Витоки формування української культури

Театр.

Музика.

Архітектура.

Образотворче мистецтво.

Художня культура українських земель.

Церковно-літературні твори.

Літописання.

Розповсюдження перших друкованих книг.

Освіта в XV — першій половині XVI століття.

Освіта у другій половині XIII-XIV столітті. Книгописання.

Освіта і книжкова справа в українській культурі XIII — першій половині XVI століття.

Витоки формування української культури.

Тема 2 СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

(друга половина XIII– перша половина XVI ст.)

2.3 Література.

2.3.1 Народна словесність і література.

2.3.4 Світська література.

Нашестя орд Батия, що завдало величезних збитків південно-західній Русі, відбилося і на її культурному житті. Багато культурних центрів були зруйновані загарбниками, у вогні безповоротно загинули цінні пам’ятки літератури і мистецтва. Найбільшому спустошенню піддалися Переяславська і Київська землі, особливо її південна частина, значна частина території Чернігівських земель. В руїнах лежав Київ — найбільший центр культури Стародавньої Русі. Ворог винищував жителів міст і сіл, гнав їх у рабство. Відбулося вимушене переселення значної частини населення в північні і західні, порівняно безпечні місцевості.

Відродження культури Південно-західної Русі відбувалося в несприятливих умовах. Тяжке золотоординське ярмо, панування литовських, польських феодалів і інших іноземних поневолювачів гальмували процес відродження і подальшого розвитку культурного життя українських земель. Не зважаючи на це, культурою XIII-XVI ст. були подолані руйнівні наслідки нашестя Батиєвих орд, і досягнені значні успіхи в розвитку. Цьому сприяли відновлення і подальший підйом продуктивних сил, формування української народності, що стимулювало зростання національної самосвідомості.

2.2 Просвіта і книжкова справа в українській культурі XIII — першій половині XVI ст.

2.2.1 Просвіта в другій половині XIII — XIV століття. Книгописання

Золотоординці завдали важкого удару містам Південно-західної Русі, особливо найбільшим з них, проте вони продовжували залишатися найважливішими центрами культури. Особливо значною була роль Києва, де,

зокрема в Києво-Печерському монастирі, зберігалися і розвивалися багаті культурні традиції Стародавньої Русі.

У даний період писемність не була монополією духовенства, грамотні люди були і в середовищі ремісників і рядових дружинників. У ряді міст знайдені бронзові писала для писання на воскових табличках, що застосовувалися під час навчання грамоті.

Про існування шкіл на Волині можна зробити висновок з житія іконописця, згодом митрополита Петра, волинця родом. Семи років він «вдан був от родитєлєй книгам учітіся». В житії відмічено, що вчитель був добросовісним, а хлопчик спочатку займався погано і лише згодом перевершив своїх однолітків. Турботу батьків про навчання дітей характеризує також напис писаря Ієва на пергаментному рукописі повчань Єфрема Сиріна 1288 р. З неї дізнаємося, що в тіуна Володимир-Волинського князя Володимира Васильковича Петра був «син іменем Лаврентій, єго ж уда учіті святим кнігам». Поза сумнівом, «учення святим книгам» — не просто навчання грамоті, а вищий ступінь освіти, що включав елементи риторики, філософії, юридичних знань.

Високоосвічені люди, знавці іноземних мов працювали в княжих і єпископських канцеляріях галицько-волинського князівства. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування. В галицько-волинському літописі окрім ряду згадок про грамоти наведений текст двох грамот Володимира Васильковича і однієї Мстислава Даниловича. Збереглися відомості також про грамоту Льва Даниловича. Відомі в оригіналах грамоти галицько-волинських князів Андрія Юрійовича і Лева Юрійовича, боярина-правителя Дмитра Дедьки, що призначалися зарубіжним адресатам. Вони написані на гарній латинській мові, згідно з загальноприйнятими у той час правилами складання дипломатичних документів. Мова і стиль галицько-волинських грамот вплинули на дипломатичну форму грамот Великого князівства Литовського і Молдавії, що писалися українською мовою (друга пол. XIV-перша пол. XVII ст.).

З рукописних книг, створених або розповсюджених в другій половині XIII-XIV ст., до нас дійшла лише нікчемна їх частина. Ряд стародавніх пам’яток (Христинопольський апостол XII ст., Бучацьке євангеліє XII—XIII ст. та ін.) зберігся в монастирі південноволинського села Городище — одного з культурних центрів ХIII-XIV століття.

У кінці XIV ст. в Києві дяк Спірідоній переписав Київський псалтир. В Холмі при Льві Даниловичі переписані Холмське євангеліє XIII ст., Галицьке Євангеліє Григорія пресвітера та Євангеліє 1283 р. Філологічний аналіз холмських рукописів виявляє українські мовні риси, що все більш пробивалися крізь церковнослов’янську основу тексту літургійних книг.

Про широке розповсюдження рукописних книг на Волині свідчить літописна розповідь про володимирського князя Володимира Васильковича, який «бисть філософ великий». У зв’язку із смертю князя літописець перераховує його пожертвування церквам свого князівства у Володимирі, Берестечку, Вельську,

Кам’янці, Любомлі і єпископським кафедрам інших князівств — Луцькій, Перемишльській, Чернігівській. З числа дарованих в літописі названі і частково описані 36 книг. Але це не всі книги, пожертвувані Володимиром. Так, поза переліком залишилися книги, передані церкві у Вельську, — про них згадано без указання назв і кількості. Одній лише церкві в Любомлі князь передав 12

томів. Очевидно, з книг, відправлених до інших міст, літопис називає тільки найцінніші. В багатьох випадках вказано, звідки князь одержав їх: два соборника дісталися в спадок від батька, молитвеник купив у попаді в Любомлі, ряд книг списаний за його наказом, а дві — сам списав.

Серед названих в літописі книг є не тільки молитвеники і літургійні тексти (Євангеліє-апракос, апостол, служебник, тріод, октоїх, паремія, 12 міней, ірмологион), але й призначені для світського читання: пролог дванадцяти місяців, «соборник» і «соборник великий» (ймовірно, збірки морально-дидактичних текстів, аналогічні Ізборнику 1076 р.). Звертає увагу різноманітність книг при дворі Володимира. Окрім перерахованих в списку пожертвуваних книг, в його бібліотеці були й інші. Про це свідчить згадка в літописі про ворожіння князя на «книгах пророчих».

Нашестя Золотої Орди не перервало культурних зв’язків між землями, що раніше входили до Київської держави. Значний внесок до справи культурного спілкування південно-західних і північно-східних земель внесли видатні діячі культури того часу. Так, поставлений Данилом Галицьким на київську митрополію Кирило (раніше князів «печатник» і один з керівників придворного літописання) після 1250 р. на довгі роки поселився в Північно-західній Русі. Вважають, що житіє Олександра Невського, яке багато в чому нагадує за формою і стилем літописний життєпис Данила Галицького, створений Кирилом або одним з Галицьких книжників, прибулих разом з ним на Північно-західну Русь. За участю Кирила була складена перша східнослов’янська редакція Кермчої книги (зведення канонічного права), що стала основою як для південно-західних, так і для північно руських обробок.

2.2.2 Освіта в XV — першій половині XVI століття.

Захоплення в другій половині XIV ст. більшості українських земель польськими і литовськими феодалами ускладнило процес розвитку української культури. Національно-релігійне пригноблення корінного українського населення католицькими феодалами і міською верхівкою вкрай негативно позначилося на стані освіти і культури взагалі. Виступи проти окатоличування означали в той самий час боротьбу за самобутність української культури.

У ХV — на початку XVI ст. головними вогнищами української культури були міста, де при монастирях, єпископських кафедрах існували школи, переписувалися і збиралися книги. Зокрема, важливу роль в розповсюдженні писемності відіграв Києво-Печерський монастир. Через нього здійснювалися також культурні зв’язки України з Росією і південними слов’янами.

Спрадавна в монастирях велося навчання грамоті, проте монастирська освіта була дуже обмеженою і не мала єдиної системи. Школи існували і при деяких приходах. Так, заповітом волинського шляхтича В.Загоровського призначалась постійна оплата дяку, що навчав дітей, а в вільний час переписував книги. Заповіт не встановлював нічого нового у формі навчання грамоті, але свідчив

про збереження давньої традиції. Окрім православних шкіл в деяких містах Галичини і Закарпаття діяли школи при католицьких храмах. Найстарішою з них була школа при львівській латинській кафедрі, проте аж до середини XVI ст. навчання в ній носило схоластичний характер.

Уже в XV — першій половині XVI ст. немало вихідців з України вчилося в Краківському, Празькому, Падуанському, Паризькому університетах, а також у деяких університетах Німеччини. В 1549 р. С. Оржеховський писав, що Прикарпаття «насолоджується латинськими і грецькими науками» завдяки зв’язкам українського населення з греками і поїздкам на проходження навчання до Італії. Тільки в Краківському університеті в XV — першій половині XVI ст. навчалося не менше 1200 вихідців з України. З них заслуговує згадки математик і астроном (засновник кафедри астрономії Краківського університету) Мартин Король з Журавиці — невеликого села в західній частині Руського воєводства. Примітно, що серед студентів«русинів» значну частину складали городяни. Зокрема, з небагатої міської сім’ї походив Юрій Котермак з Дрогобича — перший вітчизняний автор друкованої книги. Він вчився в Краківському і Болонському університетах, в 1478—1482 рр. викладав астрономію в Болонському університеті вільних наук, а на 1481 — 1482 рр. обирався ректором цього університету — одного з центрів гуманістичного природознавства і філософії. У 1487—1494 рр. Юрій Котермак-Дрогобич був професором астрономії і медицини в Краківському університеті, де в ті ж роки вивчали ці предмети Микола Копернік і німецький латиномовний поет-гуманіст Конрад Цельтіс.

У 1482 р. в римській друкарні Еухаріуса Зільбера вийшов трактат Юрія Котермака-Дрогобича «Прогностична оцінка поточного 1481 року», що містить першу спробу визначення географічної довготи Львова, Дрогобича, Кафи. Роботи Юрія Котермака-Дрогобича, що відповідали рівню європейської науки того часу, набули поширення і в рукописних копіях (одна з них виконана рукою знаменитого гуманіста Гартмана Шеделя, автора «Всесвітньої хроніки»).

У 1451—1477 рр. львівським католицьким архієпископом був Григорій з Саноку. Він з гуманістичних позицій виступав за ослаблення підлеглості літератури і науки богослов’ю. Україну відвідали видатні італійські гуманісти Ф.Каллімах Буонаккорсі, Помпоніо Лєто. Тут жив пов’язаний з флорентійськими гуманістами орендар прикарпатських солеварень А. Тедальді. Перебування їх на Україні, поза сумнівом, сприяло розповсюдженню гуманістичних ідей. Нарешті, до першої половини XVI ст. відноситься літературна діяльність поета Павла Процелера з Кросно і публіциста

Станіслава Ожеховського, творчість яких просякнута ідеями італійського Відродження. Їх твори, написані з гуманістичних позицій, стали внеском у звільнення від церковного впливу культури (секуляризацію), без чого немислимим був подальший розвиток освіти і науки.

Павло Процелер з Кросно походив з німецьких колоністів, але називав себе русином. Він коментував краківським студентам твори давньогрецьких поетів,

добре знав новолатинську гуманістичну поезію. С. Оржеховський з гордістю підкреслював, що він українець. Станіслав Оржеховський увійшов до історії польської і української культури як блискучий публіцист, автор політичних трактатів, в яких закликав виступити на боротьбу з турецьким пануванням на південнослов’янських землях, проповідував віротерпимість. Хоча Павло Русин і С. Ожеховський писали на латинській мові і їх праці розповсюджувалися переважно серед міської верхівки і феодалів, все ж таки вони сприяли подальшому розвитку української культури.

В скрутних для розвитку культури умовах, що склалися на Україні, величезне значення мала багата спадщина вітчизняної культури, підтримці і розвитку якої служили міцні культурні зв’язки з Росією і південними слов’янами. На Україні як і раніше користувалися популярністю пам’ятки літератури, написані або переведені ще за часів Київської Русі, створювалися і нові твори в руслі тієї самої традиції. Поглиблювався інтерес до наукової літератури.

Захоплення земель Південно-західної Русі польськими і литовськими феодалами загальмувало розвиток книгописання, але не могло його припинити. Книжкова справа в Україні, як і в Росії і Білорусії, розвивалася на міцному фундаменті досягнень книгописання Київської Русі в період її існування як єдиної держави і за часів феодальної роздробленості.

Упродовж XV—XVI століть рукописні книги створювалися не тільки в Києві та інших великих містах, але і в багатьох містечках, а нерідко і в селах. Переписувачами їх були і духовні особи і світські люди. Якщо в селах рукописи переписувалися за замовленням феодалів, то міста перетворилися на центри книгописання, розрахованого на збут. В Україні не виникли великі книгописні майстерні, проте центри книгописання існували в усіх українських землях. Так, у Закарпатті, де склалися особливо несприятливі умови культурного життя, все ж таки була створена така видатна пам’ятка, як Королівське євангеліє 1401 р. З північнобуковинських рукописних книг заслуговує уваги Мінея, закінчена в 1504 р. попом Ігнатієм з Кицмані.

Починаючи з XV ст. книги переписувалися переважно на папері. На протязі XV — першої половини XVI ст. пануючим орнаментом в оформленні книг на Україні був плетінчастий. З другої половини XVI ст. на перше місце виступають рослинні візерунки, проте як плетінка, так і тератологічний орнамент дожили до кінця існування рукописної книги. Підйом українського книгописання намітився в XVI ст., особливо в другій його половині. Різноманітнішою стає тематика книг, їх оформлення.

2.2.3 Розповсюдження перших друкованих книг

Із згадок в документах XV—XVI ст. видно, що вже в цей час збірки книг мали і представники духовенства і світські люди. Так, у 1528 р. в раді

м. Львова йшла тяжба про книги, привезені з Молдавії Могильницьким для городянина Макарія. Додому до останнього приходив Васько Волинець спеціально, щоб читати ці книги.

Якщо серед рукописних книг переважали літургійні твори і патристика (релігійні і філософські праці батьків церкви), то в друкованому вигляді набула поширення також і світська література.

Друковані книги незабаром після їх появи почали з’являтися в східноєвропейських країнах, зокрема на Україні. Велика кількість городян мала книги, що видавалися в Польщі (переважно в Кракові) і містах Західної Європи (Базелі, Франкфурті, Нюрнберзі, Страсбурзі, Парижі, Венеції). Вони отримувалися головним чином за посередництва книгопродавців Кракова, Познані, Гданська, пов’язаних з окремими видавцями і з торговими фірмами Франкфурту, Лейпцигу та інших міст.

Так, у 1477 р. у Львові торгував познанський книготорговець Петро з Любеку, а в самому кінці XV ст. М. Шмід — представник знаменитої нюрнберзької фірми Кобергерів. На львівський січневий ярмарок приїздили книготорговці і друкарі з Кракова, Познані, Гданська. Книжкова торгівля велася також на ярмарках інших міст.

Найбільший попит мала антична література, філологічні праці західноєвропейських гуманістів, книги з медицини і юриспруденції. Наплив зарубіжних католицьких, а згодом і протестантських друкованих книг ставив перед православними культурними колами завдання протиставлення цій літературі творів, які слугували б інтересам самобутнього розвитку української культури. Тому особливе значення для розвитку культури мало видання перших книг кириличним шрифтом на церковно-слов’янській (старослов’янській) мові.

Дата добавления: 2015-05-26