Розвиток художньої культури 1 страница

4.3.1 Усна народна творчість. Література

Зростання національної самосвідомості нашого народу знайшло свій яскравий прояв в історичних і соціально-побутових піснях, думах, казках.

Цикл епічних дум і історичних пісень надавав у сукупності широку панораму історичних подій середини XVII століття в народному їх сприйнятті і розумінні. У центрі цієї панорами — повсталі селяни і козаки, очолювані Богданом Хмельницьким і його вірними соратниками Іваном Богуном, Максимом Кривоносом, Мартином Пушкарем, Данилом Нечаєм.

Бої під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Зборовим, Червоним, Берестечком, Жванцем, взяття в полон Потоцького, похід до Молдавії і ряд інших подій і епізодів знайшли віддзеркалення в цьому багатому історичному циклі народної поезії. Його домінуючими тенденціями є відчуття ненависті до польсько-шляхетських загарбників і героїчний пафос боротьби проти пригноблювачів.

Визвольна війна 1648—1654 рр. широко оспівана в українському народному епосі, зокрема в думах «Хмельницький та Барабаш», «Корсунська перемога», «Богдан Хмельницький і Василь Молдавський», «Іван Богун», «Про смерть Богдана Хмельницького» та ін. Народна поезія створила образи мужніх ватажків і героїв визвольної боротьби українського народу проти шляхетської Польщі і султанської Туреччини: Богдана Хмельницького — «Чи не той то хміль», Нестора Морозенко — «Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче», Івана Сірко — «Та, ой як крикнув же та козак Сірко», що відіграли важливу роль в справі виховання патріотичних почуттів. Найсвітліші образи і найяскравіші барви народнопоетичної палітри використовували творці дум і пісень для звеличення народних героїв.

Тема визвольної боротьби втілена і в народних переказах, казках і легендах. Так, широко розповсюджені перекази про викрадання І. Барабашем у Богдана Хмельницького грамоти з козацькими правами. Багато легенд і переказів із захопленням оповідали про незбориму силу і дотепність козаків, мудрість керівників народного визвольного руху. Особливою популярністю користувалася в народі казка про вужа і господаря, розказана Богданом Хмельницьким у жовтні 1655 р. послам польського короля. Цей факт послужив темою поеми Івана Франко «На Святоюрській горі», що поетично передала зміст казки.

Важка боротьба українського народу з чужоземними загарбниками впродовж всього XVII ст. одержала широке художнє втілення перш за все в піснях і думах козацького циклу. З’явився ряд творів, що малюють неспокійний, повний романтики і незгод побут козака-воїна, який не жалів життя, звільняючи рідний край від поневолювачів. До яскравих творів такого характеру відносяться дума про Федора Безродного, пісні «Гей мати сина і породила»,

«Ой у лузі в Базавлуці», «Ой ремезе — ремезочку», «Ой на горі вогонь горить» і ряду інших. У створенні пісень і дум брали активну участь кобзарі і бандуристи, багато з яких у минулому були козаками, учасниками військових походів і битв. Їх викривальні антишляхетські пісні піднімали бойовий дух народних мас у ході визвольної боротьби.

Велика питома вага народної творчості в культурі цього історичного періоду, вплив народної пісні на літературу підтверджуються рукописними збірками-пісенниками, до яких включено значну кількість народних українських і російських пісень.

У XVIII ст. продовжувався інтенсивний розвиток усної народної творчості, яка до цього часу вже мала сформовану систему поетичних і прозаїчних жанрів, що ввібрали в себе різноманітність тем і мотивів. Бурхливі історичні події XVIII ст. зумовили переважання у фольклорній творчості суспільного змісту. Важкі соціально-економічні умови, визвольна й антифеодальна боротьба селян, міської бідноти викликали появу нових фольклорних творів героїчно-визвольного і соціально-побутового змісту: пісень, балад, переказів, легенд, прислів’їв, приказок і т.п. В своїй сукупності вони склали широку картину підневільного життя кріпаків, їх безпросвітної праці, злиднів і мук, а також відобразили протест трудового народу проти феодального гноблення, ненависть до кріпосників, волелюбний дух і віру в краще майбутнє. Народ оспівував подвиги народних месників, героїв визвольної і антифеодальної боротьби.

Пісні покріпачених селян, що оповідають про приниження, знущання, побої, виснажливі роботи і т.д. є поетичними звинувачувальними документами епохи. Вони вражають винятковою простотою зображення феодальної дійсності, глибокою схвильованістю і правдивістю. Суворе, нестерпно важке життя трудової людини визначило і образність народної поезії: становище кріпаків порівнюється з життям невільників, робочої худоби і т.п.

Багато народнопоетичних творів, відображуючи й тавруючи свавілля панів над кріпаками, високо підносили непокірність і волелюбність пригноблюваних, поетизували їх мужній протест проти насильства і приниження. Так, з епічним розмахом оспівана в баладі «У містечку Богуславі Каньовського пана» селянська дівчина Бондарівна, що відстояла ціною життя людську гідність і дівочу честь від посягань пана-деспота. «Перве горе — на панщину ходячи» — так відбито посилення кріпацтва в одній з народних пісень останньої чверті XVIII століття.

Другим горем стали рекрутчина і солдатчина, що викликали появу в народній творчості нового великого циклу рекрутських і солдатських (жолнірських) пісень. Рекрутчина зображена в них як всенародне нещастя, а солдатське життя — каторга, нові ланцюги, аналогічні невільничим ланцюгам в турецькому рабстві на галерах.

Пісні рекрутсько-солдатського циклу сповнені картин нескінченних бід, в них

переважають мотиви болю і смутку про пропаще життя, трагічну безвихідь і приреченість. Емоційний діапазон цих пісень увібрав в себе переживання і страждання незліченної маси рекрутів, солдатів і залишених ними (часто назавжди) рідних і близьких людей.

Відбувалося взаємозближення літератури і фольклору: народна пісня і сатиричні жанри впливали на літературні твори і, навпаки, професійна поезія впливала на розвиток народної лірики.

Друга половина XVII ст. — період розквіту в українській літературі стилю бароко. Розширювався круг творців літератури: окрім представників духовенства як письменники виступають мандруючі дяки, студенти, вихідці з дрібної шляхти, козаків і навіть селян.

Істотну роль продовжували відігравати полемічні жанри — трактати, діалоги, диспути, памфлети, послання. В ті часи полемічні тенденції були властиві й іншим жанровим різновидам літератури: проповідям, житіям, повістям і розповідям, віршам.

Розвивалася також ораторсько-проповідницька проза — дієвий засіб роз’яснення християнського догматизму і моралі, а також пропаганди актуальних соціальних і політичних ідей. Виконуючи публіцистичні і просвітницькі завдання, проповідь була одночасно формою словесного мистецтва. Видатними проповідниками були Лазар Баранович, Іоанникій Галятовський, Антоній Радивилівський, Стефан Яворський, Димитрій Туптало, Феофан Прокопович. Проповідники приділяли велику увагу літературній формі своїх повчань. Найчастіше проповіді будувалися на порівнянні, аналогії, метафорі, алегорії.

Письменники, продовжуючи попередні традиції в белетристиці, переказували західноєвропейські повісті і розповіді часів середньовіччя і епохи Відродження. Популярністю користувалися легендарні повісті. В них увага зосереджувалась на морально-етичних проблемах людського життя: безглуздості і марності людської гордині («Повість про гордого царя»), торжество добра над злом («Повість про богобоязливого молодця»), вірності слову («Повісті про царя Сонхоса») і т.ін.

Перекладались і переказувались західноєвропейські середньовічні романи й повісті і їх ренессансно-барочні трансформації типу «Звільненого Єрусалиму» Торквато Тассо. Лицарські повісті авантюрно-куртуазного змісту імпонували вищим кругам суспільства. Козацькій старшині припадали до смаку численні описи битв, перемог і різного роду військових пригод. Читачів-городян у цих повістях привертали зворушливі епізоди побутового і психологічного плану. В белетристиці все більше місця займала любовна тема. Це обумовлювалося посиленням інтересу до долі і внутрішнього життя людини.

Творцями релігійно-філософської поезії були представники духовенства: Лазар Баранович, Варлаам Ясинський, Димитрій Туптало, Стефан Яворський,

Феофан Прокопович, Іван Величковський, Іоанн Максимович. До цієї когорти поетів входив і Сімеон Полоцький.

У творах цих поетів використовувався стиль бароко — символіка, алегорія, гра слів, підкреслення натуралістичних деталей, ускладнені асоціації. Події вітчизняної історії почали зображуватися в різних поетичних жанрах — у віршах суспільно-політичного змісту, що відображають історичні події; в елегіях, епіграмах, епітафіонах, плачах, панегіриках, в гумористично-сатиричних віршах і піснях. У цих творах розповідається про боротьбу українського народу з іноземними поневолювачами. З’являється ряд віршів про події визвольної війни 1648—1654 рр. Створені в період бурхливого суспільного підйому, викликаного визвольною боротьбою, ці вірші іноді такі близькі за своїм змістом, мовою і стилем до фольклорних творів, що їх важко відрізнити від народних пісень і дум.

Продовжують культивуватися жанри етикетної поезії — вірші, приурочені до різних урочистих церемоній. Адресовані переважно високопоставленим особам, вони часто мали феодально-церковну спрямованість. В той самий час панегірична поезія давала простір і для вислову прогресивних суспільно-політичних ідей і навіть конкретних соціальних вимог пригноблюваних народних мас до церковної верхівки і козацької старшини. В цьому відношенні характерні вірші Івана Величковського на честь Лазаря Барановича (близько 1683 р.) і гетьмана І. Самойловича (1687р.).

В етикетній поезії того часу, виникло і «низьке» крило — серед віршованої спадщини, що дійшла до нас від спудєїв і мандруючих дяків. Популярністю користувалася епіграма — короткий віршований напис, що характеризує предмет (річ), особу або подію. Епіграма мала на меті дивувати і захоплювати грою слів, повчати, вихваляти або засуджувати. Лазар Баранович у деяких епіграмах своєї книги «Лютня Аполлонова» (1671р.) виразив прагнення до миру і спокою, закликаючи до припинення міжусоб­них розбратів і об’єднання сил в боротьбі проти турецьких і татар­ських загарбників, нагадуючи про страждання християн в турецькій і татарській неволях. В його епіграмах зустрічаються виразні зарисовки окремих побутових сценок, суперечностей між бідними і багатими, картини природи.

У другій половині XVII ст. в жанрових формах містерії (п’єс на різдвяні і пасхальні сюжети) і міракля (п’єс на сюжети з життя святих) розвивається драма. Найпоказовішою містерією була п’єса «Слово про розорення пекла» — зразок «народного бароко». В окресленні місця дії і дійових осіб в ній проступають народні елементи. Жанр міракля представлений п’єсою «Олексій - людина божа».

Українська література XVIII ст., продовжуючи розвивати традиції попередніх століть, поступово звільнялася від багатовікової церковно-релігійної оболонки і набувала світського характеру. Проте нові твори розповсюджувались головним чином в рукописах. Друкувались в основному церковні, богослужбові книги.

У середині XVIII ст. почався період формування нової літератури. Більшість старих жанрово-стилістичних форм поступово вичерпали себе. Все більше втрачали своє значення полемічна і житійна література, ораторсько-проповідницька проза, релігійно-моралістичне віршування. До літератури інтенсивно проникала жива народна мова, витісняючи стару книжкову мову. Розповсюджувалися нові раціоналістичні ідеї, дух критицизму, виникали нові жанри.

За стилем українська література XVIII ст., особливо першої його половини, найбільш близька до бароко. Разом з бароко і на його основі продовжувалися традиції середньовіччя й епохи Відродження. Разом з тим виникали елементи сентименталізму і просвітницького реалізму.

Значне місце в літературному житті України належало поезії. Розвивалися різні поетичні жанри: панегіричний, історичний, ліричний, сатирико-гумористичний.

Багато віршів присвячено визвольній боротьбі українського народу на Правобережжі, Коліївщині. Ряд віршів останньої чверті XVIII ст. відобразив такі історичні події, як ліквідація царизмом Запорізької Січі, покріпачення селянства, переселення частини колишніх запорожців на Кубань.

Помітних успіхів досягли сатира і гумор. Автори сатиричних віршів різко висміювали вади сучасної їм дійсності, роблячи при цьому глибокі соціальні узагальнення. Так, в «Сатиричній коляді» (1764р.) викривалися несправедливість судів, хабарництво, свавілля поміщиків, неробство ченців.

Значною популярністю користувалися антиклерикальні сатиричні вірші і віршовані розповіді, що засуджували паразитизм, пияцтво і жадібність духовенства. Краща серед них — «Плач київських ченців» — з’явилася як відгук на царський указ від 10 квітня 1786 р. про секуляризацію монастирських маєтків на Україні. Твори цього жанру мали багато загальних мотивів з антиклерикальною народною творчістю.

Із сатирико-гумористичними творами виступив Іван Некрашевич. Два з них: «Сповідь» (1789р.) і «Ярмарок» (1790р.) яскраво зображали сцени сільського життя, розкриваючи при цьому антагонізм між селянами і попами. Сатирико-гумористичні вірші, продовжуючи колишні традиції, одночасно набували й нових рис. Виникали вірші-травестії, в яких біблейські сюжетні схеми травестувались (перелицьовувались) на побутові картинки. Вірші-травестії, повні відчуття гумору, глибоко віддзеркалювали невичерпний народний оптимізм.

У пошуках засобів для існування частина студентів мандрувала містами і селами України, виступаючи з віршами-ораціями, в яких з гумором зображалося їх жебрацьке існування, життєві негоди. Творчість мандрівних студентів, завдяки їх близькості до народу, соціально-побутовій тематиці і сатирико-гумористичній спрямованості, стала надбанням широких народних мас.

Світська лірика носила переважно елегійний характер. В ній помітно відчувався вплив народної пісенності. Ліричні герої нарікають на гірку долю, соціальну несправедливість, вимушену розлуку з сім’єю і життя на чужині («Пісня про світло» Олександра Падальського, «Пісня світова» Іллі Бачинського, «Пісня світська» Левицького і т. ін.). Головні теми любовної і філософської лірики — нерозділена любов, сирітство, швидкоплинність людського життя. Лірична поезія поступово відходила від дидактичного моралізування, виражаючи щирі людські почуття.

Видатним явищем у літературному житті України стала творчість видатного філософа, гуманіста, просвітителя, письменника, педагога і музиканта

Г.С. Сковороди (1722—1794 рр.). Твори, зокрема філософські трактати, написані ним у формі діалогів живою, образною мовою, багаті народними висловами, порівняннями, прислів’ями і приказками. Для підтвердження своїх думок автор вводив у виклад народні розповіді, притчі, анекдоти, байки, пісні.

Повернувшись до України після навчання в Європі, Г. С. Сковорода обирає життєвий шлях мандрівного філософа. Двадцять п’ять років з книгами в своєму дорожньому мішку він мандрував селами і містами, несучи знання простому народу.

У центрі його філософської системи була людина і її життєві інтереси. Протягом 1769—1774 рр. Г.С. Сковорода написав 30 байок, що склали збірку «Байки харківські». В них він розвивав ті самі суспільно-політичні і морально-етичні погляди, що й у філософських трактатах. Він висловлював протест проти феодального гноблення, високо оцінював моральні якості простої людини: чесність, доброту, працьовитість, скромність, природний розум; засуджував прагнення до багатства, чинів, високих титулів. У байках Сковороди знайшли свій подальший розвиток сатиричні традиції української літератури.

Талант Сковороди-поета широко розкрився в його віршах, що відрізняються тематичною різноманітністю, глибиною думок, оригінальною поетичною образністю. Більшість своїх віршів автор об’єднав у збірку «Сад божественних пісень». Поезію Сковороди пронизують філософські роздуми про сенс людського життя. Поет виступив співаком свободи, прославив «батька вільності» Богдана Хмельницкого, говорив про свої антимонархічні погляди. Його знаменита «Пісня 10-та. Всякому городу нрав і права» тонко показує пороки сучасного йому суспільства — несправедливий суд, чиновників-хабарників, схоластичне навчання в школах, все аморальне життя правлячих станів. Цьому поет протиставив свій ідеал — жити чесно, бути завжди разом з простим народом.

Твори письменника розповсюджувалися в рукописах, а пісні ввійшли до репертуару народних співаків — кобзарів і лірників. Григорій Савич Сковорода був неповторною, унікальною індивідуальністю, особистістю, що показала приклад абсолютної свободи від будь-якого зовнішнього впливу. Як говорив він сам: «Світ все життя намагався зловити мене, та так і не зловив».

Творчість Г.С. Сковороди помітно вплинула на нову українську літературу, засновником якої став І. П. Котляревський.

З XVIII ст. стара українська письмово-літературна мова, що складалася з двох типів: «словенської» і книжкової, — вже перестала відповідати вимогам часу, хоча літописи, шкільні драми, віршована література написані все ще старою мовою.

Витісненню церковнослов’янської мови з літературного вжитку сприяла заміна церковнослов’янського шрифту на цивільний (реформа Петра I 1708 р.), яким стала друкуватися світська література. Старою кирилицею продовжували видавати богословські книги.

У кінці XVIII ст. в основному завершився перехід від старої української літературної мови до єдиної нової літературної мови. Першим твором української літератури, основу якого складала жива народна мова, стала «Енеїда» І. П. Котляревського.

4.3.2 Театр

У другій половині XVII ст. виявляються певні тенденції в розвитку сценічного мистецтва: народні ігри календарного циклу поступово еволюціонували в народний театр, де учасники вистави відділяються від глядачів, використовуючи пристосування у вигляді сцени, а також елементарний театральний реквізит. У розвитку народного театру велику роль відіграли мандрівні лицедії (скоморохи), відомі ще з часів Київської Русі. Володіючи неабиякими артистичними здібностями, вони включали до свого ре­пертуару пісні і танці, акробатичні номери, гру на музичних інст­рументах і т.д. Лицедії шукали теми для своїх виступів у народному житті, широко використовуючи усну народну творчість, живо відгукувалися на злободенні події, здобувши за це велику любов простого народу.

Артисти об’єднувались в групи, розігруючи народні драми на торгових площах, ярмарках, торгах. Видовища, що театралізувалися, з використанням декорацій і костюмів, відбувалися і в селянських хатах. Часто лицедії самі були авторами таких творів. Вони виконували комедійні сценки, читали епічні твори, казки. До їх репертуару входили гумористичні і сатиричні пісні та монологи. В них знаходили глибоке віддзеркалення суспільно-політичні явища і події, вустами лицедіїв виражались погляди і сподівання широких народних мас. Великими майстрами акторської гри відрізнялися лицедії Запорізької Січі. В їх гострому гуморі містилися сатиричні нотки, що висміюювали ненаситність, користолюбство, жадібність панів-феодалів.

Паралельно з народною драмою розвивався театр шкільної драми, що став особливо популярним у той час у Київському колегіумі. Курс поетики включав основи теорії літератури, зокрема драматичної. Головні теоретичні висновки ілюструвались складанням драматичних творів, які розігрували учні на сцені шкільного театру. П’єси носили в основному релігійно-повчальний характер, в них виступали також алегоричні і символічні персонажі, що дозволяло вносити в шкільну драму світські елементи, використовували народну розмовну мову.

Ролі виконували учні, студенти і викладачі Київського колегіуму. Ними влаштовувались і публічні вистави в Києві, які відвідувала безліч городян і приїжджих людей. Репертуар спектаклів студентів Київської академії, Харківського, Чернігівського, Переяславського колегіумів, де зосереджувались літературні і театральні сили, включав твори Ф. Прокоповича, М. Довгалевського,

М. Козачинського. В них крізь призму історичного минулого розкривались проблеми політичного і культурного розвитку сучасної їм епохи.

Заборона шкільних вистав у Київській академії послужила причиною остаточного занепаду шкільного театру.

Цікавим явищем в історії українського театру був вертеп (вертепом називалася печера, в якій народився Ісус Христос). Для лялькового спектаклю використовувався невеликий ящик-скриня у вигляді двоповерхового будиночка розміром приблизно 1,5 на 1,5 і 0,5 м у глибину, картонні ляльки в якому приводилися в рух за допомогою ниток. Це явище в українській культурі стало попередником лялькового театрального мистецтва. В верхній частині вертепної шкатулки розігрувалась традиційна біблейська історія, пов’язана з сюжетами Різдва. В нижній частині вертепу зображувались комічні народно-побутові сценки.

У святкові дні учні ходили до будинків і декламували вірші, супроводжуючи їх показом невеликих вертепних вистав. Особливою популярністю користувалась світська частина вертепу, де висміювалися людські пороки (жадібність, лицемірство, хвалькуватість) і звеличувалися мудрість і сміливість. Вертепні вистави влаштовувалися на торгових площах, у будинках старшин, заможних козаків і городян.

Вертеп набув поширення в Лівобережній, Слобідській і Правобережній Україні, в Запоріжжі, де виконавцями були вихованці шкіл. Дотепні діалоги, комічні ситуації і колоритні образи створювали веселу, повчальну і живу виставу.

Розвивається самостійний театральний жанр — інтермедія — комедійні вставки у величаві і серйозні драматичні тексти. Іноді вони мали тематичний зв’язок з основною темою спектаклю.

Разом з вертепом, шкільною драмою, мистецтвом народних лицедіїв з’явилася і нова форма українського сценічного мистецтва, зокрема театр балагану.

Нова форма народного любительського театру з використанням приміщення своєрідної конструкції одержала назву балаган. Театр балагану об’єднував в собі елементи мистецтва лицедіїв, народної драми і шкільного театру. В його репертуар входили твори російських і зарубіжних авторів, інтермедії.

З розвитком ремесла і мануфактури, розширенням внутрішньої і зовнішньої торгівлі поступово центрами любительського театру стали міста Київ, Елисаветград, Ромни, Харків, Глухів, Полтава і ін., де часто організаторами і виконавцями виступали писарі, службовці, студенти.

4.3.3 Музика

Українське музичне мистецтво набуло популярності далеко за межами краю. Українці були вчителями співу в багатьох містах Росії, видавали там нотні книги. В більшості українських колегіумів, ліцеїв існували хорові капели, театри, балет. Для підготовки хористів за царським указом в 1738 р. була відкрита співацька школа в Глухові, в якій щорічно навчалося до 20 осіб.

Глухівську школу закінчили видатні українські композитори Максим Березовський, Дмитро Бортнянський, Артем Ведель. Бортнянським створено 35 концертів на чотири голоси, 10 концертів на два хори, хорові церковні богослужбові пісні, які і сьогодні виконуються під час церковних служб. Його опери ставилися в Італії. Видатний музикант і хормейстер А. Ведель написав 29 церковних хорових концертів, в його творах використані елементи української фольклорної традиції. Академіком-композитором був М. Березовський, що вдосконалював свою майстерність в Італії. Не витримавши замовчування свого таланту і придворних інтриг петербурзької верхівки, цей талановитий композитор покінчив з життям.

Як правило, українські композитори та інші видатні діячі української культури XVIII ст., враховуючи умови задушливої культурної атмосфери на батьківщині, виїздили жити і працювати до Росії. Українці навіть домінували в багатьох сферах духовного життя імперії, вони тягнулися до великих російських міст, у столиці, де було легше реалізувати себе, розкрити свій талант повною мірою.

Іван Огієнко відзначав із цього приводу, що Москва із задоволенням приймала до себе українців, бачила і сприймала їх культуру, їх праця непогано оплачувалася. І поступово затвердилася тенденція розглядати творчість багатьох видатних українців як національне надбання російської культури.

Великою популярністю користувались козацькі пісні. Запорожці високо цінували музику і багато хто з них володів музичними інструментами: кобзою, скрипкою, лірою, цимбалами, сопілками. Музика і пісні були невід’ємною частиною їх суворого, неспокійного побуту. Козаки славилися і як великі майстри танців. На святах завжди виконувалися масові танці під музику.

У побуті городян розповсюджувався сольний спів під акомпанемент музичних інструментів. У рукописних збірках кінця XVII — початку XVIII ст. збереглося немало таких пісень різних жанрів: лірико-епічних, лірико-драматичних, жартівливих і т. д. Для музичного супроводу використовувалася бандура, що поступово витісняла із вжитку менш довершений інструмент — кобзу. Бандура мала повсюдне розповсюдження. Селяни і козаки-бандуристи нерідко запрошувались для обслуговування багатіїв під час свят і гулянь. Разом з лірою, цимбалами і сопілкою на Лівобережній і Правобережній Україні у вжитку знаходився і старовинний музичний інструмент — торбан. Гра на ньому вимагала великої виконавської майстерності. Репертуар торбаністів складався з народних мелодій, ліричних пісень.

Серед музикантів вже були професійні майстри, об’єднані за принципом ремісників у цехи, як, наприклад, у Києві або військовий оркестр на Запоріжжі. Вони виступали на урочистих церемоніях, на сімейних святах у міських будинках, супроводжували війська під час походу.

Значний внесок у розвиток української музики і співу внесли братські школи, в яких спеціальні вчителі навчали гри на музичних інструментах і співу в багатоголосому хорі, що одержав назву партесного (спів за окремими партіями). Хористи вивчали і теорію музики. З учнів, які володіли гарним голосом і слухом, набиралися півчі до церковних хорів. Партесний спів справляв сильне враження на аудиторію і слугував одним із засобів ідеологічної боротьби православ’я з католицизмом. Найбільш відомим тоді був хор студентів Київського колегіуму. Партесним співом супроводжувалися урочисті церемонії, диспути, прийоми високопоставлених гостей.

Яскравий колорит української музичної культури виявився в багатьох ліричних, лірико-драматичних і жартівливих піснях. В них, як і в інших фольклорних жанрах, знайшли відображення соціальні стосунки того часу, антикріпосницька боротьба селян.

Пісні слугували одним із засобів вираження настрою людей, їх надій, скорботи, печалі, які заподіювали їм феодали-кріпосники. Характерно те, що деякі пісні складалися і були поширені серед певних соціальних груп населення. До них відносяться пісні козацькі, рекрутські, чумацькі і т.п.

Великою популярністю користувалися жартівливі і гумористичні пісні з швидким темпом і чітким ритмом. Вони часто виконувалися під акомпанемент інструментальних ансамблів так званої троїстої музики. До цього жанру відносяться і західноукраїнські коломийки. Найбільш поширеними інструментами народної пісенної творчості були бандура, цимбали, сопілка, в будинках міської знаті були клавікорди, пізніше — фортепіано.

Серед міського населення широкого поширення набула сольна пісня під акомпанемент музичних інструментів. Пісня-романс стала одним з улюблених вокальних жанрів міських жителів. Пісні як авторські, так і фольклорні, розповсюджувалися в рукописних списках. Найбільш популярні з них увійшли до перших друкованих збірок пісенної творчості, що вийшли в Росії в останній чверті XVIII століття. Так, харків’янин В.Ф. Трутовський в «Зборах народних руських пісень з їх голосами», що видавалися чотири рази (1776—1795рр.), помістив 13 українських пісень.

4.3.4 Архітектура

В архітектурі України другої половини XVII ст., яка розвивалася на міцному фундаменті багатовікової вітчизняної культури, вбираючи кращі досягнення європейського мистецтва, затвердився новий стиль — бароко.

Архітектурі бароко властиві риси урочистої величі, грандіозності, схильність до напружених, динамічних композицій, декоративної пишноти і вишуканості. Досягалося це за допомогою певних формоутворюючих і

декоративних прийомів, зокрема, зіставленням великих і малих об’ємів, поєднанням контрастних матеріалів, кольору і фактури, грою світла і тіні, підвищенням значення архітектурної деталі і декору, що набувало скульптурної вишуканості.

На українських землях цей архітектурний італійський стиль набуває нової художньої форми і національного колориту. Затвердженню його сприяла козацька старшина, а також міська знать і вище духовенство. Особливо значними в цьому напрямку були заслуги гетьманів І. Самойловича і І. Мазепи. Тільки в Києві за наказом І. Мазепи було побудовано і відновлено шість великих споруд. Саме в роки його гетьманства і сформувався цей своєрідний архітектурний стиль, який одержав назву українського, або козацького бароко. Насправді, зі всіх меценатів української культури саме І. Мазепа більшою мірою, чим хто б то не було, залишив на культурі відбиток своєї індивідуальності, людини західноєвропейської культури.

Дата добавления: 2015-05-26