Художня культура українських земель

Зародження слов’янського кириличного книгодрукуванняпов’язане з потребами культурного життя і ідеологічної боротьби на українських і білоруських землях, що знаходилися під владою Великого князівства Литовського і Польщі. Проте перша друкарня, покликана обслуговувати православне населення України, виникла в столиці і найбільшому економічному центрі Польського королівства Кракові.

Обрання Кракова для першої кириличної друкарні пояснюється не тільки наявністю в цьому великому місті матеріальної і технічної бази, але і тим, що національно-релігійне пригноблення тут часом виявлялося менш гостро. Для частини католицького духовенства і феодалів власне польських земель питання боротьби з православ’ям було менш актуальне, ніж для католицької верхівки, що прагнула затвердитися на українських землях. Те, що в Кракові разом з поляками проживали німці, італійці, угорці, чехи, білоруси, українці і пред­

став­ники інших народностей, сприяло перетворенню міста на важливий центр міжнародних культурних зв’язків. Одним з проявів цих зв’язків був вихід в Кракові в кінці XV ст. перших чотирьох книг, надрукованих кирилицею на церковнослов’ян­ській мові. У двох з них («Часослові» і «Октоїху») є вихідні відомості: вони надруковані в 1491 р. в Кракові городянином з Франконії німцем Швайпольтом Фіолем. Тим же шрифтом надруковані «Тріодь пісна» і «Тріодь кольорова». Для друкування книг як оригінали

використовувалися рукописи східно­слов’янського походження. Післямовам до книг властиві чітко виражені українські мовні риси.

Поява книг, надрукованих кирилицею, створювала передумови для подальшого розповсюдження писемності, для пожвавлення літературного процесу. І.Я. Франко вважав цю подію «переломним фактом» в історії української писемності.

Засновником книгодрукування у Великому князівстві Литовському став Франциск Скорина — виходець з Полоцька. Світогляд його формувався під впливом досвіду і знань, одержаних на батьківщині, а також в результаті знайомства з культурою західноєвропейського Ренесансу. Скорина став попередником білорусько-литовської реформації. Він свідомо ставив перед собою завдання: сприяти освіті «людей посполитих».

Впродовж 1517—1519 рр. В Празі Скорина випустив в світ «Псалтир»і ще 22 старозавітних книги (у 19 випусках ) «Біблії руської». Свою видавничу діяльність він продовжив у Вільно. Тут близько 1522 р. були надруковані малоформатна «Псалтир», «Часослов», 17 акафістів і канонів, «Шестидневець» із службами за днями тижня, святці з пасхалією, а в 1525 р. — «Апостол». Передмови і післямови Скорини до книг і їх розділів написані часто з просвітницьких позицій. Так, в загальній передмові до «Біблії» він говорить про необхідність використовувати наявні в окремих богослужбових книгах елементи реальних знань для вивчення «визволених наук», тобто граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, астрономії, музики.

Широко поширені були видання Скорини на Україні, а з рукописних копій скоринських видань, що збереглися, більшість створена на українських землях.

2.3 Література

2.3.1 Народна словесність і література

У другій половині XIII — першій половині XVI ст. зародилася і набула значного розвитку усна поетична творчість українського народу. Вона розвивалася в умовах боротьби проти феодального ярма і чужоземних загарбників. Виникали і розповсюджувались нові форми народнопоетичної творчості, народжені своєрідністю історичних, соціальних, культурних і інших умов життя нашого народу.

Певних змін зазнала в описуваний час календарно-обрядова і сімейно-обрядова пісенність, поповнились новими темами і мотивами прозаїчні жанри, жива народна мова збагатилася новими прислів’ями, приказками, загадками, крилатими виразами і т.п.

Супроводжуючи працю і побут народу, обрядова поезія на цьому етапі вже значною мірою втрачає магічну і культову спрямованість, стає вираженням ідеалів людини праці, що формуються у вигляді поетичних побажань під час суспільних і сімейних свят (зустрічі нового року, весни, жнив, весілля та ін.). В самих же обрядових дійствах ще зберігаються відгомони первісних магічних

ритуалів, пов’язаних із землеробством і селянським побутом (драматизовані рядження-ігри господарсько-символічного значення з плугом, туром, козою, культ хліба в календарних і сімейних обрядах). Особливо життєрадісними були новорічні обряди з перерядженням і піснями, що зображували радість, викликану наближенням весни і польових робіт.

З середини XIV ст. на Україні під впливом християнської релігії стародавнє березневе літочислення починає змінюватися на січневе. Разом з ним пересуваються на зимовий період і новорічні обряди, проте їх зміст і поетика, як і раніше, орієнтовані на весняний господарський період.

Головні мотиви народних колядок і щедрівок цього періоду — величально-трудові і героїко-ратні. Стиль їх є піднесено-монументальним. Зате обрядові ігри і перерядження наповнені гумором, традиційним для бродячих професіоналів-скоморохів, відомих у Стародавній Русі глумців, ігреців, танцюристів.

Православна церква прагнула пристосувати стародавні народні обряди, пісні і веселощі до православної ритуальності і свят. При цьому ставлення церковних ієрархів до глибинних язичницьких традицій було достатньо скептичне, навіть негативне. Описи народних обрядів (наприклад, описи свята Купала в посланні ігумена Памфіла 1505 р., в збірці церковних законів «Стоглав» 1551 р. та ін.), що збереглися в церковних документах, характеризують їх як «сатанинські», «розтлінні» ігрища.

Зустріч весни танцями, співом веснянок, іграми певною мірою віддзеркалювала дохристиянське обожнювання природи, прагнення заручитися її сприянням на час важких землеробських робіт. Бадьорі, сповнені світлих надій на майбутнє, весняні пісні і танці співзвучні з пробудженням природи. Головна тематика веснянок, як видно з пізніших записів, — сімейно-побутова, з вираженням народних поглядів на любов, сімейні стосунки і т.п. В них відчутні також язичницько-міфологічні, магічно-обрядові історичні відгомони. У веснянках до XIX ст. збереглися спогади про медову дань, охорону замків і міських воріт, образи князя Романа і Журила, очевидно, спорідненого билинному Чурилі. Середньовічна атмосфера відчувається в записаних у XIX ст. ігрових веснянках, таких як «Мости», «Воротар», «Король», «Містечко», «Коструб», «Жельман».

Близькі до веснянок за своїм характером і сімейно-побутовою тематикою русальні, петрівочні і купальські обряди та пісні. Особливо широко і бурхливо відмічалося повне життєрадісності і по­хвали родючості свято Купали. Його супроводжували багаття і ігри біля річок та водоймищ, що віддзеркалювали повір’я язичницької старовини.

Обрядова пісенність другої половини XIII — першої половини XVI ст. увібрала в себе теми, образи та ідейні тенденції того часу. Вплив сучасності в тій чи іншій мірі виявився у всіх циклах пісень, що супроводжували сезонні (зимові, весняні і літньо-осінні) календарні обряди і свята: у колядках і щедрівках, веснянках, купальських, петрівочних і жнивних піснях.

Таким чином, основний фонд обрядової поезії, створеної ще в часи первіснообщинної епохи, задовго до виникнення Давньо­руської держави, збагачувався новими елементами. В народній пісенності починають з’являтися соціальні мотиви, що віддзеркалювали антифеодальні настрої народних мас.

Протест проти захоплення частини українських земель Великим князівством Литовським відобразився у весільній пісні, в якій до того ж помітні сліди стародавнього родового звичаю умикання дружин:

Не наступай Литва,

Буде між нами битва.

Будемо бити та воювати

Марієчки не давати.

Боротьба проти турецько-татарських загарбників також поповнювала обрядову поезію новими темами і образами. В деяких колядках, що дійшли до нас в записах XIX ст., хлопець зображується саме як захисник української землі від ворогів.

Дані літописів та інших письмових джерел XIV—XVI ст. (зокрема свідоцтва польських письменників), а також зміст окремих фольклорних творів дають уявлення про широке розповсюдження в ті часи прозаїчних жанрів фольклору — казок, легенд, переказів і притч. Головними їх героями були богатирі і витязі, в подвигах яких оспівувалася боротьба народу проти зовнішніх завойовників. Ця боротьба вимагала величезної напруги сил народу, і тому сила стала найважливішою рисою народного героя. Антиподом багатиря в казках, легендах і переказах звичайно виступає втілення ворожих злих сил — змій, силач з ворожого табору. Перемога позитивного героя над ними в жорстокому поєдинку виражала оптимізм народу і віру в свої сили. Фольклорні твори з подібним змістом виконували важливу суспільну функцію — виховували патріотизм. Один з яскравих образів богатирів створений у легенді про київського «лицаря» Михайлика. У відповідь на зраду міської верхівки, що погодилася видати богатиря ворогам, Михайлик узяв на ратище Золоті ворота і відвіз їх до Царграду. Взагалі казкові багатирі часто йдуть до Туреччини і за море, де вступають в бій з фантастичними чудовиськами і багатоголовими зміями, не пускаючи їх на рідну землю. Можливо, легенда про Михайлика — це переказ сюжету якоїсь епічної пісні або билини часів Київської Русі.

Популярністю в цей період користувалися також прозаїчні перекази і легенди про монголо-татарське нашестя. Одним з персонажів цих творів був шолудивий Боняка, що асоціювався в народній свідомості з ханом Батиєм. Ненависть і презирство до завойовників знайшли вираження в рисах Боняки. Він — огидний, кровожерливий людоїд з печінкою, що висить за спиною, і потворною величезною головою, з важкими віями, які підіймаються спеціальними вилами за допомогою слуг.

Епоха Відродження, що вплинула на весь середньовічний світ, на Україні також викликала посилення інтересу до живої дійсності. Прагнення народу до створення героїко-епічних творів, що раніше проявлялося у фантастичних і

богатирських казках, легендах і переказах, а також у билинних сюжетах, зростало і викликало до життя нові жанри, більш тісно пов’язані з реальним життям. З кінця XV ст. починає активно розвиватися історична поезія українського народу — ліро-епічні пісні та епічні думи. Під 1506 роком «Хроніка» польського письменника С. Сарніцького вже згадує елегійну пісню про героїчну загибель братів Струсів на полі битви, яку співали сільські жителі в супроводі сопілок. Відомо також, що в 1546 р. український співак (кобзар або лірник) співав думи при дворі Сигізмунда II Августа, за що одержав грошову винагороду.

Українська епічна пісенність цього періоду була представлена переважно історичними піснями і баладами. Втім, як писав Іван Франко, епіка їх не виступала в чистому вигляді, а завжди супроводжувалася ліричними мотивами. Історичні пісні зображували боротьбу і страждання народу, що постійно піддавався турецько-татарським набігам. До наших днів донесли ці твори глибоко правдиві картини хвилюючого життя народу в цей важкий для нього період історії.

Спустошливі набіги турецько-татарських загарбників на українські землі супроводжувалися знищенням сіл і міст, розбоєм і угоном тисяч мирних людей в полон і відправленням їх на невільничі ринки. Все це правдиво зафіксували народні пісні, які й дотепер завдяки своєму майже документальному віддзеркаленню дійсності є цінним історико-пізнавальним джерелом.

Картини грабунку і спустошення татарами українських земель зафіксовані і літописцями. Наприклад, Никонівський літопис, описуючи похід Менглі-Гирея в 1482 р. на Київську землю, повідомляв, що татари повністю її спустошили, місто Київ спалили, незліченну кількість людей захопили в полон.

Драматичні події історичного і соціально-побутового характеру знаходили віддзеркалення в народних баладах. Серед них виділяється історична балада про Стефана-воєводу, що дійшла до нас в запису чеського вченого Яна Благослава, який включив її в свою граматику десь перед 1571 роком. Пісня складена на закарпатському діалекті української мови. Дослідники пов’язують її зміст з подіями 70-х років XV ст., коли молдавський господарь Стефан III Великий боровся проти султанської Туреччини і одержав ряд значних перемог. Український народ, що брав участь у відбитті турецької експансії, відгукнувся на один з епізодів цієї боротьби піснею «Дунаю,

Дунаю, чому смутний течеш?».

На основі існуючої пісенної культури українського народу, перш за все її ліро-епічних форм, а також під впливом давньоруської епічної традиції й епосу південних слов’ян в XV — на початку XVI ст. виник український народний епос — думи. Появі їх сприяло формування козацтва, що відіграло важливу роль в захисті рідної землі від турецько-татарських завойовників. Творцями і носіями дум були талановиті народні музиканти і співаки — кобзарі, що часто походили з козацького середовища, учасники визвольної боротьби народу проти чужоземних загарбників і соціальної боротьби проти феодального ярма.

Виконувані кобзарями на ярмарках, базарах, народних святкуваннях думи адресувалися широкому колу слухачів: козакам-воїнам, трудящому люду.

Характерною особливістю дум, що відрізняє їх від давніших епосів, є відсутність фантастики, близькість до реальної дійсності. Це багато в чому обумовлено суспільним призначенням дум — виховувати маси в патріотичному дусі, викликати в них відчуття ненависті до зовнішніх ворогів і феодально-кріпосницького гноблення, прославляти героїв визвольної боротьби народу, їх мужні вчинки, відстоювати принципи здорової народної моралі. Завдяки цим якостям думи протягом сторіч були невід’ємною і провідною частиною кобзарського репертуару.

Найдавніший пласт народних дум присвячений темам боротьби проти нашестя кримських орд і султанських військ. На узагальнено-історичному фоні епохи, який є видимим в думах крізь окремі характерні риси, що в той самий час сильно типізуються, розгортаються картини суспільних і сімейних конфліктів: нестерпна турецько-татарська неволя — муки в темному тюремному підземеллі і каторжна праця на галерах, знущання над полоненими, епічні картини поєдинку козака Голоти, отамана Матяша Старого і інших з іноземними поневолювачами.

До дум XV — першої половини XVI ст. відносяться такі, як: «Втеча трьох братів з міста Азова, з турецької неволі», «Плач невільників», «Маруся Богуславка», «Сокіл і соколя», «Іван Богуславець».

Тривожне життя під постійною загрозою турецько-татарських нападів стало основним сюжетом найбільш давніх дум. Вони об’єднані провідною патріотичною ідеєю і позитивними персонажами — хоробрими захисниками рідної землі. Вона бачиться невільникам чарівною: на ній «тихі води», «ясні зірки», «край веселий», «світ хрещений». Зіставлення жахів турецької неволі з красою рідного краю посилювало патріотично-виховну спрямованість дум.

Функцію узагальнення і передання трудового досвіду і соціальних переконань народу виконували малі жанри фольклору — прислів’я і приказки, а також прикмети, пов’язані з господарюванням. Про існування творів афористичного типу, прислів’їв, в живій українській мові свідчить письменник XVI ст. Максим Грек, окремі зразки їх зустрічаємо в документі того періоду — «Промови Івана Мелешка».

Таким чином, у другій половині XIII — першій половині XVI ст. в умовах золотоординського ярма, а потім панування на українських землях польських і литовських феодалів першорядну культурну функцію виконувала народнопоетична творчість. Вона відіграла важливу роль в процесі формування і розвитку української народності.

2.3.2 Літописання

Після нашестя Батия і послаблення ролі Києва як культурного центру руських земель культурні і літературні традиції Стародавньої Русі знайшли своє продовження в Південно-західній, Північно-східній і Північно-західній Русі, де

при княжих дворах і монастирях групувалися втікачі від ординського нашестя з інших земель і місцеві «книжкові мудреці».

На галицько-волинській землі в другій половині XIII ст. був створений знаменитий галицько-волинський літопис. Він складається з двох частин: Галицький літопис, що охоплює 1201—1261 рр., і Волинський, що відноситься до 1262—1292 рр. Автори Галицько-волинського літопису, як і київські літописці XI—XII ст. і творець «Слова о полку Ігоревім», описують історію рідної землі, керуючись відчуттями патріотизму, засуджують феодальні розбрати і закликають руських князів до політичного єднання.

Особливу історико-літературну цінність має галицька частина літопису, написана особою, дуже близькою до оточення князя Данила. Анонімний автор є великим знавцем літератури Київської Русі і фольклору. Для створення літопису автор використав уривки з візантійських хронік Малали і Амартола, «Повість про розорення Єрусалиму» Йосипа Флавія, світську повість «Олександрія». Головний герой Галицького літопису — князь Данило Романович. Автор детально описує історію його життя з дитинства до самої смерті. Він яскраво зображує боротьбу Данила з «бояр­ською крамолою» і походи проти зовнішніх ворогів — німецьких лицарів-хрестоносців, угорських і польських феодалів, підкреслює дипломатичні здібності князя. Людина світська, автор літопису майже не цікавиться релігійними питаннями. Розповідаючи про побудову чудових архітектурних споруд культового призначення, він бачить в них не прояв сили божої, а результат діяльності людини, її розуму і рук.

У Волинському літописі відбиті головним чином події, пов’я­зані з княжінням на Волині Володимира Васильковича. Можна припустити, що цю частину літопису написала людина з духовного стану. Автор основну увагу приділяє опису будівництва храмів, татарське нашестя вважає «божою карою». Сама «похвала» князю Володимиру Васильковичу дуже нагадує «похвалу» Володимиру Святославичу в «Слові про закон і благодать»видатного давньоруського проповідника Іларіона (XI ст.). Літописець бачить в князі розумного правителя, хороброго воїна, сміливого мисливця, книголюба і філософа. Про Галицького ж князя написано дуже мало і в плані, далекому від преклоніння. Така позиція обумовлена політичними й ідеологічними поглядами автора і подальших редакторів рукопису.

Галицько-волинський літопис як видатний історичний і літературний твір мав певний вплив на пізніші літописи — так званий Короткий київський літопис XIV—XV ст. і літописи Великого князівства Литовського.

2.3.3 Церковно-літературні твори

Культурні традиції Київської Русі продовжувалися не тільки в літописанні, але і в інших видах писемності, зокрема в ораторській, житійній і паломницькій прозі. Видатним представником ораторської прози другої

половини XIII ст. був архімандрит Києво-Печерського монастиря, а потім володимирський єпископ Серапіон (помер в 1275 р.). Його п’ять «Слів», що дійшли до нас, не зважаючи на релігійне забарвлення, зображують реальне життя народу за часів монголо-татарського нашестя.

Як і всі сучасні йому проповідники, Серапіон вважав монголо-татарське ярмо божою карою за гріхи, за недотримання язичницьких звичаїв, за ненаситність князів і бояр і їх уособиці, за знущання над бідними і сиротами. Він змальовує страшну картину лихоліття: «...кровь і отець і братія нашея, акі вода многа, землю напоі; князії наших воєвод крєпость іщезе; храбрії наша страха напольншеся, бежаша; земля наша іноплеменикомь в достояніє бисть; в поношеніє бихом живущімі въськраї земля нашея; в посмєх бихом врагом нашим…». Окремі фрагменти промов Серапіона по силі звучання нагадують рядки «Слова о погибелі Руськия землі», написаного невідомим автором в північно-східній Русі в 30—40‑х роках XIII століття.

Видатною літературною пам’яткою є «Києво-Печерський патерик». В першій його редакції (початок XIII ст.) містяться розповіді про будівництво Печерської Успенської церкви і перших печерських чорноризців. З часом «Патерик» перетворився на збірку житій ченців і розповідей про різні чудеса в монастирі, але в ньому збереглося багато фактів, що характеризують соціальну і політичну історію Русі, а також побут монастирів.

2.3.4 Світська література

Разом з церковно-моралізаторськими творами часів Київської Русі в XIV—XV ст. з’являються в українській редакції такі цікаві літературні збірки, як: «Ізмарагд», перекладні «духовні повісті» про трьох королів-волхвів, про Таудала-лицаря, нові версії світської повісті «Олександрія», «Троянської історії» італійського поета XIII ст. Гвідо де Колумни, «Оповідь про індійське царство».

У збірці «Ізмарагд»розміщено близько ста різних «слів», у більшості своїй на морально-побутові теми: «Про книжкову мудрість», «Книжкове шанування», про пошану до вчителів, «Ключі тих, що дали розуму книжного», про чесноти і гріхи, «про дружин добрих і злих», «про покарання чад», про багатих і бідних і т.д. В «Слові про бажання багатства» засуджується пристрасть до збагачення, висміюються скнари-золотолюбці. Інші «Слова» застерігають убогих не водити дружбу з багатими, не судитися з ними, бо переможе той, у кого є золото. В той

самий час в «Слові» містяться звернення до багатіїв із закликом припинити «граблення убогих», добре поводитися з челяддю, а домочадцям — бути покірними батькам сімейств. Таким чином, перед читачем з’явилася програма офіційної моралі феодального суспільства.

У ХV ст. з’явився український переклад ірландської за походженням повісті про Таудалу-лицаря. Ось короткий зміст. Коли після чергової п’яної оргії Таудал лежав три дні без пам’яті, ангел узяв його душу і показав їй потойбічний світ. Прокинувшись, Таудал розповідає, що бачила його душа: розкішне життя

на тому світі праведників і пекельні муки грішників. Повість придбала популярність не стільки завдяки своєму моралізаторству, скільки через авантюрний характер сюжету. Взагалі ця літературна пам’ятка близька до світських повістей і середньовічних лицарських романів з їх любовними інтригами, лицарською галантністю, культом честі і дами, різними пригодами.

Література другої половини XIII — першої половини XVI ст. значною мірою відтворювала реальну дійсність того часу, віддзеркалювала погляди різних прошарків суспільства на соціально-політичні явища і події, їх побут, звичаї і естетичні смаки. Література була важливим елементом української культури.

2.4.1 Образотворче мистецтво

Образотворче мистецтво цього часу зберігало характерні риси, що склалися в ньому в попередній період: монументальність, витончений колорит, гармонійні пропорції, упевнений малюнок і високу професійну майстерність. Одночасно розвивався і напрям, в якому виявлявся реалістичний погляд на життя, віра в людину, прагнення до життєрадісності образного ладу, тяга до оздоб і барвистості, обумовлені народно-естетичними ідеалами. Релігійні образи поступово втрачають минулу нерухомість, а обличчя святих набувають рис простих людей. Віртуозне володіння композицією і зворотною перспективою дозволяло худож­никам додавати простору певної глибини, а образи наділяти яскравими рисами, величчю і людською гідністю.

З пам’яток київського живопису цього часу збереглася ікона богоматері Печерсько-Свенської (бл. 1288-го р.). Прототипом для неї послужило зображення богоматері Кіпрської на троні, але фігури ангелів київський майстер замінив на образи вітчизняних святих, засновників Києво-Печерського монастиря — Антонія і Феодосія. Їх зображення привертають увагу щирістю і безпосередністю. Соковиті, насичені кольори, вишукана гамма відтінків якомога краще гармонують з м’яким блиском золотого фону.

Київській школі належить також ікона «Микола з житієм» (кін. XIII — поч.XIV ст.) з церкви в урочищі Києвець в Москві. Образ Миколи значною мірою позбавлений аскетизму. М’який овал охристого обличчя Миколи відтіняється ніжним колоритом рожево-блакитної ризи, що світиться на

золотому фоні. Ніжно-рожеві і блідо-блакитні складки одягу додають фігурі легкості.

До київських пам’яток належать також видатні твори кінця XIII ст. — ікони «Ігоревська богоматір»і «Максимівська богоматір». Остання, ймовірно, виконана на замовлення митрополита Максима. Обличчя богоматері написане м’яко, без умовності і геометризациї або стилізації форми. З великою майстерністю виписаний одяг, складки на ньому. Багато уваги приділено

переходам кольору. Названі твори живопису свідчать про високий рівень художньої культури Києва в період після монголо-татарського нашестя.

У Галицько-Волинському князівстві мистецтво розвивалось під впливом Києва, звідки, як указують літописи, були принесені численні ікони, що слугували зразками для багатьох поколінь художників. Ікона «Покрова»

(XIII ст.) з Галичини — твір народного майстра, що не одержав спеціальної професійної виучки, зате добре відчував декоративні можливості кольору. Теплий зелений колір тонко гармонує з багряним фоном, блакитні тони — з коричнево-чорними і вишнево-червоними, на тлі яких зрідка полум’яніє кіновар.

Яскравим твором кінця XIII — початку XIV ст. є ікона «Волинська богоматір». Величний силует богоматері в темно-червоному омофорі накреслений упевненою рукою. Гордовите посадження голови, злегка схиленої до немовляти, величезні скорботні очі, що дивляться з докором, ніби вимагають від глядача готовності до самопожертви. Витончений живопис і морально-етичний пафос ікони залишають незабутнє враження і ставлять її в ряд найвидатніших творів українського середньовічного живопису.

Образотворче мистецтво з кінця XIV ст. розвивалося за інтенсивного проникненні в нього народного струменю. Пригноблюваному іноземними загарбниками українському народу потрібна була єдність, здатна укріпити його і згуртувати для відсічі ворогу. Ця ідея єдності знайшла яскраве втілення у фресках церкви Онуфрія в Лаврові (кін. XV ст.), в сценах на тему «Вселенський собор «і «Акафіст богоматері».

Українських художників запрошували для розписів католицьких костьолів, цінуючи їх високу живописну майстерність. Ними виконані, наприклад, фрески в костьолі Віслицької коллегіати (кін. XIV ст.). Українські майстри на чолі з волинським художником Андрієм розписали каплицю св. Трійці в Люблінському замку (1418). В розписах відчувається поглиблений інтерес до внутрішнього світу персонажів, що зображуються. В стилі фресок нерозривно поєднались елементи українського, готичного і проторенессансного мистецтва. Ще більшою експресією відрізняються фрески в каплиці св. Хреста на Вавелі в Кракові (1470). Персонажі розписів, наділені обличчями людей з народу, написані енергійно й упевнено, виконані внутрішнього драматизму.

З XV ст. у церквах замість невисокої передалтарної перегороди встановлюють іконостаси, в яких усі ікони розміщуються в певному порядку.

Для українського іконопису характерні соковитий колорит, лапідарний силует і енергійний малюнок, вивірена композиція. Особливо популярні були образи воїнів-переможців. Образ такого воїна втілений в іконі «Юрій Змєєборець» з с.Станиля Львівської обл. (кін. XIV ст.). Воїн, що пронизує списом чудовисько, зображений в лицарській зброї на вороному коні, який топче змія. Червоний плащ героя переможно розвивається на вітрі. Незвичайно динамічний силует і яскравий колорит — характерні риси цього видатного витвору українського образотворчого мистецтва. З підйомом визвольної

боротьби і утворенням Запорізької Січі в душі народу кріпла надія на звільнення, що негайно відобразилося в мистецтві. В іконі «Диво Георгія о зміє» (сер. XVI ст.) київської школи образ Георгія в порівнянні із станильським більш піднесений і мажорний. Сліпуче білий кінь, яскраво-червоний плащ Георгія і золотий фон створюють урочисту колірну симфонію.

Посилення впливу церкви, що прагнула вселити народним масам відчуття жаху перед муками потойбічного життя, знайшло прояв в іконах на тему «Страшний суд». Але під впливом значного числа замовників з народу — селян і міщан-ремісників — ці ікони незабаром придбали не тільки сатиричне, але й антифеодальне і антикатоличне забарвлення. На багатьох з них зображені в характерному одязі римські папи, королі, вельможні пани, митники, п’яниці і блудниці з обстриженими головами і обрізаними пеленами. Всіх їх чекають пекельні муки. Під впливом народної художньо-поетичної творчості слабіє аскетичний струмінь в зображенні святих, зовнішність їх набуває особливої теплоти, а палітра стає яскравішою. Більш вишуканими стають не тільки композиції, але й силуети фігур, архітектурні фони, зображення одягу і різних аксесуарів.

Народні смаки знайшли віддзеркалення і в підборі святих. Все частіше на іконах зображуються Юрій — воїн і захисник, Микола — покровитель мореплавців, мандрівників і теслярів, Параскева П’ятниця — покровителька торгівлі і жіночого ремесла, лікарі-безсрібники Кузьма і Дем’ян і, звичайно ж, богоматір з немовлям — заступниця полонених і знедолених. Ікона «Богоматір» з с. Красів Львівської обл. (XV ст.) — свідоцтво появи в живопису емоційного образу жінки-матері.

Змінюються і живописні засоби. Обличчя у богоматері не темне, а світло-рожеве, з довгими дугоподібними чорними бровами, маленьким ротом, трохи сумними і задумливими очима. Особливо популярні були житійні ікони, «свята» і «пристрасті», які давали простір творчій фантазії художників. Люди, розглядаючи їх, ніби читали короткі притчі-новели. В цих іконах зображені конкретні обставини, багато побутових подробиць — меблі, одяг, тканини. Це був процес змирщення мистецтва, в якому, проте, буденне підносилося і поетизувалося.

Високого рівня в XIV—XV ст. досягло мистецтво ілюстрації рукописів. Воно не тільки зберігало традиції, але й примножувало їх. Значного поширення набули тератологічні орнаменти і геометричне плетіння, а на початку XVI ст. і

рослинні орнаменти готико-ренесансного стилю. Особливо рясно прикрашалися мініатюрами євангелія і псалтирі. Справжнім шедевром є Київський псалтир, переписаний у 1397 р. в Києві Спиридонієм і прикрашена численними мініатюрами. На білому пергамені виділяється барвистий розсип витончених мініатюр, виконаних синім, яскраво-червоним, вишнево-багровим, зеленим, золотаво-охристим кольорами, рясно покритих тонкою сіткою золотих штрихів-асистів, завдяки чому вони іскряться і переливаються, справляючи незвичайне враження. В мініатюрах багато жанрових сцен: будівництво башти,

розпис посуду гончарами, підсмажування м’яса на багатті. Зображуються також воїни при облозі міста, вершники в бою. Витончений колорит, виразні жести, виконані з каліграфічною відточеністю, граціозні фігурки — свідоцтва високої майстерності художників. Велика кількість золотих штрихів-асистів викликає в пам’яті колористичне багатство київських мозаїк XI—XII столітть.

Особливе місце в декоративно-прикладному мистецтві займають твори ювелірної і золотошвейної майстерності. Зразком високохудожніх виробів українських ювелірів є напрестольний хрест з готичними деталями (сер. XVI ст.), що зберігається в Київ­ському державному історичному музеї. Справжній шедевр живопису голкою — золочевська фелонь (кін. XIII — поч. XIV ст.), що вражає витонченістю фігурок, вишуканістю їх поз, тонкістю колориту і артистизмом малюнка. Стилем «золочевська фелонь» подібна до мініатюр Галицького євангелія і Київської псалтирі. В епічному дусі трактуюється зображення плащаниці (1545), що зберігається в Київському музеї українського мистецтва.

2.4.2 Архітектура

Впродовж другої половини XIII—XIV ст. збільшилась кількість міст і замків-фортець. Якщо в домонгольську епоху на території князівств, де формувалась українська народність, відомо 87 міст, то вже в кінці XIV ст. — 143. Разом із зростанням міського населення посилювалося економічне і політичне значення міст. У європейській історії XV—XVI ст. позначились найважливішими явищами — зародженням в надрах феодальної формації нових суспільних відносин, а разом з ними виникненням паростків гуманізму і пов’язаного з ними мистецтва Проторенесансу, складанням національних культур. Подібні тенденції спостерігаються у всіх країнах, де для цього склалися відповідні історичні умови, хоча в різних країнах цей процес проходив неоднаково і не в один час. Нові стилістичні риси в архітектурі і образотворчому мистецтві були безпосереднім віддзеркаленням естетичних смаків широких мас народу — ремісничо-купецьких прошарків міст і селянства.

Відновлення нормального життя країни супроводжувалось зведенням величезної кількості споруд — житлових, господарських, виробничих і оборонних. У містобудуванні визна­чальними залишалися традиції нере­гу­лярного планування і забудови X-XII ст. До кінця XIV ст. починають застосовуватись також прийоми західноєвропейського регулярного планування.

На архітектуру оборонних споруд вирішальний вплив мали зміни в стратегії і тактиці ведення війни, розвиток військової техніки. У попередню епоху важливу роль відігравала тактика тривалої облоги міста або замку. Після монголо-татарського нашестя переважає тактика захоплення їх шляхом рішучого штурму з широким застосуванням різних знарядь для руйнування стін. Тому в системі укріплень збільшується кількість башт. Поява їх в південноруській фортифікаційній архітектурі (замки в Острозі, Чарторийську і Кам’янці біля Берестечка) свідчить про ознайомлення як замовників, так і будівельників з досягненнями європейської військово-інженерної думки.

Подібного роду споруд не було в архітектурі Стародавньої Русі XI—XII столітть.

Але з часом виявилися істотні недоліки таких укріплень — вони не забезпечували достатньої флангової оборони. Прикладом фортифікаційних споруд нового типу є замки в Луцьку, Кремінці, Кам’янці-Подільському, будівництво яких відноситься до XIII століття.

У цей період склалися дві архітектурно-будівельні школи: галицька і волинська. Для галицької характерна кам’яна кладка на вапняному розчині з домішкою товченого каменя-вапняку і деревного вугілля, а зрідка і цегли, злегка стрілчасті, готичної форми обрамлення бійниць, віконних і дверних отворів, в’їзних арок з простим декором. Такі кам’яні фортеці в Білавині, Стовп’ї, Черніїві, Угруську, Хотині, Невіцькому, Кременці, Кам’янці-Подільському, Білгород-Дністровському. Найголовнішою їх ознакою є наявність могутніх кам’яних стін і декількох башт.

У культовому будівництві також з’явилися нові тенденції: разом із спорудами старого типу зводилися храми підкреслено урочистого вигляду. Наприклад, у Холмі були споруджені баштообразні церкви Іоанна Предтечі, Кузьми і Дем’яна, «величністю і красою не менш сущих стародавніх». До цього самого напряму відносяться храми Іоанна Богослова і Дмитра в Луцьку кінця XIII ст.). Окрім хрестовокупольних храмів зводилися невеликі ротонди з однією апсидою — (Перемишль, XIII ст.), з шістьма (Горяни Закарпатської обл., Галич XIII ст.) і вісьма апсидами або з опорними стовпами (церква Василя і ротонда на території Михайлівського монастиря у Володимир-Волинському (кін. XIII — поч. XIV ст.). Оригінальна архітектура хрестової церкви Миколи у Львові (ХШ ст.).

Отже, через сто років після нашестя орд Батия архітектура зробила значний крок вперед. Політичні завдання часу — зміцнення княжої влади, здатної покласти край феодальній анархії і свавіллю боярства, — знайшли вираз в архітектурі, в якій все голосніше звучала нота урочистості.

Архітектура і живопис кінця XIV — першої половини XVI ст. розвивалися в умовах наростання боротьби українського народу проти соціального і національного пригноблення. Феодали зводили замки і укріплення. Разом з тим будівництво їх викликалося необхідністю захисту від спустошливих набігів татарських орд, що почастішали, а з часом і вторгнень турецьких загарбників. Оборонне будівництво зайняло провідне місце і поглинало величезні

матеріальні і людські ресурси. Важливу роль у зведенні замків відігравали місцеві будівельники й інженери, про що свідчать особливості стилю архітектури оборонних споруд цього періоду, планування, устрій, конструкція і декор башт, воріт та інших частин замку.

Головним будівельним матеріалом залишалося дерево, хоча питома вага каменю і цегли в будівництві зростала. В замках башти розташовували майже рівномірно по периметру двору. В стінах влаштовували бійниці нижнього (підошвовий) і середнього бою (Бучач Тернопільської обл., кін. XIV ст.;

Клевань Рівненської обл., 1495). Іноді замки посилювалися новим рядом стін, винесених вперед, або укріпленнями, що охоплювали дитинець (Луцьк, Острог, Білгород-Дністровський). Як нові замки, так і міські укріплення часто мали нерегулярний план, який визначався умовами місцевості. Цими особливостями українська оборонна архітектура близька до російської.

Прикладом модернізації старих фортифікаційних споруд може слугувати замок в Луцьку. Його триярусні башти і стіни, що завершувалися зубцями-мерлонами з вузькими щілиновидними бійницями для стрілянини з луків і арбалетів, були перероблені: зубці-мерлони заклали і надбудували зверху, влаштували нові бійниці в два, а в деяких місцях і в три яруси такої форми, яка могла забезпечити обстріл з вогнепальної зброї як дальніх, так і ближніх підступів до замку. На баштах в Луцьку звели по додатковому ярусу, завдяки чому його силует став виразнішим, ще більше підкреслювалася його військово-оборонна потужність. Перебудова торкнулася майже всіх більш давніх кам’яних укріплень XII—XIV ст., зокрема в Кам’янці-Подільському, Білгород-Дністровському, Кремінці, Хотині, Невіцькому, Мукачеві.

Пом’якшення суворості військово-оборонних споруд свідчить про розвиток і зміну норм архітектурної естетики під значним впливом народних смаків. У зовнішності Хотинського замку химерно поєднуються традиції оборонної архітектури, елементи готики, мотиви українського і молдавського народних мистецтв. Суворість і народна барвистість тут нерозривно поєднані.

Зміни помітні і в типах укріплень боярських садиб, що поступово перетворюються на магнатські замки. Про це нагадує архітектура замків в Олеську, Клевані, Острозі. Острозький замок за схемою укріплень близький до замку в Чарторийську або Кам’янці біля Берестечка. В Острозі ближче до східної сторони дерев’яних оборонних стін спорудили так звану Башту, або Будинок мурований, за зразком західноєвропейських і волинських башт-донжонів. Стіни були оточені ровом, через який перекинули підйомний міст, завдяки чому замок міг витримати тривалу облогу.

Історична ситуація зажадала пристосувати до оборони монастирі та інші культові споруди. Такі стародавні укріплені комплекси, як: Києво-Печерська лавра, монастирі Михайлівський Золотоверхий, Кирилівській у Києві, Єлець у Чернігові, Спаський в Новгород-Сіверському обносилися могутніми оборонними стінами. За своєю архітектурою монастирі-фортеці майже нічим не відрізнялися від інших видів укріплень. Тільки набір споруд, внутрішнє планування і розміщення головного монастирського храму створювали певні

відмінності від звичайного замку. Часто храми включалися до системи оборонних споруд, як, наприклад, Успенська церква в Зимно Волинській обл., (1495), церква Богоявлення в Острозі (XV ст.).

У культовій архітектурі кін. XIV ст. спостерігаються інтенсивні пошуки нових форм, здатних повніше втілити народні смаки і художні ідеали. Храми цього періоду несуть відбиток архітектури суворої перехідної епохи. Їх творці ще не наважувалися остаточно порвати з традиціями XII—XIII ст., відмовитися

від трьохнефних з опорними стовпами храмів, не наважувалися застосувати в кам’яній архітектурі планово-просторову структуру і конструктивні прийоми, вироблені в дерев’яному народному будівництві, тлумачити стосовно каменя придбаний народними майстрами багатий досвід, втілити його в кам’яних спорудах.

Але вже з’являються нові типи храмів, структура яких формувалася під впливом прийомів і форм дерев’яної архітектури — тричасних в плані (неф, вівтар, бабинець) церкви П’ятниці у Львові (XIV ст.) і першої Пречистої в Лужанах Чернівецькій області (1453). У них бабинець однієї ширини з нефом, а перекриття склепінчасте. В деяких храмах влаштовували оборонну башту над бабинцем (церква Онуфрія в посаді Риботицькій, кінець XIV — початок XV ст.), або одним світловим верхом пірамідальної форми, як у церкві Миколи в с.Збручанське Тернопільської обл. (XIV ст.), або три куполи, як в церкві Михайла в с.Чесники Івано-Франківської області (XV ст.).

У XV — на початку XVI ст. В архітектурі невеликих храмів з’яв­ляються риси, безпосередньо пов’язані з народним розумінням прекрасного. В цьому плані цікава маленька церква Трійці в с. Зимно Волинської області (1465), бо в цьому мініатюрному храмі, що має тільки неф і апсиду, вперше в кам’яній архітектурі застосований новий архітектурно-конструктивний прийом — куполи, що перекривають неф і апсиду, спираються не на попружні арки і вітрила, а на зімкнутий, ніби зрізаний на третині висоти звод. Іншими словами, невідомий майстер вперше застосував конструкцію залому, добре і давно відому в дерев’яній архітектурі. Купол-верх (баня) із заломом подобалася, ймовірно, тому, що ця конструкція відкривала широкі можливості для створення урочистих храмів з висотно розкритим внутрішнім простором.

Відомі нам пам’ятки дерев’яної архітектури свідчать про їх високу досконалість. Проте більшість із них не збереглася. Дерев’яне народне будівництво зберігало віковий досвід, створюючи безперервний ланцюг традицій, не дозволяло безслідно зникнути вдало знайденим інженерно-конструктивним рішенням і художньо довершеним формам. У них матеріалізувалися уявлення людей про красоту, вони були невичерпним джерелом творчості для подальших поколінь.

2.4.3 Музика

У другій половині XIII — першій половині XVI ст. музика знаходилася в тісному зв’язку з народним побутом і звичаями, з діяльністю скоморохів, мистецтво яких об’єднувало спів, танок, театралізовані вистави. Співаки, музиканти, як і раніше, групувалися при монастирях і єпископських кафедрах. Деякі співаки складали спеціальні «пісні-слави» (вихваляння) на честь бойових подвигів князів і дружинників. Вони займали в суспільстві досить незалежне становище, і з ними вимушені були рахуватися в феодальних кругах. Так, згаданий у галицько-волинському літописі співак Мітуса наважився навіть відмовитися служити князю.

Професійна музика другої половини XIII — першої половини XIV ст. залишалась (за невеликим винятком) церковною. Ще в кінці XI ст. сформувався самобутній мелодійний стиль знаменного співу, або знаменного розспіву, що розвивався в церковній музиці впродовж багатьох століть. Запис церковних співів здійснювався за допомогою спеціальних знаків, що називаються крюками, або знаменами. Звідси і пішла назва київського знаменного розспіву. Кожен знак позначав один тон певної тривалості і слугував для запам’я­товування наспівів, що передавалися від одного покоління співаків до іншого. Основою знаменного розспіву є вісім мелодійних груп, які вільно використовувалися як канонізований мелодійний матеріал. Запис церковного співу здійснювався також за допомогою системи нот, що відрізнялася великою складністю. Зразки мелодій кондаків (коротких хвалебних співів на честь окремих святих), що збереглися, дотепер не розшифровані, оскільки втрачений ключ до їх прочитання.

Музичну культуру постійно збагачувала народна творчість. Впродовж XIII—XVI ст. продовжували розвиватися народні пісенні жанри, пов’язані з самобутніми традиціями східних слов’ян язичницьких часів, зокрема пісні (ігрові, трудові, обрядові і величальні), якими супроводжувалися східнослов’янські народні свята землеробського циклу. Зимовий цикл пісень складався з колядок і щедрівок, весняний — з веснянок, гаївок, русальних пісень, весняних танців і ігор, що зображали різні трудові процеси. Літньо-осінній цикл включав купальські пісні і ігри, а також жнивні пісні, в яких звеличувалась праця і урожай як результат цієї праці.

Разом з календарними розвивалися різні жанри сімейно-обрядових і побутових пісень: весільні, голосіння, плачі, колисанки та ін. В них, як і в піснях землеробського календарного циклу, виникали і розвивалися риси, властиві українській музиці. Крім того, з’явилися нові жанри, що віддзеркалювали життя і побут українського народу, зокрема козаків. Це в першу чергу думи і історичні пісні, які є пам’ятками літератури і музичного мистецтва, що зобразили героїчну визвольну боротьбу українських народних мас.

Стиль виконання дум відрізнявся різноманітністю, емоційною насиченістю, експресивністю. Імпровізаційна мелодекламація супроводжувалась грою на кобзі-бандурі або лірі. Характерною для поетичного тексту дум є вільна метроритмічна побудова мелодійного наспіву, речитативний склад. Для багатьох драматичних дум характерні співучі і багато орнаментовані заспіви — «заплачки», що починаються звичайно з вигуку «Гей» або «Ой».

Дата добавления: 2015-05-26