Судостроительная сталь 2 страница

Світова війна змінила співвідношення сил між Європою і Америкою і у фінансовій сфері. До світової війни безперечною фінансовою столицею світу був Лондон, а універсальним світовим платіжним засобом - фунт стерлінгів. Що стосується Сполучених Штатів, то в 1914 р. іноземні інвестиції в американські цінні папери перевищували 5,5 млрд. дол., а американські капітали в інших країнах - 2,5 млрд. дол.

Питання: Німецьке питання на Паризькій мирній конференції. Версальський мирний договір

Мирна конференція офіційно відкрилася в Парижі 18 січня 1919 р. Вона тривала дещо більше року і закінчила свою роботу 21 січня 1920 р. На конференції було представлено 27 держав, що належать до табору переможців. Провідну роль на конференції грали 3 держави: Англія, Франція і США. Японія, яка була зацікавлена головним чином у вирішенні далекосхідних питань, не проявляла великої активності при обговоренні європейських справ.

Основна робота конференції зосередилася в її керівних органах, до складу яких входили лише представники провідних держав. На початку головну роль на конференції грала так звана "Рада Десяти", що складався з глав урядів, міністрів закордонних справ або спеціальних представників США, Англії, Франції, Італії і Японії. У березні 1919 р. був створений компактніший орган - "Рада чотирьох", в який входили президент США В. Вильсон, прем'єр-міністр Англії Ллойд-Джордж, глава французького уряду Клемансо і прем'єр-міністр Італії Орландо. На пізнішій стадії функціонував інший керівний орган конференції - "Рада п'яти", у складі якого були міністри закордонних справ Англії, Франції, США, Італії і спеціальний представник Японії.

Основними питаннями, що обговорювалися як пленарними засіданнями конференції, так і керівними радами були,: німецьке питання, питання про створення Ліги Націй і, пов'язане з Лігою Націй питання про долю німецьких колоній і територій колишньої імперії Османа. Учасники конференції обговорювали також російське питання, приділивши основну увагу проблемі російських фінансових зобов'язань перед союзними державами, а також проблемам, пов'язаним з внутрішньополітичними змінами в цій країні. Найбільшою активністю при обговоренні російського питання відрізнялася французька делегація, що вимагала вживання силових заходів по відношенню до нового керівництва Росії з метою змусити його визнати довоєнні і військові борги царського і тимчасового урядів перед французькими інвесторами.

Протиріччя між державами-переможницями знайшли яскраве вираження при обговоренні цілого ряду проблем післявоєнного світопорядку. Глибокі розбіжності викликало обговорення питання про структуру і повноваження проектованої міжнародної організації - Ліги Націй. Крім усього іншого це питання було пов'язане з розділом німецьких колоній і територій імперії Османа.

Різні проекти створення міжнародної організації почали вироблятися в країнах Антанти ще до закінчення війни, хоча в літературі широко поширена думка, що Ліга є дітищем Вильсона. Створенням Ліги Націй, покликаної вирішувати усі міждержавні спори і протиріччя мирним шляхом, уряди країн-переможниць віддавали данину пацифістським настроям світової громадськості, в той же час протиставляючи цю організацію миротворчим зусиллям більшовиків, що проголошували принципи демократичного і справедливого світу.

Розділ німецьких колоній був вироблений в 1919 р. Основну частину Східної Африки за винятком ряду територій, що відійшли до Бельгії і Португалії, отримала Англія. Того і Камерун були поділені між Англією і Францією, а німецька частина Південно-західної Африки перейшла до англійського домініону - Південно-африканського Союзу. Німецьку частину Нової Гвінеї отримав англійський домініон Австралія, а острови Самоа - домініон Нова Зеландія. Японії були передані німецькі володіння в центральній частині Тихого океану: Маршалловы, Марианские і Каролінські о-ва. Доля арабських територій імперії Османа була вирішена пізніше - в процесі укладення мирного договору з Туреччиною.

Гостра криза виникла на конференції і при обговоренні питання про нові межі Німеччини в Європі. Франція наполягала на перенесенні західної межі Німеччини на Рейн і на занятті військами союзників передмостових укріплень на правому березі Рейну. Ці вимоги були сформульовані французьким урядом ще у кінці 1918 р.

Не наважуючись відкрито вимагати анексії лівобережжя Рейну, населеного німцями і що історично становить невід'ємну частину Німеччини, Франція пропонувала перетворити цю територію на "незалежну" республіку. При цьому статут нової держави повинен був визначатися не його населенням, а урядами Франції, Бельгії і Люксембурга. Передбачалася постійна окупація нової республіки іноземними військами до закінчення терміну виконання Німеччиною усіх умов мирного договору. Рейнська республіка не могла мати своїх збройних сил, але її населення повинне було нести військову повинність у складі французької і бельгійської армій. Економічні і інші зв'язки нової держави з Німеччиною могли здійснюватися лише в таких формах і масштабах, які не суперечили б інтересам Франції.

Ні Англія, ні Сполучені Штати не могли погодитися з таким варіантом вирішення питання. Прийняття французького плану означало б серйозне послаблення Німеччини і реальну загрозу встановлення французькій гегемонії в Європі. Англія зі свого боку пропонувала передати Франції лише Ельзас і Лотарингію, захоплені Німеччиною в 1871 р., а також надати Франції права на експлуатацію впродовж 10 років вугільних шахт Саара. Рейнська зона, згідно з англійським проектом, підлягала демілітаризації. Американська сторона в питанні про франко-германской межі в основному встала на сторону Англії.

Жодна з трьох делегацій не бажала йти на поступки, проте, врешті-решт, опинившись в певній політичній ізоляції, французькі представники вимушені були піти на компроміс. Відповідно до нового проекту Франція отримувала Ельзас і Лотарингію, а Саарский вугільний басейн передавався на 15 років під управління Ліги Націй. Після закінчення цього терміну долю Саара повинен був вирішити плебісцит місцевого населення. Франції було надано право впродовж 15 років здійснювати економічний контроль над Саарскими вугільними шахтами. Переможці отримували право впродовж цього ж періоду окуповувати лівий берег Рейну. Уздовж правого берега створювалася демілітаризована зона шириною 50-60 км. Бельгії передавалися округи Эйпен, Мальмеди і Моренэ. Сполучені Штати і Англія зі свого боку зобов'язалися надати Франції замість стратегічної межі по Рейну гарантії проти будь-якої неспровокованої агресії з боку Німеччини. Проте необхідно відмітити, що американський сенат, що відмовився згодом ратифікувати Версальський договір, не ратифікував і франко-американский договір про гарантії. У цих умовах Англія також визнала можливим згодом відмовитися від своїх зобов'язань перед Францією.

Досить інтенсивними були і дискусії про визначення східних меж Німеччини. Їх результатом стала передача приблизно 1/7 частин колишніх німецьких територій Литві, Данії, Польщі і Чехословаччина. Проте протиріччя між провідними державами привели до того, що загалом і в цілому східні межі Німеччини точно зафіксовані не були, що створювало умови для виникнення територіальних суперечок між Німеччиною і перерахованими державами в осяжній перспективі.

Гострі дискусії на конференції, які так і не привели до остаточного результату, були викликані обговоренням репараційного питання. Суми репараційних платежів, які передбачалося стягнути з Німеччини, що називалися різними делегаціями, досягали фантастичних розмірів. Загальна сума цих претензій складала біля одного трильйона франків. Незабаром нереалістичність подібних вимог стала очевидною, і почалися суперечки про те, якою сумою обмежити матеріальні і фінансові претензії до Німеччини. Франція вимагала відшкодування збитку, нанесеного цивільному населенню, оскільки в цьому випадку вона могла претендувати на надання їй 60% усіх німецьких платежів; Англія наполягала на компенсації за військові витрати, тому що при такому варіанті вирішення питання вона отримала б більше усіх.

Кінець кінцем, було прийнято компромісне рішення, по якому Німеччина повинна була відшкодувати збиток, нанесений громадянам союзних держав і нести витрати на пенсійне забезпечення солдатів країн Антанти і членів сімей загиблих.

Далі за це у вирішенні репараційного питання Паризька мирна конференція піти не змогла. Її учасники не досягли угоди ні про загальну суму німецьких репарацій, ні про процентний розподіл репараційних платежів між державами-переможницями. Вирішення цих питань було передане репараційній комісії, до якої повинні були увійти представники Сполучених Штатів, Англії, Франції, Італії і Бельгії. В окремих випадках до участі в роботі репараційної комісії замість Бельгії передбачалося притягати представників Японії і Югославії. Таким чином, в Парижі держави-переможниці поклали на Німеччину по суті нічим не обмежені репараційні зобов'язання. Ясно була встановлена лише та сума, яку Німеччина повинна була сплатити до 1 травня 1921 р., - 20 млрд. марок. Під рубрикою реституції - повернення захопленого майна - в мирний договір було включено зобов'язання Німеччини видати переможцям значну частину рухомого складу залізниць і основну частину торговельного флоту. Союзники отримали також право безперешкодного транзиту по усіх сухопутних, водних і повітряних транспортних маршрутах Німеччини.

Щоб утруднити можливість реваншу з боку Німеччини, в мирний договір, окрім постанов про зміну її меж, про репараційні та ін. зобов'язаннях, були включені ряд статей, покликаних обмежити військову потужність цієї країни,: чисельність німецької армії обмежувалася кількістю в 100 тис. солдатів і офіцерів, Німеччині було наказано зірвати усі спорудження берегової оборони за межами зони, що безпосередньо примикала до її узбережжя, а також усі укріплення уздовж західної межі.

28 червня 1919 р. мирний договір з Німеччиною, що став, багато в чому плодом компромісу між державами-переможницями, був підписаний членами німецької і союзних делегацій.

Питання: Утворення та діяльність Ліги Націй

Проект Ліги Націй, розроблений у Франції спеціальною урядовою комісією під керівництвом міністра праці Л. Буржуа, мав яскраво виражену антинімецьку спрямованість. За французькою схемою передбачалося створення міжнародного генерального штабу для керівництва збройними силами держав-членів Ліги, а також формування міжнародних збройних сил, виділених в розпорядження цього штабу. Французький проект не міг задовольнити ні Англію, ні США. Обоє ці держави були проти створення міжнародних збройних сил і генерального штабу, які неминуче потрапили б під контроль Франції, що виявилася після розгрому Німеччини найсильнішою військовою державою в Європі.

Англійський проект Ліги Націй, підготовлений урядовою комісією на чолі з лордом Филлимором, у своєму первинному виді передбачав по суті створення не міжнародної організації, а нового союзу великих держав, пов'язаних зобов'язанням не порушувати статус кво відносно колоній і сфер впливу. Основною метою цього проекту було забезпечення безпеки англійської колоніальної імперії від замахів з боку інших імперіалістичних держав.

Американський проект, розроблений комісією на чолі з радником Вильсона полковником Хаузом, мав на увазі взаємні гарантії територіальної цілісності і політичної незалежності усіх членів Ліги. В той же час, в нім передбачалася можливість перегляду меж що існували тоді державних утворень, якщо 2/3 делегацій Ліги Націй визнає їх такими, що не відповідають національним умовам, що змінилися, і прагненням відповідно до принципу самовизначення націй. За цим проектом ховалося прагнення США затвердитися на територіях, контрольованих Англією і Францією.

Прийнятий конференцією Статут Ліги Націй став плодом компромісу, включивши положення і англійського, і американського проектів. Статут визначав структуру організації, повноваження її керівних органів. Відповідно до Статуту головну роль в цій міжнародній організації повинна була грати Асамблея, що представляла усіх членів Ліги, крім того, створювалася також Рада, що мала практично такі ж повноваження і що включав представників 5 головних держави-переможниць і 4 "непостійні члени" з числа інших країн, що обираються асамблеєю.

Явно під впливом антивоєнних настроїв, характерних для громадської думки Європи того часу, конференція включила в Статут Ліги статтю, що передубачала можливість економічних санкцій і колективного військового виступу членів цієї організації проти держави, що зробила агресію. Але оскільки з усіх питань, за винятком процедурних, Рада і Асамблей Ліги Націй повинні були виносити ухвали одноголосно, ефективність дій Ліги проти агресора була свідомо невелика. Практично будь-яка мала держава, не кажучи вже про велику державу, могла зірвати колективні дії проти агресора. Відмітимо також, що у відповідних статтях Статуту Ліги Націй було відсутнє визначення поняття "агресор", що також скорочувало можливість використання санкцій проти тієї або іншої держави у разі якого-небудь військового конфлікту.

За задумом творців Ліги Націй, ця міжнародна організація повинна була сприяти підтримці і зміцненню Версальської системи міжнародних відносин, у зв'язку з чим в її Статут передбачалося включити тексти усіх мирних договорів, ув'язнених після Першої світової війни, причому переможені країни, з якими ці договори полягали, спочатку не допускалися до складу членів Ліги.

Запеклі спори на конференції розгорілися навколо пропозиції Вильсона про передачу Лізі Націй колишніх німецьких колоній і частини турецьких територій, тоді як Англія, Франція і Японія, що встигли під час війни домовитися в основному про розділ цих територій, відстоювали можливість їх прямої анексії. Відстоюючи свою позицію в цьому питанні, американська делегація використовувала чинник негативного відношення світової громадської думки до розширення колоніальних володінь. На засіданні "Ради десяти" 27 січня 1919 р. Вильсон заявив, що ідея створення системи мандатів Ліги Націй "заснована на широко поширеному у всьому світі бажанні не допустити нової анексії", у зв'язку з чим, президент наполягав на тому, щоб на цих територіях не дозволялася дискримінація членів Ліги відносно митних зборів, доступу до джерел сировини і так далі. Таким чином, президент США фактично прагнув забезпечити можливість безперешкодного поширення американського впливу на ці території.

Впродовж тривалого часу жодна із сторін не погоджувалася піти на поступки. Проте у результаті сторони дійшли своєрідного компромісу. Було вирішено, що Німеччина формально відмовиться від своїх колоній, а Туреччина від своїх арабських територій на користь Ліги Націй, яка від свого імені передасть мандати на безпосереднє управління цими територіями відповідним державам-мандатариям. Мандати мали бути розподілені між Англією, Францією, Японією і Бельгією. По суті, під прикриттям мандатної системи Ліги Націй був зроблений розділ колоніальних володінь переможених країн. В якості поступки Сполученим Штатам державы-мандатарии зобов'язалися дотримувати на переданих їм територіях принцип "відкритих дверей", що створило відносно сприятливі умови для поширення американського економічного впливу, але не міняло того факту, що колишні німецькі колонії і арабські території імперії Османа були практично приєднані до колоніальних володінь Англії, Франції і Японії.

Ліга Націй — перша міжнародна міждержавна організація, створена з метою розвитку співробітництва, досягнення миру і безпеки між народами на Паризькій мирній конференції в 1919-20. Ініціатором її створення виступив президент США Вудро Вільсон. Згідно зі статутом Ліги Націй її засновниками вважались держави-переможці у Першій світовій війні 1914-18, а також новостворені країни Польща,Чехословаччина і Хіджаз. Спочатку членами цієї організації стали 44 країни, пізніше кількість їх збільшилась до 52. Статут Ліги Націй включався як складова частина всіх післявоєнних мирних договорів. Основними органами Ліги Націй були: асамблея (збори) представників всіх членів організації, Рада Ліги, а також постійний секретаріат на чолі з генеральним секретарем. Осідок основних органів Ліги Націй — Женева. Асамблеї Ліги Націй скликались щорічно. Представники кожної держави мали на засіданнях один голос незалежно від кількості населення і величини території країни. Рішення асамблеї приймались одноголосно, за винятком спеціально обумовлених. Такий підхід приводив до численних безплідних дискусій і компромісів, неефективних рішень і в кінцевому рахунку - послаблення впливу Ліги Націй на міждержавні стосунки і вирішення міжнародних конфліктів. Рада Ліги Націй складалася з чотирьох постійних членів (Англія, Франція, Італія, Японія) та чотирьох непостійних, які щорічно переобиралися.

Декілька положень статуту стосувалися проблем запобігання і вирішення міждержавних конфліктів. У випадку виникнення загрози конфліктів між членами Ліги Націй, ставились питання на розгляд Ради, або третейського суду незацікавлених країн. У випадку необхідності всі країни, члени Ліги Націй були зобов'язані розірвати з агресором всі економічні і культурні зв'язки, оголосити йому загальну блокаду. Криза діяльності Ліги Націй особливо яскраво проявилася після провалу міжнародної конференції по роззброєнню, коли Німеччина та Японія в 1933 вийшли з її складу. СРСР використовував її не стільки для реального вирішення міжнародних конфліктів, а як трибуну для політичної пропаганди. Безпомічність Ліги Націй проявилась при обговоренні скарг на японську агресію проти Китаю, розпочату в 1931, італійську проти Ефіопії(1935–1936), радянську проти Фінляндії (1939–1940). Ліги Націй не зуміла прийняти жодного ефективного рішення проти агресорів. Виключення СРСР з організації в грудні 1939 було кроком відчаю, а не реальною допомогою жертві агресії.

Складна система прийняття рішень, відсутність механізму для їх впровадження, декларативність і суперечливість окремих документів Ліги Націй зумовили її безсилість проти агресорів і в кінцевому результаті привели до остаточного краху з початку Другої світової війни 1939-45. Формально Ліга Націй припинила свою діяльність у 1946.

Питання: Мирні договори із союзниками Німеччини: Сен-Жерменський, Нейїський, Тріанонський, Севрський.

Після укладення мирного договору з Німеччиною Паризька конференція приступила до завершення роботи над текстами мирних договорів з Австрією, Угорщиною, Болгарією і Туреччиною. Як і Версальський договір, договори з колишніми союзниками Німеччини були компромісом між державами-переможницями, що відбивав існуюче співвідношення сил. У таких умовах досить жорсткої конкуренції між державами-переможницями і проходило підписання мирних договорів з союзниками Німеччини.

10 вересня 1919 р. в Сен-Жерменском палаці під Парижем був підписаний мирний договір з Австрією, розпад Австро-угорської імперії, що закріпив, стався в результаті її поразки у війні і підйому національно-визвольного руху в середовищі народів, що населяли її. Австрія визнала відділення від неї Угорщині, Чехословаччині, частині польських територій, також погодилася на територіальні поступки на користь Югославії і Румунії.

До Польщі була приєднана Західна Галіція, до Чехословаччини - Закарпатська Україна. Трансільванія і частина Баната, що входили раніше до складу Австро-Угорщини, були передані Румунії. Румунії була передана і Буковина, а пізніше, в 1920 р., Бесарабія.

Австрія відмовилася від територій, населених південними слов'янами, за винятком частини словенських районів. Точна межа між Королівством сербів, хорватів і словенських і Італією не була зафіксована в мирному договорі, оскільки учасники Паризької конференції не змогли дійти компромісу з цього питання. До складу Югославії згідно з угодою увійшла Чорногорія, а Італія отримала важливий стратегічний район Південний Тіроль.

Крім усього іншого Австрію втратило військового і торговельного флоту в Адріатиці і на Дунаї, зобов'язалася виплатити репарації переможцям і погоджувалася на безперешкодний транзит будь-яких вантажів союзників через свою територію. Військові статті договору забороняли Австрії мати постійну армію.

27 листопада 1919 р. в паризькому передмісті Нейи був підписаний мирний договір з Болгарією, згідно з яким вона зазнала значних територіальних втрат,: Добруджа була закріплена за Румунією, частину Македонії, що входила раніше до складу Болгарії, отримала Югославія, Західна Фракия була передана Греції. Болгарія таким чином втрачала понад 11 тис. кв. км. своєї території і втрачала вихід до Егейського моря. На Болгарію покладалися важкі репараційні зобов'язання, що складали не менше чверті її довоєнного національного багатства. Збройні сили Болгарії передбачалося обмежити кількістю 20 тис. чел.

Підписання мирного договору з Угорщиною затрималося із-за революційних подій в цій країні і відбулося тільки 4 червня 1920 р. у Великому Трианонском палаці. Цей договір відтворював в основному умови Сен-Жерменского договору. Угорщина визнала межі нових держав - спадкоємців Австро-угорської імперії і її сусідів, крім того, Угорщина відмовилася на користь Австрії від своєї провінції Бургенланд. У результаті її територія скоротилася більш ніж в три рази, а населення - більш ніж в 2,5 разу. Договір передбачав виплату досить великих репарацій переможцям, терміни і загальна сума яких не були зафіксовані.

Особливо важкий договір був нав'язаний Туреччині. Він був підписаний в Севрі 10 серпня 1920 р. Договір зафіксував втрату Туреччиною Сирії, Лівану, Палестини і Іраку, мандат на управління якими був переданий Лігою Націй Англії і Франції, а також ряду інших арабських територій, що формально отримали політичну незалежність. Розділу піддалася і власне турецька частина імперії Османа. У різних юридичних формах від Туреччини були відторгнуті такі території, як: Измир з великим прилеглим районом, території в Європі (на користь Греції), Киликия і сусідні з нею округи в південній Анатолії (на користь Франції), частина східної Анатолії (на користь незалежної Вірменії), частина південно-східної Анатолії (на користь фактично підлеглого Англії, але формально незалежного Курдистана). Крім того, в Анатолії створювалися сфери впливу Франції і Італії. Стамбул був залишений туркам лише умовно - під зобов'язання строгого виконання усіх постанов договору. Закріплювався режим капітуляцій; державам переможницям було надано право контролю над фінансами Туреччини, поновлювалися їх концесійні права.

Згідно з угодою Босфор і Дарданелли мали бути відкритий як в мирний, так і у військовий час для торговельних і військових судів усіх країн. Контроль над виконанням цієї умови передавався спеціальній комісії у складі представників Англії, Франції, США, Італії і Японії, що мають в розпорядженні два голоси і представників Греції і Румунії, яким було надано по одному голосу.

В цілому, система договорів, розроблених на Паризькій мирній конференції і ув'язнених між державами-переможницями і переможеними країнами, стала плодом компромісу і стала основою післявоєнної системи міжнародних відносин. Ця система угод була покликана забезпечити домінування союзників по антинімецькій коаліції в Європі, на Ближньому і Середньому Сході, а також в Африці. В той же час, необхідно відмітити, що Версальська система договорів створювала в міжнародних відносинах ситуацію, багату частим загостренням протиріч і конфліктами і, відповідно, не могла залишатися незмінною в тривалій перспективі зокрема через існуючу різницю в динаміці економічного розвитку держав, що призводило до посилення впливу на міжнародні процеси одних держав і до послаблення впливу інших. Показником неміцності системи, що склалася, стало те, що США, одна з країн світу, що найдинамічніше розвиваються, що мала величезний економічний і військовий потенціал, практично відмовилася стати гарантом її стабільності, не ратифікувавши Версальський договір як що суперечить інтересам США. 25 серпня 1921 р. Сполучені Штати підписали сепаратний мирний договір з Німеччиною. З Версальського договору в нього були включені лише ті пункти, де ясно фіксувалися права США. Аналогічний характер носили і договори США з колишніми союзниками Німеччини. Усе перераховане дає основу для тверджень про те, що Версальська система піддалася ерозії практично відразу після створення.

Питання: Вашингтонська мирна конференція та її рішення.

На Паризькій мирній конференції торкнулися далеко не усі проблеми міжнародних відносин на Далекому Сході і врегулювання в цьому регіоні не було проведено відповідно до нового співвідношення сил, що склалося після Першої світової війни.

Як вже відзначалося, США вийшли з війни такими, що значно посилилися у зв'язку з чим істотно зросли і їх претензії на лідируюче положення у світі. Проте Паризька мирна конференція не виправдала їх надій: прагнення американської дипломатії грати головну роль в рішенні міжнародних проблем зустріло активний опір з боку Великобританії, Франції і Японії. Таким чином, Сполученим Штатам не вдалося дістати вільного доступу на території колоніальних володінь інших держав і добитися домінування на морях, а Статут Ліги Націй не забезпечив ним керівної ролі у рамках цієї міжнародної організації.

В той же час Версальська система надавала великі переваги Японії - головному суперникові США на Далекому Сході, що не могло не викликати сильного занепокоєння в американських правлячих кругах. Версальська система не ліквідувала англо-японский морський союз, створений свого часу проти Росії, Німеччини і США. У Сполучених Штатах добре розуміли істинну суть цього союзу. Видатний американський політичний діяч того часу сенатор Лодж говорив в 1922 р., що "англо-японский союз є найбільш небезпечним елементом в наших взаєминах з Далеким Сходом і Тихим океаном., він викликає зростаючу тривогу не лише в США, але і в Канаді. Він підтримує в Японії військовий дух і її приготування на суші і на морі до нових конфліктів".

Зацікавленість в дозволі деяких проблем у взаєминах держав на Далекому Сході, а також проблем, пов'язаних з морськими озброєннями виявила і Великобританія. Англія при цьому пропонувала гарантувати безпеку США в Атлантиці з тим, щоб американці мали можливість сконцентрувати свій флот в Тихому океані.

В ході англо-американських переговорів, що послідували, США висунули пропозицію про ліквідацію англо-японского союзу. Спроби англійських представників знайти компромісне вирішення цього питання не мали успіху. Для тиску на Англію американська дипломатія використовувала Канаду: канадський прем'єр Мейген виступив з пропозицією про укладення договору 4-х держав (США, Великобританії, Франції і Японії) замість англо-японского морського союзу. Влітку 1921 м. США використовували для тиску на Англію ірландську проблему. У зв'язку з обговоренням в конгресі питання про визнання Ірландської республіки, державний секретар США Юз заявив англійському послові, що рішення конгресу залежатиме від характеру взаємин між Англією і Японією. У умовах, що створилися, британським дипломатам довелося поступитися.

У липні 1921 р. англійський уряд рекомендував президентові США Гардингу узяти на себе ініціативу скликання конференції для обговорення питання про морські озброєння, а також далекосхідного і тихоокеанського питань. 10 липня держсекретар США Юз виступив з офіційною пропозицією скликати міжнародну конференцію у Вашингтоні.

Дата добавления: 2015-05-07