Стан освіти і розвиток науки

Умови розвитку культури

Архітектура і образотворче мистецтво.

Розвиток музики і театру.

Розвиток художньої культури.

Книгодрукування в Україні.

Освіта. Розповсюдження наукових знань.

Стан освіти і розвиток науки.

3.3.1 Фольклор. Література.

Розвиток культури в Україні в другій половині XVI — першій половині XVII ст. відбувався у виключно складних умовах і визначався багатьма чинниками. Перш за все, на процеси, що відбувалися в ній, безпосередньо впливало зростання міст.

Культура українського народу продовжувала розвиватись на основі багатих духовних традицій. Під впливом гуманістичних і реформаційних ідей в

культурному процесі посилюється тенденція до становлення нової світської культури. Це явище свідчить про кризу середньовічного світогляду, початок звільнення духовного життя суспільства з-під впливу церкви. На подальший розвиток культури все більше впливає міське населення.

Тенденції зміцнення світської культури, що виявилися найбільш явно з кінця XVI ст., проявилися у виникненні нових жанрів у літературі, живописі, де особистість людини, її духовний світ поступово займають чільне місце. На перший план висуваються такі людські якості, як відданість батьківщині, вірність звичаям і культурі свого народу, здатність захищати загальнонаціональні інтереси, освіта. Таким чином, культура, будучи основним

компонентом національної самосвідомості, активно впливала на підйом її, сприяла активізації боротьби за створення національної держави.

3.2.1 Освіта. Розповсюдження наукових знань

У другій половині XVI — першій половині XVII ст. в Україні продовжували діяти елементарні школи, що існували при церквах і монастирях. У них дяки навчали дітей читати, писати, рахувати. Поступово на розвиток шкільної освіти все більше стали впливати світські кола. Виникає новий тип школи — греко-слов’яно-латинська, в якій давні культурно-освітні традиції поєднувалися з позитивними досягненнями західноєвропейської школи і науки того часу. Цей тип школи став визначаючим в розвитку освіти на східнослов’янських землях протягом тривалого часу. Першим навчальним закладом такого типу стала школа в Острозі.

Організація Острозької школи, що відіграла видатну роль в розвитку культури і освіти в Україні, відноситься до 70-х років XVI ст. Перша письмова згадка про її діяльність зустрічається в передмові Івана Федорова до Острозького букваря, виданого 18 червня 1578 р. Навколо школи і друкарні утворився гурток вчених, письменників, куди входили Іван Федоров, Герасим Смотрицький — ректор Острозької школи, Василь Суражський, Тимофій Михайлович, який згадується також як дяк Тимофій Аніч, вихованець Острозької школи, блискучий публіцист Клірик Острозький, Дем’ян Наливайко — брат керівника селянсько-козацького повстання Северина Наливайко та ін. В літературі того часу Острозьку школу називали «тримовним ліцеєм», «академією», «колегією» «грецькою» або «греко-слов’янською школою».

На підставі висловів сучасників можна зробити висновок, що в Острозі читався курс семи вільних наук, що складався з предметів трівіуму — граматики, риторики, діалектики і квадріуму — арифметики, геометрії, астрономії, музики. Тут були оратори, рівні Демосфену і Софоклу, вчені в галузі грецької, слов’янської і латинської мов, відомі математики і астрономи.

В числі викладачів грецької мови відомі греки Кирило Лукаріс і Никифор — «доктори наук латинських і еллінських», що здобули освіту в Падуанському університеті. З Кракова в Острог переїхав польський математик і філософ Ян Лятос. Очевидно, він також був безпосередньо пов’язаний з школою.

Острозька школа, як і взагалі школи того часу, мала переважно гуманітарну спрямованість. Велика увага приділялась вивченню церковнослов’янської, грецької, латинської мов, меншою мірою математики і астрономії. Церковнослов’янська і грецька мови займали особливе місце в шкільній освіті на східнослов’янських землях, оскільки вони були літературними і конфесійними (віросповідними) мовами великого регіону слов’янських

народів — східних і південних слов’ян, а також Молдавії і Валахії, де православна церква користувалася цер­ковно­слов’янською мовою.

Продовжуючи стародавні традиції, діячі Острозької школи разом з тим прагнули враховувати досягнення західноєвропейської школи і науки, будувати навчання так, щоб освіта випускників Острозької школи була не нижчою ніж в католицьких і протестантських школах. У зв’язку з цим в Острозі значна увага приділялась вивченню латинської мови, яка була мовою західноєвропейської школи, науки і літератури. До того ж в Речі Посполитій вона була також офіційною мовою адміністративних і судових установ.

На високому рівні в Острозькій школі було поставлене вивчення риторики як науки «красовіто і зручно глаголіти і писати». З Острогом, його школою і діячами, що групувалися навколо неї, пов’язане становлення української книжкової віршованої поезії. Вірші Герасима Смотрицького на гербі князя К. Острозького, поміщені в Острозькій біблії (1581), були першим друкованим віршованим твором не тільки острозького гуртка, але й в Україні. Серед поетів - вихованців Острозької школи — необхідно назвати білоруса Андрія Римшу — автора «Хронології». Це невеликий поетичний твір, у якому викладені події біблейської історії.

З кінця XVI ст. Острозька школа поступово приходить в занепад, причиною чому було, з одного боку, посилення національно-релігійного гноблення після проголошення Брестської церковної унії, а з іншого — смерть її мецената К. Острозького (1608). Його спадкоємці, прийнявши католицтво, не були зацікавлені в продовженні діяльності школи, яка вела активну боротьбу проти католицької експансії. В 1624 р. в Острозі влаштувалися єзуїти, що відкрили свій колегіум. Тоді ж остаточно припинилася діяльність Острозької школи.

В Острозі плідно працював Іван Федоров. Книги, видані ним і іншими друкарями тут, розповсюджувалися в Україні, в Білорусії, Росії, на землях південних слов’ян, привертали увагу західноєвропейських учених. Завдяки школі і друкарні в останній третині XVI ст. Острог став великим освітнім центром не тільки для України, але і для Білорусії.

У розвитку освіти в Україні в кінці XVI — на початку XVII ст. помітну роль відіграли братства — суспільно-політичні організації, створені для сприяння розповсюдженню освіти серед українського народу. В організованих братствами школах і друкарнях члени братства бачили важливий засіб

боротьби за свої соціальні й національні права. Створення шкіл було одним з найважливіших положень статутів братств. Так, статут Львівського братства передбачав: «да влаштується школа, єже нігде ж в нас до нині обретається». Перша братська школа була організована у Львові в кінці 1585 р. Стефаном Зізанієм, діячами братства Ю. Рогатинцем, І. Красовським та ін. Надалі в діяльності школи велику роль відіграли такі відомі вчені і письменники, як: Лаврентій Зізаній, Кирило Транквілліон-Ставровецький і Іван Борецький.

Братства ставили собі за мету зробити школу доступною для всіх охочих, у тому числі й для дітей простих станів. За навчання в школі батьки вносили

певну платню з урахуванням їх достатків. Діти незаможних батьків навчалися безкоштовно. Основні принципи і завдання діяльності Львівської братської школи викладені в статуті «Порядок шкільний» (1586), який визначав круг предметів, що вивчалися в школі, а також містив педагогічні ідеї. Діяльність школи знаходилася під контролем братства.

Навчання в братських школах починалося з оволодіння сло­в’ян­ською грамотою, читання і письма. Разом з церковно­сло­в’янською мовою велика увага приділялася грецькій. За статутом Луцької братської школи, наприклад, учні повинні були питати один одного «по-грецьки», а відповідати «по-словенськи» або звичайною розмовною мовою.

Львівське братство приділяло велику увагу вивченню в школі латинської мови, знання якої дозволяло знайомитися з досягненнями західноєвропейської науки і літератури. Про це свідчить, зокрема, той факт, що в 1604 р. братство запросило на посаду ректора і вчителя блискучого знавця латинської і грецької мов Івана Борецького.

Разом з вивченням мов у програмах братських шкіл важливе місце займали поетика і риторика. В статуті Львівської братської школи зафіксований обов’язок учителя вчити дітей творам різних філософів, поетів, істориків. Очевидно, у зв’язку з цим братство відповідно комплектувало свою бібліотеку. В ній разом з богословською і літургійною літературою були твори Аристотеля на грецькій і латинській мовах, твори Вергілія, Овідія, Лукіана, Валерія, Максима, Цицерона та інших авторів.

Серед предметів, що вивчалися в братських школах, значне місце займала музика. З кінця XVI ст. значного поширення набув багатоголосий спів, якому в школах приділялася велика увага.

У кінці XVI — на початку XVII ст. братські школи діяли вже в багатьох містах України і Білорусії, а також у столиці Великого князівства Литовського Вільно. Братські школи будувалися за принципом Львівської, яка надсилала багатьом свій статут, забезпечувала навчальними посібниками, а в ряді випадків і направляла вчителів. Рівень викладання в школах був достатньо високим, братства прагнули запросити для викладання кваліфікованих педагогів.

Важливу роль в розповсюдженні освіти, розвитку наукових знань відіграла Київська братська школа. До початку XVII ст. Київ стає провідним культурним центром України. Цьому сприяло зростання економічного

значення міста, посилення впливу на нього запорізького козацтва. В 1615 р. в Києві були засновані братство і школа. Заснували братство київські міщани і вчені ченці: Захар Копистенський, Тарасій Земка та ін.

Діяльність братських шкіл проходила в умовах посилення національно-релігійного гноблення. Католицька, а пізніше й уніатська церква всілякими засобами перешкоджали нормальній діяльності шкіл. У кінці 1592 р. львівські братчики скаржилися міському управлінню на ректора католицької школи, учні якої за намовою своїх учителів напали на учнів братської школи, що ходили по

вулицях і просили милостиню, здобуваючи таким чином засоби для існування. В 1627 р. студенти єзуїтської колегії напали на братську школу в Луцьку, побили учнів, знищили частину книг, намагалися силою відвести кращого півчого Іванка, а також інших півчих. Нападам і розоренням піддавалися братські школи в Берестечку, Вільно, Полоцьку та інших містах Великого князівства Литовського. З метою перешкодити діяльності братських шкіл уніати стали створювати власні навчальні заклади.

У кінці XVI — на початку XVII ст. в Україні з’явилися єзуїтські школи. Перша єзуїтська школав Речі Посполитій з’явилася у Вільно в 1579 р., через дев’ять років вона одержала статус академії — вищого навчального закладу. Єзуїтські школи діяли переважно в великих містах і були розраховані на молодь: як на католиків, так і на православних — вихідців із середовища вищих станів.

На українських землях перша єзуїтська школа відкрилася в 1575 р. Надалі єзуїти заснували школи в Львові і Луцьку (1605), Києві (1615) та інших містах. Як правило, єзуїтські школи (колегії) складалися з п’яти класів. Чільне місце займала латинська мова, якою і велося викладання. Вихованці єзуїтських шкіл відрізнялися умінням вести догматичні диспути з протестантами і православними.

Система виховання в єзуїтських школах була направлена на формування з молодих людей ревних католиків, відданих Ватикану. Православні, що навчалися в таких школах, як правило, приймали католицизм, і зі зневагою ставились до рідної культури, мови, звичаїв. Просвітницька діяльність ордену єзуїтів переслідувала політичну мету. Єзуїти розраховували, що діти представників вищих станів, прийнявши католицизм, зможуть потім силою нав’язати його своїм підданим. Проте їх розрахунки не виправдалися.

На українських землях в кінці XVI — на початку XVII ст. діяли також протестантські школи. Поширюючи ідеї Реформації, протестантські діячі значну увагу приділяли школам, покладаючи на них завдання не тільки всебічної освіти молоді, але й пропаганди своїх ідей. Це надавало протестантським школам конфесійний (віросповідний) характер. Як правило, великі протестантські общини мали свої школи. Багато їх існувало в Литві і Білорусії. На українських землях такі школи відомі на Волині і Поділлі. В них навчалася молодь різних віросповідань. В протестантських школах викладалися грецька, латинська, польська, церковно­сло­в’янська мови, велика увага приділялася діалектиці, ритори­ці, вивченню основ християнської етики.

Протестантські школи переслідувалися католицькою церквою і урядом Речі Посполитої, що ускладнювало їх діяльність. Незважаючи на це, протестантські школи, завдяки загальнодоступності і пануючій в них віротерпимості, відіграли помітну культурно-освітню роль в кінці XVI — на початку XVII століття. Вони справили певний вплив на організацію і розвиток шкільної освіти в Україні.

Особливо потрібно сказати про діяльність відомого просвітителя і архімандрита Києво-Печерської Лаври Петра Могили. Він був ревнителем православ’я, саме його заслугою стало те, що за допомогою козаків вдалося відстояти у греко-католиків київські святині — Софійській собор, Києво-Печерську Лавру та ін. Він був пропагандистом нових віянь в українській культурі, дякуючи йому в православній українській культурі з’являється новий стиль — бароко.

У 1631 р. Петро Могила заснував при Києво-Печерській лаврі школу, яка через рік була об’єднана з Київською братською школою і названа Києво-Могилянською колегією (з 1701 р. — Київська академія). Ця вища школа, зберігаючи національні традиції шкіл України, прийняла програму і методи західноєвропейських університетів. Викладання велося на латинській мові. Вивчалися сім вільних наук: граматика, риторика, поетика, філософія, математика, астрономія і музика; курс навчання в академії продовжувався 12 років.

Київський колегіум за його створення мав сім класів (шкіл) — підготовчий (елементарний), три молодших (нижчих) і три старших (вищих). У підготовчому і нижчих класах вивчалися, перш за все, церковнослов’янська, книжкова українська, а також польська, латинська і грецька мови. Пізніше до програми почало входити вивчення західноєвропейських мов. У старших класах вивчалися поетика, риторика, філософія і богослов’я. Крім цього в колегіумі викладалися арифметика, геометрія, астрономія, музика. Учні одержували також широкі і систематичні знання і з інших предметів, зокрема історії і географії. Ряд з них, зокрема курси поетики, риторики і філософії читався латинською мовою.

За рівнем викладання, обсягом і глибиною одержуваних знань колегіум був близький до польських католицьких і західноєвропейських університетів і академій. У ньому викладали кращі педагогічні сили, відомі вчені і громадські діячі.

З моменту створення Київського колегіуму польський уряд всіляко намагався перешкодити його діяльності, активно опирався перетворенню його на вищу школу, не визнавав його такою. Він неодноразово забороняв викладання наук, які вивчалися тільки в вищих навчальних закладах Польщі і Західної Європи. Так, сейм 1635 р. наказував обмежити вивчення філософії лише початковими її курсами — діалектикою і логікою. Не дозволялося і викладання богослов’я. Була накладена заборона і на викладання латинською мовою, якою читалися курси наук в європейських університетах і академіях. Не дивлячись на королівські заборони і протидію католицької реакції, Київський колегіум розвивався як вищий навчальний заклад, в ньому латинською читався ряд

навчальних курсів.

Освіта того часу носила переважно гуманітарний характер, що позитивно позначилося на рівні філологічної науки, літератури, філософських і історичних знань. Головним центром розвитку наукових знань став Київський колегіум,

навколо якого зосереджувалися кращі наукові і літературні сили. Викладачі колегіуму зробили значний внесок у розвиток філософської й історичної думки. Філософи, що викладали в колегіумі, в трактуванні деяких питань вийшли далеко за рамки теологічного тлумачення походження світу.

У кінці XVI — на початку XVII ст. разом з філософською думкою розвивалася й історична. Основним видом історичних творів залишалися літописи, що продовжували традицію давньоруського літописання. Разом з тим питання історії східних слов’ян розглядаються в різного роду літературних творах. Зокрема, багато місця вони займають в полемічній літературі, віршах. Такий підвищений інтерес до історичного минулого свідчить про зростання національної самосвідомості українського народу, що в свою чергу безпосередньо впливало на підйом визвольної боротьби проти панування шляхетської Польщі.

В історичній літературі багато місця приділялося козацтву. В кінці XVI — на початку XVII ст. воно перетворилося на значну суспільно-політичну силу, що активно виступала на боротьбу за соціальне й національне звільнення українського народу.

Козацтво відігравало значну роль в боротьбі проти турецько-татарської агресії. Це одностайно відзначали в своїх творах українські письменники-полемісти. Копистенський писав, що козацьке військо врятувало Річ Посполиту від розгрому під час Хотинської війни, де козаки «мужне, преважне і рицерські поступовалі».

Літописи і полемічні твори створювалися на основі широкого кола джерел: — давньоруських, українських, литовсько-білоруських, російських літописів, польських хронік. Так, автор Густинського літопису посилається на «Повість временних літ», галицько-волинський літопис, руські літописи. Великою популярністю на Україні користувалися праці польських хроністів XV—XVI ст.:Я. Длугоша, М. Кромера та ін. В окремих випадках помітний критичний підхід до джерел, зокрема до звісток польських хронік.

З кінця XVI — на початку XVII ст. найбільш поширеним жанром історичного оповідання стають хронографи, складені на підставі візантійських хронік, історичних повістей, відомих з часів Стародавньої Русі, а також польських хронік. Вони були своєрідними енциклопедіями, що знайомили читача зі всесвітньою історією від «створення світу», античною філософією, літературою, історією церкви. Хронологічна частина передувала багатьом літописним збіркам — вона ніби давала всесвітньо-історичний фон для викладу подій історії українського, російського і білоруського народів.

Менше уваги в школах того часу приділялося математиці, медицині, хімії. Становлення цих наук почалося в епоху Відродження.

У XVI—XVII ст. помітних успіхів досягло природничонаукове пізнання світу. До шкільних програм входило викладання географії і математики, оскільки знання щодо цих галузей були необхідні в повсякденному побуті. Про це може свідчити рукописна навчальна збірка першої половини XVII ст., де

наведені приклади розв’язання математичних завдань, зміст яких пов’язаний із здійсненням невеликих торговельних операцій.

Джерелом знань з різних галузей — астрономії, ботаніки, зоології, анатомії, як і в попередні часи, продовжували залишатися «Шестиднев», «Фізіолог» і «Християнська топографія» Кузьми Індикоплова, перекладені з грецької мови ще за часів Стародавньої Русі. На Україні рукописи цих творів розповсюджувалися аж до XVIII століття.

Але уявлення раннього середньовіччя вже не відповідали часу. Все більший інтерес викликали новітні досягнення західноєвропейської науки. Високий рівень викладання латинської мови в Київському колегіумі сприяв обширній перекладацькій діяльності київських вчених, що особливо широко розгорнулася з друг. половині XVII століття. З’являються переклади наукових трактатів західноєвропейських авторів, зокрема, з астрономії, медицини і географії.

У другій половині XVI — першій половині XVII ст. значно розширюються географічні знання. Цьому сприяли поїздки за кордон для отримання освіти, подорожі, а також ознайомлення з географічною літературою. В кінці XVI ст. на Україні був здійснений переклад 5-ї книги «Хроніки» М. Вельського — «Космографії», що містить опис країн Азії, Європи, Африки й Америки, розповідь про відкриття Америки Колумбом і експедиції Амеріго Веспуччи. В 1670 р. був складений руський список цієї праці.

Значним внеском до вивчення географії України стала праця французького військового інженера Гійома- Левассера де Біплана «Опис України». В 30-40-ві роки XVII ст., знаходячись на службі польського уряду, Боплан вивчав природні умови України, будував тут фортифікаційні споруди. В його книзі наведені також цікаві звістки про побут і культуру українського народу. Перше видання його праці було віддруковано у Франції в 1650 р., друге — в 1660 році.

Емпіричним шляхом йшло накопичення знань в галузі механіки, будівельної справи, металургії та ін. Багатовіковий досвід народних умільців — будівельників, ремісників передавався з покоління в покоління і узагальнювався.

Розвиток медицини базувався на багатовіковому досвіді народу. При лікуванні захворювань широко застосовувалися лікарські рослини. Деякі звістки з медицини можна було знайти в популярному в той час творі «Таємна таємних» або «Аристотелеві брами», створеному в XIII ст. на Сході і перекладеному в XV ст. у Києві. Розповсюджувалися також медичні трактати, що містили наукові знання про будову і фізіологію людського організму.

Медичну допомогу населенню міст надавали звичайно цирульники. Вони уміли лікувати рани і переломи, вправляти кістки при вивихах. Цирульники об’єднувалися в цехи, що існували майже в усіх великих містах. Медичні кадри на рівні знань свого часу в дуже обмеженій кількості готувалися в

Краківському університеті і Замостській академії. Серед студентів кількість українців була незначною, тому дипломовані лікарі на Україні зустрічалися рідко.

3.2.2 Книгодрукування на Україні

У кінці 1576 року відомий майстер книгодрукування Іван Федоров переїхав в Острог, де організував друкарню. Відомо п’ять видань Острозької друкарні, що вийшли під час роботи в ній Івана Федорова. За загальним обсягом вони значно перевищують всі раніше видані книги першодрукаря.

Перше острозьке видання — «Азбука» датовано 18 червня 1578 р. Наступним острозьким виданням стала «Книга Нового заповіту» (1580), що містить псалтир і новозаповітні тексти. Видана малим форматом і надрукована дрібним напівкурсивним шрифтом, книга призначалась не для літургійної служби в церкві, а для домашнього читання. За задумом видавців, вона повинна була стати підмогою в усній і письмовій полеміках з католицькими богословами. Це підтверджується тим, що до частини екземплярів «Книги Нового заповіту» прикладався складений Тимофієм Михайловичем алфавітний наочний покажчик. Таким чином «Книга Нового заповіту» — перше вітчизняне видання, яке супроводжує науково-допоміжна інформація.

Серед видань Івана Федорова найбільшим за обсягом і найдосконалішм за рівнем поліграфічного виконання стала Острозька Біблія, закінчена в 1581 р. Підготовка тексту до видання вимагала великої клопіткої праці. В основу видання був покладений одержаний К. Острозьким від царя Іоана IV з Москви церковнослов’янський список. Ті книги з цього списку, які були перекладені не з грецького, а з латинського тексту, острозькі редактори звірили з грецьким текстом. Під час редагуванні деяких текстів використовувалося чеське видання Біблії. Перед початком основного тексту розміщено передмову і вірші Г.Д. Смотрицького, в яких відкрито говорилося про важке становище українського народу під владою Речі Посполитої, звучав заклик боротьби проти духовного поневолення народу «хижими вовками» — слугами пануючої в країні католицької церкви.

Острозьке видання, відредаговане на високому науковому рівні острозькими філологами, стали вважати зразковим не тільки в Україні, але й далеко за її межами.

Незабаром після завершення «Біблії» Іван Федоров повернувся до Львова, де 5 грудня 1583 р. помер у будиночку кравця Антоха Абрагамовича, який приймав згодом активну участь в суспільно-політичній діяльності українських городян. Поховали Івана Федорова в Онуфріївському монастирі.

Основну частину друкарського устаткування, яке Іван Федоров свого часу віддав у заставу лихварям, викупили львівські городяни. Збір коштів для викупу друкарні проводився засновниками Успенського братства — провідної суспільно-політичної організації українських городян у Львові. Вже в 1589 р. устаткування друкарні Івана Федорова надійшло до братської друкарні, де

дошки з федорівськими гравюрами вживалися аж до кінця XVIII ст. Протягом тривалого часу Львівська братська друкарня слугувала справжньою школою майстерності для цілої плеяди працівників друкарської справи.

Засновником книгодрукування в Києві став Єлисей Плетенецький — виходець із львівських міщан, який був багато років архімандритом Києво-Печерської лаври. Будучи високоосвіченою людиною свого часу, він усвідомлював необхідність розповсюдження книгодрукування не тільки для зміцнення позицій православної церкви, але й для освіти взагалі.

Книгодрукування латинським шрифтом в Україні почало розвиватися дещо пізніше, ніж кириличне. В кінці XVI — на початку XVII ст. у Львові змінили одна одну декілька польських друкарень, але кожна з них існувала дуже недовго.

Роль друкарень в даний час не зводилася до механічного відтворення друкарської продукції. Для підготовки до друку текстів потрібні були освічені люди — перекладачі, укладачі, редактори. Саме тому навколо друкарень об’єднувалися гуртки літераторів і вчених-філологів. При цьому особливу активність проявляли представники демократичної течії в культурно-освітньому русі, які працювали в Києві, Львові, Острозі і інших містах.

Усього до середини XVII ст. на Україні в різний час діяло 25 друкарень (в 17-ти місцях). Сімнадцять із них були власністю українців, що видавали книги переважно на церковнослов’янській і українській мовах, 6-ма друкарнями володіли поляки-католики, по одній належало українцям-протестантам і вірменам. 69,9% друкованої продукції було випущено чотирма найбільшими друкарнями — Києво-Печерської лаври (29,8%), Львівського братства (21,7%), К. Острозького (12,1%), М. Слезки (6,3%). Якщо за 1574 — 1605 рр., тобто більш ніж за 30 років, друкарська продукція всіх друкарень України склала не більше 460 паперових листів, то в 1636—1640 рр. вона, не зважаючи на значне посилення цензурних умов, перевищила 1927, а в 1641 — 1645 рр. склала 1890 паперових аркушів. Ще істотніше те, що провідна роль належала друкарням, які видавали книги антикатолицької спрямованості.

Упродовж тривалого часу після виникнення книгодрукування разом з друкованою книгою продовжувала розповсюджуватися і рукописна. Це пояснюється як обмеженістю тематики, так і незначними тиражами книг. Рукописна книга призначалася перш за все для читання. В рукописах розповсюджувалася більшість творів полемічної літератури, літописи, записи шкільних лекційних курсів, ноти та ін. Як і раніше, за замовленням феодалів, шляхти, іноді міщан і козаків створювалися і орнаментувалися рукописні книги культового призначення. Часто переписувалися видані книги, переважно церковнослужбова і богословська література. Велика кількість книг переписувалась у школах вчителями і старшими учнями. Серед них — різноманітні збірки, що включали літературні твори, зокрема полемічні, проповіді і повчання, збірки прислів’їв, пісень, віршів, літописні і автобіографічні замітки.

Розвиток книгописання і книгодрукування привів до пожвавлення книжкової торгівлі. Велика кількість купців, разом з іншими товарами, торгувала книгами в своїх лавках і на ярмарках. Як правило, спеціалізувалися на торгівлі книгами

палітурники, іноді видавці, братства. Оптові книжкові склади влаштовувалися при друкарнях. Поширеною формою книгообміну були дарування і позика — передача в тимчасове користування книг. Це мало місце особливо між українськими і білоруськими братствами, монастирями. З позичених книг знімалися копії, після чого ті поверталися, але іноді вони залишалися у нових власників.

Друкована книга згодом зіграла важливу роль в ідеологічній підготовці визвольної війни українського народу 1648—1654 рр., направленій проти панування на його землях польських феодалів. Це вимушені були визнати навіть пригноблювачі. Один з них писав в 1651 р., незабаром після Берестецької битви: «Таке велике повстання в державі показало тепер, які результати діяльності їх друкарень, що сіють часто і густо схизму».

Дата добавления: 2015-05-26