РОЗДІЛ VI! 3 страница

Це право поширюється на всіх осіб (іноземних громадян, осіб без громадянства)" і не обмежується ніякими умовами, процедурами, обов'язками. Більше того, перелічені у цій статті органи, посадові та службові особи' зобов'язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений Зако­ном України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р. строк¹.

Закон України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р. // Відомості Верховної Ради. - 1996. - № 47. - Ст. 256.

7 3—50

-193-

Економічні права і свободи — це можливості людини і гро­мадянина у сфері виробництва, розподілу, обміну і викорис­тання матеріальних благ. Вони мають надзвичайне значення в житті людини. Адже саме вони повинні гарантувати економіч­ну свободу людини, її розвиток як вільної, забезпеченої у своїх життєвих потребах особистості. Водночас саме здійснення цих прав дає змогу характеризувати державу як соціальну, тобто таку, яка забезпечує достатньо високий рівень життя для своїх громадян. До системи економічних прав Конституція України відносить: право кожного володіти, користуватися, розпоря­джатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41); право на підприємницьку діяль­ність (ст. 42); право на працю (ст. 43); право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44); пра­во на відпочинок (ст. 45).

Право кожного володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності повинно розумітися так, що кожна людина має пра­во щодо своїх матеріальних та духовних цінностей, по-перше, фактично їх утримувати, по-друге, використовувати їх корисні властивості, по-третє, вирішувати їх юридичну долю. Слід звернути увагу на термін «своїх», він вказує, що йдеться, на­самперед, про приватну власність. Остання є основою грома­дянського суспільства, розвитку ринкових відносин.

Приватна власність набувається у порядку, передбаченому Цивільним кодексом, Законами України «Про власність» від 7 лютого 1991 року, «Про підприємства в Україні» від 27 бе­резня 1991 р., «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р. та іншими, на що вказує ч. 2 цієї статті.

Для задоволення своїх потреб громадяни можуть користува­тися об'єктами права державної та комунальної власності від­повідно до закону, наприклад, закладами народної освіти, охо­рони здоров'я, шляхами, мостами тощо.

Конституція України у ч. 4 ст. 41 проголосила право при­ватної власності непорушним, а тому встановила правило, від­повідно до якого ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. А звідси випливає положення про те, що при­мусове відчуження об'єктів права приватної власності може

-194-

бути застосовано як виняток з мотивів суспільної необхідності,

на підставі та в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відшкодування таких об'єктів з наступним повним відшкоду­ванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. До речі, такі випадки передбачені, зокре­ма Цивільним кодексом України, Законом України «Про влас­ність», а порядок — ЦПК України.

У певних випадках до власника може бути застосовано кон­фіскацію майна, однак лише за рішенням суду, у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Власник щодо свого майна має право вчинити будь-які дії, за винятком тих, що заборонені Конституцією та законами Ук­раїни. Ці положення поширюються й на інтелектуальну влас­ність.

Право на підприємницьку діяльність передбачене ст. 42 Конституції України. При цьому під підприємництвом розу­міють самостійну, ініціативну, систематичну, на власний ри­зик, не заборонену законом діяльність з виробництва продук­ції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

Підприємницькою діяльністю можуть займатися громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, однак вона обмежується законом щодо депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування. До того ж, відповідно до Закону України «Про підприємництво», забороняється зайняття підприємниць­кою діяльністю військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки тощо.

Держава регулює порядок здійснення підприємницької діяльності, для цього: забезпечує захист конкуренції; не допу­скає зловживання монопольним становищем; неправомірне об­меження конкуренції та недобросовісну конкуренцію. З цією метою прийняті Закони України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємниць­кій діяльності» та «Про Антимонопольний комітет України». Водночас держава піклується не тільки про виробників, а й

7* -195 -

про споживачів, на що спрямована ч, 4 згаданої статті, а та­кож Закон України «Про захист прав споживачів».

Конституцією України у ст. 43 проголошено право на працю відповідно до ст. 23 Загальної декларації прав людини. Повно­важенням, що з нього випливає, є можливість заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава регулює відносини у сфері здійснення праці шляхом того, що: створює умови для повною здійснення громадянами права на працю; гарантує рівні мож­ливості у виборі професії та роду трудової діяльності; реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і пере­підготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Людина може займатися, будь-яким видом трудової діяль­ності, а може й не брати в ній участі, оскільки Конституція за­бороняє використання примусової праці. Природно, за таких умов людина вільна залишити роботу в тій чи іншій організа­ції, перейти на іншу роботу, займатися індивідуальною трудо­вою діяльністю, підприємництвом, будь-якою не забороненою законом діяльністю.

Заборона примусової праці не поширюється на умови війсь­кової або альтернативної (невійськової) служби, працю, що пов'язана з виконанням судового вироку чи іншого рішення або необхідна за надзвичайних умов.

Кожен власник засобів виробництва, що організує працю трудового колективу або окремих трудівників, зобов'язаний за­безпечити безпечні й здорові умови праці, її оплату не нижчу за визначену Законом України «Про оплату праці».

Особливу увагу Конституція приділяє умовам праці жінок і неповнолітніх, піклуючись про 'їхнє здоров'я. Основний закон і чинне законодавство гарантують громадянам захист від неза­конного звільнення, вимагають своєчасної сплати винагороди за працю.

Право на страйк, відповідно до ст. 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та ст. 44 Консти­туції України, належить тільки тим, хто працює для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, що не виконуються роботодавцем, у тому числі й державою. Страйк є крайнім за­собом вирішення колективного трудового спору, а тому за пев-

- 196 -

них умов і у визначених законодавством галузях народного господарства він забороняється. До того ж Конституція Украї­ни вимагає при йог'о проведенні врахування необхідності забез­печення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей,

Брати чи не брати участі у страйку вирішує кожен праців­ник добровільно відповідно до Закону України «Про порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів)». Страйк може бути визнаний незаконним на підставі рішення суду, що зобов'язує трудові колективи його припинити.

.Право на відпочинок проголошено ст. 45 Конституції Украї­ни, ст. 24 Загальної декларації прав людини, ст. 7 Міжнарод­ного пакту про економічні, соціальні і культурні права-. Воно деталізується Кодексом законів про працю України. Загалом під відпочинком розуміють час, вільний від виконання трудо­вих обов'язків, що використовується працівником на власний розсуд. Це право забезпечується; наданням днів щотижневого відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки; встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і вироб­ництв; скороченої тривалості роботи у нічний час. До того ж, намагаючись врегулювати найважливіші аспекти права відпо­чинку на законодавчому рівні. Конституція встановила, що максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихіяні та свят­кові дні, а також інші, маються на увазі найважливіші, умовк здійснення цього права визначаються законом.

Соціальні права і свободи — це можливості людини і грома­дянина із забезпечення належних соціальних умов життя, Цим і пояснюється їх значення. До системи соціальних прав і сво­бод Конституція України відносить: право на соціальний за­хист {ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48); право на охо­рону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст, 50); свободу шлюбу та рівності прав і обов'язків у шлюбі та сім'ї (ст. 51); право рівності дітей у своїх правах (ст. 52).

-197-

Право громадян на соціальний захист, що передбачене ст. 46 Конституції України, включає: 1) право на забезпечен­ня їх у разі повної, часткової (інвалідність) або тимчасової втрати працездатності; 2) право на забезпечення їх у разі втра­ти годувальника: 3) право на забезпечення їх у разі безробіття з незалежних від них обставин; 4) право на забезпечення їх у старості; 5) право на забезпечення їх в інших випадках, перед­бачених законом.

Йдеться, насамперед, про Закон України «Про пенсійне за­безпечення», який встановлює: пенсії за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника, за вислугу років, а також соціальні пенсії, що призначаються і виплачуються непрацез­датним громадянам за відсутності у них права на трудову пен­сію. Слід згадати також і Закон України «Про зайнятість насе­лення», який визначає основи захисту населення від безро­біття.

Право на соціальний захист гарантується: загальнообов'яз­ковим державним соціальним страхуванням за рахунок стра­хових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних за­кладів для догляду за непрацездатними. Щодо цього доцільно згадати основні положення Концепції соціального забезпечен­ня населення України, яка схвалена постановою Верховної Ра­ди України від 21 грудня 1993 р. і затверджує такі види со­ціального страхування: страхування на випадок безробіття; медичне страхування; страхування від нещасних випадків на виробництві; пенсійне страхування. Крім цього, Концепція пе­редбачає виплату соціальної допомоги непрацездатним.

Конституція встановлює також, що пенсії, інші види со­ціальних виплат та допомоги, якщо вони є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму.

Відповідно до ст. 47 Конституції України кожна людина має право на житло. Це право реалізується шляхом створення дер­жавою умов, за яких кожний громадянин матиме змогу побу­дувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Для цього існують: державний житловий фонд; громадський

- 198-

житловий фонд; фонд житлово-будівельних кооперативів; індивідуальний житловий фонд.

Громадянам, які потребують соціального захисту (інваліди, ветерани, багатодітні), житло надається з державного і гро­мадського житлового фонду, безоплатно або за доступну для них плату відповідно до Житлового кодексу України. Житло державного житлового фонду може буги приватизованим у по­рядку і на умовах, передбачених Законом України «Про при­ватизацію державного житлового фонду».

Житлові права громадян охороняються законом. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підста­ві закону за рішенням суду.

Право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло, регла­ментоване ст. 48 Конституції України. Воно оцінюється насам­перед через одержувану заробітну плату — фіксовану винаго­роду, яку отримує працівник за виконану ним роботу, згідно з трудовим договором (контрактом). Заробітна плата, в ідеалі, і визначає життєвий рівень особи, тому приділено таку увагу до її нарахування і виплати.

Так, згідно з Законом України «Про оплату праці» визна­чається мінімальна заробітна плата у розмірі не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості з розрахунку на працездатну особу. Разом з тим непрацездатним громадянам (інвалідам, пенсіонерам), сім'ям з дітьми, одиноким матерям тощо надається державна допомога та пільги, що дає можли­вість збільшити їх життєвий рівень. Вдосконалення соціально­го захисту тих верств населення, які цього потребують,'— одна з найважливіших функцій демократичної, соціальної, правової держави.

Право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, встановлене ст. 49 Конституції України, є про­довженням і деталізацією ст. 12 Міжнародного пакту про еко­номічні, соціальні і культурні права. При цьому сутність права громадян на охорону здоров'я визначається ст. 6 Основ зако­нодавства України про охорону здоров'я, а саме — воно перед­бачає певний життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло; медичний догляд, соціальне обслуговування; безпечне для жит-

-199-

тя і здоров'я навколишнє природне середовище; безпечні й здо­рові умови праці, навчання, побуту і відпочинку тощо. Тобто це надзвичайно об'ємне і комплексне поняття, для повноцінно­го здійснення якого необхідне державне фінансування відпо­відних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм, що розробляються і здійснюються Кабінетом Міністрів України.

Більше того, держава зобов'язується охопити громадян усі­ма видами медичного обслуговування: профілактичним, ліку­вально-діагностичним:, реабілітаційним, протезно-ортопедич-' ним, зубопротезним, доглядом за хворими, непрацездатними та інвалідами. При цьому в державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а їх існуючу мережу не може бути скорочено. Держава сприяє роз­виткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Комплексний підхід до охорони здоров'я зумовлює також обов'язок держави дбати про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя.

Право на безпечне для глиття і здоров'я довкілля та на від­шкодування завданої порушенням цього права шкоди передба­чене от. 50 Конституції України. Остання розуміє під таким довкіллям стан навколишнього природного середовища, за якого забезпечується запобігання погіршенню екологічної об­становки і виникненню небезпеки для життєдіяльності насе­лення. Відповідно до Закону України «Про охорону навколиш­нього природного середовища» існують екологічні стандарти і нормативи визначення безпечного для життя і здоров'я довкіл­ля. Здійснення заходів щодо охорони довкілля забезпечується: їх фінансуванням; економічним стимулюванням такої діяль­ності; проведенням екологічних експертиз; державним контро­лем; відповідальністю тощо.

Крім того, Конституція закріпила найважливіші екологічні права: право на відшкодування шкоди, заподіяної погіршен­ням стану довкілля; право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побу­ту; право на вільне її поширення та категоричну заборону її за­секречення.

-200-

Досить часто порушення права на безпечне довкілля призво­дить до заподіяння шкоди здоров'ю, майну, навколишньому природному середовищу. Закріплення можливості відшкоду­вання такої шкоди є одним із важливих механізмів забезпечен­ня права на безпечне навколишнє природне середовище і ра­зом з тим воно виступає як самостійне право громадян, перед­бачене ст. 50 Конституції України та ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища».

Безперечно, зазначений Закон займає центральне місце в системі екологічного законодавства України. Проте, як відомо, норми Закону спрямовані на регулювання відносин у сфері взаємодії суспільства і природи. Однак Конституція України значно розширила це коло, визначивши об'єктом правовідно­син навколишнє середовище в цілому. Тому предметом право­вого регулювання стають відносини органів влади, підпри­ємств, установ, організацій та громадян у сфері природокорис­тування та охорони навколишнього природного середовища. Цей Закон (ст. 11) гарантує забезпечення екологічних прав громадян, зокрема передбачає компенсацію у встановленому порядку шкоди, заподіяної здоров'ю і майну громадян внаслі­док порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища. В законі (ст. 9) зазначено, що кожен громадянин України має право на подання до суду позовів що­до державних органів, підприємств, установ і організацій і гро­мадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище. Стаття 69 цього Закону конкретизує дане поло­ження особливостями застосування цивільної відповідальності за порушення законодавства про охорону навколишнього при­родного середовища: така шкода підлягає компенсації, як пра­вило, в повному обсязі без застосування норм зниження розмі­ру стягнення та залежно від плати за такі забруднення та по­гіршення якості природних ресурсів. Особи, яким завдано та­кої шкоди, мають право на відшкодування неодержаних прибутків за час, необхідний для відновлення здоров'я, якості навколишнього природного середовища, відтворення природ­них ресурсів до стану, придатного для використання за цільо­вим призначенням. Особи, які володіють джерелами підвище-

-201-

ної екологічної безпеки, зобов'язані компенсувати заподіяну шкоду громадянам та юридичним особам, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих.

Доцільною є необхідність відшкодування і моральної шкоди, наявність якої у даному разі незаперечна, хоч вона на даний момент і не передбачена зазначеним Законом, проте визна­чається в загальних рисах Цивільним кодексом України. Зок­рема ст. 6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» зазначає, що кожен громадянин України має право на охорону здоров'я, що передбачає безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище, та на відшкоду­вання заподіяної шкоди.

Отже, право на відшкодування збитків від порушень права кожної людини на безпечне для життя і здоров'я довкілля по суті є конституційною гарантією судового захисту.

Серед екологічних прав людини і громадянина в Україні важливе місце займає право вільного доступу до інформації про стан довкілля, оскільки така інформація необхідна для реалізації більшості інших екологічних прав. Вважається, що екологічною повинно бути визнано інформацію не лише про стан довкілля і джерела впливу на нього, а й про заходи, про­грами, спрямовані на охорону довкілля, результати їх здійс­нення, відомості про заходи юридичної відповідальності за по­рушення екологічного законодавства.

Класифікуючи екологічну інформацію, слід враховувати існування основних шляхів доступу до неї:

— самостійний збір інформації громадянами на підставі
власних спостережень, аналізів;

— опублікування або оголошення інформації відповідними
державними органами (особливо у випадках надзвичайних
екологічних ситуацій);

— надання інформації на вимогу особи чи громадських еко­
логічних організацій.

Питання про повноту, оперативність, об'єктивність і своє­часність інформації мають принципове значення. Право на от­римання такої інформації закріплено у ст. 9 Закону «Про охо­рону навколишнього природного середовища», законах «Про

-202-

забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя насе­лення», «Основи законодавства України про охорону здоров'я», що передбачають право людини і громадянина на достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я насе­лення, а також про наявні та можливі фактори ризику для здоров'я та їх ступені, які, звичайно, можуть бути пов'язані з негативним впливом на навколишнє природне середовище.

Закон України «Про інформацію» визначає можливість ви­користання таких видів інформації: статистичної, масової, правової, науково-енциклопедичної, особистої, а також інфор­мації державних органів та органів місцевого самоврядування.

У Законі екологічну інформацію не виділено в окремий вид, а включено до інформації довідково-енциклопедичного харак­теру (ст. 24). Правовий режим інформації з питань екології, зазначений в ст. ЗО цього Закону, встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

Отже, ст. 34 Конституції України гарантує кожному право вільно збирати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір.

Право на поширення інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту є важливою умо­вою, що повинна давати можливість громадянам України ак­тивно втручатись у діяльність держави, інших юридичних і фі­зичних осіб з метою забезпечення відповідності її еколого-пра-вовим вимогам. Воно закріплено у статтях 34 та 50 Конститу­ції України. Порушення цього права спричиняє серйозні негативні наслідки, зокрема, такі, як нехтування проблеми ви­вчення наслідків екологічних катастроф, на довкілля, що не дає можливості вивчати причини цих трагедій та здійснювати заходи щодо їх запобігання. Нарешті, наслідком порушення цього права можна вважати і значні людські жертви під час екологічних катастроф та на територіях, що зазнали екологіч­ного лиха.

Це право прямо залежить від екологічного інформаційного забезпечення, під яким розуміють урегульовану екологічним законодавством діяльність спеціально уповноважених органів щодо подання, збору, узагальнення та обнародування відомос­тей про екологічну, в тому числі радіаційну, обстановку та стан

-203-

захворюваності населення. До правових форм екологічного інформаційного забезпечення належать:

• поточна інформація про стан навколишнього природного се­
редовища;

• узагальнена комплексна інформація про екологічну, в т. ч.
радіаційну, обстановку;

• узагальнена комплексна інформація про стан захворюванос­
ті населення внаслідок негативного впливу забруднення дов­
кілля;

• прогнози поширення забруднення;

• інформація про наслідки і результати ліквідації надзвичай­
них екологічних ситуацій;

• • інформація про притягнення винних осіб до відповідальності

та ін.

Охорона екологічних прав людини, що давно переросла з біологічної в соціальну проблему, не може бути вирішена без екологічної пропаганди, Екологічна пропаганда — це вплив на світогляд, орієнтацію, поведінку та настрої населення з метою послаблення дій, спрямованих на завдання шкоди навколиш­ньому природному середовищу, як довкіллю, де проживає лю­дина, а також формування природоохоронних переконань, знань, навичок, соціальної активності людей для дій, спрямо­ваних на забезпечення існування сприятливого навколишнього середовища. Екологічна пропаганда часто економічно вигідні­ший та ефективніший спосіб захисту природи, ніж інші. Іноді ця пропаганда стає єдиним способом охорони природи.

Завдання екологічної пропаганди: 1) вирішення локальних питань забезпечення екологічних прав (наприклад, завдяки роз'яснювальній роботі серед туристів у США кількість пожеж у лісах зменшилася на 50 відсотків); 2) з метою широкої еко­логічної освіти та виховання; 3) для активізації природоохо­ронних дій; 4) зміни антиприродних стереотипів, поглядів та уявлень.

Отже, широкомасштабна пропагандистська робота, яка і с практичним проявом права на поширення екологічної інфор­мації, що здійснюється через засоби масової інформації, поряд з удосконаленням правового регулювання питань, пов'язаних з реалізацією людиною і громадянами своїх екологічних прав,

-204-

повинна сприяти зростанню еколого-правової свідомості насе­лення, активізації діяльності у сфері охорони довкілля, вирі­шенню складних екологічних проблем нашої держави.

Одним з екологічних прав є недопустимість з боку будь-кого засекречення екологічної інформації. Закон України «Про інформацію» регулює питання такої інформації та інформуван­ня. Важливим є те, що Закон визначає екологічну інформацію як один з основних видів інформаційної діяльності. Відповідно до ст. І Закону, інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у сус­пільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Будь-яка інформаційна діяльність здійснюється відповідно до закріплених Законом принципів, до яких відносяться:

• гарантованість^права на інформацію;

• відкритість, допустимість та свобода обміну інформацією;
'• об'єктивність та достовірність;

• повнота і точність;

^в законність одержання, використання, поширення та збері­гання інформації.

Окремі питання екологічного інформування регулюються постановою Ради Міністрів Української РСР «Про порядок і періодичність обнародування відомостей про екологічну, в тому числі радіаційну, обстановку та стан захворюваності населен­ня» від 28 квітня 1990 р. Повна й об'єктивна інформація за­лежить від даних державного моніторингу навколишнього природ­ного середовища, порядок здійснення якого регулюється затвер­дженим постановою Кабінету Міністрів України положенням.

Дата добавления: 2015-05-10