РОЗДІЛ VI! 2 страница

Право на свободу та особисту недоторканність передбачене ст. 29 Конституції України. Воно неодноразово закріплювалось міжнародним співтовариством у різних міжнародно-правових документах, зокрема, у Загальній декларації прав людини 1948 р. (ст. 3). Міжнародному пакті про громадянські і полі­тичні права 1966 р. (ст. 9), Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. (ст. 5). Це право вста­новлює межу, яку ті чи інші посадові особи можуть перейти лише у випадках, прямо передбачених законом (тримання осо­би під вартою, арешт тощо).

Конституція України значною мірою демократизувала сам процес вжиття заходів, що обмежують свободу людини, її осо­бисту недоторканність, Це полягає у тому, що тільки суд своїм вмотивованим рішенням і лише на підставі чинного законодав­ства може дозволити арешт людини й тримання її під вартою.

До того ж з метою реалізації цього права держава гарантує кожній особі з моменту затримання право на захист власними силами, а для цього їй має бути повідомлено про мотиви ареш­ту чи затримання, роз"яснено права, надано можливість з мо­менту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника, оскаржити в суді своє затри­мання, повідомити родичів.

Сутність права на недоторканність житла ст. ЗО Конституції України полягає в тому, що ніхто не має права без'підстав, пе­редбачених у законі, увійти до житла проти волі осіб, які в ньому проживають. При цьому під житлом.слід розуміти не тільки відповідну кімнату, квартиру, жилий будинок, а й усі допоміжні приміщення, якими особа користується у повсяк­денному житті.

-180-

-181

Право недоторканності житла поширюється не тільки на місце постійного проживання особи, а й на місця її тимчасово­го мешкання у готелях, санаторіях, будинках відпочинку тощо.

Конституція України у ст. ЗІ закріпила право кожного на таємницю' листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом. Вони обумовлені ви­ключно гуманною метою — запобігти злочину або з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи. До того ж слід враховувати, що ці винятки можливі лише тоді, якщо іншим способом одержати інформацію, необхідну для розсліду­вання тієї або іншої кримінальної справи, захисту людини, сус­пільства і держави від злочинних посягань, неможливо.

Необхідно також звернути увагу на те, що в Конституції конкретизовано форми кореспонденції: телеграфна, листуван­ня, телефонні розмови та інші, наприклад електронна пошта. За порушення права на таємницю листування винна особа мо­же бути притягнута до кримінальної відповідальності згідно зі ст.. 163 КК України. Право, що розглядається, конкретизується та деталізується статтями 20, 185 і 187 КПК України.

Право на невтручання в особисте і сімейне життя, що перед­бачене ст. 32 Конституції України, пов'язане з гарантуванням її "особистої та сімейної свободи, особистої та сімейної таємни­ці. Винятки щодо нього можуть бути передбачені лише Кон­ституцією України. Формулюючи це право, законодавець ви­ходить з того, що кожна людина унікальна, індивідуальна, є суб'єктом великої кількості неформальних зв'язків, носієм приватних інтересів, що є її особистою справою. До того ж, закріплюючи його на конституційному рівні, держава надає можливості особі контролювати інформацію про себе, про чле­нів своєї сім'ї та родину, а в разі необхідності припинити роз­голос небажаної інформації, тобто певною мірою бути неза­лежною щодо інших людей, іх колективів, суспільства і держа­ви у цілому.

У частині 2 вказаної статті встановлено заборону збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інфор­мації про особу без її згоди. 1 Іри цьому під інформацією про особу слід розуміти сукупність документованих або публічно

-182-

оголошених відомостей про неї. Наприклад, про її національ­ність, освіту, стан здоров'я, захворювання тощо. А під конфі­денційною інформацією слід розуміти відомості з обмеженим доступом, що знаходяться у володінні, користуванні або розпо­рядженні окремих фізичних чи юридичних осіб.

Частина 3 ст. 32 Конституції України встановлює право кожного громадянина ознайомлюватись в органах державної влади, місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, що не є державною або іншою захище­ною законом таємницею. Тобто всі державні органи, органи місцевого самоврядування, установи й організації, які мають таку інформацію, зобов'язані надавати її, за винятком відо­мостей, що є державною або іншою захищеною законом таєм­ницею.

У частині 4 ст. 32 Конституції України закріплено: право спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї; право вимагати вилучення будь-якої інформації; право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням не­достовірної інформації, що підкріплюється ст. 49 Закону Ук­раїни «Про інформацію». Гарантією здійснення цього, права є ст. 182 КК України.

Право на свободу пересування, вільний вибір місця прожи­вання, право вільно залишати територію України ст. 33 Кон­ституції України поширюються як на громадян України, так і на всіх інших осіб, які перебувають на території України на за­конних підставах. Конституційне закріплення цих прав є важ­ливою ознакою демократичної сутності держави, однак зазна­чимо, що право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України не ви­ключає необхідності додержання реєстраційних та деяких інших правил, що існують в Україні.

Так, право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України щодо іноземних громадян здійснюються з певними обмеженнями, що передбачені Законом України «Про правовий статус інозем­ців» від 4 лютого 1994 р. Ці обмеження обумовлені необхідніс­тю забезпечення безпеки України, охорони громадського по-

-183-

рядку, здоров'я, в умовах воєнного або надзвичайного стану тощо. Цей Закон передбачає також випадки, коли іноземцям може бути заборонено виїзд з території Украши через те, що

стосовно їх ведеться дізнання, досудове слідство або розгля­дається кримінальна справа тощо.

Згідно з ч. 2 ст. 33 Конституції України і Законом України «Про порядок виїзду з Украши і в'їзду в Украшу громадян Ук­раїни» від 21 січня 1994 р. громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну, а державні органи Украши зобов'язані надавати допомогу своїм громадянам у цьому питанні.

Головні ідеї ст. 34 Конституції Украши відповідають Міжна­родному пактові про громадянські і політичні права, де записа­ло, що кожна людина має право на свободу думки (ст. 18) та безперешкодно додержуватися своїх поглядів і вільно 'їх вис­ловлювати (ст. 19), а також п. 1 ст. 10 Європейської концепції про захист прав і основних свобод людини, у якому зафіксова­но, що кожна людина має право на свободу виявлення по­глядів.

Загалом право на свободу думки і слова, на вільне виражен­ня своїх поглядів і переконань означає свободу збирати, збері­гати, використовувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за • допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір, без втручання держави та інших со­ціальних інституцій. Разом з тим ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування радіомовлення, телебачення або ж кінопідприємства, але забороняє у сукупності з ч. З ст. 15 Конституції здійснення в Україні цензури.

Вона є гарантом духовної і творчої свободи, не обмеженої обов'язковою ідеологією. А тому з положень цієї статті випли­ває можливість доступу до засобів масової інформації політич­них партій і рухів, громадських організацій, профспілок, окре­мих людей.

При цьому, слід зрозуміти, що свобода думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань тільки тоді є реальни­ми, коли вони спираються на право вільно збирати, викорис­товувати і поширювати інформацію у будь-який спосіб на свій

-184 -

вибір, що має забезпечуватися державою шляхом сприяння - створенню розгалуженої і розвинутої системи, державних і не­державних засобів масової інформації, інших її джерел, дер­жавного переслідування всіх соціальних суб'єктів, що пере­шкоджають вільному отриманню і поширенню інформації.:, Під інформацією, згідно з Законом Украши «Про інформа­цію» від 2 жовтня 1992 p., розуміють документовані або пуб­лічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середо­вищі Основними видами інформації є: статистична, масова, про діяльність державних органів влади і місцевого самовряду­вання, правова, про особу, довідково-енциклопедичного харак­теру, соціологічна, а основними видами діяльності з нею є: по-перше, її одержання — це набуття, придбання, накопичення інформації; по-друге, її використання — це задоволення влас­них інформаційних потреб; по-третє, її поширення — це-поши­рення, обнародування, оголошування інформації і, по-четвер­те, зберігання — це забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв.

Принагідно хотілося б зазначити, що, враховуючи надзви­чайну важливість інформації в життєдіяльності суспільства, за­конодавство передбачає певний режим доступу до неї. Під ос­таннім розуміють встановлений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації. Згідно з цим порядком інформація поділяється на відкриту і з обмеженим доступом.

. Доступ до відкритої інформації забезпечується шляхом: сис­тематичної публікації її в офіційних друкованих виданнях; по­ширення її засобами масової комунікації; безпосереднього її надання державними органами та юридичними особами. У будь-якому разі обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється законом.

Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режи­мом поділяється на конфіденційну і таємну. Конфіденційна — це така інформація, що знаходиться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних або юридичних осіб і по­ширюється за їх бажанням відповідно до передбачених ними.умов.

-185 -

До таємної належить інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу, передбачену законом, таємни­цю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і дер­жаві. Саме тому в ч. З ст. 34 Конституції України передбачено, що здійснення права на свободу думки і слова, на вільне вира­ження своїх поглядів і переконань може бути обмежене зако­ном в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадянського порядку з метою запобігання заворушен­ням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошен­ню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Положення ст. 35 Конституції України відповідають змістові ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та ст. 9 Європейської конвенції про захист прав і основних сво­бод людини.

Кожен має право на свободу світогляду та віросповідання. Це право гарантується державою всім особам, які перебувають на території України, і вбирає у себе як право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, так і безперешкод­но відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Виходячи з цього, можна стверджувати, що до змісту цієї статті закладено і га­рантію мати, приймати і змінювати релігію або переконання на власний вибір, право віруючих відкрито поширювати свої релігійні переконання та право тих, хто не сповідує ніякої ре­лігії, на поширення атеїстичних переконань. Така редакція цієї статті спрямована на консолідацію Українського народу, на усунення міжконфесійних суперечок і поділу суспільства на ві­руючих та атеїстів, на надання кожному, незважаючи на його ставлення до релігії, рівних прав та можливостей, на прищеп­лення суспільству віротерпимості, а загалом на забезпечення взаєморозуміння, спокою та злагоди серед усього населення.

Дія цієї статті Конституції деталізується Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 p., де підкреслюється рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії, йдеться про поняття релігійних ор­ганізацій, їх майновий стан, права, трудову діяльність у релі-

-186-

гійних організаціях, співвідношення державних органів і релі­гійних організацій. Так, до релігійних організацій цей Закон відніс релігійні громади, управління і центри, монастирі, релі-• гійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні нав­чальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вище­названих релігійних організацій. Наприклад, релігійна громада — це релігійна організація віруючих одного й того самого культу, віросповідання, напрямку, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою задоволення релігійних потреб. Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким чинним в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості. Релігійні організації, керівні центри яких знахо­дяться за межами України, можуть керуватися у своїй діяль­ності настановами цих центрів, якщо при цьому не порушуєть­ся чинне законодавство. Релігійні управління і центри мають право засновувати монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), а також створювати духовні навчальні за­клади для підготовки священнослужителів і служителів інших необхідних їм релігійних спеціальностей, які діють на підставі своїх статутів (положень).

Релігійна організація визнається юридичною особою з мо­менту реєстрації її статуту (положення), який не повинен су­перечити чинному законодавству.

Упродовж цього ч. 2 статті, що коментується, встановлює, що право на свободу світогляду та віросповідання може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського по­рядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і сво­бод інших людей. А це практично означає, що будь-яке обме­ження цього права можливе тільки щодо конкретних релігій­них організацій і тільки у законодавчій формі.

Відповідно до ч. З ст. 35 Конституції України церква і релі­гійні організації в Україні відокремлені від держави. Держава не втручається в діяльність релігійних організацій, що здій­снюється в межах закону, не фінансує діяльності будь-яких ре­лігійних організацій. У свою чергу останні не мають права бра­ти участь у діяльності політичних партій, надавати політичним партіям фінансової підтримки, висувати кандидатів до органів

-187-

державної влади тощо, хоч кожний окремий священнослужи­тель як громадянин України має рівне з усіма іншими грома­дянами право на участь у політичному житті. Проте релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, використовуючи засоби масової інформації. '•• Школа, як і загалом державна система освіти, в Україні ві­докремлена від церкви (релігійної організації), має світський характер. Доступ до різних видів і рівнів освіти надається гро­мадянам незалежно від їх ставлення до релігії. -Громадяни мо­жуть здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими.

'Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'яз­кова. Всі релігії, віросповідання та релігійні організації є рів­ними перед законом.

Частина 4 вказаної статті регламентує, що ніхто не може бу­ти звільнений від своїх обов"язків перед державою або відмо­витись від виконання законів за мотивами релігійних переко­нань. Отже, заміна виконання одного обов'язку іншим з моти­вів релігійних переконань допускається лише у випадках, пе­редбачених у законодавстві. Виходячи з встановленого державою загального військового обов'язку та гарантованої свободи світогляду і віросповідання, передбачено правові підс­тави альтернативної служби, що визначається як державна служба поза збройними силами чи військовими формуваннями.

Головна особливість політичних прав і свобод полягає в то­му, що їх носіями є тільки громадяни України. Разом з тим слід підкреслити,' що політичні права й свободи мають само­стійне значення, свідченням чого є існування і дія Міжнарод­ного пакту про громадянські та політичні права. Навіть назва цього документу свідчить про тісний взаємозв'язок і певну спо­рідненість цих прав. Вони відрізняються лише за деякими особливостями їх змісту, що дозволяє з загальної групи полі­тичних прав і свобод виділити окремі права, що притаманні тільки громадянам України (громадянські права).

Отже, громадянські права висвітлюють правовий зв'язок особи з Українською державою, що характеризується повно­тою взаємних прав, обов'язків та відповідальності, а політичні

-188-

Г

права і свободи — це вид і міра можливої поведінки у сфері по­літики.

Хотілося б також зазначити, що значною мірою політичні права і свободи можуть бути реалізованими лише завдяки участі громадян у діяльності відповідних об'єднань, політичних партій, профспілкових організацій, державних структур. До політичних прав і свобод належать: право на об'єднання у по­літичні партії та громадські організації (ст. 36 Конституції Ук­раїни); право брати участь в управлінні державними справа­ми, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно оби­рати і бути обраному до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38); право на мирні збори, мі­тинги, походи та демонстрації (ст. 39); право направляти інди­відуальні чи колективні письмові звернення або особисто звер­татися до органів державної влади, органів місцевого самовря­дування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40).

Право на об'єднання в політичні партії та громадські органі­зації, передбачене ст. 36 Конституції України, дає змогу грома­дянам брати активну участь у політичному житті суспільства. При цьому відповідно до Закону України «Про об'єднання гро­мадян» від 16 червня 1992 р. політичною партією слід вважати таке об'єднання громадян — прихильників певної загальнона­ціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування. А громадська організація — це об'єднання громадян для задо­волення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних та інших спільних

інтересів.

Держава гарантує свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації за винятком обмежень, встановлених за­коном в інтересах національної безпеки та громадського поряд­ку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод

інших людей.

Відповідно до ч. 2 згаданої статті, політичні партії мають сприяти формуванню і виявленню політичних інтересів і полі­тичної волі громадян. Вони відповідно до чинної Конституції і •законів України «Про вибори народних депутатів України»,

-• 189 -

«Про вибори Президента України», «Про вибори депутатів Вер­ховної Ради Автономної Республіки Крим», «Про вибори депу­татів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», ви­сувають своїх кандидатів на виборах до органів державної вла­ди і місцевого самоврядування. Разом з тим Конституція вста­новлює певні обмеження щодо членства у політичних партіях. По-перше, вона визначає, що членами політичних партій мо­жуть бути тільки громадяни України, а, по-друге, прямо перед­бачає, що існують й інші обмеження щодо такого членства, що встановлюються нею безпосередньо та законами України. Во­ни стосуються, наприклад, військовослужбовців, працівників міліції, суду тощо.

Враховуючи те, що професійні спілки є наймасовішою гро­мадською організацією, ч. З зазначеної статті закріплює право громадян на участь у діяльності професійних спілок з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтере­сів. Професійні спілки об'єднують громадян за спільністю їх інтересів за характером 'їх професійної діяльності та утво­рюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їхніх членів. Незалежно від їх належності всі професійні спіл­ки мають рівні права, Обмеження щодо членства у них, так само, як і в політичних партіях, встановлюється виключно Конституцією і законами України.

Конституція України передбачає у ч, 4 ст. 36, що ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання гро­мадян чи обмежений у правах за належність чи неиалежність до політичних партій або громадських організацій, а також у ч. 5 цієї статті проголошує принцип рівності об'єднань грома­дян перед законом у тому розумінні, що держава створює рівні можливості для діяльності об'єднань громадян.

Стаття 37 Конституції України є логічним продовженням попередньої статті, оскільки регламентує заборону щодо утво­рення і діяльності політичних партій та громадських організа­цій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію неза­лежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжет-

-190-

нічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і сво­боді; людини, здоров'я населення.

При цьому слід-звернути увагу на те, що забороняється ут­ворення та діяльність таких об'єднань громадян, підставами для чого можуть бути і програмні цілі, і безпосередні дії. Тоб­то, якщо в програмних документах громадських об'єднань, по­даних до реєстрації, передбачатимуться програмні цілі, що су­перечать вимогам цієї статті Конституції України або іншій статті (статтям) законів України, Міністерство юстиції зо­бов'язано відмовити їм у реєстрації. Якщо ж будуть виявлені аналогічні дії, то заборона такої діяльності об'єднань громадян здійснюється в судовому порядку, відповідно до ч. 4 ст. 37 Конституції України.

Відповідно до положення, що зафіксоване у ч. 2 цієї статті, політичні партії та громадські організації не можуть мати будь-яких воєнізованих формувань. А це означає проголошення конституційної вимоги про те, що політичну владу необхідно здобувати лише через вільні демократичні вибори.

Водночас, відповідно до ч. З ст. 37 не допускається створен­ня і діяльність організаційних структур будь-яких політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих ор­ганах місцевого самоврядування, військових формуваннях Збройних Сил, органах СБУ, прокуратури, ОВС тощо, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.

Право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування, визначені у частинах 1 і 2 ст. 38 Конституції України, є одними з головних політичних прав громадянина. Конкретніше це означає право на участь у вирішенні державних справ шляхом участі в управ­лінському протесі в різних якостях: виборця, що обирає пред­ставницькі органи державної влади й місцевого самоврядуван­ня; кандидата, що балотується до них; депутата зазначених ор­ганів; учасника всеукраїнського та певних місцевих референ-

-191-

думів; державного, службовця; службовця органів місцевого са­моврядування.

Слід наголосити, що положення цієї статті Конституції Ук­раїни конкретизують ряд інших її статей, зокрема статтю 5, яка встановлює, що єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу як безпосередньо, так і через органи дер­жавної влади й органи місцевого самоврядування. До того ж це право конкретизується у різних законах, що вже частково згадувались, а саме — про вибори до представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування, про всеукраїнський та місцеві референдуми, про державну службу тощо.

Хотілося б також звернути увагу, що під державною служ­бою, про яку йдеться у ч. 2 ст. 38 Конституції України, відпо­відно до Закону України «Про,державну службу» від 16 грудня 1993 р. хлід розуміти вид трудової діяльності, що полягає в практичному здійсненні державних функцій працівниками державного апарату, які обіймають за виборами, призначен­ням або конкурсом посади в державних установах і одержують винагороду за свою працю¹. Право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального й майнового стану, расової й національної належності, статі, по­літичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які здобули відповідну освіту і професійну підготовку та про­йшли у встановленому порядку відбір за конкурсом або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України.

Закон України «Про місцеве самоврядування», виходячи з настанов Конституції України та Європейської хартії про міс­цеве самоврядування, регулює питання щодо прийняття грома­дян до служби в органах місцевого самоврядування,

Право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітин­ги Г походи та демонстрації передбачено ч. І ст. 39 Конституції України. Воно дає громадянам можливість вільно обговорюва­ти різні актуальні питания політичного, економічного, соціаль­ного, культурного, державного та іншого суспільного розвитку,

¹ Закон України.«Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради. - 1993. - № 52. - Ст. 490.

-192-

а також певною мірою протидіяти будь-яким антидемократич­ним проявам, порушенням прав людини тощо. Це право є за­гальновизнаним, зокрема воно передбачене у ст. 11 Європей­ської конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Звертає на себе увагу регламентація конституційного поряд­ку його здійснення. Збори, мітинги, походи й демонстрації по­винні бути мирними, іх учасники не мати зброї, про проведен­ня таких заходів повинні бути завчасно сповіщені органи вико­навчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Конституція України у вказаній статті встановлює певні об­меження щодо реалізації цього права. Насамперед слід зазна­чити, що воно поширюється тільки на громадян України. Крім того, його реалізація може обмежуватись судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадсько­го порядку — з метою запобігання заворушенням чи злочинам;, для охорони здоров'я населення або • захисту прав і свобод інших людей. Тобто повноцінна регламентація цього права ви­магає її конкретизації у спеціальному законі.

Право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, передбачене ст. 40 Конституції України. Його суть полягає в гарантованій державою можливості кожній осо­бі особисто і безпосередньо звертатися, а також направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення до державних органів, органів. місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, з [пропозиціями про поліпшення 'їх роботи, зауваженнями, зверненнями, критикою "їх роботи.

Дата добавления: 2015-05-10