Преформізм і епігенез в ембріології

У зв'язку з роботами по ембріології потрібно сказати про суперечку, яка у формуванні світогляду і в історії біології зіграла значну роль і відлуння якої доходять до наших днів. У розглянуту епоху оформилися (раніше існуючі в зачатку) дві концепції, а саме преформістська та епігенетична.

Преформізм (лат. praeformo - передутворюю) – вчення про наявність в статевих клітинах матеріальних структур, які передвизначають розвиток зародка і ознаки організму, який з нього розвивається.

Епігенез (гр. epi – на, над, зверх, при, після та genesis – походження, виникнення) – вчення, згідно якому в процесі зародкового розвитку відбувається поступове і послідовне новоутворення органів і частин зародка з безструктурної субстанції заплідненого яйця.

Прихильники преформізму (один з перших преформістів нового часу - Джузеппе Ароматарі, а потім Сваммердам, Левенгук, Лейбніц, Мальбранш, Бонне, Галлер, Робіне (Пор) та ін.) думали, що зародковий розвиток зводиться до росту цілком сформованого зародка вже передіснуючого в яйці або сперматозоїдах.

Прихильники преформізму розділилися на так званих овістів (Сваммердам, Валлісніері (Пор) й ін.), які думали, що зародок закладений у яйці, і на анімалькулістів (Левенгук, Гартсекер, Ліберкюн (Пор) і ін.), які вважали, що зародок перебуває в сперматозоїді. Левенгук припускав існування "чоловічих" і "жіночих" сперматозоїдів.

Овісти -(лат. ovum – яйце), біологи 17-18 ст., які помилково вважали, що дорослий організм передутворений в мікроскопічному вигляді в жіночій статевій клітині – яйці, а розвиток зародка зводиться лише до збільшення в розмірах.

Анімалькулісти -(лат. animalculum - звірятко), біологи 17-18 ст., які помилково вважали, що в сперматозоїді передутворений сформований організм і розвиток зародка зводиться лише до його збільшенню в розмірах.

Одним з найважливіших представників преформізму XVІІІ в. був Шарль Бонне (Пор). Він писав: "Хіба не очевидно, що настільки дивно і гармонійно побудоване ціле не може складатися подібно частинам годин або шляхом скупчення нескінченного числа різних молекул; для чого насилувати наш розум підшукуванням механічних рішень, коли безперечні факти самі підводять нас до теорії передіснування зачатків". Наведені слова Бонне проливають світло на корінь преформізму. При відсутності детальних даних про розвиток зародка уявити собі формування надзвичайно складного організму з "безформного" зачатка було неймовірно важко. Значно більше природним було допущення, що організм в основних рисах уже передує, існує в зародку. До того ж на цей шлях штовхало й метафізичне мислення тієї епохи. Тому перші дослідження мікроскопистів, що виявили величезну складність у структурі організму навіть на ранніх етапах його розвитку (річ у тім, що ці "ранні етапи", з погляду сучасних наукових даних, були аж ніяк не ранніми; зародок, доступний спостереженню мікроскопистів тієї епохи, був уже досить розвиненим.), надали відому підтримку преформистській точці зору. Тому не випадково Сваммердам, Валлісніері й інші мікроскописти були прихильниками преформізму. Як доказ преформізму тлумачилося і явище партеногенезу в тлі, відкрите Бонне. (Партеногенез – (гр. parthenos – незаймана і genesis – походження, виникнення; непорочне розмноження), форма статевого розмноження, розвиток яйцеклітини без запліднення).

Крайні преформісти, наприклад, Бонне, дотримувалися концепції "вкладених зародків", зміст яких полягав у твердженні, що в яєчнику зародка вже втримуються зародки наступного покоління, а в них зародки наступних і т.д.

Звідси дійшли висновку, що вже перша жінка, створена, відповідно до біблійного переказу, богом, містила у своїх яєчниках зачатки всього майбутнього людства.

Потрібно сказати, що фактичний матеріал, що накопичувався в різних областях біології, ставив перед преформістами важкі запитання, на які вони не могли дати задовільної відповіді. Якщо передіснуючий зародок схований у яйці, то як пояснити подібність дитини з батьком, як пояснити, з цієї точки зору, сполучення ознак, що спостерігається при гібридизації? Важкі запитання ставили також дослідження в області регенерації й тератології.

(Регенерація – (лат. regeneration – відродження, відновлення), відновлення організмом втрачених або пошкоджених органів і тканин, а також відновлення цілого організму з його частини.

Тератологія - (гр. teras - род, teratos – урод та logos – вчення), наука, яка вивчає потворність і вади розвитку у рослин, тварин і людини).

Тому в самій біологічній науці накопичувалися передумови для виникнення іншої концепції.

Протилежну точку зору займали епігенетики. Епігенетичну точку зору в її механістичній інтерпретації сформулював в XVІІ ст. Декарт (Пор). До епігенетичної теорії були близькі погляди Гарвея (Пор), але він тлумачив епігенез віталістично. (Віталізм лат. vitalis – життєвий, ідеалістична течія в біології, яка визнає наявність в організмах нематеріальної надприродної сили («життєва сила», «душа», «архей» та ін.), яка начебто керує життєвими явищами).

Найважливіше значення в суперечці між епігенетиками і преформістами, а головне у формуванні ембріології як науки мала робота німецького анатома й фізіолога Каспара Фрідріха Вольфа (1733-1794) (Пор) "Теорія зародження" (1759).

Для вивчення розвитку рослин і тварин Вольф застосовував мікроскоп і досліджував форму окремих органів зародка, час їхнього виникнення й т.д. У результаті він прийшов до висновку, що органи не передіснують, не преформовані в зародку, а розвиваються в процесі його формування. Поштовх до розвитку дає зачаття, зміст якого Вольф вбачав у тім, що сім’я вносить у жіночий зачаток особливе тонке, "досконале" живлення. На думку Вольфа, органи розвиваються не одночасно, а у відомій послідовності з якоїсь гомогенної, безструктурної, неорганізованої субстанції (прикладом такої він уважав досліджені їм точки росту капусти й каштана). Процес розвитку є епігенезом - справжнім новоутворенням. Вольф відкидав посилання преформістів на те, що передіснуючі зародки важко помітні завдяки малій величині. Він справедливо дорікав преформістів у тому, що з їхнього погляду природа - це інертний, закляклий, безсилий початок, який не здатний створювати нові тіла, а тільки відтворювати те, що було створене споконвічно.

Причини зародкового розвитку Вольф вбачав у дії двох сил: "істотної сили" і "сили застигання" (солідесценції). Ці сили діють на драглеподібну вихідну речовину і є причиною розвитку. "Істотна сила" викликає у вихідній драглоподібній речовині певні рухи, течії рідин і т.д., "сила застигання" затримує в певних місцях ці рухи, викликає відкладення речовини, потовщення, створює ті або інші органи. "Таким чином, - писав Вольф, - істотна сила, поряд зі здатністю живильного соку до затвердіння, є достатньою підставою для всякого виростання - як у рослинах, так рівно й у тварин".

Епігенетичної точки зору в XVІІІ ст. дотримувалися П’єр Мопертюї, Джон Нідхем, Дені Дідро, почасти Бюффон (Пор). Цікаво, що Мопертюї сполучав вчення про епігенез з вченням про пангенезис. (Пангенезис – гр. pan – все та genesis – походження, виникнення), гіпотеза спадковості, згідно якої ознаки і властивості батьків передаються нащадкам через найдрібніших зародків – гемнул, які потрапляють в статеві клітини з усіх інших клітин організму).

Останнє зводилося до уявлення про те, що в "сім’ї" збираються особливі частки від всіх органів і частин тіла. У цьому він бачив основу явища спадковості й вважав, що завдяки цьому ознаки, які набуває організм одержують "відображення" у сім’ї й передаються наступним поколінням.

В Росії XVІІІ ст. епігенетичну точку зору крім Вольфа захищали С. Г. Зибелін, И. Безеке, Н. Максимович-Амбодік, А. Н. Радищев (Пор) та ін.

Ідеї К. Вольфа значною мірою через свою новизну й антиметафізичну спрямованість не одержали широкого визнання в XVІІІ ст., і вирішальний перелом у суперечці між преформізмом і епігенезом відбувся тільки в XІХ ст. після робіт К. М. Бера (Пор), який зумів по-новому поставити й розв'язати проблему новоутворення в зародковому розвитку, знявши альтернативу - або преформізм, або епігенез.

У світлі сучасної науки стало зрозуміло, що якщо преформізм був помилковою, метафізичною концепцією, то теорія епігенезу, як вона була сформульована в XVІІІ ст., страждала однобічністю. Згідно цієї теорії, субстрат розвитку (яйце) - безструктурний, і зародок диференціюється тільки під дією зовнішніх впливів. Насправді яйце володіє видоспецифічною структурою, від якої у вирішальній степені залежить характер розвитку зародка.

Цей розвиток представляє результат діалектичної взаємодії внутрішнього й зовнішнього.

Метафізична концепція преформізму відповідала креаціоністичним (креаціонізм лат. creation – створення, релігійне вчення про створення світу Богом з нічого) і теологічним поглядам і зміцнювала переконання, що види незмінні й створені богом. Погляди ж епігенетиків зіграли прогресивну історичну роль. Вони розчищали дорогу для уявлення про індивідуальний розвиток, як процес виникнення нового, про розвиток, як рух від простого до складного. У цьому сенсі концепція епігенезу, не будучи еволюційною сама по собі, тим не менш, підготовляла ґрунт для еволюціонізму. Саме тому Ф. Енгельс, вказуючи на значення роботи Вольфа "Теорія зародження", писав: "...К. Ф. Вольф здійснив в 1759 р. перший напад на теорію сталості видів, проголосивши вчення про еволюцію".

Ряд епігенетиків підійшов впритул до матеріалістичного розуміння розвитку, а їхні супротивники неодноразово звинувачували Вольфа, Мопертюї та інших в "безбожництві". Наприклад, Альбрехт Галлер (Пор) вказував Вольфу, що теорія епігенезу неприйнятна з погляду релігії.

Дата добавления: 2015-05-26