буковину стала Чернівецькій областю Українською РСР.

Стосунки між Фінляндією, що отримала незалежність результаті розпаду Російської імперії, та Радянським Союзом розвивалися непросто. 1932-го р. СРСР і Фінляндія уклали пакт про ненапад, подовжений в 1934 р. на 10 років. Гельсінкі не дуже переймалися депортацією карелів в 1935 р, закриттямфинноязичних видань і шкіл у Радянської Карелії. Натомість націоналістичні угруповання Фінляндії висували претензії на територію. У 1938 р. СРСР з секретним каналам запропонував фінам переговори з метою зміцнення взаємну безпеку, але переговори закінчилися безрезультатно.

У кордону Фінляндією почалося зосередження радянських військ. 26 листопада 1939 р. у районі селища Майніла у навчальних стрільбах загинули було поранено кілька радянських воїнів. Радянська сторона, використовуючи цей інцидент, звинуватила Фінляндію в агресії і зажадала відвести війська на 20-25 км від Ленінграда. Відмова фінського уряду послужив приводом СРСР в односторонньому порядку денонсувати 28 листопада 1939 р. договір Фінляндією про ненапад від 1932 р. Вранці 30 листопада війська Ленінградського військового округу вторглися територію Фінляндії. Наступного дня в селищіТериоки було сформовано «народне уряд» Фінляндської Демократичної Республіки (ФДР) на чолі з Про. У.Куусиненом. Попри те що, що радянські військ у початку грудня 1939 р. зуміли вийти до сильно укріпленої «лінії Маннергейма», прорвати її вони не змогли. Тільки після майже двомісячної ретельної підготовки військ Північно-Західного фронту під керівництвом командарма 1 рангу С.К. Тимошенко вони зломили завзяте опір фінської армії й вийшли підступитися доВиборгу. 12 березня 1940 р. було підписано радянсько-фінський мирний договір, яким кордон на Карельському перешийку була відсунута від Ленінграда на 120- 130 кілометрів. До СРСР відійшли кілька островів в Фінській затоці, фінська частина півострова Середній і Рибачий у Баренцовому море, а оренду терміном на 30 років передавався півострів Ханко.

Ця війна була популярна серед совєтського люду, оскільки носила яскраво виражений загарбницький характер. Відомий поет О.Т. Твардовський назвав її «війною незнаменитої». Втрати радянських Збройних сил становлять майже 126,9 тис. вбитими, зниклими безвісти, мертвими від ран й хвороб, і навіть 248 тис. пораненими,контуженими і обмороженими. Фінляндія втратила 48,2 тис. вояків убитими

Італія

Б. Муссоліні обіцяв італійцям, що під його керівництвом Італія посяде гідне її величної історії місце в Європі, стане великою й шанованою країною, якою разом з тим й остерігалися б інші країни. Перші десять років фашистського правління Італія не виявляла експансіоністських намірів. Перший серйозний інцидент стався наприкінці серпня 1923 р. з Грецією, коли на грецько-албанському кордоні невідомими греками було вбито чотирьох високопоставлених італійських вояків. Італія пред'явила Греції ультиматум з вимогою виплатити компенсацію в розмірі 50 млн лір, і коли Греція відхилила італійські домагання, Б. Муссоліні захопив грецький острів Корфу. Питання розглядалося в Лізі Націй, завдяки чому вдалося досягти компромісу: Греція виплатила суму, на якій наполягала Італія, а Італія вивела свої війська з Корфу. У загальних рисах засади фашистської зовнішньої політики були сформульовані до 1925 р. й полягали у створенні могутньої Італійської імперії й перетворенні всього континенту на потужний фашистський блок.

Зоною своїх виняткових інтересів Італія проголосила ряд регіонів світу. У 1924 р. Італія підписала з Югославією договір, за яким остаточно приєднала до себе о. Ф'юме; наступного року було проголошено про приєднання до Італії Албанії. Колоніальна політика Італії включала в себе, з одного боку, постійні вимоги до Ліги Націй визнати за Римом права на колоніальні мандати, а з іншого - активне освоєння африканських колоній (Сомалі, Ефіопія, Лівія, Еритрея) заселенням їх італійцями. В інших колоніях, на які Італія не могла реально претендувати, наприклад у Ємені та Марокко, вона постійно перешкоджала Великій Британії й Франції. У Східному Середземномор'ї Б. Муссоліні підтримував антидемократичні сили в Єгипті й антифранцузьких повстанців у Сирії та в Лівані.

Італія одночасно успішно діяла на дипломатичному фронті. Б. Муссоліні співчутливо ставився до країн, обділених Версальським договором, зокрема до Німеччини. Проте Італія, зберігаючи вірність Великій Британії й Франції, до пори до часу займала досить незалежну позицію, претендуючи на роль третейського судці між західними демократіями і Німеччиною. Б. Муссоліні не міг вибачити французам того, що свого часу вони торпедували італійські домагання рівноправності у військових флотах із великими державами.
Важливим дипломатичним успіхом Б. Муссоліні було встановлення в 1924 р. дипломатичних відносин з Радянським Союзом. Щоправда, він був розлючений тим, що Італії не вдалося стати першою країною західного світу, яка визнала СРСР -на кілька днів її випередила Велика Британія.

У 1933 р. Італія запропонувала Великій Британії, Франції та Німеччині підписати «пакт 4-х», який передбачав за посередництва Італії та Англії примирення Франції і Німеччини. Проте з посиленням намагання А. Гітлера розрубати «версальський вузол», Італія стала займати щодо Німеччини більш насторожену позицію, остерігаючись, що німецькі апетити можуть бути настільки великими, що Італії взагалі нічого не дістанеться. Б. Муссоліні розглядав плани створення міцної антинімецької коаліції з Лондоном і Парижем та невдовзі віддав перевагу союзу з Німеччиною та Японією.

З 1934 р. Італія розпочала приготування до агресії проти Абіссінії (Ефіопії) - єдиної на континенті незалежної держави. Публічно перелічивши «91 приклад ефіопської агресії проти Італії» й зосередивши у Східній Африці найчисленнішу в історії колоніальних воєн 500-тисячну армію, Б. Муссоліні 2 жовтня 1935 р. розпочав війну проти Ефіопії. До Ліги Націй він направив повідомлення, що Італія стала жертвою ефіопської агресії, але в це ніхто не повірив - усі 56 країн - членів Ліги проголосували за визнання агресором Італії.
Європейці були шоковані, а Ліга Націй наклала заборону на поставки до Італії військових матеріалів і озброєння. Щоправда, через невключення до переліку нафти, такі заходи Ліги не могли спинити війни. Крім того, для Англії та Франції дружба з Італією була важливішою і за долю Ефіопії, і за саму Лігу Націй. Поведінка під час війни міністрів закордонних справ, відповідно британського - Самуеля Ґора і французького - П'єра Лаваля, була свідченням тому.

Війна виявила слабкість італійської армії. Зустрівши рішучий опір місцевих племен, вона застосувала заборонений міжнародним правом отруйний газ, але ціною великих втрат спромоглася лише на початку травня наступного року здобути столицю країни Аддис-Абебу. Ефіопія капітулювала, а її імператор Гайле Селласіє подався у вигнання. При цьому більшість території Ефіопії залишалася незавойованою.

Питання: Німецько-польська війна як початок другої світової війни.

В історичній науці відома під назвами Вторгнення в Польщу 1939 року, Німецько-польська війна 1939 року. У польській історіографії отримала назви Вереснева кампанія (пол. Kampania wrześniowa) та Оборонна війна 1939 року (пол. Wojna obronna 1939 roku).

Військова операція проти Польщі була розпочата Німеччиною та Словаччиною 1 вересня 1939 року. У відповідь Велика Британія і Франція, згідно з попередніми домовленостями з польським урядом, 3 вересня 1939 року оголосили війну Німеччині, що ознаменувало початок Другої світової війни. 17 вересня у конфлікт втрутився Радянський Союз і окупував східні області Польщі.

Результатом кампанії став розгром польських збройних сил, евакуація польського уряду і залишків його армії за кордон. Відповідно до секретного доповнення до Договору про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом територія Польщі була поділена між Третім Рейхом та СРСР, а також Словаччиною і Литвою. Остання не приймала безпосередньої участі у війні, але 10 жовтня 1939 року підписала з СРСР Договір про взаємодопомогу, згідно з яким литовський уряд дав згоду на дислокацію на своїй території частин Червоної Армії та отримав від Радянського Союзу частину колишніх польських земель — Віленську область.

Причиною нападу був намір вождя Третього райху А.Гітлера завоювати «життєвий простір» для «арійської раси» в центрі та на сх. Європи, бажання створити стратегічно важливий плацдарм для нападу на СРСР. Щоб запобігти втручанню кер-ва СРСР у конфлікт, А.Гітлер домовився з Й.Сталіним про розподіл сфер впливу в Сх. Європі (див. Пакт Молотова-Ріббентропа 1939).

Напад Німеччини на Польщу почався 1 вересня 1939 о 4-й годині 45-й хвилині одночасними ударами авіації по аеродромах і вторгненнями танків та піхоти із 3-х сторін. Із пн., із Сх. Пруссії та Померанії наступали 3-тя і 4-та нім. армії, із зх. — 8-ма й 10-та армії, а з пд., через Словаччину, — 14-та армія, загалом — 1,6 млн солдатів і офіцерів, 2800 танків, 6 тис. гармат і мінометів, бл. 2 тис. літаків. Польща могла виставити 870 танків і танкеток, 4,3 тис. гармат і мінометів, 407 літаків і бл. 1 млн війська, але мобілізувати його вона не встигла.

У відповідь на напад Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 Велика Британія та Франція ультимативно зажадали від Німеччини негайно припинити агресію проти Польщі і протягом 48 годин залишити її територію. Не отримавши відповіді, вони оголосили Німеччині війну, хоча реальна військ. допомога Польщі не надавалася. 1 вересня 1939 вважається початком Другої світової війни.

Польс. армія виявилася технічно та оперативно-тактично неспроможною зупинити війська гітлерівців, які в 1-й пол. вересня 1939 захопили передмістя Варшави й більшість території Польщі. Незважаючи на героїзм польс. військ, нім. танк. угруповання паралізували їхній організований опір, після чого відбувалася ліквідація військ. підрозділів. 6 вересня 1939 польс. уряд переїхав до Любліна, прямуючи на Львів. Проте у зв’язку з ката- строфічним розвитком воєнних подій уряд і гол. військ. командування рушили до румун. кордону й стояли під Коломиєю.

17 вересня 1939 Червона армія вступила на територію Західної України та Зх. Білорусі, її підрозділи швидко просувалися на зх. Наступного дня польс. уряд і командування переїхали до Румунії, а звідти — до Франції. Гітлерівці Варшаву не штурмували, але нещадно обстрілювали артилерією й бомбардували з повітря. 27 вересня 1939 гарнізон Варшави капітулював. Бої з німцями тривали в Польщі до початку жовтня 1939. Втрати польс. армії — 66,3 тис. вбитими, 133,7 тис. пораненими, 420 тис. полоненими. Нім. втрати — 10,6 тис. вбитими, 30,3 тис. пораненими, 3,4 тис. пропалими безвісти.

Польські землі були поділені, в основному, між Німеччиною та Радянським Союзом. Положення нового кордону було закріплено радянсько-німецьким договором про кордон від 28 вересня 1939 року. Новий кордон в основному збігався з «лінією Керзона», що була рекомендована в 1919 році Паризькою мирною конференцією як східний кордон Польщі. Вона розмежовувала області компактного проживання поляків, з одного боку, українців і білорусів, з іншої.

Території на схід від річок Західний Буг і Сян були приєднані до Української РСР і Білоруської РСР. Це збільшило територію СРСР на 196 тис. км² (50,4% території Польщі), а населення — на 13 млн.

Німеччина розширила кордони Східної Прусії, перемістивши їх впритул до Варшави. Декретом Гітлера від 8 жовтня 1939 року Познанське, Поморське, Сілезьке, Лодзинське, частина Келецького та Варшавського воєводств(сумарним населенням близько 9,5 млн) були проголошені німецькими землями і приєднані до Третього Рейху.

Словаччина повернула Тешинську область, втрачену в 1938 році в результаті Мюнхенської угоди, а також приєднала спірні області, що відійшли до Польщі в 1920 році згідно з Версальським миром.

Литва, яка не приймала участі в бойових діях проти Польщі, отримала Віленській край та згідно з радянсько-німецькими домовленостями відійшла до сфери інтересів СРСР.

Стосовно залишкової польської держави, то німецьке керівництво не виключало її існування і останнє згадування про неї було 6 жовтня 1939 року під час виступу Гітлера в Рейхстазі. 12 жовтня вона була проголошена «генерал-губернаторством окупованих польських областей» під керуванням німецької влади, а через рік стала називатися «генерал-губернаторством германської імперії». Його столицею став Краків. Самостійна політика Польщі таким чином припинилася.

Питання: Експансія Японії 1931 – 1939 рр. проти Китаю та реагування Ліги Націй. Комісія Літтона.

У 1931 р. різко погіршилося економічне становище Японії: її промислове виробництво скоротилося на трети­ну, з'явилося понад 3 млн безробітних. Агресивні кола Японії бачили вихід тільки у війні в Кітгаї.

У ніч на 19 вересня 1931 р. біля Мукдена на залізниці пролунав вибух бомби. Це була провокація, привід для вступу японських військ у північно-східні міста Китаю — Мукден, Чанчунь, Гірин та ін. Почалася японська окупа­ція в Маньчжурії. Китай звернувся зі скаргою до Ради Ліги Націй, яка зажадала від Японії вивести свої війська з Китаю. Оскіль­ки японська інтервенція тривала. Рада Ліги Націй на про­хання Китаю вирішила 9 грудня 1931 р. відрядити на міс­це подій спеціальну комісію на чолі з лордом Літтоном. Поки комісія Літгона понад півроку добиралася до Ки­таю, японська агресія в Китаї поширювалася. Наприкін­ці 1931 —в січні 1932 рр. японські війська окупували Цицикар, Харбін, а потім усю Маньчжурію, захопили Шан­хай, бомбардували китайські міста. Західні держави морально осудили Японію, але не оголосили ніяких санкцій проти неї. Не натрапивши на опір великих держав (жодних санк­цій з боку Ліги Націй!), японське командування з допо­могою своїх китайських прихильників проголосило 9 бе­резня 1932 р. маріонеткову державу Маньчжоу-Го на чо­лі з імператором Пу 1, який прибрав собі ім'я Канте.

Нарешті комісія Літгона добралася до Китаю і в жовт­ні 1932 р. (майже через рік після призначення) опубліку­вала свою доповідь. Комісія в щлому осудила японську окупацію Маньчжурії, обвинуватила Японію в порушен­ні пакту Бріана—Келлога та Вашингтонського «договору 9-ти» (1922 р.) і закликала до «міжнародного співробіт­ництва» і «відкритих дверей» у Китаї. Радянському Союзу закидалася підтримка антияпонського руху в Китаї.

В грудні 1932 р. надзвичайна сесія Асамблеї Ліги На­цій заслухала представників Китаю та Японії. Лорд Сай-мон навіть підтримав Японію, після чого японський представник подякував йому за те, що той «за півгодини чітко сформулював позицію Японії, яку протягом 10днів вона намагалася висловити на Асамблеї». Асамблея пере­дала питання в «Комісію 19-ти» й підкомітети Ліги Націй. Тим часом японські війська спокійно просувалися до Пе­кіна й Внутрішньої Монголії.

В лютому 1933 р. Генеральна Асамблея Ліги Націй на­решті затвердила доповідь (Японія голосувала проти),осудивши Японію, але без жодних санкцій, і закликала «продовжувати переговори». Ліга Націй виявила своє ціл­ковите безсилля. Японська делегація лицемірно заявила, що «зусилля Японії щодо співробітництва з Лігою Націй досягли своєї межі» і що Японія не може залишатися чле­ном організації. 28 березня 1933 р. Японія вийшла з Ліги. Окупація Маньчжурії й демонстративний вихід Японії з Ліги Націй створили вогнище війни на Далекому Схо­ді. В той час понад 50 тис. японських солдатів перебува­ли в Китаї. В 1937 р. їх налічувалося вже понад 300 тис. 7 липня 1937р. японські агресори, спровокувавши інци­дент в 10 км від Пекіна, без оголошення війни вдерлися в Північний Китай і за короткий час захопили Пекін, Тянь­цзінь, Калган та ряд інших міст. Вони збиралися створи­ти на окупованих територіях п'яти північних китайських провінцій маріонеткові режими (щось на зразок Маньчжоу-Го, утвореного японцями в окупованій Мань­чжурії 1 березня 1932 р. на чолі з маріонетковим імпера­тором Пу 1). Через місяць японські війська висадилися бі­ля Шанхая, захопили його й попрямували на захід, здо­були Нанкін (тодішню столицю Китаю) та Ханькоу, захо­пили велику територію. Починаючи з 1939 р. й до 1944 р. Японія дещо припинила наступальні операції й організу­вала блокаду морського узбережжя Китаю, намагаючись перекрити шляхи постачання йому зброї.

СРСР, осудивши агресію Японії, вдався до конкретних заходів. 21 серпня 1937 р. він підписав з Китаєм договір про ненапад на 5 років і значно збільшив йому воєнні поставки, а також надав позики (в 1938 р. — на 100 млн дол., а в 1939 р.— на 150 млн). У червні 1939 р. в Москві між обома державами був підписаний торговельний договір, який пе­редбачав посилення радянської допомоги Китаю. Радян­ський Союз направляв у Китай літаки, танки, гармаш, боєприпаси, бензин і т. п. Радянські льоічики прикривали китайські міста від японської авіації, бомбардували японські військові об'єкти на Тайвані, їхні кораблі на річці Янцзи.

В той час японська вояччина здійснила воєнні провока­ції проти Радянського Союзу. В липні — серпні 1938 р. во­на атакувала радянський кордон у районі озера Хасан. Це не був звичайний прикордонний інцидент — японці вико­ристовували важку артилерію. Радянські війська розгроми­ли й відкинули агресорів з радянської території, втративши 263 чоловіки убитими. Було підписано перемир'я.

Проте японські мілітаристи на цьому не зупинилися. 11 травня 1939 р. вони вдерлися на територію Монголь­ської Народної Республіки в районі річки Халхін-Гол. Аг­ресор мав спочатку 38 тис., а на середину серпня 75 тис. чоловік, понад 500 гармат, 182 танки, до 350літаків. Японська вояччина розраховувала з боями захопиш не тільки Монголію, а й частину радянської території. Однак 20 серпня радянські та монгольські війська перейшли в рішучий наступ і за 10 днів закінчили оточення та роз­гром японських інтервентів. І це за день до початку дру­гої світової війни! Тут уперше розкрився талант полко­водця Г. К. Жукова. Можна тільки уявити собі, що було б, якби тоді Червона Армія не завдала поразки японським військам. Одночасно з нападом Німеччини на Польщу Японія могла б відкрити другий фронт проти Радянсько­го Союзу. Але 15 вересня 1939 р. Японія змушена була підписати з СРСР та МНР угоду про припинення воєнних дій з 16 вересня.

Питання: Німецька проблема у міжнародних відносинах 50-60-х років ХХ ст.

З самого початку було вирішено що німецька проблема розпочне своєї регулювання після союзників. СРСР сформулював свою позицію в документі “про долю Німеччини і про мирний договір з нею”. Після другої світової війни Німеччина була поділена спочатку на 3 потім на 4 сектори. І таким же чином і Берлін. СРСР наполягав на створення центрального німецького уряду, який би контролював всю територію не дивлячись на зони окупації. Але це не влаштовувало Західні країни. І тому в кожній зоні окупації було створено свою адміністрацію. Проблема: Яка сила (СРСР чи Захід) зможуть залишити свій вплив для того щоб об’єднати Німеччину під своїм контролем. І лише тоді, коли стало зрозуміла що ні одна із сторін не буде віддавати своїх позицій, розпочинаються сепаратні підходи до врегулювання проблеми. В грудні 46 року перший крок до створення двох німецьких сепаратних держав (об’єднання англоамериканської зони – “бізонія”). Мова йшла про так зване економічне об’єднання. бо на той час вплив СРСР з його плановою економікою в своїй окупаційній зоні був вищий. Щоб протистояти такій позиції і було створено дві зони. В березні 47 року на Московській сесії ради міністрів закордонних справ була обнародувана доповідь Гувера, де вперше прозвучала пропозиція про створення сепаратної західнонімецької держави. На протязі перших післявоєнних років ні про який німецький уряд мова не йшла.

В травні 47 року було підписано англо-американську угоду про реорганізацію двохзональних економічних органів. Через декілька місяців було зроблено ще один крок: розповсюдження плану Маршала на території Західної Німеччини. З цього періоду проходить швидкий зріст рівня життя на заході. Окрім цього на території західних окупаційних зону було створено Економічну раду. Але фактично вона була наділена парламентськими функціями. Окрім неї було створено виконавчий комітет з урядовими функціями, тобто виконавчий орган. І також 6 директоратів з функціями галузевих міністерств. Тобто розпочинається створення структури майбутньої сепаратної держави.

В листопаді – грудні 47 року – п’ята Лондонська сесія Ради МЗС. СРСР робить спробу проконтролювати цей процес і виступає з пропозицією створення загального уряду, підписати з цим урядом мирний договір, проект договору обговорити на мирній конференції держав антигітлерівської коаліції. Але рішення з боку Західних держав було незворотнє – рух на створення сепаратних держав. Розширюється повноваження економічної ради. Вона фактично отримала форму нижньої палати. Створюється верхня палата, так звана Рада Земель. Було створено фактичний уряд під назвою адміністративна рада. Створюється адміністративний суд і Центральний банк Земель. На цей час Франція погодилась включити свою зону окупації до майбутньої держави. Все було готове для проголошення сепаратної держави. В лютому 48 року проходить сепаратна Лондонська Нарада. В ній брали участь США, Великобританія, Франція, країни Бенілюксу. На цій нараді було принципово проголошення рішення про створення держав. Було рішення проголосити державу, створити конституцію але залишити окупаційний стан. Було прийнято остаточне рішення приєднати Саарський рудний басейн до Франції. Треба було провести таку акцію, яка б наочно продемонструвала план західних країн і перевірила реакцію СРСР.

В червні 48 року проходить сепаратна грошова реформа. На території Західної Німеччини вводиться нова західнонімецька марка. СРСР нічого зробити проти обігу нової марки не міг. Пізніше в червні німецька марка розповсюджується на західні сектори Берліну. СРСР дізнався про це за тиждень і друкує свої східні марки. Але це не вплинуло на хід подій. СРСР вводить блокаду західної частини Берліна. Були блоковані автошляхи, залізниці. Поставки починаються робити літаками (деякі дні 10 тис. тон щоденно). Спочатку СРСР був певен, що треба протриматись до осені. Але не пощастило і умови польоту були чудовими. Не було туманів. СРСР запропонував зняти західну марку, а СРСР зніме блокаду. Західні країни не погодилися. Тобто фактично блокада Берліну продовжувалась до 49 року. Більш того, західні німці були настільки перелякані, що після того, як припинили блокаду, то вони створили недоторканий запас. Фактично весною 48 року блокада була знята але демонстративно повітряний міст існував до жовтня 49 року. В червні 49 року США, Франція і Англія приймають рішення про створення централізованої окупаційної адміністрації, як перший крок до створення централізованої західнонімецької держави. Проходять вибори в Бундестаг. Вересень 49 року проголошується Федеративна Республіка Німеччини. (Книжка – “Припинення блокади збіглося в часі зі схваленням військовими губернаторами Основного закону Західної Німеччини, урочисто оприлюдненого 23 травня 1949 р. Ця дата вважається днем створення ФРН). СРСР нічого не залишалось як проголосити Німецьку Демократичну Республіку. СРСР передав НДР функції управління, залишивши тільки контрольну комісію. Всі внутрішні функції виконувалися НДР. 7 жовтня 1949 проголошено НДР, 15 жовтня між нею і СРСР встановлено дипломатичні відносини.

Розпочинається новий період в історії німецьких держав. Перш за все мова йшла про розпочату економічну інтеграцію. В травні 50-го року з’являється план Шумана – міністра закордонних справ Франції. Мова йшла про об’єднання зусиль провідних європейських країн у видобутку вугілля і сталі. 17 квітня 1951 було створено Європейське об’єднання вугілля і стаі, куди ввійшли Франція, Німеччина, Італія, країни Бенілюксу.

Дата добавления: 2015-05-07