Судостроительная сталь 4 страница

Свобода дій, яку набувала Німеччина в Західній Європі, мала, за підходами англо-франко-американської дипломатії, забезпечити міцність новоутвореного союзу, і насамперед щодо його антирадянських цілей. У той же час німецькі політичні кола, зацікавлені у збереженні вигід від розвитку торговельно-економічних зв'язків з СРСР як результату «раппальської політики», досить стримано сприймали подібні підходи. Характерно, що Німеччина на конференції в Локарно не взяла на себе запропоновані їй зобов'язання щодо санкцій на випадок їх застосування проти СРСР. У Гарантійному пакті було зафіксоване лише загальне положення статуту Ліги Націй про санкції, де ступінь залучення до них членів Ліги ставився в залежність від їх військового стану і географічного положення.

Це було використано дипломатією Радянського Союзу для нейтралізації відверто антикомуністичного спрямування блоку країн, що підписали Гарантійний пакт. Практична реалізація цього завдання пов'язувалась радянською стороною із можливістю укладання договорів про ненапад і нейтралітет з країнами пакту. Внаслідок активних дій радянської дипломатії такий договір з Німеччиною було підписано у квітні 1926 р. Сторони зазначити, що основою їх відносин, як і раніше, залишається Раппальський договір. Вони зобов'язувались зберігати нейтралітет на випадок нападу на одну з них третьої держави або групи держав. Вони також взяли на себе зобов'язання не приєднуватись до коаліцій третіх держав, утворюваних з метою фінансового або економічного бойкоту однієї з них. Німеччина підтвердила позицію, що вступивши до Ліги Націй вона не буде вважати для себе обов'язковою участь у санкціях Ліги, якщо останні будуть спрямовані проти СРСР.

Укладання договору було важливим успіхом радянської зовнішньої політики. Радяпсько-німецький договір послабив наслідки локарнських угод, сприяв зміцненню міжнародного становища СРСР.

Це далося взнаки вже у 1927 р. під час кризи взаємовідносин Великої Британії і СРСР. Кризу було спровоковано англійською стороною, яка звинувачувала Радянський Союз у втручанні у внутрішні справи Великої Британії (через надання радянськими профспілками допомоги англійським страйкарям), аптибританській пропаганді, порушенні торговельної угоди 1921 р. У травні 1927 р. Велика Британія в односторонньому порядку розірвала дипломатичні відносини і дію торговельної угоди з СРСР. Така політика була спрямована в кінцевому результаті на організацію масштабного міжнародного фінансово-економічного бойкоту Радянського Союзу, підготовку умов нової антирадянської воєнної інтервенції. Вона, однак, не знайшла підтримки ані з боку Німеччини, ані з боку Франції.

Проблематичність відносин Великої Британії, Німеччини, Франції як головних упорядників Локарнського договірного комплексу зумовлювалась не тільки різним ступенем ворожості до Радянського Союзу або різним ступенем зацікавленості у розвиткові стосунків з ним, а й внутрішніми протиріччями між самими цими країнами. Так, зростання економічної могутності Німеччини в умовах дії «плану Дауеса» стає підґрунтям не тільки для проведення нею ремілітаризації, а й здійснення кроків щодо подальшого територіально-політичного розмежування в Західній Європі. В середині вересня 1926 р., одразу після вступу Німеччини у Лігу Націй, у ході секретних (проведених поза британської сторони) переговорів Штреземана з Бріаном в готелі містечка Туарі поблизу Женеви німецька дипломатія поставила питання про двосторонню німецько-французьку угоду щодо «викупу» Саара за 300 млн. марок і надання німецької фінансової допомоги Франції в обмін на відновлення необмеженого німецького контролю на Рейні та повернення Німеччині Ейпена і Мальмеді.

Так, до початку 1930-х рр. співвідношення сил у капіталістичному світі суттєво змінилось. Зростаюча військова могутність Німеччини стала реалією міжнародного життя. Німецька військова промисловість перетворилась на головного постачальника зброї і боєприпасів для цілого ряду держав, у тому числі Франції та Бельгії. На німецьких верфях будувалися нові типи кораблів — лінкори («Дойчланд», «Адмірал граф Шпеє», «Адмірал Шеєр»), здатні до боротьби з британським і французьким флотами. Біля польських кордонів концентрувались війська, що вже в 1929 р. налічували до 30 тис. осіб. У центрі Європи сформувалися передумови виникнення вогнища війни.

Питання: План Дауеса 1924 р. та план Юнга 1929 р. Кінець репараційної системи.

На початку і в середині 20-х років Версальський договір перестав спрацьовувати. Стабілізація міжнародних відносин ледве не перервалася новим вибухом воєнного конфлікту між Францією й Німеччиною. Одною із причин було те, що Німеччина повільними темпами відновлювала свій економічний потенціал, та, у зв'язку з економічною депресією, виявилася неспроможною платити репарації. Уряд же Пуанкаре рішуче вимагав від неї "безумовного виконання Версальського договору". Оскільки слабка Німеччина як партнер для країн Європи була невигідна, тому йшов пошук шляхів відновлення німецької економіки.
Міністр закордонних справ Німеччини В. Ратенау намагався це робити й поплатився своїм життям: 28 червня 1922 р. він загинув від вибуху гранати, кинутої терористом. Уряд К. Вірта в липні заявив, що він не спроможний продовжувати виплату репарацій і просить установити мораторій на 2 - 4 роки. На цей час Німеччина вже сплатила репарації на суму 3,4 млрд. марок (у тому числі на 1,8 млрд. марок готівкою і на 1,6 млрд. марок поставками вугілля, лісу та ін.).Пуанкаре відмовився від будь-яких поступок Німеччині й твердо вирішив окупувати Рур, щоб примусити Німеччину платити репарації. 11 січня 1923 р. війська Франції (5 дивізій) та Бельгії (2 дивізії), зміцнені танками й артилерією, окупували основні центри Рурського басейну.Німецький уряд заявив протест, відкликав свого посла з Парижа й наказав населенню Руру вдатися до "пасивного опору", який часто ставав активним. У результаті німецька економіка була дезорганізована, Рур відрізано від усієї країни, тисячі німецьких підприємств зупинилися через нестачу вугілля й сировини. Німеччина втратила 88% видобутку вугілля й 70 % продукції чавуну.
США й Англія зайняли очікувальну позицію. Радянський Союз засудив дії Пуанкаре, підкресливши, що це - "небезпечна гра з вогнем", яка може викликати нову воєнну пожежу. СРСР направив населенню Німеччини десятки ешелонів із хлібом і продовольством.Уряд Пуанкаре взяв під контроль рурські залізниці, які експлуатувалися під наглядом військ окупантів. На шахти привезли тисячі французьких і бельгійських шахтарів. Натомість з окупованої зони насильно виселили 145 тис. Німців. У Німеччині назрівала революційна ситуація. Спалахнуло повстання в Гамбурзі, економічний саботаж і зростання реваншизму німців ще більше ускладнили становище в країні.

Окупація Руру мала тяжкі економічні та політичні наслідки для Франції. Зросли окупаційні витрати, а поставки вугілля з Руру скоротилися через саботаж німців. У самій Франції й серед світової громадськості ширилося осудження окупаційної політики уряду Пуанкаре.США й Англія, обмінявшись нотами, вирішили втрутитися, щоб "урятувати Європу від катастрофи". Державний секретар Юз, виступаючи в Нью-Хейвені наприкінці грудня 1922 р., заявив, що "серед ночі почув голос Божий", який порадив йому створити міжнародний комітет експертів для розробки репараційного плану й послати туди американських представників. Через рік - 12 жовтня 1923 р. - уряд Великобританії підхопив цю ідею й нотою до Вашингтона запропонував йому взяти на себе роль арбітра в репараційному питанні. Французькійдипломатії довелося відступити й дати згоду на створення такого комітету

У листопаді 1923 р. вирішено організувати два комітети експертів. Перший - для розробки планів стабілізації німецької марки й бюджету Німеччини. Другий - для пошуку шляхів повернення та припливу капіталів у Німеччину. Не чекаючи рекомендацій комітетів, США й Англія надали німецькому урядові першу велику позику.В січні - квітні 1924 р. в Парижі працювали обидва комітети експертів у складі представників США, Англії, Франції, Італії та Бельгії. Головою першого комітету став американський банкір (і генерал) Чарльз Дауес, директор одного з банків групи Моргана в Чикаго. В комітеті та-кож працював ще один американець - Оуен Юнг, генеральний директор морганівської компанії "Дженерал електрик". Другий комітет очолював англійський фінансист Мак-Кенна. Дауес фактично взяв на себе вивчення репараційної проблеми в цілому. 9 квітня експерти подали свої доповіді. Згодом - 1 червня - пішов у відставку Пуанкаре, а новий прем'єр-міністр Ерріо об'єднав питання репарацій з виведенням французьких військ із Руру. Доповідь комітету Дауеса включала основні положення репараційного плану для Німеччини, розрахованого на 5 років. Цей план розглянула й офіційно схвалила Лондонська конференція 9 держав (у тому числі США й союзні держави), яка працювала з 16 липня до 16 серпня 1924 р. Німецьку делегацію (канцлера Маркса, міністрів Штреземана та Лютера) запросили тільки на закінчення конференції - з 5 серпня.

Конференція розглянула доповідь комітету експертів, який назвали "планом Дауеса", і питання про виведення військ окупантів. Прийнятий "план Дауеса" містив такі положення.

1. Загальна сума й остаточний термін сплати репарацій Німеччиною не визначалися. Встановлено ануїтети (річні платежі) на 5 років (з 1924 - 1925 до 1928 - 1929 фінансових років) і відповідно 1 млрд. марок, 1,22, 1,22, 1,75 і 2,5 млрд. марок.

2. Визначалися джерела репарацій - відрахування державного бюджету за рахунок непрямих податків (на цукор. тютюн, пиво, спиртні напої тощо) й спеціального транспортного податку, а також відрахування від прибутків промисловості та залізниць. Передбачався випуск облігацій на 16 млрд. марок, 6% від яких - 960 млн марок - щорічно мали переказуватися до репараційного фонду. Перші дві статті фінансування репарацій - основні джерела, а третя - часткова - зобов'язувала фірми й корпорації.

3. Репараційна комісія з французьким керівником ліквідувалася. Встановлювалася посада репараційного генерального комісара з податків, який наділявся широкими повноваженнями. Першим обійняв цю посаду американський банкір (знову ж таки з групи Моргана) П. Джільберт. Прямо або опосередковано тим самим була поставлена під англо-американський контроль уся економіка Німеччини. Створено емісійний банк на 40 років, який не підлягав німецькому урядові.

4. Передбачалося надати Німеччині державні й приватні кредити та позики для відновлення її важкої промисловості (основна їхня маса спрямовувалася на ремілітаризацію Німеччини).

Відразу ж після того, як "план Дауеса" ЗО серпня 1924 р. набрав сили, Німеччина одержала міжнародну позику на суму 200 млн дол. (з них 110 млн дол. виділили американські банки). З 1924 по 1932 р. Німеччина у вигляді позик та інших надходжень одержала від держав Антанти й особливо від США понад 31,8 млрд. марок, а виплатила репарацій на суму близько 11,5 млрд. марок і 7,8 млрд. марок платежів за позиками. Таким чином, на початку 1933 р. вона мала 12,5 млрд. марок неповернутих надходжень. Більше одержала, ніж виплатила репарацій.

4. У "плані Дауеса" передбачалося, що свою продукцію Німеччина буде збувати Радянському Союзові, щоб не конкурувати з державами Антанти. СРСР тоді бурхливо розвивав свою промисловість, мав активні торговельні зв'язки з Німеччиною, навіть здійснював військово-технічне співробітництво з нею, але не збирався бути її аграрним придатком. У цій частині "план Дауеса" виявився нереальним.
Гострі суперечки на Лондонській конференції викликала проблема виведення військ окупантів із Німеччини. Французький уряд намагався залишити свої війська в Рурі на невизначений термін для контролю над виплатою репарацій. Але під рішучим тиском США й Англії уряди Франції та Бельгії змушені були зобов'язатися, що за умови виконання рішень конференції вони через рік евакуюють свої війська. Справді, рівно через рік - у серпні 1925 р. - достроково почалося виведення французьких та бельгійських військ з Руру

Таким чином, за планом Дауеса передбачався наступний механізм активізації відновлення німецької економіки:
-країни-переможниці надають Німеччині позики і кредити. Левова доля таких позик і кредитів надавалася США;
-Німеччина відбудовує економіку і фінансову систему;
-на цій основі виникає можливість послідовно сплачувати репарації Великобританії та Франції;
-за рахунок німецьких репараційних платежів Великобританія і Франція повертають воєнні борги США.
План Дауеса діяв до 1929 року. Німеччина одержала кредитів і позик на суму понад 27 млрд. золотих марок і встигла виплатити у вигляді репараційних платежів Великобританії і Франції близько 10 млрд. золотих марок.
В червні 1929 року план Дауеса був замінений на план Юнга.

Проблеми сплати репарацій Німеччиною і боргів союзниками США дуже загострилися. Термін дії "плану Дауеса" закінчувався в 1929 р., але він не визначав ані остаточної суми репарацій, ані періоду їхньої сплати.
Союзники-переможці ще в 1929 р. створили "комітет експертів" на чолі з американським банкіром Юнгом, який виробив новий репараційний план. "План Юнга" після гострих суперечок був затверджений на Гаазькій конференції 12 держав і почав діяти з січня 1930 р.

"План Юнга" встановлював загальну суму репарацій Німеччини (в 1921 р. визначалося 132 млрд. марок, тепер - 113,9 млрд. марок).

Остаточний термін їхньої сплати встановлено до 1988 р. Розмір щорічних репарацій зменшувався на 20 % - до 2 млрд. марок. Змінено порядок збирання репарацій - тільки за рахунок непрямих податків і залізничних прибутків (без облігацій з концернів). Були ліквідовані всі види контролю над Німеччиною, засновано Базельський банк міжнародних розрахунків (замість репараційної комісії). "План Юнга" становив продовження "плану Дауеса" й передбачав певну систему сплати боргів: Німеччина торгує з Радянським Союзом, сплачує репарації європейським союзникам, а ті, у свою чергу, сплачують борги Сполученим Штатам.

Так було задумано, проте без урахування економічних та політичних обставин. Німеччина намагалася взагалі перекреслити Версальський договір. Франція вимагала, щоб репарації для неї перевищували її борги Америці. Англія, у свою чергу, збиралася анулювати свої борги. Світова економічна криза ще більше загострила між імперіалістичні суперечності.На прохання президента Німеччини П. Гінденбурга президент США Г. Гувер 20 червня 1931 р. запропонував усімдержавам оголосити загальний мораторій на борги - припинити на рік виплату репарацій і союзницьких боргів. З мораторієм Гувера, який діяв протягом року (до 20 червня 1932 р.), погодилися всі заінтересовані країни. Навіть Франція, яка на різниці репарацій і боргів Сполученим Штатам втрачала 2 млрд. франків щорічно, але не хотіла, щоб її визнали винною в загостренні труднощів.Проте посилення економічної кризи змусило західні держави знову повернутися до проблеми репарацій. "План Юнга" не міг зупинити фінансову паніку. Розмах кризи й загроза економічної катастрофи Німеччини (щоб виплатити репарації за "планом Юнга", вона мала збіль-шити свій експорт до 5 млрд. марок, що викликало різкий опір інших держав) - усе це робило неможливим виконання задумів західної дипломатії.Почалися нові консультації, нові конференції. Врешті-решт на міжнародній репараційній конференції в Лозанні (червень - липень 1932 р.) було ухвалено взагалі ліквідувати репарації. Німеччина мала сплатити за 15 років залишок у розмірі 3 млрд. марок через облігації й на 1 млрд. марок здійснити деякі поставки в натуральному вигляді, після чого вона офіційно звільнялася від репарацій.Та й цього не сталося. Фактично з моменту оголошення мораторію Гувера (1931 р.) Німеччина припинила виплату репарацій. З установленої загальної суми репарацій

Франція, наприклад, загалом одержала 22,9 млрд. марок, хоча їй належало 52 % усіх репарацій. Між іншим, борг Франції Сполученим Штатам у 1932 р. становив 51 млрд. марок.
Отже, репарації практично були ліквідовані. Та й борги Сполученим Штатам, незважаючи на їх заперечення, союзники в кінці 1932 р. припинили сплачувати. Тільки Фінляндія сплачувала свої щорічні суми, до речі мізерні.

Питання: Судетська криза. Мюнхенська конференція 1938 р. та її наслідки.

Згідно Версальського договору Німеччина втратила значні території, що були заселені переважно німцями.

Мюнхенська угода про приєднання прикордонних земель Чехословаччини, населених німцями, до нацистської Німеччини, стала результатом агресивної політики Гітлера, який проголосив ревізію Версальського мирного договору 1919 року з метою відновлення німецького рейху, з одного боку, і підтриманої США англо-французької політики «умиротворення», з іншого.

Англійське і французьке керівництво було зацікавлене в збереженні статус кво, що склався в Європі в результаті Першої світової війни 1914—1918 років, і розглядало політику Радянського Союзу та світового комуністичного руху як головну небезпеку для своїх країн. Лідери Великобританії та Франції прагнули політичними і територіальними поступками за рахунок країн Центральної та Південно-Східної Європи задовольнити експансіоністські домагання Німеччини та Італії, досягти «широкої» угоди з ними і забезпечити тим самим власну безпеку, підштовхнувши німецько-італійську агресію в східному напрямку.

Судети належали до найбільш промислово розвинутих районів Чехословаччини. У регіоні 3,3 млн населення становили компактно проживаючі етнічні, так звані судетські німці. Гітлер із самого початку своєї політичної діяльності вимагав їхнього возз'єднання з Німеччиною, неодноразово робив спроби здійснити цю вимогу.

У березні 1938 року без будь-якої протидії з боку західних держав Німеччина здійснила силове захоплення (аншлюс) Австрії. Після цього різко посилився німецький натиск на Чехословаччину. 24 квітня 1938 фашистська Судетська німецька партія (СНП) Конрада Генлейна за вказівкою Гітлера висунула вимогу надати Судетській області автономію.

Уряд СРСР заявив про готовність виконати свої зобов'язання за радянсько-чехословацькому договору 1935 року, який передбачав надання Радянським Союзом допомоги Чехословаччині у разі агресії проти неї за умови одночасного надання такої допомоги Францією.

13 вересня гітлерівське керівництво інспірувало заколот судетських фашистів, а після його придушення чехословацьким урядом стало відкрито загрожувати Чехословаччині збройним вторгненням. 15 вересня на зустрічі з Гітлером уБерхтесґадені прем'єр-міністр Великої Британії Чемберлен погодився з вимогою Німеччини передати їй частину чехословацької території. Через два дні англійський уряд схвалив «принцип самовизначення», як була названа німецька анексія Судетської області.

19 вересня 1938 чехословацький уряд передав Радянському уряду прохання дати якнайшвидшу відповідь на питання: а) чи надасть СРСР, згідно з договором, негайну дійсну допомогу, якщо Франція залишиться вірною і теж надасть допомогу; б) чи допоможе СРСР Чехословаччині як член Ліги націй.

Обговоривши 20 вересня цей запит, ЦК ВКП(б) визнав можливим дати на обидва ці питання позитивні відповіді. 21 вересня радянський посол в Празі підтвердив готовність Радянського Союзу надати таку допомогу. Однак, підкоряючись англо-французькому тиску, чехословацький уряд капітулював, давши згоду задовольнити берхтесґаденські вимоги Гітлера.

22-23 вересня Чемберлен знову зустрівся з Гітлером, який ще більше посилив вимоги до Чехословаччини і терміни їхнього виконання.

Скориставшись моментом, свої територіальні вимоги висловили Польща і Угорщина. Це дозволило Гітлеру виправдати анексію Судет «міжнародним» характером вимог до Чехословаччини.

У цій ситуації за ініціативою Муссоліні 29-30 вересня 1938 року було проведено нараду представників Англії, Франції, Німеччини та Італії в Мюнхені, на якому 30 вересня без участі представників Чехословаччини було підписано Мюнхенська угода (датована 29 вересня).

Обгрунтовуючи свої вимоги канцлер Німеччини А. Гітлер доводив Е. Даладьє і Н. Чемберлену, що Чехословаччина є «форпостом більшовизму у Європі», пов'язана із СРСР договором про взаємодопомогу, а Радянський Союз підштовхує її до війни з Німеччиною. При цьому керівництво СРСР не лише намагається завдати удару по Гітлеру, а й розраховує розв'язати світову війну, наслідком якої може стати більшовицька революція.

Згідно з цією угодою, Чехословаччина повинна була в період з 1 по 10 жовтня очистити Судетську область з усіма укріпленнями, спорудами, шляхами сполучення, фабриками, запасами зброї тощо. Також Прага зобов'язувалася протягом трьох місяців дати задоволення територіальним претензіям Угорщини та Польщі. Додатково була прийнята декларація, в якій Великобританією і Францією давалися гарантії нових кордонів Чехословаччини.

Уряд Чехословаччини підкорилася прийнятій у Мюнхені угоді, і 1 жовтня 1938 частини вермахту окупували Судети. У результаті Чехословаччина втратила близько 1/5 своїй території, близько 5 млн населення (з них 1,25 млн чехів і словаків), а також 33% промислових підприємств. Приєднання Судет стало вирішальним кроком на шляху до остаточної ліквідації державної самостійності Чехословаччини, що послідувала в березні 1939 року, коли Німеччина захопила всю територію країни.

Питання: Англо-франко-радянські переговори в Москві 1939 р.: причини та наслідки.

Переговори між СРСР, Англією та Францією відбувалися в Москві в три етапи.

1. Середина квітня — середина червня 1939 р. — обмін нотами, переговори з послами в Москві — У. Сідсом (Ан­глії) й Ж. Пайяром (Франції). Англія пропонувала Радян­ському Союзу дати односторонні гарантії Польщі та Ру­мунії. СРСР у відповідь 17 квітня запропонував Англії та Франції укласти на 5—10 років союзний договір із воєнною конвенцією про взаємну допомогу. Проте Ан­глія відмовилася від радянської ініціативи.

З травня М. Литвинова, прихильника європейської ко­лективної безпеки, на посаді наркома закордонних справ заступив В. Молотов. Це була ознака змін у зовнішній по­літиці СРСР. Радянський уряд шукав можливостей уникнуги воєнної загрози з боку Заходу й зміцнити безпеку країни шляхом переговорів з обома блоками.

Уряди Англії та Франції вважали свої контакти з Ра­дянським Союзом насамперед знаряддям тиску на Німеч­чину, аби домогтися від неї якихось поступок, і, крім то­го, як писав американський посол у Лондоні Дж. Кенне-ді (батько Джона Кеннеді), засобом «зв'язати Росію», щоб вона не уклала угоди з Німеччиною.

2 червня уряд СРСР передав Англії та Франції чіткі проекти договору про взаємодопомогу й воєнної конвенції трьох держав. Це внесло деякі зміни у ведення переговорів. Вирішено перейти від обміну нота­ми до прямих переговорів у Москві.

2. Другий етап — політичні переговори із середини червня до 23 липня 1939 р. Москва запросила до прямих перегово­рів міністра закордонних справ Англії. Але Галіфакс відмо­вився. В Москву направили У. Стренга — ке­рівника одного з департаментів Форін офісу. Стренг, звичайно, мало допоміг справі — Лондон дав йому вказівку саботувати й зволікати з переговорами.

У липні англійська дипломатія розглядала два можли­вих результати переговорів у Москві — їх зрив або укла­дення обмеженого пакту. Водночас вона вела таємні пере­говори з німецькими дипломатами. Так, радник Чемберлена Г. Вільсон мав бесіди з німецьким чиновником з особливих доручень X. Вольтатом щодо можливості під­писання англо-німецької угоди про відмову від застосу­вання сили у взаємовідносинах і про «розмежування сфер інтересів» (невтручання Німеччини в справи Британської імперії, а Англії — в справи «Великого німецького райху»).

Про це ж вели таємні переговори в Лондоні міністр зовнішньої торгівлі Р. Хадсон з X. Вольтатом, Г. Вільсон з німецьким послом Г. Дірксеном та особистим секрета­рем Ріббентропа Т. Кордтом.

Все це спонукало радянський уряд припинити не­ефективні політичні переговори з Англією та Францією й запропонувати їм проведення воєнних переговорів з ме­тою укладення воєнної конвенції.

3. Третій етап — воєнні англо-франко-радянські перего­вори. Вони відбулися в Москві 12 — 21 серпня 1939р.

Радянський уряд призначив для цих переговорів деле­гацію високого рангу — наркома оборони К. Є. Вороши-лова, начальника Генерального штабу Б. М. Шапошни-кова, наркома ВМФ М. Г. Кузнецова, начальника ВПС РСЧА О. Д. Локгіонова та ін. Це свідчило про велике зна­чення, яке надавав переговорам Радянський Союз.

Уряди Англії та Франції відрядили до Москви другоряд­них військових. Так, керівником англійської делегації був призначений відставний адмірал П. Дракс. У Москві виявилося, що в нього немає офіційних повноважень для підписання угоди.

Французьку воєнну місію очолив маловідомий генерал Ж. Думенк.

Англійський генерал Хейвуд заявив, що Англія може виставити 5 піхотних і 1 ме­ханізовану дивізію. Думенк зазначив, що французька ар­мія сконцентрується «на вигідних місцях для дії танків та артилерії й перейде в контратаку».

Переговори були не просто безглуздими, це було зну­щання над самою ідеєю воєнного співробітництва трьох держав перед загрозою агресії Німеччини.

Начальник Генерального штабу Червоної Армії Б. М. Шапошников у доповіді 15 серпня виклав радян­ські пропозиції: Радянський Союз готовий виставити проти агресора в Європі 136 дивізій, 5 тис. важких гармат, до 10 тис. танків, до 5,5 тис. бойових літаків. При цьому радянська делегація розглянула три варіанти спільних воєнних дій СРСР, Англії та Франції.

Варіант 1. У випадку нападу агресорів на Англію та Францію Радянський Союз одразу готовий виставити збройні сили, що дорівнюватимуть 70 % англо-французьких сил, виставлених проти Німеччини.

Варіант 2. Якщо агресор нападе на Польщу та Руму­нію, вони мобілізують усі свої сили, Англія та Франція негайно оголосять війну Німеччині, Радянський Союз «виставить 100% від збройних сил, які виділять Англія та Франція».

Варіант 3. У випадку нападу Німеччини на СРСР че­рез Прибалтику Радянський Союз виставить 120 піхотних і 16 кавалерійських дивізій, а Франція й Англія — 70% цих сил. Польща зобов'язана, як їхня союзниця, вистави­ти проти Німеччини не менш як 45 дивізій.

Західні місії по суті знехтували радянськими пропози­ціями, навіть не відповіли, чи Польща пропустить через свою територію радянські війська. Переговори зайшли у безвихідь.

К. Є. Ворошилов запропонував припинити 21 серпня переговори, поки уряди Англії та Франції «не внесуть пов­ної ясності» у свої позиції.

Питання: Пакт Молотова –Ріббентропа та його трагічні наслідки

Пакт Молотова — Риббентропа — укорінена в суспільно-політичній і історичній літературі назва радянсько-німецького договору про ненапад від 23 серпня 1939 p., особливо його секретного додатку, підписаного В. М. Молотовим і І.Ріббентропом від імені своїх урядів і держав. Існування секретного протоколу тривалий час заперечувалося радянською стороною, і тільки в кінці 1980-х років минулого століття цей факт був визнаний і став надбанням світової громадськості. До часу підписання пакту Німеччина анексувала Судети, включила Чехію і Моравію до складу рейху як Протекторат Богемія і Моравія.

Передбачалося, що у разі війни Німеччини з Польщею німецькі війська можуть просунутися до так званої «лінії Керзона», інша частина Польщі, а також Фінляндія, Естонія, Латвія і Бессарабія признавалися «сферою впливу» СРСР. Доля Польщі буде вирішена «шляхом дружньої обопільної згоди». Договір був ратифікований Верховною Радою СРСР через тиждень після його підписання. На інший день після ратифікації договору 1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу. СРСР повинен був відповідно до домовленостей також ввести свої війська в Польщу, однак Молотов просив невеликої відстрочки, заявивши послу Німеччини в СРСР В. Шуленбургу, що оскільки польська держава розвалюється,- Радянський Союз повинен прийти на допомогу українцям і білорусам, яким «загрожує» Німеччина; це дозволяло Радянському Союзу не виглядати агресором.

17 вересня 1939 р. польський кордон перетнули частини Червоної Армії, і, таким чином, СРСР, по суті, вступив у Другу світову війну. Польща перестала існувати як держава. Всупереч нормам міжнародного права результати її розгрому були закріплені в новому договорі «про дружбу і кордон», підписаному Молотовим і Ріббентропом 28 вересня 1939 р. Договір ізолював СРСР від сил, що боролися проти фашизму. На території СРСР була заборонена будь-яка антифашистська пропаганда. У Німеччини і СРСР з'явився спільний кордон, і питання про напад одного з партнерів на іншого стало питанням часу.

Англія та Франція саботували переговори, тому радянський уряд повернувся до пропозиції Німеччини щодо укладення пакту про ненапад, яку німецька дипломатія висувала перед Москвою ще з травня 1939 р. Радянський уряд непокоїла безпека своєї країни, тим більше що на Халхін-Голі 38 тис. японських солдатів у той час намагалися прорватися на радянську територію. Тому й дала Москва згоду на приїзд міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа й укладення радянсько-німецького пакту про ненапад. Такий крок СРСР оз-начав поразку англо-французької політики. Був перекреслений франко-радянський договір 1935 р. (а втім, він фактично не діяв уже після підписання франко-німецько-го пакту про ненапад 1938 р.). Німеччина поспішала, Гітлер планував напад на Польщу 1 вересня 1939 р., тому переговори в Москві пройшли швидко. Договір про ненапад між СРСР і Німеччиною був підписаний Молотовим і Ріббентропом 23 серпня 1939 р. на 10 років. У преамбулі й 6 статтях договору зазначалося, що обидві країни зобов'язалися «утримуватися від усякого насильства, від усякої агресивної дії й усякого нападу» одна проти одної, не підтримувати жодної третьої держави, яка розв'язала б війну проти однієї із сторін, проводити взаємні консультації, розв'язувати конфлікти виключно мирним шляхом. Був і таємний протокол. В його трьох основних статтях поділялися «зони впливу»: до «зони впливу» Радянського Союзу «в разі політико-територіальних змін» віднесено Фінляндію, Естонію та Латвію, пізніше — Литву, визнавалися «інтереси СРСР щодо Бессарабії» й межі «зон впливу» СРСР та Німеччини в Польщі по лінії Нарев — Вісла — Сан.

Дата добавления: 2015-05-07