Тема1 культура Київської Русі 1 страница

1.1 Передумови формування давньоруської культури.

1.2 Формування і розвиток давньоруської культури.

1.3 Писемність.

1.4 Бібліотеки, школи, освіта і наукові знання.

1.5 Література.

1.6 Музика.

1.7 Архітектура.

1.8 Монументальний живопис.

1.9 Станковий живопис.

1.10 Прикладне мистецтво.

1.11 Початок монетної чеканки.

1.1 Передумови формування давньоруської культури

Перше стійке державне утворення на землях східних слов’ян склалося до 882 року: воно сформувалося навколо найдавнішого міста Києва й одержало найменування Київська Русь.

Київська Русь — ранньофеодальна держава, що виникла в ІX ст. в Східній Європі в результаті об’єднання східнослов’ян­ських племен і проіснувала з 882 до 1132 року. Київська Русь охоплювала величезну територію і була однією з найбільших держав Європи. Розквіт цієї ранньофеодальної монархії приходиться на 912—1054 рр. (від Ігоря до Ярослава). В середині XІІ століття єдина держава розпалася, наступив період феодальної роздробленості.

В 862 р. троє братів варягів — Рюрик, Синеус і Трувор за запрошенням новгородських старійшин прийшли «володіти» землею Руською. Рюрик правив у Новгороді з 862 по 879 рік. Після його смерті на час малолітства спадкоємця (Ігоря) князем став родич Рюрика Олег (879—912 рр.).

Його князювання ознаменоване декількома видатними військовими походами. Зібравши військо, свій перший похід Олег почав на південь по Великому дніпровському водному шляху. Захопивши по дорозі міста Смоленськ і Любеч, він залишив у них своїх воєвод, а сам із дружиною направився до Києва. У Києві в той час княжили Аскольд і Дір. Олег вирішив захопити місто хитрістю. Він підплив до Києва з невеликою частиною свого війська, сховав ратних людей у декількох човнах і послав сказати Аскольду і Діру, що прибулі купці хотіли б з ними зустрітися. Коли Аскольд і Дір прибули на берег Дніпра, воїни їх схопили, а Олег сказав: «Ви не князі, а я роду князівського, і зі мною от син Рюрика — Ігор». Аскольд і Дір були вбиті, а Олег залишився в Києві, зробив його столицею свого князівства і назвав при цьому

«матір’ю міст руських». Відбулося це в 882 р. Так «віщий» Олег став першим

великим князем Київської Русі.

Останнім князем єдиної держави був син Володимира Мономаха Мстислав Великий (великий князь 1125—1132 рр.).

Феодальна роздробленість Русі наступила не після смерті Ярослава Мудрого в 1054 р., а лише після смерті сина Володимира Мономаха Мстислава у 1132 р.

Розвиток давньоруської культури проходив у складних історичних умовах, однак, за порівняно короткий час вона досягла значних успіхів. За своїм ідейним багатством і високими художніми якостями культура Русі не уступала, а в деяких галузях навіть перевершувала культуру народів Європи раннього середньовіччя.

1.2 Формування і розвиток давньоруської культури

В Давній Русі здавна існувала багата усна народна творчість — фольклор, що йшов своїми коренями в далеке минуле. Особливе поширення на Русі одержали святкові й буденні пісні, казки, загадки, перекази і билини, легенди, магічні заклинання і заговори. Багато традиційного було в весільному і похоронному обрядах, що супроводжувалися піснями і плачами-голосіннями. Давні звичаї, традиції і народна творчість вплинули на давньоруську культуру, зокрема на літературу. Відгомони язичницьких вірувань знайшли своє відображення у видатному літературному творі XІІ ст. «Слові о полку Ігоревім». В ньому згадуються язичницькі боги Велес (Волос), Даждьбог, русичі називаються «даждъбожими» онуками. Знаменитий плач Ярославни, у

якому вона звертається до сонця, вітру, Дніпра-Славутича, багато в чому нагадує язичницькі голосіння. Легенди, прислів’я і перекази займають важливе місце в літописі. З їхньою допомогою давньоруські літописці намагалися заповнити відсутність письмових джерел. До літопису ввійшли перекази про заснування Києм, Щеком, Хоривом і їх сестрою Либіддю Києва, про військові походи на Царьград, про віщого Олега і помсту княгині Ольги древлянам за вбивство Ігоря, про відвідування нею Царьграда та ін.

Правові норми східних слов’ян спочатку також існували у вигляді неписаних племінних звичаїв. Можливо, саме про них згадується в договорі з греками 911 р., де говориться про те, що воїни Олега клялися «за законом і поконом» руським. Через якийсь час на основі звичайного права склалися феодальні юридичні норми, зафіксовані в зводі руських законів — «Руській правді».

При Володимирі Святославичі в 988 році на Русі в якості державної релігії було введене християнство. Воно сприяло зміцненню і подальшому розвитку більш прогресивного, феодального засобу виробництва, відкрило широкі можливості для розвитку давньоруської культури і долучило Русь до передової на той час культури Візантії.

Давні язичницькі вірування на Русі виявилися дуже стійкими і продовжували існувати поруч з новою християнською релігією. Тому в давньоруських літературних творах нерідко зустрічаються згадування про тих, хто «молитися під клунею або в рощенії біля води», «жруть (тобто поклоняються) бісом і

колодязем».

Яскраві прояви язичницьких впливів і вірувань в давньоруській культурі спостерігаються у творах прикладного мистецтва. На Русі значного поширення набули так звані змійовики — гривні, на яких поруч уживались християнські зображення святих з язичницькою Медузою Горгоною зі зміями. Як приклад може служити відома золота Чернігівська гривня Володимира Мономаха, знайдена в 1821 р. на р. Білоусі поблизу Чернігова.

Важливе значення для розвитку давньоруської культури мали економічні і політичні зв’язки з сусідніми народами. Водний шлях «від Грек» поєднував Київську Русь з центрами візантійської культури на півдні і країнами Західної Європи на півночі. Населення Русі, особливо західних земель, підтримувало тісні економічні і культурні контакти з Угорщиною, Польщею і Чехією. В творах мистецтва можна спостерігати риси, що вказують на зв’язки з Кавказом, Середньою Азією, хазарами й арабами. Особливе значення для культури Русі мало тісне спілкування з Візантійською імперією. З увведенням християнства в Київській Русі значно підсилився візантійський вплив. Цьому сприяло поширення в побуті феодальної знаті візантійських виробів: тканин-паволок, ювелірних прикрас і творів мистецтва, заморських вин, пряностей та ін.

Передова в той час візантійська будівельна культура значно вплинула на розвиток кам’яного зодчества на Русі, зокрема на культову і частково палацеву архітектуру. Але в захисних спорудах, житлах масової забудови, меморіальних пам’ятках — курганах пірамідальної форми — знайшли своє відображення естетичні смаки східних слов’ян, що відііграли надалі значну роль в становленні давньоруської архітектури.

Зведення монументальних архітектурних будівель в кінці X на поч. XІ ст. вимагало наявності ремісників різних професій, і такі майстри вже були на Русі. Про це свідчать письмові й археологічні джерела. Так, коли в 50-х роках XІ ст. Ярослав Мудрий почав у Києві будівництво церкви на честь свого патрона Георгія і при цьому виявилася нестача робітників, князь наказав: «...возвестіша на торгу людем, да возьмут кождо по ногате на день. І бисть множество дєлающих. І тако вскорє конча церков».

Дослідження мозаїк у Софійському соборі в Києві показало, що частина їх (композиція «Сорок мучеників») виконана місцевими майстрами.

В «Києво-Печерському патерику» збереглися звістки про прикраси мозаїками Успенського собору Печерського монастиря. У виконанні мозаїк разом із греками брав участь видатний художник киянин Аліпій. Останнім часом стали відомі імена слов’янських майстрів Георгія, Сежира, Алісея, Стефана, Мікули і Радка, що розписували фресками Софійський собор у Новгороді в XІ—XІІ ст.

Давньоруська архітектура формувалася під впливом візантійського і частково романського мистецтва. Однак давньоруські майстри не просто копіювали візантійські зразки, у ході творчого процесу вони вносили в них нові риси, що відповідали місцевим культурним запитам, традиціям і смакам.

Писемність, безперечно, знали на Русі ще в язичницькі часи. Про це свідчать договори Русі з греками 911 і 944 рр., що ввійшли в «Повість временних літ» і деякі археологічні знахідки.

Тривалий час в науці існувала думка, що писемність на Русі мала винятково церковний характер і була привілеєм лише вузького кола людей — представників феодальної верхівки і духовенства. Подібні твердження спростовуються знахідками берестяних грамот, написаних у своїй більшості простими людьми, і граффіті — написами на стінах архітектурних споруд, написами на ремісничих виробах.

Поява на Русі з введенням християнства болгарських так званих кирило-мефодіївських перекладів вплинула на розвиток давньоруської писемності, літератури і мови.

Однією з важливих особливостей культури Давньої Русі був розвиток давньоруської мови.

Помітний вплив на давньоруську культуру, особливо її літературу і мистецтво, а також суспільну думку мала ідеологічна боротьба з Візантією в XІ—XІІ століттях. Загострення відносин обумовив правовий статус давньоруської церкви, що потрапила з часу прийняття християнства в залежність від константинопольського патріархату. Візантія, використовуючи

підпорядкованість церкви, намагалася перетворити Русь на свою культурну провінцію. Ці домагання привели до гострої ідеологічної боротьби, що продовжувалася майже півтора століття. Ідеологом і натхненником боротьби виступив перший руський митрополит, письменник і суспільний діяч Іларіон. У своєму «Слові про закон і благодать» він сформулював політичні і деякі культурні вимоги свого часу.

Помітну роль у розвитку суспільної думки наприкінці XІ й у XІІ ст. відіграв Печерський монастир у Києві, що був центром консолідації патріотичних сил Русі. В ньому працювали видатні літописці — Никон і знаменитий Нестор. Тут сформувалися оригінальні частини давньоруського літописання, його публіцистичний напрямок, принциповість, повчальний характер. В стінах монастиря були написані видатні літературні твори — «Повість временних літ» і «Києво-Печерський патерик». В монастирі трудилися відомі давньоруські письменники: Іаков Мніх, Феодосій Печерський, Полікарп. Вихованцями монастиря були: художник Аліпій, лікар Агопіт і багато інших прогресивних діячів Русі.

У XІІ — першій половині XІІІ ст. розвиток давньоруської культури відбувався у важких умовах феодальної роздробленості Русі. Але це не був занепад-регрес. Незважаючи на князівські усобиці і постійну половецьку загрозу, в давньоруській культурі цього часу спостерігаються все нові досягнення й успіхи. За своїм змістом вона стає більш демократичною: до культурного життя долучаються нові території, міста і суспільні сили. Серед замовників культових споруд, монументальних розписів і дорогоцінних ювелірних виробів з’являються заможні представники посадського люду зі своїми поглядами і смаками.

Розвиток давньоруського зодчества в XІІ ст. — яскравий приклад того, як під впливом місцевих умов поступово змінювалися і переосмислювалися візантійські схеми і виникали нові оригінальні архітектурні форми і рішення.

До особливостей культури XІІ ст. відноситься поява місцевих рис у літописанні, архітектурі і живописі. Але головним, як і колись, було усвідомлення діячами культури загальноруської єдності. Під цим мається на увазі те, що культура удільних князівств розвивалася на загальній культурній основі Київської Русі. Незважаючи на феодальну роздробленість, прагнення до єдності і згуртованості знайшло відображення в літературних творах XІІ ст. Зокрема, автор «Слова о полку Ігоревім» виразив глибоку заклопотаність про долю Русі, виступив з гарячим закликом до князів припинити розбрати, об’єднатися й організувати відсіч кочівникам.

Київ ще в період князювання Ярослава Мудрого перетворився на значний центр культури, ремесла і торгівлі. Він вражав сучасників своїми розмірами, багатолюдністю, величними спорудами, такими, як Десятинна церква, Софійський собор, урочисті Золоті ворота з надвратною церквою, патрональні монастирі і князівські палаци. В період найвищого розквіту Київ за кількістю

населення і розмірам не тільки не уступав великим західноєвропейським містам, але і багато в чому перевершував їх. Не дивно, що сучасникам він здавався: «величьєством сіающ», а мандрівник Адам Бременський називав його «прикрасою Сходу».

У великих давньоруських містах — центрах культури — діяли видатні письменники і переписувачі книг, перекладачі, художники-мініатюристи, архітектори, мозаїсти і майстри фресок, працювали мистецькі ювеліри — «золотоковалі», різьбярі по кістці, ковалі, зброярі і гончарі. Художні вироби давньоруських ремісників були добре відомі далеко за межами Русі.

І дійсно, як свідчать джерела, Русь крім Візантії була добре відома в Німеччині, Угорщині, Польщі, Норвегії, Чехії, Франції та ін. З багатьма з цих країн вона була пов’язана торговельними і дипломатичними відносинами. Значного поширення набули династичні зв’язки з дворами західноєвропейських країн, що також вказує на великий політичний авторитет Київської Русі.

1.3 Писемність

Походження слов’янської писемності дотепер ще не цілком з’ясовано. Складність полягає в тім, що до нашого часу збереглися дві слов’янські абетки: глаголиця і кирилиця. Питання про те, яка з них більш давня, і яку створив слов’янський просвітитель Кирило, залишається предметом досліджень вітчизняних і закордонних учених.

На початку X ст. болгарський письменник Чорноризець Храбр так уявляв собі виникнення слов’янської писемності: слов’яни спочатку не мали писемності, а рахували і ворожили за допомогою рисок і зарубок. Потім, з появою християнства, вони стали користуватися грецькими і латинськими буквами. Подальший розвиток слов’янської писемності він пов’язує з винаходом абетки Кирилом. Більшість учених вважає, що це була глаголиця.

Накреслення букв кирилиці, імовірніше за все, взяті з візантійського статуту VІ—VІІІ століть. Слов’яни, користуючись грецьким алфавітом, поступово доповнили його деякими спеціальними буквами. Така протокирилівська писемність існувала досить довго. В 60-х роках ІX століть. Кирило винайшов глаголицю, але вона не набула значного поширення, оскільки накреслення її букв були занадто складні. На початку X столітті. у місті Преславі за болгарського царя Симеона (893—927) офіційним стало протокирилівське письмо; вдосконалене, воно одержало назву кирилиці.

Кирилиця, таким чином, являла собою складну, творчу переробку грецького алфавіту. До її складу ввійшла майже половина букв, невідомих грецькій писемності (19 із 43). Букви ці необхідні були для більш точної передачі фонетичних особливостей слов’янської мови. Ця обставина дає можливість вважати кирилицю, як і глаголицю, цілком оригінальною слов’янською системою писемності.

Поява писемності в східних слов’ян пов’язана з їх політичним і соціально-економічним розвитком у середині ІX ст. Саме в цей час сформувалася держава

Київська Русь, складалися і міцніли феодальні відносини. Письмові джерела переконливо свідчать про ознайомлення з писемністю на Русі задовго до офіційного введення християнства в 988 році. На це, можливо, вказує знахідка філософом Костянтином (Кирилом) у Корсуні Євангелія і Псалтирі — книг, написаних «руськимі пісьмени». Про ознайомлення з писемністю на Русі в X ст. можна судити і за договорми з греками, тексти яких наведені в «Повісті временних літ». Доведено, що договори складалися в двох екземплярах. Один з екземплярів, що призначався для Русі, ще в стародавності був переведений на слов’янську мову. В договорі 911 р. згадується звичай русичів писати духівниці на випадок смерті. Один з пунктів договору 944 р. вимагав, щоб посли або купці, що їхали в Царьград, мали при собі спеціальні грамоти, підписані князем, а не золоті і срібні печатки, як раніше. Все це є підтвердженням тому, що писемність на Русі навіть у X ст. не була вже привілеєм державних установ, а й проникала в побут.

Загадкова знахідка виявлена у Софійському соборі в Києві. Граффіті, надряпане на стіні, являє собою абетку, що складається з 23 грецьких і чотирьох (Б, Ж, Ш, Щ) слов’янських букв, які, імовірно, призначалися для поліпшення передачі особливостей фонетики слов’янської мови. Накреслення букв граффіті аналогічні кирилиці. Але це не кирилиця з 43 букв і не абетка з 38 букв, яку згадував Храбр, і не грецький алфавіт з 24 букв. Якщо це не якийсь випадковий напис, то знахідка відбиває один з перехідних етапів слов’янської писемності, коли до грецького алфавіту стали додавати перші слов’янські букви. Подальші епіграфічні дослідження дадуть можливість перевірити це припущення.

Наведені пам’ятки свідчать також, що в ІX—X ст. на Русі була більш відома не глаголична писемність, а за графікою подібна до кирилиці.

Перше ознайомлення з писемністю на Русі, імовірно, відноситься до 60—70-х років ІX ст. в деякій мірі про це можливо судити за згадуванням в Никоновому літописі під 864—867 рр. про похід київського князя Аскольда на Царьград, угоду з греками і часткову християнізацію Русі.

Із введенням християнства на Русі в 988 р. разом з переписувачами і богослужбовими книгами з Болгарії прийшло удосконалене слов’янське письмо — кирилиця. Нею написані збережені до наших днів книжкові пам’ятки XІ ст.: Остромирове євангеліє, Ізборники 1073 і 1076 років та ін.

Видатними пам’ятками писемності є знайдені в Новгороді і деяких інших давньоруських містах берестяні грамоти. Це в більшості випадків переписка городян про господарські справи: покупку землі, готовність до сівби, а також боргові зобов’язання лихварям, духовні на випадок смерті та ін. Берестяні грамоти писалися чоловіками, жінками і навіть дітьми (знайдені шкільні вправи хлопчика Онфіма). Новгородські берестяні грамоти — яскраве свідчення того, що писемність відігравала велику роль в економічному і культурному житті середньовічного міста і його окраїн.

Великих успіхів досяг в Давній Русі розвиток книжкової справи. При Ярославі Мудрому в Києві при Софійському соборі була заснована спеціальна майстерня з книгосховищем, де переписували книги і робили переклади з грецьких оригіналів.

Однією з найстаріших книжкових пам’яток є Остромирове євангеліє 1056—1057 рр. Це велика літургічна книга, зроблена з великим художнім смаком. Текст її написаний на пергамені великим статутом (урочистим письмом) у два стовпчики. На трьох сторінках поміщені мініатюри, що нагадують за технікою виконання давньоруські емалі. Вони зображують євангелістів Іоанна, Луку і Марка. Текст прикрашений художніми заставками, що нагадують фрескову орнаментацію в Київському Софійському соборі, і великими кольоровими заголовними буквами-ініціалами. Назване євангеліє за іменем новгородського посадника Остромира — замовника книги. Переписав євангеліє, як видно з приписки на останній сторінці, дяк Григорій з помічниками.

У XІ ст. з’явилися книги для світського читання з текстами повчального характеру, так звані Ізборники; два з них збереглися до наших днів. Перший виготовлений на замовлення київського князя Святослава Ярославовича в 1073 р. Це збірка творів різних грецьких авторів богословсько-філософського змісту. Велику частину книги займають так звані Анастасові відповіді. Цікаві також статті Євсевія про назви місяців у різних народів, Георгія Херовоска «О образех» — міркування про поетичні шляхи і фігури: алегорії, метафори і т. ін. В Ізборник входять, крім того, уривки з грецького «Літописця незабаром» Никифора.

Малюнок на другому аркуші Ізборника, так звана вихідна мініатюра, дає яскраве уявлення про мистецтво книжкової мініатюри XІ ст. Він зображує замовника книги Святослава Ярославовича з родиною. В збірнику маються й інші барвисті мініатюри. Цікаві малюнки на полях книги. Це знаки зодіаку:

Діва, Стрілець, Рак, Єдиноріг та ін. Текст прикрашений чудовими заставками, кінцівками, ініціалами, писаними золотом і фарбами.

Другий Ізборник 1076 р. відкривається «Словом нєкоєго калугера (ченця) о четі книг», в якому говориться про користь читання книг: «Добро єсть, братіє, почитаньє книжноє...».

З пам’яток книжкового письменства XІ ст., що дійшли до нас, можна назвати ще Архангельське євангеліє 1092 р., а також так звані службові мінеї 1095, 1096, 1097 рр. — книги, що призначалися для церковної служби.

Значно більше збереглося писемних книжкових пам’яток XІІ ст. Серед них головне місце займає розкішне Мстиславове євангеліє (бл. 1115 р.). Книга написана в два стовпчики гарним статутом на 213-ти аркушах. Початкові рядки тексту писані розчиненим золотом. Вони прикрашені великими ініціалами і художніми заставками, розписані фарбами і золотом. На окремих аркушах зображені традиційні євангелісти. Книга вставлена в дорогоцінне плетіння зі срібла філігранної роботи, прикрашене золотими бляшками з зображеннями святих, виконаними в техніці перегородчатої емалі. В приписці до книги

повідомляється, що текст євангелія переписаний поповичем Алексою, а писав золотом інший майстер — Жаден. Дорогоцінна оправа євангелія зі срібла, золота і дорогоцінних каменів частково виконувалася в Царьграді, куди возив книгу князівський тіун Наслав, а вся робота над нею довершена в Києві.

Юр’ївське євангеліє (1119—1128 рр.) є зразком порівняно скромно прикрашеної книги. В ній також багато заставок, виконаних з великою художньою фантазією і майстерністю, ініціалів у вигляді зображень тварин, птахів, людських фігур, плетив рослинного орнаменту. Малюнки мають безпосередній зв’язок з давньоруським фольклором. Назва євангелія походить від Юр’ївського монастиря в Новгороді, для якого воно було переписано, можливо, в Києві.

Богослужбові книги не належали до оригінальної давньоруської літератури, оскільки вони переписувалися і перекладалися з болгарських і грецьких рукописів, але високий рівень їхнього виконання, художні якості заставок і мініатюр вказують на давні стійкі традиції в справі переписування і прикрас книг на Русі.

Швидке поширення писемності було тісно пов’язане з загальним підйомом економіки і культури, духовними потребами давньоруського суспільства, практичними завданнями, що стояли перед державою, яка мала потребу в навчених кадрах — у церковних і служивих людях. В XІ — першій половині. XІІІ ст. писемність проникла майже в усі сфери життя феодального суспільства Русі. Урочистим статутом переписувалися церковні і богословсько-філософські книги, писалися князівські грамоти, договори й інші офіційні документи. Купці, городяни і ремісники писали берестяні грамоти, робили написи на різних виробах і на стінах будівель. Все це свідчить про поширення писемності не тільки серед пануючої верхівки і служителів церкви, але й серед інших прошарків населення. За підрахунками вчених, книжковий фонд

домонгольської Русі складався щонайменше з 130—140 тис. томів, що вказує на виняткове багатство давньоруської книжкової культури. Центрами переписування книг на Русі, крім Києва, були ще: Новгород, Ростов, Рязань, Псков, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський та ін.

1.4 Бібліотеки, школи, освіта і наукові знання

Переписка і переклади іноземних книг, поставлені Ярославом Мудрим на рівень важливої державної справи, незабаром привели до заснування при митрополії в Києві першої відомої на Русі бібліотеки, вірніше — книгосховища, про яке згадує літопис під 1037 р. Створення бібліотеки при Софійському соборі — важлива культурно-історична подія, що свідчить про нагромадження в той час значної кількості книг. В книгосховище збиралися головним чином літургійні книги, необхідні при відкритті нових єпископій і будівництві храмів. В бібліотеці, безумовно, знаходились і книги для світського читання, подібні до згаданих Ізборників 1073 і 1076 рр.; тут також зберігалися різні державні документи: договори, князівські грамоти і т.ін. Крім

книгосховища при Софійському соборі, трохи пізніше виникла бібліотека при Києво-Печерському монастирі, до складу якої ввійшло багато книг, зібраних Миколою Святенником — одним із ченців монастиря. Серед книг були написані й на іноземних мовах. Про це свідчить повідомлення «Києво-Печерського патерика» про ченця Микиту, що читав латинські, грецькі і давньоєврейські тексти. Незабаром з’явилися бібліотеки й у Новгороді, Чернігові, Переяславі, Бєлгороді, Турові, Галичі й інших давньоруських містах.

У літописі під 988 р. вперше згадується про введення Володимиром Святославичем шкільного навчання на Русі, до якого в першу чергу були притягнені діти «нарочитої чаді», тобто переважно заможних прошарків населення. Ярослав Мудрий під час свого князювання в Новгороді наказав створити школи й учити грамоті триста дітей. Крім спеціальних початкових шкіл, де готувалися головним чином кадри нижчого духовенства і служивих людей, існувало і приватне навчання. Так, Феодосій Печерський учився в одного з учителів у м. Курську.

Про навчання грамоті свідчать деякі граффіті на стінах Софійського собору в Києві. В різних частинах будівлі учнями або служками зроблено чимало написів і малюнків. Один з них, наприклад, написав: «Піщанъ пісалъ в дякі ходів ученікомъ». Початкові школи існували при великих монастирях. Так, Ганна Всеволодівна, з 1086 р. черниця Андріївського монастиря в Києві (за даними В.Н.Татищева, що користувався невідомими нам давніми джерелами), заснувала при ньому школу для дівчаток, де навчали грамоті, співу, шиттю й іншому рукоділлю, що для середньовічної Європи було незвичайним явищем.

Серед новгородських берестяних грамот, знайдених під час археологічних розкопок, є абетка XІІ-ХІІІ ст., вирізана на дощечці, а також шкільні вправи вже згадуваного вище хлопчика Онфіма. Часто зустрічаються так звані писала — металеві і кістяні загострені стрижні для письма на воску і, можливо, на бересті. Крім берести під час досліджень виявлені й спеціальні дощечки з поглибленнями для воску, по якому писали свої граматичні вправи учні.

Письмові джерела розрізняють звичайну грамотність і книжкове навчання. Під книжковим навчанням малося на увазі проходження спеціального курсу середньовічних наук, що складався, голов­ним чином, з богословсько-філософських дисциплін — богослов’я, філософії, а також граматики, риторики і деяких звісток з історії. Знання учні одержували не тільки від учителів, але і з перекладної літератури, що рано з’явилася на Русі. В цей час набули поширення твори Іоанна Дамаскина, Козьми Індикоплова, Єпіфанія Кіпрського. Окремі вихідці з заможних прошарків населення Русі доповнювали свою освіту за кордоном.

Серед діячів культури Давньої Русі можна назвати багато видатних, високоосвічених людей: літописців Никона Великого, Нестора, Сильвестра, письменника-публіциста Іларіона, а також письменників: автора «Слова о

полку Ігоревім», Луку Жидяту, Кирила Туровського, Климента Смолятича, Даниїла Заточника та ін. Вони володіли іноземними мовами, знали античну, візантійську і західноєвропейську історичну, богословську і художню літературу.

Чимало освічених людей було серед князів. Це Ярослав Мудрий, котрого літописець особливо відрізняє за його велику любов до читання: «Книгамъ прилежа, і початая є часто в нощи і въ дні». Добру освіту одержала і його дочка Ганна Ярославівна, яка була одружена з Генріхом і Капетингом. Її підписи відомі на державних документах Франції. П’ятьма іноземними мовами володів Всеволод Ярославович. Володимир Мономах знав грецьку і англійську мови, займався літературною діяльністю. «Книгарем» і «філософом» називає літописець володимиро-волинського князя Володимира Васильковича.

Важливе значення для поширення освіти на Русі мали переклади книг з іноземних мов. В XІ ст. зроблена значна кількість перекладів із грецької мови на давньоруську. До них належали твори із всесвітньої історії і розважальна література: Хроніка Георгія Амартола, Хроніка Синкелла, «Історія Іудейської війни» Йосипа Флавія, «Житіє Василя Нового», «Християнська топографія» Козьми Індикоплова, «Олександрія», «Повість про Акіру Премудрого» та ін. Читаючи ці книги, руські люди знайомилися зі світовою історією, країнами, що оточували Русь. На Русі знали також твори античних авторів: Аристотеля, Платона, Сократа, Демокрита, Епікура, Плутарха, Софокла, Геродота та ін. Уривки з їхніх праць входили до розповсюдженихі на Русі збірок, що носили назву «Бджола».

Науково-природничі знання на Русі, як і в інших країнах Європи, знаходилися під впливом середньовічних трактатів Козьми Індикоплова, «Фізіолога» невідомого автора, «Шестиднева» Іоанна, екзарха болгарського.

Ці книги відрізнялися характерним для середньовіччя богословсько-схоластичним тлумаченням явищ природи і світу. Так, космогонічні уявлення про світ і його устрій, за Індикопловом, зводилися до наступного: земля являє собою чотирикутник, омиваний з усіх боків океаном; всередині землі два моря: Середземне і Каспійське і затоки Перська і Аравійська; за океаном знаходиться тверда земля, але там не живуть люди, вона оточена стіною, що, закруглюючись, творить небозвід.

Поряд з цими далекими від дійсності поглядами на Русі існували і реалістичні знання, що з’явилися в результаті виробничої діяльності людей. Металургія, ковальська і ювелірна справи вимагали знань в галузі металознавства, а будівництво монументальних споруд — елементарних знань з математики. Арифметичні знання необхідні були в торгівлі. З давніх часів на Русі існувала відома іонійська система рахунку, за якої букви грецького алфавіту з різними додатковими знаками (титлами) вживалися як цифри.

Дата добавления: 2015-05-26