Судостроительная сталь 6 страница

Отримавши суверенітет ФРН намагається розширити свої повноваження. Направляє США, Англії меморандум про нові принципи взаємовідносин між ФРН і окупаційними державами. Тобто пропозиція ФРН про нові умови відносин. Мирної угоди ще не було. Формально стан війни ще продовжувався. Окупаційні війська залишались на території ФРН але їх мета - захист ФРН ззовні. Було прийнято пропозицію ФРН і зроблено крок до її економічної реабілітації. В 50 році розпочинається війна в Кореї. Це був перший збройний конфлікт, який реально міг привести до третьої світової війни. І тому США звернулись до НАТО (створено в 1949 рік) з тим, щоб розширити повноваження ФРН, щоб дати їй більше повноважень. План Плевена – згідно цьому плану Німеччина не має власної армії, але створює незначні збройні сили, які входять до складу об’єднаної збройної армії. Цей план досить широко обговорювався але реально реалізований не був. Було створено наступний крок – підписання в травні 1952 року “загального договору” (Боннський договір). Це був міжнародно-правовий документ, в якому відмінявся окупаційний статус Німеччині. ФРН надавалася повна самостійність у внутрішній і зовнішній політиці, окрім питань пов’язаних з майбутнім об’єднанням і питань пов’язаних з західним Берліном. Передбачалось, що для європейської армії в рамках плану Плевена Німеччина виставить 12 девізій. Наступного дня в Парижі (27 травня 1952р.) було обговорено і підписано Паризький договір про створення європейської оборонної спільноти. Це було розширення військових прав Західної Німеччини і фактичне створення армії. Пізніше Національні збори не ратифікували Паризький договір. План створення європейської армії провалився.

В жовтні 1954 року на Паризькій нараді проголошується створення європейської оборонної спільноти під назвою “Західний європейський союз”. Але для нас рішення Паризької наради цікаве протоколом, який передбачав приєднання ФРН до НАТО. Це був безпрецедентний крок західних країн. СРСР миттєво відреагував. В травні 55 року було створено Організацію Варшавського договору. Коли Німеччина отримала такий статус її активність значно підвищилася. В 1955 році (вересень) відбувається візит західнонімецької делегації на чолі з Аденауером в Москву. Було вирішено про встановлення дипломатичних відносин між ФРН і СРСР. В грудні 55 року (в книжці – 22 вересня 1955 р.) приймається доктрина Хальштейна. Будь-яка країна, яка встановить дипломатичні відносини з НДР, розглядалась як та, що зробить недружній акт щодо ФРН. Виняток було зроблено тільки для Радянського Союзу. Три країни відчули на собі дію цієї доктрини: Куба, Югославія, Занзібару. ФРН намагається прискорити процес об’єднання Німеччини під своїм контролем.

Ці дії конкретно почали дратувати Хрущова. В листопаді 1958 року виступає він з промовою, де пропонує припинити для всього Берліну 4-х сторонній статус і передати контроль над всім Берліном Східнонімецькій адміністрації. Наступного дня ця промова була названа “ультиматумом Хрущова”. Більш того 27 листопада 1958р. уряд СРСР звертається з офіційною нотою до США, Великобританії і Франції з пропозицією скасувати угоду 4-х держав про Берлін. І створити вільну демілітаризовану зону. Якщо у 6 місяців ця пропозиція не буде прийнята, то СРСР передасть контроль над своєю зоною НДР. В січні 59 року, щоб підкреслити, що це не балачки, Хрущов передає трьом мирним державам проект мирного договору, де встановлюється статус Берліна, новий статус Німеччини з Берліном. Люди почали тікати на територію західного Берліну. В серпні 1961 року було збудовано Берлінську стіну. Західні країни фактично ніяк не відреагували. Таким чином будівництво стіни законсервувало проблему. Але так чи інакше вирішувати її треба. Тільки в кінці 60 років на виборах в західнонімецький бундестаг отримує соціал-демократична партія Німеччини на чолі з Віллі Брантом (69 рік). Міністром ЗС стає Вальтер Шей. З цими двома людьми пов’язується нова східна політика ФРН.

В кінці 1960-х років стало зрозуміло, що об’єднання Німеччини - досить далека перспектива. Німцям потрібно навчитися жити в умовах розділеної Німеччини. Мова йшла про реальні економічні інтереси. Розпочинається процес розрядки. Формулюються основні принципи своєї політики. Першим кроком була відмова в лютому 70 року від доктрини Хальштейна. В серпні 70 року підписується Московський договір між СРСР і ФРН. Це був перший крок системи нової східної політики. Обидві країни підтвердили, що вони погоджуються з економічними, політичними і територіальними реаліями, які склалися після другої світової війни. Договір між ФРН і Польщею. В грудні 72 року було підписано “німецько-німецький договір” – між ФРН і НДР. В цьому договорі було підкреслено що суверенна влада обмежується контрольованою територією. В вересні 73 року обидві німецькі держави стали членами ООН. В грудні 73 року було зроблено наступний крок в реалізації нової східної політики – підписання договору між ФРН і Чехословаччиною. Визнання фактичних кордонів фактично вирішувало територіальну проблему щодо Німеччини.

Питання: Сателізація країн Східної Європи. Створення РЕВ та ОВД.

У результаті перемоги над фашизмом у Другій світовій війні в країнах Східної і Південно-Східної Європи склалася нова політична ситуація. Визволення цих країн супроводжувалось відновленням незалежності або зміною політичного режиму, де вона зберігалась. У всіх визволених країнах утвердилось загальне виборче право і багатопартійність, були проведені аграрні реформи, ліквідовано велике землеволодіння, націоналізована власність колабораціоністів і фашистів. Лад, який утвердився в країнах Східної Європи, отримав назву народної демократії. Народна демократія вважалась перехідним станом суспільства, яке відкидає тоталітаризм і прагне демократичного ідеалу. До влади в цих країнах прийшли антифашистські сили – комуністичні, соціал-демократичні, радикальні партії, у більшості країн об’єднані в народні фронти. Значну роль у народних фронтах відігравали комуністичні партії.

Пориваючи з фашизмом і авторитарними режимами, населення Східної Європи пов’язувало своє життя з демократією, пропонуючи різні модифікації цієї генеральної ідеї суспільного розвитку. В цих умовах комуністи, які займали крайні ліві позиції на політичній арені, зробили спробу з’єднати основні положення марксизму з новими політичними реаліями.

У міру того, як вирішувались загальнонаціональні завдання, між членами коаліцій Народного фронту наростали протиріччя. Такий розвиток подій був закладений природою народної демократії, яка була не представницькою, а "демократією за згодою".

У процес утворення представницької демократії втрутився Радянський Союз. Радянська армія, що знаходилась на території Східної Європи, істотно впливала на політичну ситуацію, забезпечуючи могутню підтримку прокомуністичним силам у цих країнах. Навіть там, де комуністи спочатку не мали переваги в парламенті (Польща, Угорщина), завдяки радянському тиску вони контролювали важливі посади міністрів внутрішніх справ, державної безпеки, збройних сил.

У той час, як комуністи користувались підтримкою СРСР, а праві сили були дискредитовані в роки війни співробітництвом з фашизмом, центристські сили опинились у скрутному становищі. Західні демократії відмовились їх підтримувати і вони були розколоті й підкорені комуністами. Коли почалась "холодна війна", спираючись вже на завойовані позиції і прямий тиск з Москви, комуністи легко і без кровопролиття встановили свою владу протягом 1947-1948 рр.

Прийшовши до влади, компартії приступили до побудови соціалізму. Відбувалась прискорена націоналізація великої та середньої промисловості, здійснювались репресії проти союзників комуністів по Народному фронту. У 1947 р. на нараді комуністичних і робітничих партій радянське керівництво в особі Жданова і Маленкова зажадало від "братніх партій" здійснення повної націоналізації, ліквідації коаліційних урядів, ліберальних і соціал-демократичних партій. Новий орган, утворений на нараді – Комінформбюро – вимагав визнати радянський зразок побудови соціалізму єдино можливим.

В Угорщині, Румунії, Югославії, Албанії було ліквідовано багатопартійність. У Чехословаччині, НДР, Польщі, Болгарії різні політичні партії стають частинами керованих комуністами коаліцій. Вся повнота влади була сконцентрована в руках виконавчого апарату, який практично злився з апаратом компартійним. З’явились місцеві "Сталіни". Тим самим з демократією було покінчено, хоча при цьому формально зберігались конституція, загальне виборче право, регулярно проводились вибори. В галузі економіки почалось проведення індустріалізації й колективізації. Ринкова економіка була замінена плановою. Відбулась кардинальна зміна соціальної структури суспільства. Зникли клас підприємців і значною мірою самостійність селян. Більша частина працездатного населення була зайнята в державному секторі.

Індустріалізація в цих країнах, як і в СРСР, набрала форми переважного розвитку важкої промисловості. Кошти на неї були отримані виключно завдяки націоналізації. Крім того, особливо на початковій стадії індустріалізації, штучно стримувалось споживання. Так держава отримала можливість акумулювати значні кошти і направляти їх на промислові інвестиції. СРСР взяв на себе постачання обладнанням, сировиною і енергоресурсами, підготовку спеціалістів. Індустріалізації сприяло аграрне перенаселення, безробіття і можливість використовувати жіночу працю. Прагнення у багатьох соціалістичних країнах створити багатогалузеву важку промисловість перевищувало реальні можливості. Форсування індустріалізації породжувало обмеження споживання і падіння життєвого рівня. Це послужило однією з причин невдоволення і призвело до політичної кризи 60-х років.

У 1949 р. для ще тіснішого прив’язування східноєвропейських країн до СРСР і прискореного проведення індустріалізації було створено Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ).

А в 1955 р. був оформлений воєнно-політичний союз соціалістичних держав – Організація Варшавського Договору (ОВД). Так було завершено формування табору соціалізму. Кардинальні зміни відбулись у зовнішній політиці країн Східної Європи. Із санітарного кордону проти СРСР вони перетворились в його сателітів. Всілякі прояви непокори СРСР викликали жорстоку реакцію. Прикладом цього є конфлікт Тіто–Сталін.

Такі кардинальні зміни означали, що в країнах Східної Європи відбулись революції, які були за своєю суттю соціалістичними, антидемократичними. Позбувшись правого тоталітаризму, країни Східної Європи опинились під контролем лівого тоталітаризму.

Питання: Польські та угорські події 1956 р. Реакція СРСР.

Польща.

У 1956 р. виявилася перша серйозна криза тоталітарної системи в Польщі. її спричинили не тільки економічні труднощі. Надзвичайно сильне враження на поляків справила критика культу особи Сталіна та створеної ним терористичної системи. У березні 1956 p., після смерті в Москві Б. Берута, лідером ПОРП став Е. Охаб. Вороже налаштований до будь-якого новаторства, новий генсек розпочав реанімацію сталінізму. Селян-одноосібників насильно змушували до колективізації. Унаслідок такої політики і без того низький рівень життя ще більше знизився, хоча офіційна пропаганда запевняла, що він невпинно зростає. За цих умов, намагаючись будь-що наповнити державний бюджет, уряд у травні 1956 р. пішов на "регулювання" заробітків. Унаслідок перегляду трудових норм і розцінок заробітна плата робітників відчутно знизилася. Це стало приводом до виступу на познанському машинобудівному заводі ім. Сталіна, адміністрація якого ігнорувала справедливі вимоги робітників. 28 червня 1956 р. тут розпочався страйк, який невдовзі перекинувся на інші підприємства міста. За рішенням Політбюро ЦК ПОРП до Познані були терміново направлені війська Сілезького військового округу, які до ЗО червня відновили порядок ціною життя 74 чоловік. 575 осіб були поранені й скалічені, понад 300 — заарештували, та лише троє з них згодом були засуджені за вбивство.

В обстановці нагнітання напруженості, масових студентських мітингів, наростання загрози виступів робітничого класу в основних промислових центрах 19 жовтня 1956 р. відкрився VIII пленум ЦК ПОРП. Того ж дня до Варшави несподівано прибули М. Хрущов, В. Молотов, Л. Каганович,

A. Мікоян у супроводі командувача об'єднаними збройними силами Варшавського договору маршала 1. Конєва, які зажадали пояснень від польського керівництва. Тоді ж радянські війська, дислоковані в Сілезії, під приводом осінніх маневрів вирушили в напрямі Варшави, а радянські військові кораблі стали на рейді Гданська.Повідомлення про прибуття вищого партійно-державного керівництва СРСР і рух радянських військ до Варшави викликали обурення у країні, особливо в столиці. Містом прокотилась хвиля масових демонстрацій і мітингів під антирадянськими гаслами. За такої напруженої обстановки в Бельведерському палаці протягом доби відбувалися радянсько-польські переговори, в яких з польської сторони брали участь усі члени Політбюро і секретарі ЦК ПОРП, а також B. Гомулка. Радянські керівники погрожували застосуванням військової сили, якщо Польща наважиться розірвати союзницькі відносини з СРСР і Варшавським договором. Проте Гомулці вдалося розвіяти підозри Хрущова й запевнити кремлівських емісарів, що ПОРП знайде в собі сили для
подолання натиску з боку "реакції", а ПНР залишиться ланкою Варшавського договору.

Угорщина.

Після смерті Сталіна, коли кремлівські керманичі вдалися до поміркованішої внутрішньої та зовнішньої політики, намагаючись шляхом обережної реформації, ліквідації найбільш одіозних структур сталінізму зберегти саму систему, гострої критики зазнав і ракошистський режим. Липневий 1953 р. пленум ЦК УПТ за пропозицією радянських лідерів понизив генерального секретаря Ракоші у званні (він став першим секретарем), вивів зі складу політбюро М. Фаркаша та Й. Реваї, а на посаду прем'єр-міністра запропонував Імре Надя. Ця кандидатура була схвалена парламентом.

Уряд І.Надя розпочав реформи й деяку лібералізацію режиму. Розпочато реабілітацію незаконно засуджених, ліквідовано табори для інтернованих, відмінено поліцейські суди. Дещо сповільнилися темпи колективізації селянства, власті скасували його заборгованість з держпоставок, було скорочено капіталовкладення у важку промисловість. Усе це в підсумку привело до поліпшення матеріального становища населення й морального клімату в країні. З метою пом'якшення партійної диктатури 1. Надь відновив Народний фронт, за допомогою якого намагався реалізувати деякі завдання щодо демократизації політичного ладу. Усі ці позитивні заходи хоча й здійснювалися в рамках партійної держави й не зачіпали її підвалин, усе ж завоювали симпатію і довіру народу й зарекомендували 1. Надя як реформатора. Реформаторські заміри прем'єра викликали різкий спротив ортодоксів-ракошистів. Група Ракоші — Гере та інші догматично налаштовані керівники навесні 1955 р. усунули 1. Надя з посади голови уряду, а потім позбавили всіх партійних посад і навіть виключили із лав УПТ. Одіозні лідери режиму повернули собі повноту влади. Вони почали гальмувати перегляд справ і реабілітацію безвинно засуджених. З'ясувалася, однак, причетність самого Ракоші до політичного вбивства Л.Райка. Усі ці обставини розбурхали громадськість, викликали невдоволення в лавах самої УПТ. Творча інтелігенція виступала за продовження курсу, започаткованого 1. Надем.

Мирна демонстрація студентства біля пам'ятника Ш. Петефі в Будапешті надвечір 23 жовтня переросла в народне повстання. Влада сама спровокувала такий розвиток подій, віддавши наказ загонам органів безпеки відкрити вогонь по демонстрантах. На бік обурених народних мас перейшли курсанти військових училищ, солдати й міліціонери. Налякане керівництво країни звернулося за допомогою до Москви і майже автоматично її отримало, що дало можливість повстанцям оголосити виступ національно-визвольною боротьбою.

29 жовтня на площі перед парламентом знову зібрався десятитисячний натовп мирних людей, вимагаючи усунення Е. Гере. Розпочалося братання мас з радянськими танкістами й офіцерами, викликаними для охорони будівлі парламенту. І тоді з дахів навколишніх будинків пролунали смертоносні постріли по мирних демонстрантах. Унаслідок цієї кривавої акції загинуло 820 ні в чому не повинних людей.

Масовий розстріл маніфестантів у столиці й звістка про подібні криваві безчинства у провінції призвели до перелому в розвитку подій. Відтепер не лише партійне керівництво на чолі з Гере, а й органи безпеки стали об'єктами народного гніву. Змінилося ставлення й до радянських військ, які підтримали збройні акції спецслужб. Сама поява цих військ на вулицях Будапешта багатьма сприймалася як наруга над суверенітетом й національною незалежністю країни. Виявилась зневіра у можливість реформ. Народне повстання переросло в революційну боротьбу, в яку включились молодь і робітники, органи міліції й солдати угорської армії, "люди вулиці". На місцях розпочалося створення революційних органів влади: на підприємствах виникали робітничі, в установах — революційні, а у військах — солдатські ради.

З метою розв'язання кризи до Будапешта прибули Мікоян і Суслов. Вони переконали Е. Гере, який скомпрометував себе, піти у відставку. Разом з ним пішли й інші його прихильники. УПТ очолив Янош Кадар. Проте криза довіри настільки швидко розхитала цю майже 800-тисячну партію, що вона за лічені дні перестала існувати.

Усунення Е. Гере стало перемогою реформаторських сил, відкрило можливості для мирних демократичних перетворень. Це підтверджувала й розпочата І. Надем реорганізація уряду на багато партій ній коаліційній основі. Уряд офіційно став на сторону повсталого народу, оголосив про припинення вогню, про визнання революційних органів влади на місцях, пообіцяв вивести радянські війська із Будапешта, здійснити широку амністію, відновити національний герб і свято 15 березня, розпустити органи держбезпеки. Усі ці заходи й політичний курс І. Надя дістали схвалення кремлівських емісарів Мікояна й Суслова, що перебували в країні.

30 жовтня розпочалося виведення радянських військ із столиці. Москва виступила із заявою про повагу до суверенітету соціалістичних країн. З відновленням багато-партійної системи і політичного плюралізму колишню УПТ реорганізовано в Угорську соціалістичну робітничу партію (УСРП). Життя поступово поверталося в нормальне русло.

Остаточній стабілізації становища, а заразом і спробам демократичної перебудови країни на соціалістичній основі, завадили зовнішні фактори. Доля угорської революції вирішилась ще в останні дні жовтня 1956 p., після того як керівництву КПРС на чолі з Хрущовим стало відомо про позицію американського президента Д. Ейзенхауера, який заявив про "відсутність інтересу США до цього регіону". Радянські газети заговорили про контрреволюційні сили, що "підривають основи демократичного ладу в Угорщині". Маршал І. Конєв запевняв, що для "наведення порядку" досить трьох днів. Думка Мікояна і Суслова, які повернулися з Будапешта на світанку 31 жовтня і практично схвалили курс І. Надя, вже не могла вплинути на щойно прийняте вночі рішення президії ЦК КПРС про радянське військове втручання в Угорщині. М. Хрущов особисто узгодив це рішення з керівниками Китаю, країн Варшавського договору і Югославії. Військову машину було приведено в дію: розпочалася масова передислокація радянських військ по території Угорщини, а поблизу її кордонів для проведення операції "Вихор" створено 60-тисячне угруповання.

Угорське керівництво 1 листопада 1956 р. у відповідь на вторгнення радянських військ у межі країни й відмову радянського посла Ю. Андропова дати цьому фактові задовільне пояснення вдалося до відчайдушного вчинку. За згодою президії УСРП воно прийняло рішення про вихід із ОВД і проголосило Угорщину нейтральною державою. Я. Кадар, який повністю підтримав це рішення і виступив по радіо із закликом захищати завоювання "нашої славної революції" й суверенітет країни, після запрошення до Андропова разом із міністром внутрішніх справ Ф. Мюнніхом безслідно зник із країни.

2 листопада Ю. Андропов повідомив І. Надя про готовність СРСР прийняти пропозицію угорського уряду й закликав розпочати переговори про виведення радянських військ з Угорщини. Наступного дня переговори розпочались у парламенті й продовжились у Текеле, в штаб-квартирі радянських військ. Після півночі вся угорська урядова делегація була заарештована органами держбезпеки на чолі з генералом КДБ І. Сєровим. Розпочалися масові арешти, в яких брали участь КДБ та армійські спецслужби, очолювані генералом армії Малініним, закамуфльованим під полковника.

На світанку 4 листопада радянські війська розгорнули наступ на Будапешт та інші міста країни з метою повалення законного демократичного уряду. Водночас із Закарпаття прозвучала радіозаява Я. Кадара про створення Революційного Робітничо-Селянського уряду (у складі Я. Кадара, Ф. Мюн-ніха, А. Апро та ін.). Він звертався за допомогою до радянських частин із закликом дати відсіч силам "реакції" і врятувати "соціалістичний порядок" в Угорщині. Характерно, що кандидатура Я. Кадара на пост глави майбутнього уряду була узгоджена під час зустрічі М. Хрущова з югославським партійним лідером Й. Броз Тіто.

У Будапешті з 4 листопада розпочалися жорстокі бої. Революційні загони довго утримували окремі позиції в столиці. На Чепелі та в інших робітничих районах опір тривав до 11 листопада. Однак сили були нерівні. У цих боях загинуло понад 2,5 тис. повстанців, а кількість поранених перевищила 19 тис. Радянські війська втратили більш як 1,6 тис. чоловік убитими і близько 2 тис. пораненими. Такою була ціна придушення угорської спроби відмови від сталінізму й демократизації соціалізму, яку не бажали тоді допустити керівники "братніх" комуністичних партій.

Угорська революція 1956 р. як спроба демонтажу командно-адміністративної системи під гаслом ліберального, демократичного й національного соціалізму завершилася поразкою.

Питання: «Празька весна» 1968 р. «Доктрина Брежнєва».

У липні 1960 р. Національні збори республіки прийняли нову конституцію, в якій було закріплено курс КПЧ "на перехід до комунізму". Чехословаччина характеризувалась як соціалістична держава, відповідно, змінювалася її назва: Чехословацька Соціалістична Республіка (ЧССР). В Основному законі наголошувалася керівна роль Комуністичної партії, прихильність союзові з СРСР та іншими соціалістичними країнами. Чехословаччина проголошувалася державою двох рівноправних народів — чехів і словаків, хоча конституція закріплювала обмеження повноважень словацьких органів влади й управління.

Країна стала втрачати своє обличчя на світовому ринкові, її продукція виявилася неякісною і надто дорогою. Постала проблема прискорення господарського розвитку. З цією метою в середині 60-х років почала здійснюватися економічна реформа, що передбачала часткове введення ринкових відносин за умов збереження центральних органів управління, розширення прав підприємств, стимулювання ініціативи робітників, удосконалення механізму господарювання тощо. Ідеї празьких реформаторів були викладені у "Програмі дій", прийнятій на квітневому пленумі ЦК КПЧ. Щоб зупинити деградацію виробництва, було вирішено рухатися до ринку та демократії, відмовитися від командно-адміністративних методів керівництва країною. Звільнена від цензури, чехословацька преса в численних публікаціях почала розвивати ці ідеї. Водночас обґрунтовувалася необхідність відкриття тисяч дрібних підприємств, планувалася передача середніх підприємств у приватну власність. Такі заходи пропагувалися як вимоги "демократичного соціалізму", "чехословацької моделі соціалізму". "Низи" і "верхи" вірили, що це й буде той самий бажаний "соціалізм з людським обличчям". Прагнення лідерів "празької весни" надати соціалізмові ринкового змісту, повернути в русло свободи й демократії бачаться сьогодні як ілюзії. Чехословацьке суспільство на той час ще не усвідомлювало того, що соціалізм не реформується, а тому на вулицях Праги майоріли гасла "хай живе соціалізм", "хай живе КПЧ". Поряд з критикою марксистсько-ленінської ідеології широко пропагувалися "ринковий соціалізм", економічна свобода, партійно-політичний плюралізм, звучали вимоги приватної власності та ін.

Свобода заполонила вулиці чехословацьких міст. Виникли десятки політичних організацій та клубів: "Клуб — 231", "Коло незалежних письменників", "Організація на захист прав людини", "Клуб активних непартійних". Чехословацька спілка молоді розкололася майже на двадцять молодіжних об'єднань. У Словаччині активізувався національний рух. Жорсткій критиці піддавалися стосунки з СРСР.

Якщо на Заході "празьку весну" розглядали як початок краху комуністичних режимів Східної Європи, то партійно-державне керівництво Радянського Союзу та інших соціалістичних країн убачало в ній загрозу власному існуванню. Після того як усі мирні методи придушення "празької весни" були вичерпані, політичні керівники країн ОВД вирішили здійснити військове втручання у внутрішні справи Чехословаччини.

Сценарій імперського придушення народного повстання в Угорщині в 1956 р. майже без змін був розіграний у Чехословаччині. У ніч з 20 на 21 серпня 1968 р. одночасно з усіх сторін у Чехословаччину вторгнулися війська п'яти держав ОВД — СРСР, Польщі, Угорщини, Болгарії та НДР. Контингенти чотирьох останніх були незначними, а деяких суто символічними. Радянський Союз направив на Чехословаччину угруповання, що налічувало до півмільйона солдат і офіцерів, на озброєнні яких було 5 тис. танків та БТР. Бойових дій, як таких, не було. Чехословацька армія отримала наказ свого міністра оборони Дзура не чинити опір. Проте в локальних сутичках між населенням і військами ОВД загинуло 72 й поранено 269 чехословацьких громадян. У Празі були захоплені всі урядові установи. Заарештовані та вивезені до Москви Дубчек, Чернік, Смрковський та лідер Національного фронту Ф. Крігель. Противники реформ Індра, Ленарт, Кольдер, Біляк, які співробітничали з радянським посольством та командуванням, пропонували президентові Л. Свободі створити "революційний робітничо-селянський уряд", ідею якого підтримувало вище московське керівництво. Однак президент Чехословаччини відмовився.

Результатом переговорів у Москві радянського керівництва з насильно вивезеними чехословацькими лідерами стало підписання Московського протоколу, пункти якого містили програму виходу Чехословаччини з кризи. У цьому документі, між іншим, соромливо не йшлося ані про "контрреволюційну ситуацію" в Чехословаччині, ані про правочинність військового втручання. Головне завдання, шо його ставило керівництво СРСР — захистити соціалізм від чехословацького народу та усунути реформаторів "празької весни", — було досягнуте. Події 1968 р. засвідчили, що шлях народів до демократії лежить через ліквідацію тоталітарної комуністичної системи, а Радянський Союз може впливати на своїх союзників переважно погрозою застосування військової сили. Окупація ЧССР військами ОВД мала негативний резонанс в усьому світі. На знак протесту в багатьох країнах спостерігався масовий вихід з компартій, особливо молоді. Навіть у Радянському Союзі 25 серпня 1968 р. шестеро дисидентів провели демонстрацію протесту на Красній площі, за що були жорстоко покарані владою.

Поразка "празької весни" була поразкою всіх антитоталітарних сил у Східній Європі. Вона на цілих 20 років відстрочила розвал тоталітарних режимів.

Доктрина обмеженого суверенітету («доктрина Брежнєва») — сформульоване західними політиками і громадськими діячами опис зовнішньої політики СРСР епохи правління Брежнєва. Суть доктрини полягала в тому, що жодна соціалістична країна ніколи не буде «загублена» на користь Заходу.

На практиці це означало, що СРСР міг втручатися у внутрішні справи країн Варшавського Договору для того, щоб запобігти виходу країни з нього. Поняття з'явилося після виступу Леоніда Брежнєва на п'ятому з'їзді Об'єднаної польської робочої партії в листопаді 1968 р. (Варшава). Саме цей підхід став ідеологічним обґрунтуванням військового втручання військ країн Варшавського договору на чолі з СРСР в Чехословаччину в серпні 1968.

Питання: Особливості міжнародних відносин країн Східної Європи в 70-ті роки.

Здійснення Радянським Союзом нагляду над | зовнішньою політикою країн Східної Європи, керівництво нею у своїх інтересах не могло припинити розвиток їхніх зв'язків з іншими країнами, особливо в Європі, а також із країнами Африки, Ази, ^ Латинської Америки. У 70-х роках найрозвинутіші країни | Східної Європи мали розгалужені економічні відносини з країнами, що розвиваються. З ними підписували двосто­ронні угоди, а також співпрацювали по лінії Ради еконо­мічної взаємодопомоги, яка в 70-х роках включала Кубу, В'єтнам, Монголію. РЕВ підписала угоди про співробіт­ництво з Фінляндією (1973), Іраком і Мексикою (1975), одержала статус спостерігача при Генеральній Асамблеї ООН (1974). В роботі окремих органів РЕВ як спостерігачі почали брати участь Лаос, Ангола, КНДР, Ефіопія.

Дата добавления: 2015-05-07