РОЗДІЛ VI! 4 страница

Отже, процедурою обнародування екологічної інформації можна вважати визначений законодавством порядок подання, розгляду, узагальнення та доведення до відома органів держа­ви і громадськості відомостей про використання природних ре­сурсів, негативного впливу різних видів діяльності на навко­лишнє природне середовище і здоров'я людей та стан захворю­ваності населення.

Повнота і достовірність інформації в кожному конкретному випадку мають визначатись лише спеціалістами. Згідно з Зако­ном «Про інформацію» за режимом доступу вона поділяється на відкриту та інформацію з обмеженим доступом (наприклад,

-205-

таємну). Стаття 6 Закону України «Про державну таємницю» закріплює положення про те, що не може бути віднесена до державної таємниці інформація про стихійні лиха, катастрофи та інші надзвичайні події, що загрожують безпеці громадян, про стан навколишнього природного середовища та здоров'я людей. До таких відомостей Постанова Кабінету Міністрів Ук­раїни «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці» відносить інформацію про забруднення навколиш­нього природного середовища. Будь-які посилання при відмові в наданні екологічної інформації на її таємний чи інший подіб­ний характер є неправомірними.

Отже, можна стверджувати, що в наш час в Україні, відпо­відно до міжнародних норм в галузі прав людини, існує розга­лужена система законодавства, яке захищає екологічні права людини і громадянина. І коли ми констатуємо, що екологічні права людини і громадянина в Україні порушуються, проблема полягає не лише у недосконалості відповідних законів.

Конституція України (ст. 51) передбачає свободу шлюбу та ' рівність прав і обов'язків'у шлюбі та сім'ї. При цьому свобода шлюбу грунтується на вільній згоді чоловіка і жінки щодо ук­ладення шлюбу, а рівність прав і обов'язків у шлюбі та сім'ї означає, що, по-перше, чоловік і жінка мають одинакові за кількістю і змістом права та обов'язки, і, по-друге, батьки по­винні утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги, а повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездат­них батьків. Конкретні ж права та обов'язки, пов'язані з сі­мейними відносинами, визначають норми Сімейного кодексу України,

Сім'я, дитинство, материнство і батьківство перебувають під захистом держави. Саме на це спрямований Закон України «Про державну допомогу сім'ям з дітліми». Стаття 52 Консти­туції України закріплює право рівності дітей у своїх правах. Вона грунтується на ст. 10 Міжнародного пакту про економіч­ні, соціальні і культурні права та Конвенції про права дитини, відповідно до яких діти визнаються рівноправними незалежно від походження (щодо, наприклад, права на навчання, охоро­ну здоров'я, житло), а також від того, народжені вони у шлю-

-206-

бі чи поза ним. Підкреслено, що будь-яке насильство над дити­ною та її експлуатація переслідуються за законом.

Так, наприклад, ст. 152 КК України передбачає криміналь­ну відповідальність за зґвалтування неповнолітньої або мало­літньої, ст. 155 — за статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, а ст. 156 — за розбещення неповнолітніх. Держава піклується про дітей-сиріт (утримує та виховує їх), а також про дітей, позбавлених батьківського піклування, заохо­чує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.

Культурні права і свободи людини та громадянина — це можливості доступу людини до духовних цінностей свого наро­ду та всього людства. Вони у Конституції України представлені правом на освіту (ст. 53); гарантуванням свободи літератур­ної, художньої, наукової і технічної творчості, захистом інте­лектуальної власності, авторських, моральних і матеріальних інтересів громадян, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності (ст. 54).

Право на освіту є продовженням ст. 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. Воно є одним з ос­новних тому, що спрямоване на забезпечення можливості всім бути корисними і повноцінними учасниками суспільного роз­витку. Це право забезпечується: розгалуженою мережею за­кладів освіти, заснованих на державній та інших формах влас­ності, їх відкритим характером, принципом рівності при здо­бутті освіти, різними формами навчання — очною, вечірньою, заочною, екстернатом тощо.

Разом з тим Конституція України передбачає обов'язковість загальної середньої освіти, з метою забезпечення її певного рів­ня. До того ж держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Цьому праву громадян кореспондує конституцій­ний обов'язок держави забезпечувати можливість здобути без­оплатно вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

-207-

jo умов одержання освіти представниками національних меншин, які мешкають в Україні, то Конституція надає їм можливість навчатися рідною мовою, а також вивчати рідну мову в державних і комунальних навчальних закладах або че­рез національні культурні товариства, відповідно до Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р. Кон­кретніше питання освіти регулюються Законом України «Про освіту».

Право на свободу літературної, художньої, наукової і техніч­ної творчості, захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності; право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, що перед­бачене ст. 54 Конституції України, є необхідною умовою роз­витку культури суспільства в її широкому розумінні. Воно охоплює різноманітні галузі культури, починаючи з мистецтва і літератури та закінчуючи творчою діяльністю у сфері науки і техніки.

При цьому поряд з наданням свободи літературної, худож­ньої, наукової і технічної творчості відбулося їх гарантування і захист інтелектуальної власності, авторських прав громадян, їх моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Кожен громадянин отримав право на результати своєї твор­чої діяльності. Ці результати, за винятками, встановленими за­коном, ніхто не може використовувати або поширювати без згоди винахідника чи автора. Щодо інтелектуальної власності, яка довгий час не мала у нас чітко визначеного статусу, то слід зазначити, що нині її використання досить детально регулює чинне законодавство. Об'єктами права інтелектуальної влас­ності є твори науки, літератури та мистецтва, винаходи, ко­рисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції та інші результати інтелектуальної праці.

Відповідно до Закону України «Про основи державної полі­тики у сфері науки і науково-технічної діяльності», а також конституційних положень ст. 54 Конституції України держава зобов'язується сприяти розвиткові науки, встановленню науко­вих зв'язків України зі світовим співтовариством.

-208-

Держава піклується про розвиток національно-культурних потреб українців, які проживають за її межами; сприяє роз­витку творчих організацій, спілок і об'єднань, надає державну підтримку ученим, винахідникам, раціоналізаторам; забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що станов­лять культурну цінність; вживає заходів для повернення в Ук­раїну культурних цінностей народу, що знаходяться за її ме­жами.

Загалом положення цієї статті деталізуються Законами Ук­раїни «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про авторське право і суміжні права», «Про охорону прав на про­мислові зразки», «Про науково-технічну інформацію», «Про наукову і науково-технічну експертизу» та ін.

§ 3. Конституційні обов'язки людини і громадянина в Україні

Конституція України, регламентуючи обов'язки людини і громадянина, виходить з принципу, згідно з яким кожна люди­на має обов'язки перед суспільством, а це, в свою чергу, забез­печує вільний і всебічний розвиток усіх особистостей, держави і суспільства у цілому. При цьому даний принцип впрова­джується Конституцією України без урахування того, чи дійсно забезпечується державою і суспільством вільний і всебічний розвиток особистості. Адже бажання людини завжди переви­щують можливості держави і суспільства, навіть якщо останні є найрозвинутішими. Тобто Конституція України, регламен­туючи обов'язки людини і іромадянина, виходить з того, що вони є об'єктивними для розвитку нашої держави і суспіль­ства, а щодо конкретної людини це означає, що здійснення прав і свобод можливе тільки за наявності виконання обов'яз­ків суб'єктом цього права чи свободи, а також іншими суб'єк­тами. Це цілком відповідає існуючим міжнародним стандар­там, адже ст. 29 Загальної декларації прав людини встанов­лює, що «кожна людина має обов'язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи».

Отже, одним з провідних принципів будь-якого правового статусу в його сучасному розумінні є єдність прав та обов'яз-

-209-

ків. Це повністю стосується й конституційного статусу людини і громадянина України. Конституція України, поряд з низкою найважливіших прав та свобод людини і громадянина, про які йшлося вище, встановлює й конституційні обов'язки як грома­дян, так і кожного, хто постійно проживає або перебуває на території України.

Отже, конституційні обов'язки — це вимоги, що висувають­ся до кожної людини і громадянина, діяти певним, чітко ви­значеним конституційною нормою, чином (або утриматися від вчинення відповідних дій) для забезпечення інтересів суспіль­ства, держкви, інших людей і громадян. Ці обов'язки закріп­лені у статтях 65—68 Конституції України.

Стаття 65 Конституції України встановлює конституційний обов'язок громадян України захищати свою Вітчизну, її неза­лежність та територіальну цілісність, шанувати її державні символи.

Щодо цього слід зазначити, що захист Вітчизни від збройної агресії є обов'язком усіх громадян України, а також державних органів, підприємств, установ, організацій, їх посадових осіб. Щодо останніх діє Закон України «Про оборону України». Під обороною України розуміють комплекс політичних, економіч­них, екологічних, воєнних, соціальних і правових заходів щодо забезпечення незалежності, територіальної цілісності, захисту інтересів держави і мирного життя народу. Метою оборони Ук­раїни є створення всіх необхідних умов для запобігання воєн­ному нападу та для збройної відсічі можливій агресії проти Ук­раїни у будь-який час і за будь-яких обставин. Організація обо­рони України включає різноманітні заходи, але за будь-яких обставин вона передбачає- формування воєнної політики дер­жави та воєнної доктрини, розвиток воєнної науки; охорону державних кордонів; підготовку населення і території країни до оборони тощо. Однак захист незалежності та територіальної цілісності передбачає, що кожний громадянин України зо­бов'язаний захищати і відстоювати її суспільний лад, підтриму­вати громадський порядок, моральний та фізичний стан сус­пільства тощо. Тобто Конституція має на увазі весь аспект за­безпечення національної безпеки, під якою розуміють стале існування і розвиток важливих суспільних і державних

-210-

інституцій, як, наприклад, державний устрій, державна влада тощо.

Окрім того, Україна, як і будь-яка суверенна і демократична держава, має свої символи: герб, прапор і гімн. Вони закріпле­ні Конституцією України і вимагають захисту, що є обов'язком громадян України.

Слід також підкреслити, що відповідно до обов'язку захисту Вітчизни встановлюється й обов'язок щодо загального військо­вого обов'язку і військової служби. Порядок здійснення загаль­ного військового обов'язку і військової служби визначається Законами України «Про загальний військовий обов'язок і вій­ськову службу», «Про альтернативну (невійськову) службу». Загальний військовий обов'язок встановлюється з метою забез­печення комплектування Збройних Сил України, Служби без­пеки України, Прикордонних військ України, Цивільної оборо­ни України, Управління охорони вищих посадових осіб Украї­ни та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України, а також підготовки населення до за­хисту- України. Він включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; призов на військову службу тощо. Військова служба - особливий вид державної служби, що пов'язана з виконанням громадянином України за­гального військового обов'язку і службою на конкурсно-контрактній основі у Збройних Силах України та інших вій­ськах, створених відповідно до законодавства України. Існують такі види військової служби: строкова; за контрактом на поса­дах солдатів і матросів, сержантів і старшин; жінок за контр­актом на посадах солдатів і матросів, сержантів і старшин,, прапорщиків і мічманів та офіцерського складу; за контрактом прапорщиків і мічманів тощо. Альтернативна служба є дер­жавною службою поза Збройними Силами чи іншими військо­вими формуваннями, що запроваджується замість проходжен­ня військової служби. На неї мають право за наявності істин­них релігійних переконань громадяни України, які належать до релігійних організацій, що діють згідно із законодавством, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби в збройних силах.

-211-

Обов'язок щодо захисту Вітчизни, загального військового обов'язку і військової служби регулюється також Законами України «Про прикордонні війська України», «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України», «Про Збройні Сили України» тощо.

Військова служба є не тільки юридичним, а й моральним обов'язком військовозобов'язаних, гарантом'безпеки Вітчизни, її незалежності та територіальної цілісності, а тому за ухилен­ня військовозобов'язаних від чергового призову на дійсну вій­ськову службу, а також від військової служби, порушення військових статутних правил, інші військові злочини встанов­лено кримінальну відповідальність.

і⁷: Стаття 66 Конституції України встановлює обов'язок кож-¹ ного члена суспільства не заподіювати шкоду природі, культур­ній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки. Цей обов'я­зок щодо охорони природи деталізується Законами України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про охорону атмосферного повітря», «Про природно-заповідний фонд України», «Про тваринний світ», «Про карантин рослин» і деякими іншими. Вони у своїй сукупності складають еколо­гічне право України. Останнє можна визначити, як систему правових норм, які регулюють суспільні відносини з охорони навколишнього природного середовища і раціонального вико­ристання природних ресурсів (екологічні відносини). До її складу входять такі підгалузі, як земельне, водне, бісове, гір­ниче право, право про надра та деякі інші галузі права, які ре­гулюють відносини з охорони й раціонального використання певних видів природних ресурсів, тобто у правових формах за­хищаються переважно всі' компоненти, що складають природ­не середовище.

Так, статті 9—12 Закону України «Про охорону навколиш­нього природного середовища» встановлюють екологічні права та обов'язки людини і громадянина в Україні. Крім того, цей Закон передбачає принципи, види, режими, цілі природоко­ристування, форми контролю за його здійсненням. Земельний кодекс України регулює відносини у сфері використання і охо­рони землі, а саме визначає певні категорії земель відповідно до їх цільового призначення, називає форми власності на зем-

-212-

лю, встановлює порядок оренди землі, плати за землю тощо. Закон України «Про природно-заповідний фонд України» регу­лює економічні, соціальні; правові та екологічні засади природ­но-заповідного фонду в Україні, Він регламентує, що природ­но-заповідний фонд — це ділянки суші і водного простору, при­родні комплекси та об'єкти, які мають особливу природоохо­ронну, наукову, естетичну та іншу цінність, а тому виділені з метою збереження природного середовища, генофонду тварин­ного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та екологічної безпеки України. Аналогічні заходи пе­редбачені вищезгаданими Законами щодо охорони атмосфер­ного повітря, тваринного світу, водних ресурсів тощо. Най­більш актуальним завданням нашої юридичної науки щодо цього є створення єдиного Екологічного кодексу України.

Щодо охорони культурної спадщини в Україні Основи зако­нодавства України про культуру, Закон Української РСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» від 13 липня 1978 р. та інші нормативно-правові акти встановлю­ють обов'язок, відповідно до якого суб'єкти, які своїми діяння­ми завдали шкоди природі, культурній спадщині, повинні від­шкодувати збитки, у тому числі й у примусовому порядку.

Обов'язок кожного члена суспільства сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом, передбаче­ний ст. 67 Конституції України. Він є обов'язком усіх юридич­них і фізичних осіб, які отримують доходи від підприємниць­кої, трудової, творчої та іншої діяльності для забезпечення формування державного та місцевих бюджетів.

. При цьому, відповідно дб Закону України «Про бюджетну систему України», під бюджетом розуміють план утворення й використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій, що здійснюються органами державної влади та місцевого само­врядування в Україні. Бюджетна система України складається з Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих (обласних, міських, ра­йонних, районних у містах, селищних та сільських) бюджетів.

Доходи вищезгаданих бюджетів утворюються за рахунок надходжень від сплати фізичними та юридичними особами по­датків, зборів та інших обов'язкових платежів, надходжень з

-213-

інших джерел, встановлених законодавством України. Так формується податкова політика, основи якої сформульовані в «Основних положеннях податкової політики в Україні», за­тверджених постановою Верховної Ради України від 4 грудня 1996 р. Ці основи податкової політики відтворені в Законі Ук­раїни «Про систему оподаткування». Під податком розуміють обов'язковий внесок до бюджету відповідного рівня або дер­жавного цільового фонду, що здійснюється платниками подат­ків у порядку й на умовах, визначених законом.

Залежно від різних критеріїв диференціації розрізняють: 1) податки з юридичних осіб (податок на прибуток, додану вартість тохуо); податки з фізичних осіб (податок на проми­сел); 2) прямі та непрямі; 3) загальнодержавні та місцеві;

4) загального призначення та спеціальні (цільові) податки;

5) разові та систематичні.

Об'єктами оподаткування є доходи (прибутки), додана вар­тість продукції (робіт, послуг), вартість продукції (робіт, по­слуг), у тому числі митна або її натуральні показники, спеціальне використання природних ресурсів, майно юридич­них і фізичних осіб та інші об'єкти, визначені законами Украї­ни про оподаткування.

Важливо підкреслити, що ст. 67 Конституції не тільки вста­новлює обов'язковість сплати податків, а й конкретно регулює порядок сплати податків. Кожен має сплачувати податки й збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Усі грома­дяни повинні щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та до­ходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.

Контроль за дотриманням податкового законодавства здійс­нюють державні податкові адміністрації. їх компетенція, у то­му числі щодо притягнення неплатників податків до відпові­дальності, визначена Законом України «Про державну подат­кову службу в Україні».

Статті 68 Конституції України встановлює обов'язок кожно­го неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, що є запорукою стабільності в суспільстві та характер­ною ознакою побудови в нашій країні правової держави. При

-214-

цьому спеціально підкреслюється, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Під нею розуміють специфічні правовідносини між державою і правопорушником, що характеризується засудженням протиправного діяння і суб'єкта правопорушення, накладанням на правопорушника обов'язку нести певні позбавлення і несприятливі наслідки особистого майнового, організаційного характеру за вчинене правопорушення. Головна мета юридичної відповідальності — правове виховання людей, покарання винних за вчинене, а за­галом — забезпечення законності та правопорядку, що, без­умовно, не може залежати лише від правосвідомості осіб, від того, знають чи не знають вони чинні закони. А тому кожна людина має намагатися не тільки додержуватися, а й якнайкра­ще знати закони, що одночасно з цим покладає обов'язок на дер­жаву їх оприлюднювати, опубліковувати, пропагувати.

Більше того, ми вважаємо, що в умовах формування право­вої держави і громадянського суспільства слід було б зробити спеціальне застереження щодо додержання Конституції Украї­ни і законів України державними органами та їх посадовими особами. Адже було б помилкою вважати недоліки в податко­вому законодавстві, порядку акціонування, в організації трас­тових компаній та інвестування, діяльності банків, викорис­тання бюджетних коштів не за призначенням тільки прорахун-ками законодавчої, виконавчої, судової чи контрольно-нагля­дової влади. Політичний і кримінальний зговір нерідко відбувається явно, на очах у людей, з повним розумінням його небезпеки і власної безпорадності щось змінити. Невипадково на питання дослідницької групи «Фонд ЮФІ» «Хто, за Вашою думкою винен у корупції, що існує в Україні?» 50,3 відсотка опитаних відповіли: «Вищі керівні органи».

Оцінюючи в цілому комплекс прав, свобод і обов'язків лю­дини і громадянина в Україні, переконуємося, що він відпові­дає положенням Міжнародного пакту про економічні, соціаль­ні і культурні права, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та Факультативного протоколу до Міжнарод­ного пакту про громадянські і політичні права, які ратифікова­ні Україною. Значною мірою цей комплекс узгоджується і з Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод

-215-

людини та Протоколами № 2, 3, 8 і 11 до цієї Конвенції, що ратифіковані Україною. Все вище зазначене дає підстави стверджувати, що в Україні на підставі прийнятої Конституції повинна відбутися перебудова всієї правової системи та орієн­тиром такої реформи повинні стати права, свободи і обов'язки людини і громадянина, процес їх реального забезпечення і здійснення. Держава з усіма її владними органами повинна стати головним гарантом забезпечення цих прав, свобод і обов'язків, і водночас вона сама має реформуватись, у тому розумінні, що побудову правової держави слід розпочинати з забезпечення цих прав, свобод і обов'язків. Адже останні є складовою загально-соціального принципу гуманізму. Гуманізм — це принцип, згідно з яким вищою цінністю є самоцінність кож­ної людини у сукупності з її невід'ємними правами. Його скла­довими є доброта, милосердя, співчуття, співпереживання, увага до людини, прагнення допомогти їй зайняти гідне місце у житті, позбавитися всього негативного. Гуманізм є основою лібералізму — найвпливовіщої політико-правової концепції кін­ця нашого століття, що домінує у всіх демократичних країнах світу, а отже, стосується всіх сфер життя суспільства, а саме політики, економіки, культури, у тому числі й державного апа­рату України.

Сутність будь-якого права полягає є тому, що воно діє. (К. Берг)

РОЗДШ VI

Конституційно-правовий механізм

забезпечення реалізації прав і свобод

людніш та громадянина

§ 1. Поняття та структура
конституційно-правового механізму
- забезпечення реалізації прав і свобод

людини та громадянина¹

Право в своїх нормах закріплює різні моделі обов'язкової, забороненої чи дозволеної поведінки учасників правовідносин, регулює та охороняє суспільні відносини, що піддаються пра­вовому регулюванню чи об'єктивно потребують такого регулю­вання. Це полягає у наданні одним учасникам суспільних від­носин певних суб'єктивних прав і в покладенні на інших суб'єктів певних обов'язків, що пов'язує 'їх взаємними правами і обов'язками, орієнтує на правомірну поведінку.

Джерелами права є закони та інші нормативно-правові ак­ти, їх прийняття - не самоціль. Правова норма тільки тоді «живе» і «працює», коли вона здійснюється. Здійснення норма­тивно-правових актів — одна з важливих проблем, що стоїть сьогодні в умовах формування правової, соціальної, демокра­тичної Української держави. Правові норми видаються тільки тоді, коли необхідно врегулювати правові відносини людей в тій чи іншій сфері їх життя, якщо іншими видами норматив-

У параграфі використано матеріали А. І. Хальоти - викладача ка­федри конституційного права НАВСУ.

-216-

-217-

ного регулювання досягти найбільш ефективного результату неможливо. Наявність правового регулювання передбачає з'ясування його механізму. Отже, механізм правового регулю­вання нас цікавить з позиції встановлення системи елементів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання. Під ме­ханізмом правового регулювання в теорії права розуміють су­купність усіх правових засобів, за допомогою яких здійснюєть­ся правовий вплив на суспільні відносини. Правові норми зак­ріплюють крім зобов'язань і заборон певні можливості людини та громадянина, тобто його суб'єктивні права. Реалізація прав і свобод — це форма їх буття, що зводиться до переведення со­ціальних благ, що закріплені нормами права, в стан їх можли­вого і дійсного використання конкретною особою (особами) з метою задоволення своїх різноманітних потреб і інтересів.

Дата добавления: 2015-05-10