Розвиток художньої культури

3.3.1 Фольклор. Література

У XVI ст. продовжувався процес, важливим чинником якого було формування єдиної мови і національної художньої культури. Усна словесність, традиції і звичаї регламентували життя трудового українського населення, виражали його світогляд і етику. Виховна і морально-дидактична дія звичаїв і народнопоетичної творчості відіграла на цьому етапі важливу роль в об’єднанні українського народу в боротьбі проти окатоличування і насильницької асиміляції (полонізації, мадяризації), в становленні основних рис національної вдачі українського народу.

Героїко-патріотичні мотиви звучали в казково-богатирському епосі, переважно в героїко-фантастичних казках, легендах про подвиги богатирів, колядках, що прославляли військову відвагу в битвах з ворогами, а особливо в думах, піснях і переказах, що виникали за свіжими слідами мужньої боротьби народу проти іноземних загарбників, які прагнули вогнем і мечем поневолити український народ. Народнопоетичні твори всіх жанрів оспівували працьовитість, свободу, справедливість, чесність, хоробрість, любов до рідного краю, життєвий оптимізм; вони засуджували порушників правових, етичних і інших сталих норм життя і побуту народних мас, виражали ненависть до пригноблювачів, клеймили зрадників.

Думи не тільки піднімали народні маси на рішучу боротьбу з ворогами, але одночасно виконували і морально-етичну та виховну функцію. Це торкається і знаменитої пісні про козака Байду — узагальненого образу народного героя. Головна її риса — високе патріотичне звучання, апофеоз мужності воїна-героя, який і в полоні під тортурами відмовляється служити ворогу. Навіть повішений турками ребром на крюк, полум’яний патріот Байда знаходить спосіб помститися своїм ворогам.

У3е в XVI ст. народна поезія фіксує назву «Україна» в її етнічному і територіальному значенні, що склалося.

Поетична творчість народу цього періоду відбила також багато соціально-економічних змін у суспільстві; в піснях, переказах і окремих казках з’явилися нові сюжети і персонажі. Разом з воїнами-козаками в особливому циклі пісень виступають чумаки — торговці сіллю і рибою, поява яких пов’язана з розвитком товарно-грошових відносин.

Посилення соціальних мотивів в українському фольклорі зумовило збагачення його гумористичними і сатиричними творами, разом з епічним і ліричним віддзеркаленням дійсності значного поширення набуло і гумористичне сприйняття життєвих явищ, що свідчить про критичне ставлення до них народу. Гумор своєрідно втілив у собі оптимізм народу як одну з якостей його національного характеру — тих якостей, які допомагали йому в житті і боротьбі.

Кажучи в цілому про фольклор кінця XVI — першої половини XVII ст., слід особливо відзначити його виключно важливе пізнавальне значення. Фольклор доніс до наших днів погляди і настрої трудящих мас — сучасників і головних учасників подій того часу, народну оцінку соціально-історичної дійсності, цінні звістки побутового характеру.

Зміни, що відбувалися в українській літературі у другій половині XVI ст., дозволяють говорити про початок її нового етапу, підготовленого всім ходом історичного розвитку, специфікою соціально-економічного і політичного життя України.

Нові гуманістичні ідеї впливали на підхід до соціально-політичних проблем, активізували суспільну думку. Письменники, які все час­тіше освітлювали важке становище пригноблюваних і гостро тав­рували пригноблювачів, стали пов’язувати здійснення своїх суспіль­них і морально-етичних ідеалів з розповсюдженням освіти.

Зміни в світогляді й естетичних смаках письменників викликали зміни в характері художніх засобів. Хоча сталі літературні форми, вироблені і засвоєні попередниками впродовж сторіч, довго ще залишалися в активі українських письменників як прозаїків, так і поетів, проте вони помітно видозмінювалися, а часом набували нового змісту. Середньовічна абстрактна, переважно релігійна, символіко-алегорична поетика все частіше поступалася місцем новим формам, що виникають під впливом життєвих асоціацій або запозиченим письменниками з народної словесності. Опосередковане зображення дійсності, типове для середньовічної художньої системи, почало відступати перед конкретним її описом з урахуванням життєво правдивих деталей, що свідчило про наростання реалістичних тенденцій.

З кінця XVI ст. в Україні бурхливо розвивався такий вид літератури, як полемічна. Українські полемісти, відстоюючи чистоту православ’я, розгорнули ідеологічну боротьбу проти католицизму, а також проти течій реформації («лютерів», «кальвінів», «аріан»). Полеміка з католицькою церквою досягла кульмінації в період підготовки і здійснення церковної Берестейської унії 1596 р., коли особливо посилився наступ ідеологів католицизму і унії на

український народ, його культуру, мову, звичаї і віру. Впродовж останньої чверті XVI — першої половини XVII ст. було створено багато літературних пам’яток гострої антикатолицької спрямованості найрізноманітніших жанрів: відкритих листів, послань, памфлетів, богословських трактатів, підбірок документальних матеріалів. Один з найбільш відомих письменників-полемістів останньої чверті XVI ст. Герасим Смотрицький в 1587 р. видав в Острозі книжку, яка складається з двох полемічних статей: «Ключ царства небесного і нашеє християнське духовноє влади нерешимий вузол» і «Каленъдар римські новий» з передмовою «До народів руських» і присвяченням. Статті показують, як католицьке духівництво прагнуло використовувати навіть календарну реформу, проведену папою Григорієм XIII в 1582 р., для того, щоб послабити і розірвати зв’язки між слов’янами і, тим самим, підготувати грунт для унії. Автор майстерно розкриває антипапську тему, акцентуючи увагу в основному на соціально-моральних аспектах. Його їдка сатира, втілена в дотепні афоризми, часто римовані, б’є влучно й уїдливо, мова багата народними ідіомами, прислів’ями і приказками. Смотрицький підкреслює, що успіх в боротьбі проти католицизму залежить і від активності полемічного слова.

На межі XVI—XVII ст. набуває нових рис літописання, розвиваючи далі історичну думку в Україні. Традиційні літописні розповіді витісняються стислими порічними (за роками) записами, які, як правило, охоплюють сучасні автору події і виражають його ставлення до них.

Однією з цікавих пам’яток історичної прози є літопис, що одержав назву Густинського за містом створення в 1670 р. ієромонахом Густинського монастиря Михайлом Лосицьким її єдиної копії, що збереглася. Як припускають, літопис складений близько 1623—1627 рр. Захарієм Копистенським.

Народністю мови, образністю викладу відрізняється Львівський літопис (1490—1649), що зберігся в збірці різних творів і матеріалів, переписаних Михайлом Гунашевським, який, імовірно, й був її автором (походив з Східного Поділля, початкову освіту здобув в Меджібожі, пізніше жив у Ярославі і Львові, вчився в Замостській академії). Гунашевського цікавили події не тільки місцевого, але й загальноукраїнського значення. Найбільше уваги приділено історії України з 1630 р., зокрема, розповіді про селянсько-козацьке повстання 1630 року. З обуренням пише автор про безчинства шляхетських військ, які «кривди незноснії чинили, людей без дання причини забиваючи». Велика кількість подробиць про хід повстання показує, що автор ґрунтувався на свідоцтвах очевидців. Узагальнено-умовний виклад у нього все більше витісняється реалістичним описом. Літописець-мемуарист вміло користується художньо ємкими деталями, щоб достовірно відтворити характер епохи.

Віддзеркалюючи характерну рису культури Відродження — посилену увагу до особистості, до української літератури входить новий жанр — мемуарна проза. Цікавою пам’яткою цього жанру є «Тестамент» (заповіт) 1577 р. брацлавського каштеляна Василя Загоровського своїм синам.

З полемічною літературою пов’язаний і «Лямент о пригоде нещасной... міщан острозких» (1636) — один з яскравих творів української поезії того часу. Його автор, що сховався під псевдонімом «М.Н.», зумів показати, що народні виступи під релігійною оболонкою були формою гострого соціального протесту.

Книгодрукування сприяло розповсюдженню на українських землях так званої епіграматичної поезії, віршованих геральдичних епіграм (гербових віршів), присвячень, передмов, кінцівок.

Засновником цих жанрів в Україні був Герасим Смотрицький. Ідеї патріотизму і гуманізму знайшли віддзеркалення у віршах Смотрицького, стали такими, що визначають всю українську літературу кінця XVI — першої половини XVII ст. Його твори мали великий резонанс у всій українській поезії. Їх переписували, їх наслідували, на них орієнтувалися.

3.3.2 Розвиток музики і театру

Розвиток українського музичного мистецтва тісно пов’язаний із загальним процесом формування української культури і характеризується в другій половині XVI ст. поступовим становленням рис національного стилю. В той час закладалися основи музичної освіти і теоретичної думки на Україні, виникло багато форм, жанрів та видів народної і професійної творчості.

У галузі музичного фольклору, зазнаючи деяких змін, обумовлених новою епохою і соціально-економічними відносинами, продовжували розвиватися пісенні й інструментальні жанри, що існували в народі в попередньому сторіччі (календарні, сімейно-обрядові, епічні, ліричні, жартівливі, танцювальні). В ліричних піснях зображувалося важке життя покріпаченого українського народу, загострення соціальних суперечностей. Мелодії протяжних ліричних пісень співучі, характеризуються вільною метроритмікою, деякою імпровізаційністю в розвитку мотивних утворень. Протяжні пісні виконувалися переважно хором, хоча було поширене і сольне виконання (особливо пісень про важку жіночу долю).

Центральне місце в українській музичній культурі того часу займали історичні думи — самобутній епічний вокально-інструментальний жанр, в якому органічно злилися трагедійність з героїчним пафосом і проникливим ліризмом, глибина змісту з оригінальністю художньої форми. В думах закладені специфічні риси народної музично-епічної творчості. Музично-образні особливості дум виражають стиль цілої епохи. Вони впливали і на інші жанри фольклору і професійної творчості не тільки в Україні, але і за її межами.

З кінця XVI ст. слово «дума» часто зустрічається в творах польських авторів з характерними епітетами «українська», «запорізька», «подільська», «козацька» і та ін. В 1597 р. з’являється твір польського поета А. Чахровського під назвою «Українська дума», що став популярною піснею.

Значну роль в процесі становлення української музики відіграла музична освіта, що спочатку розповсюджувалася серед міського населення через

братства і братські школи, в яких учні паралельно із загальноосвітніми дисциплінами і церковним співом за нотами ознайомлювалися з елементами теорії музики, а іноді і композиції. В 1591 р. у Львові на честь приїзду київського митрополита учні братської школи виконували потрійний хор, тобто дванадцатиголосний твір. У реєстрах нотних зошитів Львівського і Луцького братств, що відносяться до першої половини XVII ст., налічується багато творів для різних складів голосів (від трьох до вісімнадцяти).

У другій половині XVI ст. багатоголосий спів за нотами без супроводу досяг такої досконалості, що православна церква вирішила використовувати його на противагу католицькій церковній службі, де спів супроводжувався грою на органі. Високий рівень хорової професійної музики сприяв розвитку музично-теоретичної й естетичної думки. На Україні з’явилися трактати з музичної грамоти і основ композиції партесного багатоголосся.

Із введенням багатоголосого співу корінним чином змінився запис церковних наспівів. Замість нотації, крюка, застосовується нова система — різновид нотно-лінійного аркуша, відомого під назвою «київського знамені», який давав можливість точніше записувати багатоголосі музичні твори. Нотні ірмологіони кінця XVI ст. показують, що на той час нова нотація вже повністю склалася, отже, народилася вона значно раніше. На ранніх етапах формування нового стилю (XVI—XVII ст.) виникли прості форми гармонійного багатоголосся (у більшості випадків гармоніко-поліфонічні форми віртуозно-концертного характеру). Високі художньо-естетичні якості партесної музики сприяли швидкому її розповсюдженню.

Розвиток інструментальної музики привів до появи в ряді міст музичних цехів за зразком ремісничих. У письмових джерелах є звістки про існування музичних цехів у Кам’янці-Подільському (1578), Львові (1580), в Степані на Волині (1614), а дещо пізніше і на Лівобережжі. Цехові музиканти грали на весіллях, хрестинах, похоронах, під час народних гулянь. В їх репертуарі були народні і поширені в побуті городян і селян танці, марші, інструментальні мелодії.

Основна тенденція в розвитку світської музики, музичного мистецтва на Україні як професійного, так і народного, полягала в їх творчому єднанні.

У другій половині XVI — першій половині XVII ст. в Україні продовжували існувати народні ігри з властивими їм театральними елементами. В останній чверті XVI ст. разом з появою шкіл нового типу (Острозька, Львівська братська) виникає і шкільний театр. Як і в гуманітарних школах Західної Європи, що існували з XII ст., де спочатку шкільний театр мав лише навчально-виховне призначення, а починаючи з XVI ст. став використовуватися в релігійно-політичних цілях, перші досліди українського шкільного театру, що розвивався в кінці XVI — першій третині XVII ст. у вигляді простих форм — декламацій і діалогів, був залучений до ідеологічної боротьби проти католицизму. В Острозькій і Львівській братських школах на уроках граматики викладалися, хоч і в стислому обсязі, правила не тільки створення, але й читання віршів, а на уроках риторики — правила складання і вимови промов.

Вчителі писали вірші у вигляді декламації — панегірики, ляменти та ін. на світські і духовні теми, а учні виконували їх на церковних подвір’ях і в школах на різдвяні, пасхальні та інші свята, під час урочистих зустрічей іменитих осіб і в інших подібних випадках. Учні один за іншим виходили до глядачів і декламували текст, об’єднаний загальною темою. Пізніше стали складатися і виконуватися твори, витримані в суто діалогічній формі.

Навчальні програми класів поетики і риторики Київського колегіуму сприяли розвитку шкільного театру. На жаль, зразки декламацій і діалогів, створених тут в 30—40-і роки XVII ст., до нас не дійшли, хоча в листах і творах сучасників зустрічаються згадки про шкільні вистави, що виконувалися студентами в ті роки. Вже тоді в Київському колегіумі ставилися справжні багатоактні шкільні драми.

Одночасно з шкільним театром розвивався народно-майданний театр, репертуар якого складали містерії і фарси. До нас дійшли зразки містерій першої половини XVII ст., зокрема, уривки різдвяної і пасхальної, що збереглися в рукописних збірках пізнішого часу, а також знайдене І. Франко «Слово о збуреню пекла», створене десь на Волині або в Галичині в першій половині XVII ст. Цей твір, написаний українською народною мовою — один з найбільш ранніх зразків старовинної української драми, на якому, за влучним виразом А.І. Белецького, «немає нальоту шкільної ученості і який справляє враження справжнього народного театру».

До перших десятиліть XVII ст. відноситься також початок української побутової драми. Існує унікальне видання віршованого драматичного твору «Трагедія руська», надруковане латинською транскрипцією без указання автора, місця і часу виходу у світ. На підставі аналізу філіграней, складу паперу і шрифту встановлено, що п’єса видана між 1609 і 1619 рр. аріанською друкарнею в м.Ракові (нині Келецьке воєводство в Польщі). Дійові особи розмовляють українською народною мовою. Зміст цієї комедії ріднить її з численними зразками української народнопоетичної творчості, в яких висміюється хтивий піп і зла попадя. Барочний стиль п’єси «Трагедія руська» вказує на близькість її до народно-майданного театру Польщі та інших країн Західної Європи того часу.

Від першої половини XVII ст. походять і інші зразки української побутової драми — інтермедії. Це комедійні сценки, побудовані головним чином на анекдотичних сюжетах. Значне місце в них займала імпровізація, що давало виконавцям необмежені можливості для прояву акторської майстерності. Інтермедії виникли в західноєвропейському середньовічному театрі і розігрувалися між діями містерії для розваги глядачів, що втомлювалися від важкої релігійної драми. Інтенсивного розвитку цей жанр набув у шкільному театрі, особливо в єзуїтських колегіумах, що діяли й на території України. Пізніше, в другій половині XVII і першій половині XVIII ст. інтермедія набула широкого розвитку в українському і російському шкільних театрах.

Так у кінці XVI — першій половині XVII ст. на Україні склався шкільний театр у вигляді декламацій і діалогів; до цього ж періоду відноситься розвиток українського народно-майданного театру.

3.3.3 Архітектура і образотворче мистецтво

Як і взагалі в культурі, нові явища в містобудуванні й архітектурі були обумовлені змінами, що відбувалися в усіх сферах соціально-економічного життя, зокрема, зростанням значення міст як центрів ремесла, торгівлі і культури. З середини XVI ст. в українській архітектурі все більш виразно виявлялися основні тенденції загальноєвропейського містобудівного і архітектурного процесу. В Україні набули поширення архітектурні прийоми, характерні для епохи Відродження, прикладом чого може послужити застосування класичних ордерних форм. Елементи стилю бароко, що все більше виявлялися, творчо поєднуючись з традиціями місцевого народного будівництва, послужили основою для розквіту своєрідного стилю, відомого як український бароко.

Незважаючи на несприятливі умови іноземного панування, зростання феодального і національно-культурного гноблення міста України продовжували розвиватися. Це знайшло свій вираз не тільки в зростанні старих і появі нових міст, але і в зміні їх зовнішності: з’явилися нові тенденції в плануванні і архітектурі міст, будувалися більш довершені і могутні міські укріплення і замки. Так, у Києві на Подолі склався торгово-ремісничий центр з ратушею і комплексом споруд Київського братства. Основна забудова міста, як і раніше, була переважно дерев’яною.

Після пожежі 1527 р. протягом подальших десятиліть змінився укріплений центр Львова. Він був забудований кам’яними будівлями в ренесансному стилі, але зберіг своє колишнє шахове планування. Регулярного планування з прямокутником площі ринку набув Кам’янець. Подібні зміни відбувалися і в інших старовинних містах.

У цей період виникло немало нових міст, зокрема в Слобідській Україні, що входила до складу Російської імперії: Чугуїв, Суми, Лебедин та інші міста, що зводилися в короткі терміни і з самого початку набували більш менш чіткого планування. Вони складалися звичайно з фортеці, посаду і слободи. В фортеці розміщувалися адміністративні будівлі, двір воєводи, скарбниця, склади. В посаді і слободі жили ремісники. Справі регуляції будівництва служили також законоположення — «Чин і восследованіє основанія граду» і «Чин і благословення новосооруженного кам’яного або дерев’яного граду», що входили до виданого Петром Могилою требника 1646-го року.

Разом з тим українські міста на територіях, що входили до складу Росії, мали вільну забудову, що враховувала особливості рельєфу місцевості. На Правобережжі будівельники нових міст прагнули об’єднати шахову сітку вулиць, характерну для попередніх етапів містобудування, з раціональними в плані контурами укріплень: стінними (Жолква, Тернопіль) або бастіонними (Броди, Станіслав, Полонне). Квартали в цих містах ділилися на рівні за розмірами ділянки, вузький бік яких (9 — 12 м) виходив на площу ринку або оточуючу його мережу вулиць. Завдяки індивідуальному характеру фасадів кожної із споруд, що утворювали суцільний фронт забудови, архітекторам

вдавалося уникнути її монотонності й одноманітності. Панорама міст, їх силует урізноманітнювалися висотними спорудами — баштами ратуші, верхами культових споруд, баштами укріплень.

Кожне місто мало укріплення, що складалися звичайно із земляних валів і дерев’яних стін, оточених ровами. Навколо міст усе частіше зводилися кам’яні стіни. З кінця XVI ст. під час будівництва укріплень стали застосовувати бастіонну систему. Укріплення створювалися не тільки навколо міст. Французький офіцер П’єр Шевальє, що написав «Історію війни козаків проти Польщі», свідчить, що в Україні було немало містечок і навіть сіл, обнесених стінами і ровами для захисту від нападів татар. Ці укріплення захищали населення від грабежів і розорення під час наїздів феодалів.

В більшості міст, як і в колишні часи, існували замки — резиденції феодалів або представників державної влади. Характерною особливістю замків цього часу було те, що вони будувалися і перебудовувалися з урахуванням збільшеної потужності артилерії, а також можливих нападів на них повсталих городян і селян. Значній перебудові піддалися замки багатьох міст, зокрема Кам’янця, Язлівця і Львова, де замкові укріплення були доповнені високими баштами, стіни потовщені і надбудовані. Посилення оборонних споруд дозволяло краще протистояти артилерійському обстрілу, поява виступаючих за межі стін башт дозволяла вести прицільний артилерійський і рушничний вогонь уздовж стін укріплень. В кінці XVI — першій половині XVII ст. було побудовано безліч нових замків як дерев’яних, так і кам’яних, а також комбінованих. Конструкцію і архітектуру комплексів величних дерев’яних замків, що не збереглися в Києві, Володимирі, Вінниці і інших містах можна уявити за описами, що дійшли до нас, а в деяких випадках за планами і малюнками з натури.

Нові кам’яні фортеці часто мали регулярне планування у вигляді квадратів, прямокутників, трикутників. Усі вони були укріпленнями в вигляді стін з могутніми баштами на рогах. У першій половині XVII ст. часто стали споруджувати замість стінних замків бастіонні з чудовими палацами магнатів всередині. Замки, основу укріплень яких складали бастіони, будувалися в формі квадрата або п’ятикутника.

Отже, в створенні міських і заміських ансамблів, до яких, окрім замків, можна віднести й укріплені монастирі, поступово затверджувалися регулярність планів, врівноваженість і симетрія об’ємів, тобто риси, що багато в чому характеризують архітектуру часів Відродження і раннього бароко. В той самий час в Наддніпрянській Україні і на Лівобережжі продовжувалось будівництво укріплень на основі розвитку і вдосконалення традиційних прийомів зведення дерев’яно-земляних укріплень.

Зміцнення економічного стану міст і посилення їх ремісничо-торгової верхівки вплинуло на архітектуру житлових будов. І хоча в більшості своїй вони були ще дерев’яними, на Волині, Поділлі і в Галичині, особливо в великих містах, почали будувати житлові приміщення з каменю і цегли. В другій половині XVI ст. міське житло разом із замками і культовими спорудами стало одним із провідних об’єктів архітектурної творчості. Заможні городяни, світські і

церковні магнати, багата шляхта ставали замовниками монументальних житлових споруд, охоче користуючись послугами іноземних майстрів, зокрема італійських, що сприяло проникненню в Україну ренесансних архітектурних форм.

У великих містах на середньовічній основі склався новий тип житлового будинку — кам’яниці, добре пристосовані також для потреб ремесла або торгівлі. В підвалах і на першому поверсі таких будівель розміщувалися склади, торгові і ремісничі приміщення, контори, другий, а згодом і третій поверхи відводилися під житло. На першому поверсі будівлі прикрашалися різьбленням на замкових каменях і консольних капітелях, балкові перекриття верхніх поверхів покривались різьбленням і розписами. Стіни оббивалися тканиною або витисненою шкірою, в світлицях — парадних кімнатах — простінки між вікнами оброблялися складною ордерною композицією з орнаментальним різьбленням.

Ордерні портали і обрамлення вікон, щоб прикрасити несиметрично розміщені отвори, трактувалися як самостійні композиції. Такі кам’яниці будувалися в багатьох містах, немало їх збереглося у Львові.

Прагнучи збільшити розміри своїх будинків, найбільш багаті купці споруджували їх на двох-трьох суміжних ділянках з найскладнішим плануванням і обширним двором. Двори прикрашали багатоповерховими відкритими галереями з арками.

У першій половині XVII ст. відбуваються значні зміни в будівництві храмів. Їх архітектура набувала багатьох рис, властивих світським спорудам. Від того часу до нас дійшло, окрім кам’яних, немало і дерев’яних споруд, в архітектурі яких можна встановити певну типологічну і стильову спільність. Найбільше розповсюдження в першій пол. XVII ст. одержав тип трьохдольових церков в їх трьохконховому варіанті, коли окрім вівтарної апсиди до центральної частини примикало з півночі і півдня ще по одній апсиді-консі. Притвор (бабинець), що знаходиться із західної сторони, часто увінчувався баштою-дзвіницею. В дерев’яних храмах будувалися завершення, що звужуються догори шляхом чергування четвериків і зрізаних пірамід. Цей прийом, який, імовірно, склався ще в раніше під час будівництва оборонних башт, відкрив великі можливості для створення об’ємно-просторових виразних композицій і надовго став неодмінною ознакою українських дерев’яних церков. Триголові дерев’яні храми вплинули на архітектуру кам’яних. В той самий час розчленовування кам’яних храмів, особливості їх просторової організації (наприклад, троьхконхових церков) і окремі деталі знаходили віддзеркалення в дерев’яних спорудах.

У XVI — першій половині XVII ст. в українських містах будувалося немало усипалень феодалів і багатих міщан. Більшість їх трактувалась у вигляді кубів, перекритих півсферичними куполами (Львів, Кам’янець).

У 30-х роках XVII ст. в архітектурі кам’яних споруд разом з ренесансними з’являються риси бароко. Барочне розуміння пластики і силуету в тій чи іншій мірі проникає також в архітектуру дерев’яних храмів. Зруби все частіше набували форми восьмериків. Стрункішими ставали їх силуети, шатрові верхи поступалися місцем грушовидним.

Разом з ренесансними барочні риси виявилися і в зовнішності відновлених у 30-х роках XVII ст. давніх храмів Києва і Чернігова, хоча в них, як і в дерев’яних храмах, зберігається чіткість структури, ясність просторової організації, рівномірність в освітленні внутрішнього простору, тобто риси, властиві швидше ренесансному підходу до вирішення основних формальних і ідейно-образних завдань архітектури. Відновлені стародавні споруди Києва (Софійський і Михайлівський собори) мали характерні грушовидної форми куполи або п’ятикупольну структуру (Успенська церква на Подолі, церква Спаса у Берестові). Тут разом з місцевими майстрами працювали італійці Себастьян Медічі і Октавіан Манчині. Вплив італійської барочної архітектури позначився на костьолі єзуїтів у Львові (1631). В багатьох спорудах Путивля, Новгорода-Сіверського, Чернігова виявилися стилістичні риси слов’янської архітектури. Пізніше, злившись з прийомами народної української дерев’яної архітектури, вони стали основою для створення великого числа пам’яток українського бароко на території Слобідської України.

В образотворчому мистецтві також виявилися гуманістичні риси ренесансу. Хоча в мистецтві ще сильні були впливи складної релігійної символіки, воно все частіше зверталося до навколишнього реального життя, що наповнювало його новим змістом, конкретністю образів. Подальшого розвитку набули різновиди скульптури і декоративного мистецтва, тісно пов’язані з архітектурою. Часто майстер-будівельник володів і мистецтвом різьблення по каменю або дереву, і сам створював різні деталі декору своїх споруд.

Властиве мистецтву Відродженняпрагнення вирішувати художні завдання архітектури в синтетичній єдності з іншими видами монументального мистецтва — живописом і скульптурою — сприятливо позначилося на розвитку останніх. Різьблення широко застосовувалося в архітектурних деталях, що прикрашали будівлі зовні і зсередини (портали, обрамлення вікон, фризи), в іконостасах і вівтарях, що мали ордерну основу, при обробці зводів і куполів, а також меблів і елементів оздоблення приміщень. Особливо широко застосовувалося різьблення в архітектурі Львова. На фасадах, порталах, в інтер’єрах львівських житлових будинків в стилі ренесансу з’явилися скульптурні рельєфи й пишні орнаменти, ними прикрашали також церкви, усипальні.

Значного розвитку набув і скульптурний портрет, особливо в вигляді надгробка з характерним зображенням померлого, що лежить на ложі або саркофазі. На встановленому в 1579 р. в Успенському соборі Києво-Печерської лаври надгробку на могилі князя К.І. Острозького він зображений в лицарській зброї, ніби відпочиваючим на ложі. Обличчя князя має портретну схожість. Монумент спирається на три скульптурні зображення лева із світлого мармуру.

Пізніше він одержав пишне барочне обрамлення.

На початку XVII ст. композиції надгробного скульптурного портрета ускладнилися і стали різноманітнішими, посилилася психологічна характеристика портрету. Таким є, наприклад, надгробок з поколінним зображенням воєводи Адама Киселя в церкві-усипальні в с.Нізкеничі на Волині.

У другій половині XVI — на початку XVII ст. скульптурні зображення стають пластичнішими. В них уже присутні світські мотиви, спостерігаються реалістичні форми, відчувається прагнення звеличити образ людини, що зображується.

Цей час був часом глибоких творчих пошуків у живопису, результатом якого відбулися важливі зміни в ньому, що позначилися спочатку у відході від релігійної тематики і появі сюжетів, взятих з реального життя. Реалістичнішою стала і манера письма. В живопису виникли такі нові жанри, як батальний портрет і пейзаж. Разом з мистецтвом мініатюри затвердилося мистецтво гравюри і художнього оздоблення друкованої книги. Проте основними видами живопису ще продовжували залишатися настінні розписи й іконопис, для них характерне наповнення образів гуманістичним змістом, прагнення художника до правдивішого трактування подій, що зображуються, психологічної характеристики їх учасників, точнішої передачі деталей навколишнього середовища.

Так, відомий мандрівник Павло Алепський писав про величні іконостаси, які він бачив в Києві в Софійському й Успенському соборах. З особливим захопленням він відзивався про іконостас в Троїцькій церкві Густинського монастиря (біля Прилук): «...до цього часу не бачено нічого кращого і красивішого, ніж його позолота і живопис».

Знаходячись у Києві, той же Павло Алепський писав: «У цьо­му місті серед козацьких художників є багато умілих майстрів, люди, що володіють великою винахідливістю в зображенні людей, такими, якими вони є». Мабуть, йдеться про портретний живопис, багато чудових зразків якого збереглося в Галичині і на Волині.

Яскравим, самобутнім явищем в історії українського мистецтва були настінні розписи інтер’єрів дерев’яних і кам’яних храмів. Вони мали риси монументального живопису Стародавньої Русі, збагачені в XIV—XV століттях проторенесансними віяннями, одержали багато в чому нове трактування і гуманістичне забарвлення. З великою силою в них розкрився оригінальний художній талант професійних і народних майстрів, своєрідний світ народної фантазії. Настінні розписи збереглися переважно в дерев’яних храмах Галичини і Закарпаття.

Широтою задуму і майстерністю виконання виділяються розписи дрогобицьких храмів — Воздвиженського і Юр’ївського. Складність багатофігурних композицій, спостережливість і точна характеристика образів,

гармонійність колориту, різноманітність і багатство орнаментально-декоративних мотивів — все це створює цілісні і надзвичайно виразні ансамблі. Останнім часом в кам’яних спорудах Києва, Львова і Кам’янця реставратори виявили немало фрагментів настінних розписів XVI—XVII століть.

В іконах на теми «Страшний суд» і «Пристрасті Христові» виразно відобразилися морально-етичні переконання суспільства. Ці теми, що відкрили перед художниками широкі можливості виразити своє ставлення до реального життя, дати оцінку поточним подіям, привертали увагу народних художників. Обидві названі теми стають обов’язковими, широко поширеним сюжетом іконопису і настінних розписів. В Україні, особливо в другій половині XVI — першій половині XVII ст., в період підйому класової і визвольної боротьби картини «Страшного суду» і «Пристрастей Христових» набували соціальної антифеодальної спрямованості.

У пеклі зображувались грішники, які випробовують страшні муки за свої земні гріхи. Тут карали немилостивих панів, їх економів, жадібних лихварів і корчмарів, які дурили і оббирали народ. На муки в пеклі прирікалися також розбійники, картярі, п’яниці, прелюбодії, жінки легкої поведінки. В багатьох іконописних творах зникає трагічна безвихідність, властива більш раннім іконам на цю тему. Сцени «Страшного суду» з канонічного сюжету перетворюються на повчальну життєву ілюстрацію, де значне місце відведене земним справам, життєвим проблемам.

В останній чверті XVI ст. у Львові виникли цехові організації художників і будівельників. Діяльність цеху художників сприяла розвитку світських жанрів мистецтва, високій професійній підготовці майстрів. В українському живопису набуває поширення портрет, з’являється історична і батальна картина, пейзаж. Наперший план висувається портретний живопис. Саме в цьому цілком світському жанрі найповніше виявляються реалістичні тенденції в розвитку мистецтва, прагнення до пізнання внутрішнього світу людини. В ранніх портретах другої половини XVI — на початку XVII ст., зокрема вченого Яна Гербурта, польського короля Стефана Баторія художника В. Стефановича, князя К. Острозького, львівського купця К. Корнякта, львівського старости Мнішека, позначався вплив західноєвропейського портрета з його композиційними особливостями, світлотіньовим об’ємним моделюванням.

З діяльністю львівського цеху художників пов’язана велика кількість кращих майстрів того часу — Федір Сенькович, Лавриш Пилипович, Себастьян Корунка та ін. Вони виконували замовлення магнатів і інших світських осіб, працювали для братств, церков. Величні ансамблі іконостасів першої половини XVII ст. — П’ятницький і так званий Грибовичський (що раніше знаходився в Успенській церкві у Львові, а зараз в с.Грибовичі біля Львова) і Рогатинський — приписують цим провідним майстрам. Творчості львівських художників властива висока професійна культура, вони були добре ознайомлені з досягненнями західноєвропейського мистецтва, вміло поєднували його прийоми з місцевими традиційними, завдяки чому їх твори мали своє творче

обличчя. Немало видатних творів створили художники Києва, Чернігова, Поділля і Волині, про що можна судити на підставі окремих зразків, що збереглися, і численних свідоцтв сучасників.

Новий етап у художньому оздобленні книги відкрили львівські й острозькі видання Івана Федорова. Художній рівень перших українських книг дуже високий. Їх відрізняє вишуканість, чіткість і стильова взаємопов’язаність всіх компонентів: шрифтів, ініціалів, заставок і кінцівок, а також сюжетних гравюр.

Перші цілком світські гравюри з’явилися в 1622 р. як ілюстрації до «Віршів на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича-Сагайдачного» Касіана Саковича. Одна з них зображує гетьмана на коні — приклад раннього портрета в гравюрі, інша — «Взяття Кафи» — передає батальну сцену. Релігійні книги нерідко прикрашалися також гравюрами повчального, моралізуючого змісту. В «Євангелії учительном» (1637) поміщена гравюра «Притча про багатія і смерть»: на подвір’ї багатія працюють селяни — вони віють жито, зсипають хліб в засіки пихатого і гордовитого господаря, що стоїть поряд. А за спиною його зображена смерть з косою.

Загальний напрям розвитку мистецтва яскраво виявився і в витворах декоративно-прикладного мистецтва, в їх формах і художньому оздобленні. Поступово на зміну давньоруським орнаментальним мотивам приходили сюжети з елементами нового стилю, що мали яскраво виражене національне забарвлення. Цьому сприяв розвиток цехового ремесла, праця численних народних умільців.

Великого значення набула художня обробка металу. Посуд, зброя, предмети культу, ювелірні вироби багатьох центрів ремесла були широко відомі завдяки їх високій якості і художній досконалості. Зросло виробництво кераміки, зокрема посуду, а особливо кахлів з рослинним орнаментом, зображенням воїнів, звірів, птахів та ін. Значного поширення набуло різьблення по дереву і каменю — ним зовні і всередині прикрашалися архітектурні споруди. Розвивалося і килимоткацтво. Підкресленою декоративністю форм, близьких до монументального живопису, відрізнялися численні вироби сюжетної вишивки, зокрема плащаниці. Українське мистецтво виходить на шлях реалістичного зображення дійсності, збагачується новими засобами художньої виразності.

Отже, культура України в другій половині XVI — першій половині XVII століття досягла значних успіхів. Розвиток її знаходився в безпосередньому взаємозв’язку з завершенням процесу формування українського народу, зростанням самосвідомості, посиленням визвольної боротьби проти панування Польщі. Культура українського народу розвивалася під впливом гуманістичних і реформаційних ідей, значні якісні зміни відбулися в різних сферах культурного життя суспільства.

Розповсюджувалася освіта, розширювалось наукове пізнання світу завдяки творчому засвоєнню передових досягнень світової науки того часу. Велику роль в розвитку освіти відіграв Київський колегіум — перший вищий навчальний заклад в Україні. З часом він став одним із головних освітніх центрів на східнослов’янських землях.

Виключно велике значення для розвитку культури українського народу мало книгодрукування. Книги, надруковані кирилицею, служили цілям розповсюдження освіти, а також відігравали важливу роль в ідеологічній боротьбі проти католицизму. Під безпосереднім впливом визвольної боротьби проти польсько-шляхетського панування і турецько-татарської агресії розвивалися нові жанри в фольклорі — думи, історичні пісні. В літературі продовжували існувати старі жанри, наповнюючись в той самий час новим змістом. Зокрема, це відноситься до полемічної літератури, ідеологічної боротьби, що стала найважливішим знаряддям проти католицизму і уніатства. Серед нових жанрів, що мали світський напрям, великого розвитку досягла «віршована» література, в якій прославлялися кращі людські якості — мужність і відвага, готовність служити загальнонаціональним інтересам. На зміну літописанню, що продовжувало існувати на українських землях, поступово приходять перші історичні праці.

Нові явища ставали все більш характерними в розвитку театру і музики. Затверджувався багатоголосий спів, відбувався процес становлення професійної музичної творчості, в основі якої лежала народна музика. Значні зрушення відбулися в живописі й архітектурі, де все більш помітно виступав народний вплив. Вплив гуманістичних ідей найчіткіше виявився в портретному живописі. В зображенні конкретних людей майстри прагнули передати їх індивідуальні риси.

Питання для самоконтролю:

1 Охарактеризуйте умови, в яких відбувався розвиток культури в Україні протягом другої половини XVI — першої половини XVII століття.

2 Дайте характеристику рівня освіти в українських землях протягом другої половини XVI — першої половини XVII століття

3 Яку роль відігравали братства в розвитку освіти в Україні в кінці XVI — на початку XVII століття?

4 Що вам відомо про єзуїтські та протестантські школи в Україні в кінці XVI — на початку XVII століття?

5 Яка роль у розвитку української культури й освіти XVII ст. належить Петру Могилі?

6 Якими були основні теми історичних творів кінця XVI — початку XVII століття?

7 Охарактеризуйте розвиток наукових знань в Україні в XVI—XVII століттях.

8 Охарактеризуйте роль друкованої книги в культурі України XVI—XVII століть.

9 Що вам відомо про розвиток української полемічної літератури в XVI столітті?

10 Охарактеризуйте тенденції, які склалися в музичній культурі впродовж XVI—XVII століть.

11 Охарактеризуйте тенденції, які склалися в театральному мистецтві впродовж XVI—XVII століть.

12 Якими були нові явища в містобудуванні й архітектурі України в XVI—XVII століттях і чим вони були обумовлені?

13 Охарактеризуйте загальні досягнення української культури в другій половині XVI — першій половині XVII століття.

Список рекомендованої літератури:

Основна:

1 Власенко О.І, Зайончковський Ю.В. Культурологія. Навч. посібник. - Х., 2010.

2 Горелов А.А. Культурология: Учеб.пособие.- М., 2003.

3 Гречанко В.А., Чорний І.В., Кушнерук В.А., Режко В.А. Історія світової та української культури. - К., 2006.

4 Історія української та зарубіжної культури. – К., 1999.

5 Історія української культури: Курс лекцій. – Х.: «ФІНН», 2010.

6 Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура: Підручник.-К.,2010.

7 Сучасний словник із суспільних наук. -.Х., 2006.

8 Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. – К., 1993.

9 Учебный курс по Культурологии. Под ред.. проф.. Г.В. Драча. - М., 2002.

10 Юрій М.Ф. Історія світової та вітчизняної культури: Навч. посібник.- К., 2007.

Додаткова:

1 Античность как тип культуры. – М., 1988.

2 Арнольдов А.И. Цивилизация грядущего столетия. Культурологические размышления. - М., 1997.

3 Боннар А. Греческая цивилизация. От Антигоны до Сократа. - М., 1992.

4 Библер В.С. От наукочтения к логике культуры. – М., 1991.

5 Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. - М., 1998.

6 Бердяев Н.А. О культуре. – Философия творчества, культуры и искусства. Т.1. - М., 1994.

7 Бердяев Н.А. Смысл истории. - М., 1990

8 Васильев Л.С. История Востока В 2-х тт. - М., 1994.

9 Всеобщая история искусств. – М., 1960.

10 Гуревич А.Н. Средневековый мир. – М., 1990.

11 Гуревич П.С. Современный гуманитарный словарь-справочник. - М., 1999.

12 Гуттенбург В.И. Титаны Возрождения. – М., 1991.

13 Дубинин н.П., Першиц А.И. История первобытного общества. – М., 1990.

14 Жаров С.Н. Три лика китайской культуры: конфуцианство, буддизм, даосизм. – Воронеж, 1995.

15 История Древнего Востока. – М., 1978.

16 Культура Византии IV- пер. полов.VII века. – М., 1988.

17 Культура Византии вт. полов. VII-XV веков. – М., 1989.

18 Культурология в вопросах и ответах. Под ред. проф. Г.В. Драча. –

М., 2002.

19 Культурологія: українська та зарубіжна культура: навч.посіб. За ред.. М.М.Заковича.- К.,2004.

20 Куманецкий К. История культуры древней Греции и Рима. – М., 1990.

21 Лекції з історії світової і вітчизняної культури., - Київ, 2000.

22 Ларичев В.Е. Прозрение: Рассказы археолога о первобытном искусстве и религиозных верованиях. - М., 1990.

23 Леви-Брюль Л. Сверхъестественное в первобытном мышлении. - М., 1994.

24 Любимов Л.Д. Искусство Древнего мира. – М., 1980.

25 Маланюк Е. Нариси з історії культури. – К., 1992.

26 Марченко М.І. Історія української культури /з найдавніших часів до середини XVII ст. – К., 1961.

27 Марканян З.Е. Теория культуры и современная наука. – М., 1983.

28 Мажуев В.М. Культура и история. – М., 1977.

29 Мифология древнего мира. – М., 1977.

30 Немировский А.И. Мифы и легенды Древнего Востока. - М., 1994.

31 Огієнко І. Українська культура. – К., 1992.

32 Поляковская М.А., Чекадов А.А. Византия: быт и нравы. – Свердловск, 1989.

33 Поэзия вагантов. – М., 1975.

34 Полевой В.М. Двадцатый век: Изобразительное искусство, архитектура стран и народов мира. – М., 1988.

34 Поршнев Б.Ф. О начале человеческой истории. - М., 1974.

35 Ранние формы искусства. – М., 1982.

36 Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. - М., 1994.

37 Римские стоики. - М., 1995.

38 Розанов В. Религия. Философия. Культура. - М., 1992.

39 Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. - М., 1992.

40 Семчишин М. Тисяча років української культури. – К., 1993.

41 Словарь античности. – М., 1989.

42 Самопознание европейской культуры ХХ в. – М., 1991.

43 Сапронов П.А. Культурология. - СПб., 2003.

44 Современная «постиндустриальная волна» на Западе. - М., 1998.

45 Сидихменов В.Д. Китай: общество и традиции. – М., 1990.

46 Сидихменов В.Д. Китай: страницы прошлого. – М., 1987.

47 Тайлор Е.Б. Первобытная культура. – М., 1989.

48 Токарев С.А. Ранние формы религии. – М., 1990.

49 Тюляев С.Н. Искусство Индии. – М., 1988.

50 Токарев С.А. Религия в истории народов мира. – М., 1986.

ЗМІСТ

ВСТУП 3

Тема 1 КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ 4

Тема 2 СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

(друга пол. XIII– перша пол. XVI ст.) 34

Тема 3 КУЛЬТУРА УКРАЇНИ

(друга пол. XVI – перша пол. XVII ст.) 59

Список рекомендованої літератури 83

Дата добавления: 2015-05-26