Стан освіти і розвиток науки. На Україні зберігався багаторічний досвід організації шкільного навчання

4.2.1 Освіта. Наукові знання. Книгодрукування

На Україні зберігався багаторічний досвід організації шкільного навчання. На

Лівобережжі при церквах функціонували приходські школи, де церковні дячки були одночасно і вчителями. Туди приймали дітей незалежно від їх віку у різний час року.

Спочатку їх навчали азбуки, потім читання часослова і псалтиря, пізніше — письма і рахування. Дячки-вчителі в більшості випадків не відрізнялися педагогічною майстерністю і не мали достатньої загальноосвітньої підготовки. В школах панувало грубе поводження з учнями, застосовувались фізичні покарання як незамінний метод виховання.

У містах існували школи для дітей духовенства, ремісників і купців. При Генеральній військовій і полкових канцеляріях молодих козаків готували до канцелярської служби.

На Запоріжжі функціонували також церковноприходські і січова школи, що приділяли велику увагу навчанню військової справи. Вони забезпечували військову канцелярію Запорізької Січі грамотними людьми, які добре знали діловодство, відрізнялися старанністю і акуратністю в роботі. Число освічених січових козаків поповнювалось колишніми студентами Київського колегіуму.

На Правобережжі і в Східній Галичині все ще діяли братські школи, хоча вони поступово втрачали провідну роль в розповсюдженні освіти порівняно з попереднім періодом. На цих землях урядовими колами Речі Посполитої посилено проводилася політика полонізації українського населення, існували важкі умови для розвитку освіти. Такі братські школи, як Львівська і Луцька, значно послабшали, а деякі — закрилися.

У братських школах навчання велось групами. Молодша група складалася з початківців і вивчала азбуку та складання слів. До другої групи зараховувалися діти, які уміли читати й заучувати тексти напам’ять. Третя група включала учнів, які вже могли осмислювати і переказувати прочитане. Разом з вивченням грецької, латинської і польської мов велика увага приділялась слов’янській мові. В деяких школах вивчалися також астрономія, арифметика, філософія, музика. На Україні застосовувалися елементи класно-урочної системи навчання.

До братських шкіл приймались вихідці з різних станів, включаючи навіть тих, «хто годується милостинею». Статути братських шкіл вимагали від учителів однакового ставлення до всіх учнів, інші пункти шкільного статуту — про рівність багатих і бідних у школі, покірливе і ввічливе поводження з ними вчителів — також складені в дусі християнського віровчення. Об’єктивно такі вимоги були елементами демократичних засад у педагогіці, але, на жаль, між теорією і практикою не було повної тотожності.

Широкому розвитку освіти сприяла наявність не тільки шкіл, але також підручників і навчальних посібників. Відомо, що першим виданням Львівської друкарні був «Буквар» (1574) І. Федорова. В подальших виданнях названа книга майже не зазнала істотних змін. В Україні розповсюджувалися й інші букварі, зокрема «Буквар язика словенського», виданий в 1679 р. вихованцем Київського колегіуму С. Полоцьким у Москві. За букварем

С. Полоцького навчалися діти і в школах Києва.

Для читання на слов’янській мові в школах використовувалися часослов і псалтир. Основним посібником із церковнослов’янської (словенської) мови служила «Граматика славенска правілноє синтагма» (1619) Мелентія Смотрицького. Книга була науковим твором про церковнослов’янську мову, що ввібрала елементи народної розмовної мови.

У зв’язку з тим, що українська розмовна мова відрізнялась від церковнослов’янської і значення багатьох слів учні не розуміли, лінгвіст Памва Беринда склав «Лексиконъ славеноросскій і іменъ толъкованіє». Як указував автор, словник складений «на користь студеїв», тобто з навчальною метою.

Шляхта, козацька старшина і заможні городяни давали освіту своїм дітям також вдома, наймаючи вчителів — переважно студентів або випускників Київського колегіуму. За прожиток і житло мандрівні (мандровані) вчителі (бакаляри) навчали дітей і після закінчення договірного терміну міняли місце перебування. Подорожуючи Україною, вони передавали свій педагогічний досвід іншим вчителям, допомагали братствам в переписуванні книг.

Основними осередками початкового навчання на Лівобережжі, Слобожанщині і в Запоріжжі до останньої чверті XVIII ст. залишалися церковно-приходські школи, в яких вчителювали дяки і їх помічники — «виростки», «молодики». На Запоріжжі з 1754 р. існувала січова школа, в якій навчалися діти переважно заможних козаків і старшини.

Записи в ревізьких книгах свідчать про нерівномірне розміщення шкіл на Лівобережній Україні. В середині XVIII століття в Ніжинському полку їх налічувалося 217, Лубенському—172, Чернігівському—154, Переяславському—119, Полтавському—98, Прилуцькому—69, Миргородському—37, причому в деяких із них навчалося всього лише по декілька осіб. За свідченням сучасника — лубенського полковника

І. Кулябки, в середині XVIII ст. грамотних людей не вистачало навіть для заміщення посад осавулів і сотенних отаманів. У 1760 р. за ініціативою згаданого полковника почалося навчання грамоти і військової справи більше тисячі козацьких дітей в Лубенському полку. Незабаром досвід Лубенського полку з навчання грамоти козацьких дітей схвалила Генеральна канцелярія, яка й рекомендувала його як зразок всім полкам. Вже в 1765 р. в школах Чернігівського полку навчалася грамоти 741 особа, в 1766 р. — 366 осіб, в 1767 р. — 451 особи, в 1768 р. — 427 осіб. Практикувалося також індивідуальне навчання дітей старшин і козаків письму і діловодству по 1-3 особи при Генеральній і сотенних канцеляріях, земському суді. Підручники для початкового навчання випускали Київська і Чернігівська друкарні.

Шкільна справа на Правобережній Україні і в Східній Галичині, що залишалися під владою Польщі, знаходилась в тяжкому стані. Внаслідок постійної дискримінації з боку польсько-шляхетської влади школи братств, що продовжували функціонувати в Львові, Дрогобичі, Бродах, Стриї поступово втрачали своє значення в розвитку освіти. Церковноприходські школи з українською мовою викладання існували лише в деяких містах і селах, таких як: Перемишль, Львів, Дрогобич.

Зі встановленням у Східній Галичині австрійського панування (1772) викладання в школах велося переважно на німецькій мові. Згідно зі шкільними реформами, здійсненим Йосипом II, в краю існували головні і тривіальні школи німецького типу (1—4-класні). Приходські школи в селах призначалися головним чином для набуття дітьми практичних навичок щодо роботи в сільському господарстві, ремісничому виробництві і на промислах. Але відсутність кваліфікованих вчителів і відповідних підручників негативно позначалася на розвитку сільських шкіл. Шкільна освіта в Закарпатті також майже не прогресувала. В результаті скорочення кількості шкіл з викладанням рідною українською мовою тільки незначне число селянських дітей могло здобути початкову освіту в однокласних сільських школах. У містечках існувала незначна кількість 3-класних і в окружних центрах — 4-класних шкіл. Не змінили існуючого в Закарпатті становища і шкільні реформи, проведені в Австрійській державі в 70-ті роки XVIII ст. Як і раніше, діти бідняків майже не мали можливості навчатися.

Чільне місце в розвитку освіти, науки і культури в Україні другої половини XVII ст. займав Київський колегіум. Братська школа, що була його попередницею, багато в чому визначила програму, характер, методи і систему організації навчального процесу.

Курс навчання тривав 12 років (вісім класів). У підготовчому класі, що мав назву «фара» або «аналогія», учні опановували читання і письмо слов’янською, грецькою, латинською і польською мовами. В молодших класах — інфіма, граматика і синтаксис — вони освоювали граматику мов, арифметику, спів і катехізис. Тут же давалися початкові знання з географії, історії в основному у вигляді завдань для перекладів. Учні практикувалися в латинській розмовній мові. В середніх класах, що мали назву «поетика» і «риторика» учні опановували ораторську майстерність, для чого вивчалися латинська література, проповіді і полемічне красномовство, а також основи поетики, драматургії і прози. В старших класах, що мали назву «філософія» і «богослов’я» (відкритий в 1689 р.), навчання продовжувалося відповідно два і чотири роки. Філософський курс складався з трьох частин — розумової, природної і божественної філософії, тобто логіки, фізики і метафізики. В богословському класі вивчалися релігійні догми. Значна увага приділялася латинській, польській і слов’я­но-руській (українська літературна мова того часу) мовам. Остання використовувалась як у повсякденній практиці, так і в науково-літературній діяльності київських вчених і студентів.

Методика викладання в колегіумі протягом півстоліття залишалась майже незмінною. Заняття проводились в до- і післяобідній час. Матеріал, що вивчався, повторювався в повному обсязі в суботи. За загальним порядком у класі стежив цензор.

Учителі прагнули розвивати в студентів допитливість розуму, гнучкість мислення. В колегіумі регулярно влаштовувалися диспути, на яких студенти вчилися доводити і відстоювати свої тези, спростовувати або затверджувати тези, що свідчить про творчі елементи в системі викладання.

Учені і педагоги, які працювали в колегіумі, зуміли підняти на високий рівень викладання в цьому навчальному закладі. Ректори і більшість професорів були вихованцями колегіуму, які повернулися в Україну після завершення освіти в Краківському, Празькому, Лейпцігському та інших університетах. Наприклад, С. Яворський, який навчався в Познанській і Віленській академіях, славився красномовством і мистецтвом складати вірші, за що здобув авторитет і пошану вихованців і професорів колегіуму. Науковою ерудицією, ораторською і педагогічною майстерністю відрізнялася велика кількість талановитих викладачів Київського колегіуму.

Під час визвольної війни 1648—1654 рр. і в подальші роки в Київському колегіумі навчалося невелике число студентів. Наприклад,

в 1685-1686 навчальних роках їх налічувалося близько 240 чоловік, причому основний контингент складали учні молодших класів. Проте вже на межі XVII — XVIII ст. число слухачів досягло 1000 осіб. Колегіум користувався славою одного з видатних центрів освіти не тільки східних слов’ян, але і всієї Європи. Сюди приїжджали вчитися росіяни, білоруси, литовці, болгари, серби, чорногорці, молдавани, греки.

Останні два десятиліття XVII ст. були періодом якісного зростання колегіуму, поступового перетворення на дійсно вищий навчальний заклад. Двома Царськими грамотами 1694 р. дозволялося викладання в ньому філософії і богослов’я, що, по суті, свідчило про визнання Київського колегіуму вищою школою академічного типу і його великих заслуг в розвитку освіти.

З Київським колегіумом тісно пов’язаний також розвиток наукових знань в Україні, обумовлений економічними і культурними потребами. Ряд викладачів суміщали педагогічну діяльність з науковою і літературною. Значна увага приділялася розвитку філософської думки.

Середніми навчальними закладами в XVIII столітті були колегіуми, що створювалися за типом Київської академії. В 1700 р. в Чернігові на базі Новгород-Сіверської слов’янолатинської школи вихованець Київської академії І. Максимович заснував Малоруський колегіум з 6-річним терміном навчання, в якому викладалися загальноосвітні предмети. В ньому здобували освіту діти міщан, купців, козаків, духовенства, зрідка — селян з Лівобережної і Правобережної України. Деякі випускники Малоруського колегіуму продовжували освіту в Київській академії, медико-хірургічних училищах Москви, Петербургу і т.д. В 1776 р. Чернігівський колегіум перетворений на духовну семінарію.

У системі освіти Слобідської України важливе місце займав Харківський колегіум, заснований в 1727 р. За числом учнів (700 — 800 чоловік) він був найбільшим освітнім центром на Україні. Харківський колегіум зумів наблизити навчальну програму до потреб свого часу. Разом з традиційними предметами — латинською, грецькою мовами, поезією, риторикою і філософією з 60-х років у ньому викладали історію і географію, французьку, німецьку й італійську мови, малювання; існувала також спеціальна кафедра

російської поезії й елоквенції (красномовства). Авторитет Харківського колегіуму особливо зріс після включення до програми математики, геометрії, інженерної справи, артилерії і геодезії. З часом на основі так званих додаткових класів колегіуму виникло Казенне училище, в якому навчалися діти дворян. В 1798 р. Казенне училище було об’єднане з новоствореним Головним народним училищем. Викладачами колегіуму нерідко ставали його ж випускники, що завершили освіту в Москві і Петербурзі, а також за кордоном. Так, з 1786 р. математику в колегіумі викладав випускник Петербурзької вчительської семінарії Г. Корнєєв, образотворче мистецтво — вихованець Петербурзької Академії мистецтв І.С. Саблуков. В 1759-1760, 1762-1763 навчальних роках викладачем і наставником студентів був відомий український філософ Г.С. Сковорода, який вніс новий струмінь у викладання курсу поетики.

До кінця XVIII ст. на Лівобережній Україні почали функціонувати перші професійні школи. З 1788 по 1797 рр. в Елісаветграді існувала госпітальна школа, створена за зразком російських медичних навчальних закладів. Протягом дев’яти років в ній було підготовлено близько 250 лікарів для обслуговування армії в роки російсько-турецької війни (1787—1791).

В 1794 р. відкрилося артилерійське, а в 1798 р. — штурманське училище в Миколаєві. Готувалися фахівці і з інших галузей в учбових закладах Росії і за кордоном. Так, Чернігівський магістрат в 1785 р. направив 20 осіб до Московського комерційного училища, в 1798 р. декілька осіб, також з метою вивчення комерційної справи, виїхало до Данцига.

Надання грамотою Петра I в 1701 р. Київському колегіуму статусу академії ще вище підняло авторитет цього старого навчального закладу. Статут Київської академії встановлював певну організаційну структуру: загальне керівництво здійснювалося ректором і його помічником в навчальних і фінансових справах — префектом; в академічному курсі, який складався, як і раніше, з 8 класів з 12-річним терміном навчання, послідовно вивчалися граматика, поетика, риторика, філософія і богослов’я, викладалися також спів, малювання, катехізис, з 1707 р. — геометрія. В граматичних класах вивчали мови: слов’яно-руську (українська літературна мова того часу), церковнослов’янську, польську, староєврейську, грецьку. Природознавство, астрономія, історія і географія викладались у вигляді окремих повідомлень, що включались найчастіше до філософського курсу.

Подоланню консерватизму в навчальному процесі багато в чому сприяв колишній вихованець, а з 1711 р. ректор Київської академії Ф. Прокопович. Він виступав проти схоластичного навчання і помітно впливав на вдосконалення методики викладання риторики та інших предметів.

У Київській академії за тією традицією, що склалася ще в XVII ст., влаштовувалися диспути, які були одночасно і перевіркою знань і однією з форм навчання студентів ораторського мистецтва, вміння логічно і доказово висловлювати свої думки, вести наукову дискусію.

Упродовж XVIII ст. навчальні курси Київської академії розширювались: в середині століття відкрився спеціальний математичний клас, почалось вивчення

німецької, французької і російської мов. У 60-ті роки київський генерал-губернатор вніс на розгляд імператриці Катерині II пропозицію про відкриття в Київській академії додатково математичного і медичного факультетів, що означало б перетворення її на університет і звільнення від церковного впливу. Проте такий задум, що порушував традиційний пріоритет церкви в розвитку освіти, не одержав підтримки царського уряду і Синоду. Більш того, духовенство прагнуло перетворити Київську академію на вузькостановий навчальний заклад. На підставі указів Синоду митрополити забороняли дітям церковнослужителів йти з Київської академії на світську службу до закінчення повного курсу, тоді як представники інших станів мали право вільного виходу з будь-якого класу. Починаючи з 1787 р, Київська академія поступово перетворювалася на духовний навчальний заклад (формально залишаючись загальностановою).

До Київської академії приїздив М. В. Ломоносов (1734 р.), де знайомився із староруськими літописами, поглиблював і вдосконалював знання з риторики і латинської мови. Не зважаючи на відсутність в академічному курсі таких предметів, як фізика, хімія, мінералогія, що в першу чергу цікавили майбутнього ученого, перебування в Київській академії благотворно вплинуло на формування його наукових поглядів.

Упродовж 10-ти років (1738—1748) з перервами в Київській академії навчався майбутній український філософ Г.С. Сковорода, який виніс звідти міцні знання, любов до наук і освіти.

Старшина і купці неодноразово піднімали питання про заснування університету в Україні. В 1761 р. гетьман К.Г.Розумовський відвідав Московський університет з метою ознайомлення з його діяльністю і дав указання про розробку плану майбутнього університету в Батурині. Проте недолік матеріальних коштів, відсутність професури не дозволили здійснити задум, що об’єктивно відповідав соціально-економічним і культурним потребам всього українського народу.

У скрутних умовах знаходився Львівський університет. Зі встановленням австрійського панування в Східній Галичині в цьому університеті, перейменованому на Йозефінський, вводився суворий нагляд за діяльністю викладачів. Не зважаючи на утиски, прогресивна громадськість Східної Галичини і Закарпаття підтримувала тісні зв’язки з навчальними закладами Києва, Москви і Петербургу. Уродженці Закарпаття — викладачі Львівського університету П.Д.Лодій, А.І.Дударович, В.Г.Кукольник, І.С.Орлай, переїхавши до Росії, продовжували наукову й педагогічну діяльність, відправляли до Східної Галичини і Закарпаття навчальну літературу.

Продовжували накопичуватись і розвиватись історичні знання. В літописах, як правило, знаходили віддзеркалення найважливіші політичні події: визвольна війна українського народу 1648—1654 рр., боротьба з зовнішніми ворогами. Значну історичну цінність має «Літопис Самовидця», що охоплює період з 1648 по 1703 рік. Головна увага в ньому приділена висвітленню взаємин України і Росії.

Бурхливі події другої половини XVII ст. ставили перед мислячими людьми немало питань, що вимагали політичної оцінки, систематизації окремих фактів і епізодів історичного минулого, а також сучасної їм дійсності. Традиційне літописання вже не відповідало потребам часу, відчувалась необхідність в спеціальних історичних творах.

Разом з літописанням починають з’являтися перші узагальнюючі історичні праці. В 1672 р. колишній викладач Київського колегіуму і вчений

Ф. Сафонович склав «Хроніку з літописців стародавніх». Автор веде історію українського народу від давньоруського кореня і розглядає її в нерозривному зв’язку з історією інших східнослов’янських народів.

Новим кроком в історіографії став київський «Синопсис, або короткі збори з різних літописців», опублікований в 1674 році.

Учені припускають, що цей твір міг бути підготовлений в Київському колегіумі і потім надрукований в друкарні Києво-Печерської лаври за участю архімандрита І. Гізеля (колишнього ректора Київського колегіуму). «Синопсис» складений на основі широкого кола джерел, зокрема польських і литовських хронік. Використовуючи їх, автори створили не суто компілятивну працю, що було характерним для того періоду історіографії, а провели певну дослідницьку роботу, звіряючи окремі факти, доповнюючи і коментуючи їх. «Синопсис», що перевидавався згодом більше тридцяти разів, служив основним навчальним посібником з вітчизняної історії і широко розповсюджувався, у тому числі і в рукописному вигляді, серед городян, духовенства, селян. Довгий час він був одним з найбільш використовуваних джерел в наукових дослідженнях з історії.

Підвищений інтерес до вивчення минулого і його осмислення зумовив створення в XVIII ст. нових історичних творів, мемуарів, літописів. Головною темою історичних творів перш. пол. XVIII ст. були визвольна війна українського народу 1648—1654 рр. і події, що передували їй. Літопис під назвою «Дєйствія презельной і от начала поляков кровавой нєбивалой брані Богдана Хмельницького, гетмана Запорожського, с поляками...» склав козацький старшина Г.І.Грабянка, використавши військові щоденники, хроніки, офіційні акти і договори.

Цікавий і 4-томний «Літопис подій в Південно-Західній Росії в XVII ст.» складений канцеляристом С.В. Величко. В передмові до першого тому — «Оповідь про війну козацьку з поляками...» — Величко обґрунтував необхідність створення такого твору відсутністю належного викладу історичних подій. Передмова носить характер своєрідного історіографічного огляду, що рідко зустрічається в історичній літературі того часу. Особливу увагу С.В. Величко приділив опису самовідданої боротьби українського народу проти іноземного панування.

В вивчення і популяризацію історії України вніс внесок уродженець Чернігівщини Ф.О. Туманський, якому в 1779 р. Петербурзька академія наук за історичні і етнографічні праці привласнила звання члена-кореспондента. Серед українських істориків широку популярність придбали А.Ф. Шафонський

і М.Ф. Берлінський. Перший з них створив «Чернігівського намісництва топографічний опис», що є одним з важливих джерел для вивчення питань соціально-економічного розвитку і культури України другої половини XVIII ст. М. Ф. Берлінській — автор ряду праць з історії, археології і топографії м. Києва. В 1800 р. вийшла його «Історія російська для вживання юнацтву» — перший спеціальний підручник з історії.

Поява згаданих вище історичних праць, а також накопичення документальних матеріалів, що продовжувалось, — актових книг (міських і земських судів, приватних замків, магістратів і т. п.) сприяло подальшому проведенню історичних досліджень.

Розвиток освіти, науки і культури відбувався в нерозривному зв’язку з книгодрукуванням. У Києві, Львові, Луцьку, Умані, Чернігові і деяких інших містах існували монастирські, братські і приватні друкарні. Найплідніше з них працювала Києво-Печерська друкарня, яка перевершила всі інші не тільки за кількістю виданих книг, але й за технічним і художнім їх виконанням. До видавничої справи притягувалися літератори, вчені як редактори, що перевіряли підготовлені тексти, так і ті, що писали передмови і присвячення. Помітний вплив на організацію роботи друкарні зробили відомі київські учені І. Гізель і І. Кроковський. В 1656—1683 рр., наприклад, під керівництвом І. Гізеля видано 77 найменувань книг, 26 з яких були видані повторно; протягом 1697 — 1708 рр. здійснено близько 40 видань.

Друкарська продукція була різноманітною за характером, змістом і призначенням. Головне місце займали книги релігійного змісту, які складали основну статтю прибутків друкарні. Частина з них призначалась для обрядового служіння, інші — для звичайного читання або як допомога в шкільному навчанні. В ту пору книга була не тільки предметом, необхідним в культовому відправленні, але і основним носієм людської мудрості, відігравала певну роль в суспільно-політичному житті.

Багато книг відрізнялися своїм технічним і художнім виконанням. Київські друкарі досягли чималих успіхів в їх оформленні, часто застосовували сюжетну ілюстрацію текстів, що розглядається ними як засіб глибшого передавання змісту. Відомий український гравер А.Тарасевич є родоначальником виготовлення гравюри на міді.

Іноді працівники друкарні таємно від їх власників виготовляли навчальні книги і продавали населенню. Робилося це з метою власної вигоди, але об’єктивно розповсюдження підручників приносило користь справі освіти. Так, у масовій кількості розходилися малі молитвеники, псалтирі. Наприклад, в Новгород-Сіверській друкарні дехто С. Ялинський надрукував і продав 3000 граматик, часословів і елементарних підручників (для початкового навчання польської і латинської мов).

Книгодрукування в Україні протягом півстоліття зробило значний крок уперед: збільшилась кількість видаваних книг, урізноманітнилась їх тематика і оформлення. Випуск навчальної літератури свідчить про збільшену роль

друкарень в розвитку освіти і визначає їх загальнонародне значення. Основну друкарську продукцію складали книги релігійного змісту, тому разом з друкованими виданнями серед населення розповсюджувались світські рукописні книги. Значною популярністю тоді користувалися пісенники, збірки віршів вихованців Київського колегіуму, драматичні твори для народного театру, літописи і т.д., що яскраво свідчить про різноманітність читацьких інтересів.

Прагнення Синоду поставити книгодрукування на службу церкви привело до того, що введений в 1708 р. в Росії цивільний шрифт став застосовуватися в Україні тільки з 60-х років XVIII століття. Всупереч указам Синоду про заборону видання будь-яких книг, окрім церковних, Києво-Печерська друкарня продовжувала друкувати елементарні підручники, історичні праці, календарі і т.д. Вона відгукувалась і на найважливіші події суспільно-політичного життя: в 1709 р. видала «Панегирікос, ілі слово похвалноє о прєславной над войскамі свейскімі побєдє» — промова Ф. Прокоповича в Софійському соборі з нагоди перемоги російської армії над шведами під Полтавою. Великою популярністю в Україні і в Росії користувалася випущена в 1712 р. Києво-Печерською друкарнею (потім перевидавалась кілька разів у Києві, Москві і Петербурзі) «Іфіка — ієрополітіка, або філософія повчальна». Києво-Печерська друкарня випустила 2000 екземплярів букварів і часословів (1760 р.), друкувала букварі для навчання козацьких дітей (1765 р.).

У Києві існували і приватні друкарські майстерні, де друкувалися невеликі твори і листки, ксилографії. Лавра припиняла їх діяльність і навіть порушувала судові справи проти таких друкарів.

Другою за значенням була Чернігівська друкарня, яку тривалий час очолював засновник Чернігівського колегіуму І. Максимович. Надруковані в ній книги відрізнялись гарним оформленням: «Алфавіт зібраний, римами складений» І. Максимовича, «Служба благодарственная» Ф. Лопатинського. В 1743, 1749, 1755 рр. вона видавала букварі, в 1743 і 1760 рр. надрукувала «Перше учення отрокам» Ф. Прокоповича.

Книги Київської, Львівської, Почаївської та інших друкарень розповсюджувались в Закарпатті і Північній Буковині, а також в Болгарії, Греції, Македонії і Сербії. Торгівля велася через книжкові лавки в Києві, Глухові, Полтаві. Бібліотеки Київської академії, Харківського колегіуму, головних народних училищ поповнювались книгами, виданими в Росії, завдяки чому українська громадськість ознайомлювалася з творами передових росіян, українських і закордонних мислителів —

М.В. Ломоносова, О.М. Радіщева, Я.П. Козельського, Жан-Жака Руссо. Деякі книги призначались спеціально для України, наприклад твори Г.Н. Теплова «Інструкція, як проводити засіви різних Тютюнів чужоземських в Малій Росії», І. Переверзева «Короткі правила російського правопису, з різних граматик вибрані і за властивістю українського діалекту для вживання малоросіянам доповнені в Харкові».

Дата добавления: 2015-05-26