РОЗДІЛ VI! 5 страница

З урахуванням предмету нашого дослідження, нас цікавить не механізм правового регулювання, а механізм реалізації суб'єктивних прав. Вони відрізняються між собою. Механізм правового регулювання одержав у загальній теорії держави та права всебічну розробку, на відміну від механізму реалізації суб'єктивних прав. Реалізація прав та свобод особистості є са­мостійною проблемою, що не може бути зведена до її характе­ристики як основної частини правового регулювання. Тому і механізм реалізації суб'єктивних прав людини та громадянина не зводиться до механізму правового регулювання. Відмінність цих механізмів полягає в їх різному функціональному призна­ченні. Механізм правового регулювання призначений для нор­мативного регулювання і втілення різних форм реалізації пра­вових норм, передусім правозастосування. Механізм же реалі­зації суб'єктивних прав — це єдність правових засобів, за допо­могою яких матеріалізуються права та свободи людей. На наш погляд, він, у вузькому розумінні, включає такі елементи, як юридично значуща діяльність суб'єктів, а також стадії реаліза­ції суб'єктивного права. Все це обумовлює самостійне існуван­ня механізму реалізації суб'єктних прав людини та громадя­нина.

Отже, так само, як реалізація норми права не збігається з реалізацією суб'єктивних прав, механізм правового регулюван­ня не є тотожним механізму реалізації суб'єктивних прав.

-218-

Кожний механізм — це високоорганізована система, а будь-яка система має свою структуру. Система характеризується єд­ністю елементів, що перебувають у певних зв'язках і відноси­нах між собою, характеризують сутність об'єкта як ціле і від­носно незалежне зовні явище. А структуру розглядають як ви­значений склад компонентів (елементів) об'єкта.

У літературі розрізняють юридичний, психологічний і со­ціальний механізми реалізації суб'єктивних прав. Юридичний механізм характеризують як систему юридичних норм, фактів, документів та основних форм і способів організації їх здійснен­ня. Психологічний механізм - це цінності, орієнтації, установ­ки, цілі, інтереси і потреби, мотивація, вольова активність лю­дини у процесі здійснення прав і обов'язків. Соціальний меха­нізм включає в себе політичні, організаційні, ідеологічні та інші чинники.

Ми пропонуємо визначати механізм реалізації конституцій­них прав, свобод і обов'язків людини та громадянина як відносно відокремлену сукупність конституційних елементів, за допомогою яких в умовах додержання законності, з позиції гу­манізму і соціальної справедливості кожною людиною і грома­дянином України здійснюються його конституційні можливос­ті, знешкоджуються ті негативні умови, що можуть завдати шкоди практичному втіленню можливого у повсякденне життя.

До елементів механізму реалізації конституційних прав, сво­бод і обов'язків людини та громадянина, у ширшому розумінні, відносяться: а) конституційні норми, що закріплюють суб'єк­тивні права; б) самі конституційні права та свободи, їх зміст, структура та гарантії здійснення; в) юридичні обов'язки; г) юридична діяльність, що є сутністю реалізації конституцій­ного права; д) законність і правосвідомість людини та грома­дянина, що забезпечують правильне розуміння ними своїх кон­ституційних прав, свобод та обов'язків і кожного права окре­мо, шляхів їх реалізації; є) стадії реалізації кожного конкрет­ного конституційного права.

Конституційні норми, що закріплюють права, свободи та обов'язки людини і громадянина, містяться в Конституції Ук­раїни. Ці норми мають вищу юридичну силу, можуть діяти без­посередньо чи деталізуватися в поточному законодавстві, ними

-219-

встановлюються не тільки певні соціальні блага, а й гарантії їх здійснення.

Конституційні права і свободи було розглянуто у поперед­ньому розділі. Зазначимо ще раз, на які групи вони поділяють­ся: а) фізичні (статті 27-35 Конституції України); б) політич­ні (статті 36-40); в) економічні (статті 41—45); г) соціальні (статті 46—49); д) екологічні (ст. 50); є) сімейні (статті 51 — 52).; с) культурні (статті 53-54); ж) особисті (статті 55-64).: Конституційні обов'язки, як вид і міра необхідної (обов'яз­кової) поведінки людини і громадянина, ми також розглядали. їх можна класифікувати за різними критеріями. Л. І. Летнян-чин виділяє такі критерії для класифікації конституційних обов'язків: І) залежно від тою, належать ці обов'язки людині чи громадянину — на обов'язки людини та обов'язки громадя­нина; 2) за сферами суспільного життя (особисті, політичні, соціальні, економічні, екологічні, сімейні, культурні); 3) за способом закріплення (прямо закріплені у. конституції чи випливають з тлумачення її норм); 4) за функціональною спрямованосте) дії (що діють прямо та опосередковано); 5) за адресатами (суб'єктами) дії (державні, суспільні, інших лю­дей, власні); 6) за характером здійснення (в конкретних чи у загальних правовідносинах); 7) за формами здійснення (інди­відуальні чи колективні); 8) за часом реалізації (постійні чи тимчасові); 9) за характером забезпечення (у право реаліза-ційній чи правозастосовчій діяльності) та інші'. Саме завдяки реалізації конституційних обов'язків уповноважений суб'єкт здатний у повному обсязі здійснити свої конституційні права.

Юридична діяльність суб'єктів права характеризується необ­хідністю створення певних-умов та використання певних засо­бів для реалізації кожного конституційного права. Конституція закріплює загальні та спеціальні умови і засоби (гарантії) юри­дичної діяльності. Серед суб'єктів юридичної діяльності виді­ляють законодавчі, виконавчі, судові та контрольно-наглядові органи влади.

Летнянчин Л. /. Конституційні обов'язки людини і громадянина в Україні: проблеми теорії і практики: Дис.... канд. юрид. наук (за спеціаль­ністю 12.00.02 - конституційне право). - Харків, 2002. - С. 125.

-220-

Законність і правосвідомість діяльності передбачає певний режим здійснення конституційних норм, їх знання та переко­наність людини і громадянина в їх справедливості.

Стадії реалізації конкретного конституційного права є різни­ми, Іх можна поділити на такі, що потребують активної діяль­ності зобов'язаного суб'єкта або створення умов людині для здійснення нею певної можливості.

: 'Крім, розуміння механізму реалізації суб'єктивних прав і обов'язків:, у нашому випадку має значення механізм забезпе­чення реалізації зазначених прав і обов'язків. На нашу Думку, такий механізм, повинен включати в себе: а) гарантії їх здійс­нення; б) юридичні елементи механізму реалізації; в) процес практичного втілення можливості та необхідності у дійсність;,г) умови і фактори такого процесу.

Гарантії здійснення суб'єктивних прав — це умови та засоби, за допомогою яких забезпечується здійснення прав, свобод та обов'язків людини та громадянина. Вони можуть бути політич­ними, економічними, соціальними, юридичними тощо.

Юридичні елементи механізму включають в себе: а) правові норми та нормативно-правові акти; б) індивідуально-правові документи; в) юридичні факти; г) правові відносини; д) суб'єктивні права та юридичні обов'язки; є) форми і мето­ди організації здійснення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

Правові норми містяться у нормативно-правових актах. Во­ни видаються компетентними суб'єктами правотворчої діяль­ності в Україні, визнають за людиною і громадянином різні правові можливості, що стосуються не лише іх поведінки, а й закріплюють взаємовідносини їх з іншими людьми, з колекти­вами людей, державою і громадянським суспільством в цілому. Такі можливості називаються суб'єктивними правами людини та громадянина.

Здійснення суб'єктивних прав, як і будь-яка інша діяль­ність, характеризується певним процесом. Елементами цього процесу є: а) правовий статус; б) правові відносини; в) корис­тування конкретними благами.

Правовий статус ми вже розглянули. Як категорія він стосу­ється інтересів не лише індивіда, а й колективів людей. Його

-221-

визначають як юридично закріплене положення людини і гро­мадянина в суспільстві. Як уже зазначалося, виділяють загаль­ний (конституційний), спеціальний та індивідуальний право­вий статус. Загальний, порівняно з індивідуальним, правовий статус є досить стабільним, постійним і не так часто змінюєть­ся, як спеціальний чи індивідуальний. Основу загального пра­вового статусу складають конституційні права, свободи, закон­ні інтереси та обов'язки людини і громадянина. Вони мають важливе значення для людини, однак не вичерпують всього розмаїття регулювання правових відносин, які характерні для галузевого і відомчого регулювання, що складає спеціальний і індивідуальний правовий статус людини. Саме на цьому рівні правового статусу людини і громадянина виникає ситуація го­товності суб'єктивних прав і юридичних обов'язків до їх здійс­нення, але і ця стадія не забезпечує індивіду здійснення його прав та обов'язків. Щодо цього дуже важливою є третя стадія безпосереднього користування суб'єктивним правом. Саме на цій стадії людині забезпечується фактичне переведення закріп­лених у моделі правової норми соціальних благ у повсякденну практичну діяльність і життя особистості. Такий динамічний процес переведення нормативної моделі у фактичну поведінку (здійснення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків) нази­вають основою механізму реалізації суб'єктивних прав. Інши­ми словами, це сукупність факторів, що є рушієм самого про­цесу, тобто необхідними умовами переведення соціальних благ, що закріплені нормою права, в практичну життєдіяль­ність конкретної людини. Вони передбачають: а) активну ді­яльність самого індивіда, що є носієм суб'єктивного права; б) обов'язкову діяльність зобов'язаного суб'єкта, що повинен виконувати обов'язок, або забезпечувати його виконання.

Більшість суб'єктивних прав здійснюються без особливої ак­тивності носія права. Значна частина громадянських та полі­тичних прав здійснюються в процесі постійного користування людини і громадянина своїми благами. На державу та грома­дянське суспільство покладається обов'язок забезпечити здійс­нення таких прав шляхом створення умов для їх реалізації. Економічні, соціальні та культурні права у своїй більшості по­требують всього комплексу (створення умов для здійснення

-222-

права, його охорони, захисту та відновлення у випадку пору­шення) щодо забезпечення реалізації прав і свобод людини та громадянина. Особливе значення в охороні, захисті та віднов­ленні порушеного права належить судам. Згідно зі ст. 8 Кон­ституції України людині гарантується звернення до суду для за­хисту своїх конституційних прав і свобод безпосередньо на підставі конституційних норм. Звідси можна зробити висновок про можливість реалізації саме конституційних норм, без дета­лізації їх до рівня спеціальних та індивідуальних. Тому є по­треба переглянути позицію К. Б. Толкачова щодо механізму реалізації саме конституційних прав, свобод та обов'язків без їх конкретизації в поточних законах.

Отже, слід розрізняти механізм правового регулювання, ме­ханізм реалізації прав і обов'язків та механізм забезпечення реалізації прав і обов'язків. Вони співвідносяться, як загальне та особливе. Конституція України закріплює систему елемен^: тів, що складають механізм забезпечення реалізації конститу­ційних прав і свобод людини та громадянина. Серед таких еле­ментів важливе місце належить гарантіям їх забезпечення.

§ 2. Гарантії забезпечення прав і свобод людини та громадянина

Гарантії основних прав і свобод можна охарактеризувати як систему норм-принципів, умов і засобів, що забезпечують у своїй сукупності здійснення конституційних прав, свобод і за­конних інтересів людини і громадянина. Ефективність цієї сис­теми залежить від різних чинників, основним серед яких є на­явність цих елементів у системі функціонування державної влади. До них відносять: а) наявність Основного Закону, дію якого не може бути припинено довільно; б) визнання держав­ної влади похідною від влади народу і Конституції; в) закріп­лення на конституційному рівні основних прав і свобод людини та громадянина та засобів і умов їх здійснення; г) наявність незалежної судової влади; д) можливість захисту своїх прав в Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та у міжнародних правозахисних організаціях.

-223-

Система гарантій прав і свобод людини та громадянина включає в себе передумови політичного, економічного, соціаль­ного, ідеологічного, правового характеру, що необхідні для їх реалізації, включаючи механізм їх охорони і захисту.

Політичні гарантії — це закріплені конституційними норма­ми та принципами політичні умови та засоби, що забезпечують здійснення основних прав і свобод людини та громадянина. До них відносять конституційні норми, що закріплюють обов'язки держави, її органів та інших суб'єктів політичної системи сус­пільства зі створення умов та використання засобів здійснення конституційних прав і свобод людини та громадянина. На­приклад, ст. З Конституції України закріплює головним обов'язком держави необхідність утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Згідно зі ст. 92 Основного Закону пар­ламент України повинен визначати винятково законами суб'єктивні права і свободи людини та громадянина, гарантії їх реалізації та основні обов'язки. Одне з провідних місць у сис­темі органів державної влади щодо гарантування прав і свобод людини належить Верховній Раді України. Це пов'язано з тим, що згідно з Конституцією України (ст. 75) Верховна Рада Ук­раїни — єдиний орган законодавчої влади в Україні. Тобто на Верховну Раду України покладається завдання нормативного закріплення, по-перше, всієї сукупності прав і свобод, якими наділяється людина і громадянин, по-друге — визначення сис­теми захисту даних прав і свобод.

У цілому, як орган державної влади, Верховна Рада України захищає права і свободи людини та громадянина шляхом здійс­нення повноважень, що покладені на неї згідно зі ст. 85 Кон­ституції України і, зокрема, кожний народний депутат, як дер­жавний службовець, який входить до конституційного складу Верховної Ради України, здійснює захист прав і свобод людини шляхом виконання покладених на нього посадових обов'язків. У теорії конституціоналізму виділяють такі функції парла­менту: а) законодавчу; б) установчу; в) парламентського конт­ролю.

Розглянемо їх в аспекті захисту прав людини. Пріоритетною функцією Верховної Ради України є законодавча. Згідно з Конституцією України Верховна Рада України наділена пра-

-224-

вом приймати закони, постанови та інші акти. Як зазначалося вище, винятково законами України, серед інших питань, по­винні врегульовуватись питання щодо прав і свобод людини та громадянина, гарантій цих прав і свобод; основних обов'язків громадян (п. І ст, 92 Конституції України). Прикладом такого закону є Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Слід зазначити, що будь-який закон, прийнятий Верховною Радою України, сприяє захисту прав і свобод людини та громадянина шляхом зменшення кількості прогалин законодавства в діяльності певного органу державної влади, особи, групи осіб та інших можливих суб'єктів право­відносин, В даному випадку чіткіше діє схема, коли органу державної влади дозволено те, що прямо визначено в законі, а особі — все те, що не заборонено законом. Виконанню цього сприяють також постанови Верховної Ради України, зокрема Постанова Верховної Ради України «Про засади державної по­літики України в галузі прав людини» від 17 червня 1999 р. Цей нормативний документ закріпив принципи і напрями дер^ жавши політики в галузі прав людини. Він є своєрідним фун­даментом, на якому базується діяльність системи державних органів у галузі гарантування прав людини.

Також одним із напрямів законодавчої діяльності Верховної Ради України є внесення змін до Конституції України у межах і порядку, закріплених розділом XIII Основного Закону. Вихід­ним положенням при цьому є те, що Конституцію України не може бути змінено, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини та громадянина (ст. 157). Не менш важливою функцією Верховної Ради в напрямі захисту прав людини є установча функція. При її реалізації слід виді­лити такі напрями діяльності парламенту: а) участь у форму­ванні органів виконавчої влади; б) формування органів судової влади; в) створення парламентських структур; г) участь у формуванні інших державних органів; д) вирішення питання територіального устрою України і забезпечення формування органів місцевого самоврядування. Від того, як правильно, чіт­ко, законно, оперативно здійснює парламент України установ­чу функцію, залежить належний рівень гарантування прав лю­дини. Верховна Рада України наділена повноваженнями щодо

8 3-50

-225-

нормативного врегулювання діяльності державних органів, формування органів судової влади та прокуратури. Вона оби­рає суддів безстроково, призначає третину складу Конституцій­ного Суду, вирішує питання щодо надання згоди на призначен­ня Президентом на посаду Генерального прокурора, висловлює недовіру Генеральному прокуророві, наслідком чого його є від­ставка з посади. Складовою частиною установчої функції Вер­ховної Ради України є призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав люди­ни. Уповноважений з прав людини є важливою гарантією за­безпечення прав і свобод, додатковим засобом захисту прав і свобод людини щодо інших правозахисних механізмів, усуває прогалини і компенсує недоліки судових засобів захисту прав людини, парламентського контролю і відомчого контролю за адміністративними органами. Діяльність Уповноваженого до­повнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних ор­ганів, що забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод¹. Шляхом заслуховування його щорічних доповідей про стан дотримання і захисту прав та свобод людини в Україні здійснюється парламентський контроль у цій галузі.

Наступною функцією Верховної Ради України при гаранту­ванні прав і свобод людини та громадянина є функція парла­ментського контролю, де поряд з контролем за додержанням прав людини можна виділити такі, не менш важливі щодо за­хисту прав людини, напрями контрольної діяльності Верховної Ради України: а) контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України; б) бюджетно-фінансовий контроль; в) прийняття Верховною Радою України рішення про направлення депутат­ського запиту до Президента України; г) запит народного де­путата на пленарному засіданні сесії Верховної Ради України; д) парламентський контроль за діяльністю органів прокурату­ри; є) здійснення парламентського контролю з окремих питань

¹ Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: Закон України від 23 грудня 1997 р. // Відомості Верховної Ради. - 1998. -№ 20. - Ст. 99.

-226-

безпосередньо або через тимчасові спеціальні та тимчасові слід чі комісії.

Однією з форм депутатського контролю є депутатські запи­ти. Згідно зі ст. 86 Конституції України народний депутат має право на сесії Верховної Ради України звернутися із запитом до органів Верховної Ради України, Президента України, Ка­бінету Міністрів України, керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керів­ників підприємств, установ і організацій, розташованих на те­риторії України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Керівники органів державної влади та органів місце­вого самоврядування, підприємств, установ і організацій зо­бов'язані повідомити народного депутата України про резуль­тати розгляду його запиту.

Підсумовуючи викладене вище, можна зробити висновок, що такому державному органу, як Верховна Рада України, від­водиться головна роль у галузі гарантування прав людини.

Гарантом прав і свобод людини та громадянина є Президент України (ст. 102 Конституції України). Зрозуміло, що зміст цього конституційного принципу, насамперед, реалізується че­рез здійснення конкретних повноважень Президента України, визначених в Основному Законі. Водночас, враховуючи за­гальність цього припису, можна передбачити спроби різного тлумачення наведеного і цитованого вище положення Консти­туції, Поєднання функцій Президента України із забезпечення прав і свобод людини та громадянина зі сферою виконавчої влади забезпечується існуванням такого органу, як Рада націо­нальної безпеки і оборони України і його головуванням в цьому органі. Конституційний статус цієї Ради, яку очолює Президент України, в процесі забезпечення прав та обов'язків людини і громадянина значно зміцнює статус самого глави дер­жави. Про функціональне поєднання Президента України зі сферою виконавчої влади свідчить зміст деяких інших його повноважень, визначених ст. 106 Конституції України. Так, він як глава держави призначає за згодою простої більшості Верховної Ради України Прем'єр-міністра України, утворює, реорганізує та ліквідує, за поданням Прем'єр-міністра України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, а за

8* - 227 -

поданням Кабінету Міністрів України — голів місцевих дер­жавних адміністрацій. Компетенційні взаємовідносини між главою держави, Урядом та Прем'єр-міністром України у пер­шу чергу визначають характер змішаної президентсько-парла­ментської республіканської форми правління. Однак взаємо­відносини між парламентом і органами, що здійснюють повно­важення у сфері виконавчої влади, с важливими для визначен­ня статусу глави держави та Уряду¹, а, отже, і для здійснення прав і свобод людини та громадянина.

Визначення Президента України виключно як глави держа­ви обумовлює надання йому певних повноважень щодо орга­нів, що входять до всіх гілок державної влади. Наприклад, як гарант, дотримання Конституції України,.прав та свобод люди­ни і громадянина Президент України. може скасовувати неза­конні акти Кабінету Міністрів України та Ради міністрів Авто­номної Республіки Крим. У зазначених Конституцією випад­ках, якщо парламент неспроможний протягом однієї чергової сесії зібратися на своє пленарне засідання і виконати покладені на нього функції, Президент України може припинити його повноваження. Як гарант державного суверенітету, прав і сво­бод людини та громадянина, Президент України забезпечує державну незалежність і національну безпеку України. Він має конкретні повноваження і є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, інших збройних формувань. Конститу­ція України закріпила багато істотно нових положень стосовно посади' Президента України, його повноважень, взаємовідно­син з різними органами влади та посадовими особами. Серед них значне місце посідають такі, завдяки яким ті чи інші гілки влади мають можливість співпрацювати з Президентом Украї­ни, а також впливати на його діяльність з метою запобігання будь-якому свідомому чи несвідомому зловживанню владою, що, власне, і створює умови для здійснення прав і обов'язків людини та громадянина.

¹ Див.: Шаповал В. Конституційний механізм державної влади в неза­лежній України: політико-правові проблеми організації виконавчої влади// Право України. - 1997 - № 1 - С 31-33.

Наприклад, Верховна Рада України, а) має право достроко­во припинити повноваження Президента України в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину; б) надає згоду на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України, Генерального прокурора України; в) надає згоду на призначення на посаду та звільнення з поса­ди Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету теле­бачення і радіомовлення. В Конституції передбачено процедуру так званої «контрасигаатури», коли певні акти Президента Ук­раїни стають обов'язковими лише за умови підписання 'їх від­повідними посадовими особами виконавчої влади. Такий поря­док досить поширений у сучасному світі,

• Статус Президента України прямо стосується забезпечення практичного та ефективного здійснення принципу поділу влад, що має дуже важливе значення для здійснення демократії та забезпечення реалізації прав і обов'язків людини та громадя­нина. Цей принцип з самого початку його проголошення був.спрямований на досягнення компромісу між різними гічками.державної влади, за якими височіли певні соціальні кола та партійні структури, які у своїй більшості зійшли з історичної арени після одержання Україною незалежності. Однак потреба в порозумінні між державними органами, що уособлюють кож­ну окрему гілку влади, компромісі та єдності між ними у про­веденні державної політики не тільки не зменшилася, а, нав­паки., зросла. Вже те, що глава держави є гарантом Конститу­ції України, забезпечення прав і свобод та обов'язків людини та громадянина, свідчить про його широкі повноваження у ви­рішенні різноманітних питань людини, держави й суспільства. На таку роль глави держави щодо реалізації принципу влад вказував Г. Гегель, Законодавчу владу він розглядав як таку, що визначає і встановлює загальне, а урядову владу — як таку, що підводить особливі сфери та окремі випадки під загальне, у «влад суб'єктивності» різні влади об'єднані в «індивідуальну єд­ність». У Гегеля ця схема відповідає конституційній монархії, проте, як зазначають фахівці з питань конституційного права,

¹ Див/. Гегель Г. Ф. В, Философия права. - М, 1990. - С 309-331.

-228-

-229-

думка про те, що поряд із законодавчою і виконавчою та судо­вою владами має існувати ще одна влада — об'єднуюча, яка га­рантує єдність державної влади, заслуговує на увагу.

Такою вона визнається щодо статусу глави держави у сучас­них президентських і змішаних (президентсько-парламент­ських) республіках. Таку позицію займає і сучасна наука кон­ституційного права, хоч існують і певні розбіжності.

У державах з монархічною чи республіканською формою правління глава держави має різний статус. Для монархічної держави главою є монарх, для республіканської — президент. Глава держави — це вищий її представник всередині та поза країною, який разом з тим є символом єдності нації, держави і народу, гарантом забезпечення правонаступництва та прав і обов'язків людини та громадянина. Слід погодитися з авторами коментаря до Конституції України, які зазначають, що статус Президента України, як він визначений в ст. 102, дає підставу вважати його втіленням (уособленням) держави і державної влади у цілому, а не якоїсь її окремої гілки, що обумовлено ко­лом повноважень, його роллю та місцем у політичному житті суспільства.

Отже, поряд з іншими характеристиками основних рис ста­тусу глави держави в Україні особливе значення має вказівка на те, що глава держави виступає у ролі арбітра у взаєминах між державними структурами, здійснює щодо цих структур стримуючий вплив, забезпечуючи цим єдність державного ке­рівництва. Визначення Президента України єдино як глави держави обумовлює надання йому певних повноважень щодо органів, що входять до всіх гілок державної влади. Його ста­тус, як він визначений у ст. 102 Конституції України, дає підставу вважати Президента втіленням держави і державної влади в цілому, а не якоїсь її окремої гілки, що обумовлено ко­лом повноважень, його роллю та місцем у політичному житті суспільства. Як глава держави Президент України наділяється повноваженнями виступати від імені України у внутрішньому житті країни та у міжнародних відносинах. Забезпечуючи до­держання Конституції, прав і свобод людини та громадянина Президент України: а) звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради

Дата добавления: 2015-05-10