Тема1 культура Київської Русі 2 страница

Виготовлення скла, мозаїк, різнобарвних емалів, черні, глазурі для керамічних виробів і т.ін. було неможливе без знання хімічних властивостей матеріалів.

Значного розвитку на Русі досягли географічні знання. Судити про них в досить повній мірі можна на підставі літописних звісток. Так, «Повість временних літ» багато уваги приділяє географічним описам. Особливо яскраво географічні пізнання в XІІ ст. видні при переліченні країн і земель, що дісталися трьом синам легендарного Ноя.

Літопис докладно розповідає про розселення слов’янських племен, місце їхнього проживання часто пов’язується з річками: Дунаєм, Дніпром, Моравою, Прип’яттю, Двіною, Десною, Сулою та ін. Поляни, за словами літописця, жили на горах біля Дніпра, де проходив шлях з «Варягъ въ Греки» і «від Грек» по Дніпру. Він добре знає цей шлях по Дніпру, Ловаті, Ільменському озеру, Волхову і далі в море Варязьке. Він зауважує також, що з Варязького моря можна «йти до Рима, а от Рима прити в Понт море, въ нє же втече Дніпр ріка». Літописець знає і те, що з Оковського лісу беруть свій початок річки: Дніпро, Двіна і Волга. По Волзі, пише він, йде торговельний шлях на Схід, по ньому можна досягти Хваліси (тобто Хорезму) і Хвалинського (Каспійського) моря. Географічні пізнання Давньої Русі, таким чином, охоплювали всю Європу, південну частину Азії і Північну Африку.

На Русі відомі і початкові медичні знання. З язичницьких часів набуло поширення лікування за допомогою рослин, що супроводжувалося магічними заговорами, шепотіннями, заклинаннями і т.ін. Письмові джерела згадують лікарів-професіоналів — лічців (один із них — Агопіт — чернець Києво-Печерського монастиря), а також випадки хірургічного лікування, зокрема, «рєзаньє жєлвє» — пухлини, виконане в 1076 р. Святославу Ярославовичу.

1.5 Література

Одним зі свідчень високого рівня розвитку давньоруської культури була поява оригінальних літературних творів: історичних, публіцистичних, юридичних, художніх, церковних.

Виникнення і розквіт давньоруської літератури тісно пов’язані із соціально-економічним розвитком країни, поширенням писемності й усною народною творчістю — фольклором. В давньоруському фольклорі, що відбивав народну ідеологію, багато уваги приділялося звеличуванню простої людини. Ще задовго до проникнення писемності в східних слов’ян існувала багата усна творчість: обрядові пісні, легенди, загадки, приказки, заговори, заклинання, епічні і ліричні пісні. Пізніше набули поширення епічні пісні — билини, що присвячувалися важливим подіям з життя народу, боротьбі Русі з ворогами, різним соціально-побутовим явищам. Відомі билини так званих київського і новгородського циклів. Найраніші з них — про богатиря Святогора. Улюбленими героями билин київського циклу, що відносяться за змістом до часів Володимира Святославича, були воїни-богатирі Ілля Муромець, Добриня Микитич і Альоша Попович. Найбільш популярний герой серед них — Ілля Муромець, селянський син, узагальнений образ руського воїна — патріота, безкорисливого захисника Руської землі, вдів і сиріт.

Популярний герой народного епосу — селянин-орач Микула Селянинович, в образі якого оспівувалася велич селянської праці. До найбільш відомих і розповсюджених билин відносилися: «Ілля Муромець і Соловей-розбійник», «Ілля Муромець і Ідолище», «Добриня і Змій», «Добриня Микитич і Альоша Попович», «Ілля Муромець і Калин-цар» та ін.

Усна народна творчість дуже вплинула на давньоруську літературу, її форму, мову і стиль. Особливо це помітно в історичних творах. Виникнення історичної літератури тісно пов’язане з розвитком суспільної свідомості, появою інтересу до минулого рідної землі, прагненням визначити місце Русі серед інших країн світу. Важливою подією давньоруської дійсності стала поява літописання.

Однією з проблем вивчення давньоруського літописання є вста­новлення часу появи першого історичного твору. Виникнення першого історичного твору на Русі відноситься до дуже раннього часу. Швидше за все окремі записи історичного характеру велися в Києві ще за часів князя Аскольда (Осколда), тобто з другій половині ІX ст. Це був так званий «Літопис Осколда», відгомони якого збереглися в пізнішому Никоновскому літопису.

У 1037—1039 рр. при Софійському соборі в Києві був написаний літопис, що дослідниками умовно названий Найдавнішим київським зводом. Його автором, можливо, був письменник і політичний діяч Іларіон. Закінчувався звід великою статтею, що містила похвалу будівельній і просвітницькій діяльності Ярослава Мудрого.

З другої половини XІ ст. літописання продовжувалося в Києво-Печерському монастирі, де в 1072—1073 рр. ігумен монастиря Никон склав літописний звід. Він приділив багато уваги літературній обробці тексту, уточненню хронології, залученню нових матеріалів. Він вніс до літопису сказання про походи на греків київських князів: Аскольда, Олега, Ігоря і Святослава. Існує також думка, що саме Никон — автор основного тексту літопису 1037—1073 років.

У 1113 р. написана «Повість временних літ» — найбільш видатний історичний твір Русі. Її автором був чернець Києво-Печерського монастиря Нестор. «Повість временних літ», якою починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу, краще збереглася в двох пізніх списках. Більш ранній із них — Лаврентіївський список — входить до складу Володимиро-Суздальського літопису, який в 1377 р. переписав чернець Лаврентій. До другого, Іпатіївського списку початку XV ст. крім «Повісті временних літ» увійшли ще Київський (XІІ ст.) і Галицько - Волинський (XІІІ ст.) літописи.

«Повість временних літ» за змістом — складний твір. До нього увійшли всі попередні зводи і різні доповнення, віконані як самим Нестором, так і його продовжувачами і редакторами. Головна мета Нестора — з’ясувати походження Русі. «Повість» починається історико-етнографічним оглядом. Автор багато уваги приділяє розповіді про розселення слов’янських племен і географічному опису Русі. Він називає річки і шляхи, що пов’язують Русь з іншими країнами,

описує шлях «від Грек», а також по Волзі до Каспійського моря, згадує частини світу — Європу, Азію, Північну Африку. В літописі даються докладні звістки про звичаї слов’янських племен і народів, що їх оточують. В ній поміщені такі літературні твори, як «Повчання Володимира Мономаха дітям» і його лист до Олега Святославича, розповідь про осліплення Василька Теребовльського; уривки перекладів з візантійських авторів: «Хроніки» Георгія Амартола, «Житія Василя Нового», «Літописця незабаром» Никифора; офіційні державні документи — договори Русі з греками і т.ін. «Повість временних літ» — це загальноруський літописний звід і літературно-енциклопедичний твір, в якому читачі могли знайти відповіді на запитання про вітчизняну історію, які їх цікавили. В ній вперше зроблена спроба встановити місце Русі в загальноісторичному процесі, пов’язати руську історію зі світовою. В творі послідовно проводиться ідея збереження і захисту Руської землі, засуджуються князівські чвари. «Повість временних літ» доведена до 1110 р. В 1113 р., після народного повстання в Києві, князем став Володимир Мономах. На його замовлення в 1116 р. «Повість» редагував ігумен Видубицького монастиря Сильвестр, а в 1118 р. — син Мономаха Мстислав або близька до нього людина. Мета перероблення полягала в тому, щоб висунути на перший план Володимира Мономаха і показати його мудрим князем, захисником Руської землі від половців. «Повість временних літ» в редакції Сильвестра дійшла до нашого часу в Лаврентіївському списку літопису. Закінчується вона авторською припискою 1116 р.

У період феодальної роздробленості характер давньоруського літописання значно змінюється. Виникають нові літописні центри в Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському, Переяславі-Заліському, Володимирі на Клязьмі, продовжується літописання в Новгороді й інших містах. З’являються нові оригінальні форми історичних творів: сімейні і родові князівські літописи, життєписи князів, повісті про князівські злочини.

У середині XІІІ ст. важливим центром літописання стало галицьке місто Холм. В ньому написана початкова частина Галицько-Волинського літопису — звід Данила Галицького, доведений до 1260 року. Головна увага літописця приділена опису боротьби з крамолою бояр, звеличуванню князя і дружини. До літопису ввійшли: перелік київських князів, починаючи від Аскольда і до воєводи Данила Галицького — Дмитра, документи канцелярії і князівського архіву. Галицький літопис — зв’язна розповідь, його початкова частина не має хронологічної канви. Значне місце в ньому займають народні приказки і прислів’я. Волинська частина літопису писалася в останні роки життя володимиро-волинського князя Володимира Васильковича, а продовжена вона була за його спадкоємців.

Оригінальних літературних пам’яток XІ—XІІ ст. збереглося порівняно небагато. Це окремі твори, що випадково вціліли від пожеж, ворожих погромів і часу. Деякі з них, дуже розповсюджені в свій час, дійшли до наших днів в

окремих, часто ушкоджених екземплярах, до того ж у складі більш пізніх, багато разів переписаних рукописів. Найбільш видатні серед них «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Повчання» дітям Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», «Ходіння Даниїла» та ін.

Одним з найбільш ранніх оригінальних давньоруських творів XІ ст., що дійшли до нашого часу, є «Слово про закон і благодать» Іларіона, написане між 1037 і 1051 роками. Воно складається з трьох частин. Спочатку автор торкається питань так званої всесвітньої церковної історії. Далі він розвиває основну ідею твору — думку про рівноправність народів в духовному і політичному житті. Він доводить, що народу Русі не потрібна опіка Візантії, це — новий народ, якому належить майбутнє.

Завершальна частина «Слова», написана з великим підйомом, пафосом і наснагою, присвячена Володимиру Святославичу. Іларіон порівнює справи Володимира і княгині Ольги на Русі з діяннями візантійського імператора Костянтина і його матері Олени, за яких християнство стало державною релігією у Візантії. Іларіон цілком відкидає думку про заклик варягів, він зовсім не згадує Рюрика. Говорячи про князів — попередників Володимира, автор високо ставить авторитет Руської землі, що «ведема і слишима єсть всіма четирьмі конці землі». Іларіон згадує і продовжувача «добрих справ» Володимира — його сина Ярослава, перелічує і звеличує його заслуги: розширення території Києва й особливо спорудження Софійського собору.

Видатною пам’яткою давньоруської юридичної літератури є «Руська правда» — збірка законів, складена в XІ—XІІ ст. на основі звичайного права східних слов’ян. Відомі дві основні редакції «Руської правди» — «Коротка правда» і «Розширена правда». «Коротка правда» складається з «Найдавнішої правди», або «Правди Ярослава», і законів його синів — «Правди Ярославичів». В «Руській правді» знайшов своє відображення розвиток феодальних відносин на Русі, загострення класової боротьби. Багато статей в ній присвячені захисту феодальної власності. «Руська правда» — важлива пам’ятка феодального права Давньої Русі.

Нестор, пізніше автор «Повести временних літ», наприкінці XІ ст. написав «Читання про життя і погублення...Бориса і Гліба». Це твір, в якому розповідається про життя князів Бориса і Гліба, убитих за вказівкою Святополка під час боротьби за київський стіл. Прославляючи Бориса і Гліба, автор одночасно засуджує непокору молодих князів старшим, і тим самим, підкреслює непорушність принципу старшинства на Русі. В іншому своєму творі — «Житії Феодосія Печерського» — Нестор зобразив яскраву картину давньоруського життя, що буяє багатьма побутовими подробицями.

На початку XІІ ст. на Русі з’являються твори мандрівників-прочан. Подорожі в Палестину набули в XІІ ст. значне поширення. Про «ходіння» не раз згадується в літописі. Одним з таких прочан був ігумен Даниїл, можливо, виходець з Чернігівської землі. На початку XІІ ст. він відвідав святі місця, прожив там два роки і залишив докладний опис всього побаченого. Твір

«Ходіння Даниїла» пройнятий ідеєю патріотизму. Це твір-довідник або, вірніше, дорожні замітки, написані простою мовою, без ораторських прикрас. «Аз написах не хитро, но просто», — говорить він. Завдяки цьому твір Даниїла був доступний широким прошаркам населення Русі і швидко набув значного поширення і популярності.

У 1115 р. виповнилося сто років з дня смерті Бориса і Гліба. В зв’язку з цим, імовірно, з’явився твір «Сказання про Бориса і Гліба», автором якого міг бути Лазар з м. Вишгорода або печерський чернець Іаков Мніх. Питання про авторство ще остаточно не вирішене. В «Сказанні» розміщено багато різних звісток історичного характеру, відсутніх в інших джерелах.

До Лаврентіївського літопису під 1096 р. увійшли літературні твори Володимира Мономаха — «Повчання» дітям і лист до Олега Святославича. Літературна форма «Повчання» у вигляді звертання батька до дітей не нова. Вона характерна для середньовічної літератури й набула поширення на Русі. В Ізборнику 1076 р. розміщене, наприклад, згадуване «Слово нєкоєго отца к сину своєму».

Ідейна основа «Повчання» Володимира Мономаха — тривога про долю Русі. Мономах, очевидець великих соціальних конфліктів (повстання в 1113 р. в Києві), в своєму творі прагнув затушувати класові протиріччя і намагався довести необхідність зміцнення внутрішнього миру на Русі. Героєм твору є ідеальний князь — захисник рідної землі. Йому протиставляються князі, що прагнуть лише до особистого збагачення і влади.

До церковної літератури XІІ ст. належать твори Климента Смолятича — другого після Іларіона митрополита з русичів, поставленого за Ізяслава Мстиславича. Климент був освіченою людиною, літопис називає його книгарем і філософом. Він написав багато творів, але до нашого часу збереглося лише його «Послання пресвітеру Фомі» — особі, близькій до смоленського князя Ростислава Мстиславича. «Послання» Климента свідчить про його велику ерудицію і ознайомлення освічених людей Русі з творами видатних античних авторів.

Відомий письменник XІІ ст. Кирило Туровський — автор багатьох творів, головним чином повчань, проповідей («Слів»), молитов. Кирило Туровський мав ораторський і поетичний талант, знав грецьку мову і літературу. На його творчості відбилися характерні риси грецької літератури — драматизм, символізм, протиставлення позитивного негативному і т.ін. В творах Кирила Туровського є чимало реалістичних рис. Судячи з його «Притчі про людську душу і телеса», Кирило Туровський брав участь у політичному житті Русі, зокрема в боротьбі проти Андрія Боголюбського.

Шедевром давньоруської художньої літератури XІІ ст. є «Слово о полку Ігоревім». «Слово» написане в лихоліття для Русі, що ознаменувалося посиленням натиску кочівників. В ньому розповідається про один з трагічних епізодів боротьби з кочівниками — невдалий похід проти половців Новгород-

Сіверського князя Ігоря Святославича в 1185 р. Мета походу — розгромити кочівників і «поіскати града Тьмутороканя або випити шоломом Дону».

Цей сміливий план заздалегідь був приречений на невдачу через нерівність сил. Перший день походу приніс русичам перемогу. На другий — половці, зібравшись із силами, оточили військо Ігоря. Три дні продовжувалася нерівна кровопролитна битва. Руське військо потерпіло поразку. Ігор і три інших князі потрапили в полон. Розгром війська Ігоря глибоко засмутив Русь. Поразку автор «Слова» бачить не в покаранні божому за гріхи, як літописець, а в відсутності єдності й у сепаратистських прагненнях князів.

До вуст Святослава Всеволодовича, великого київського князя, автор вкладає «золоте слово» — заклик до об’єднання князів.

Тонкого ліризму сповнений плач Ярославни — дружини Ігоря. Ярославна передчуває лихо, вона хоче полетіти до свого коханого зозулею, звертається до сонця, вітру, Дніпра з проханням допомогти Ігорю:

«Ярославна рано плаче в Путивлю

на забороле, голосячи:

О Вітер-Вітрило!

Навіщо, пане, силою зустрічного вієш,

навіщо мчиш половецькі стріли на своїх

легких крилах на мого лади воїнів?

Чи мало тобі було високо під хмарами

Віяти, плекаючи кораблі на синьому морі?

Навіщо, пане, моє веселіе по ковилу розвіяв?»

«Слово о полку Ігоревім» — талановитий художній і палкий публіцистичний твір, що висував актуальну ідею часу — об’єднання всіх сил Руської землі для боротьби з ворогом. Автор «Слова» виразив думки, почуття і сподівання народу. На прикладі поразки Ігоря він показав, до чого приводять князівські розбіжності і міжусобиці.

Автор «Слова» є невідомим. Вважається, що ним був київський боярин Петро Бориславич.

Багато літературних творів увійшло до «Києво-Печерського патерика», складеного наприкінці XІІ — початку ХІІІ ст. Збірка містить житія святих, повчання, розповіді і т.ін. Найбільше місця в «Патерику» займають послання суздальського єпископа Симона до печерського ченця Полікарпа і Полікарпа до ігумена Акіндіна. Останній твір містить в собі особливо цікаві звістки. В ньому у вигляді переказів розповідаються подробиці будівництва головної Печерської церкви Богородиці. Серед них: «Про Симона, князя варязького», «Про зодчих», «Про живописців», зокрема про київського художника Аліпія.

У XІ—XІІ ст. давньоруська література досягла значних успіхів у своєму розвитку. На Русі діяли видатні письменники, що створили талановиті історичні, публіцистичні і художні літературні твори. «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Повість временних літ» Нестора, «Слово о полку Ігоревім» — шедеври давньоруської літературної спадщини, що дійшли до нашого часу.

1.6 Музика

Усі найбільш важливі події давньоруського життя тісно пов’язані з музикою. Свята — сімейні (народження, весілля) або суспільні — землеробські, супроводжувалися обрядовими піснями, музикою, танцями і видовищами. З піснями виступали у військовий похід. В супроводі ритмічних ударів у бубни і звуків труб-зурн вступали в бій з ворогом, з піснями святкували перемоги. Піснями-плачами і піснями-голосіннями супроводжувався давньоруський похоронний обряд.

На Русі здавна існували професійні виконавці. Серед них особливе місце займали співаки билин і переказів, що в речитативно-декламаторській формі славили-співали героїчно-епічні пісні. Найбільш яскравим представником таких виконавців був Боян — співак XІ ст., що жив при дворі Святослава Ярославовича і згаданий у «Слові о полку Ігоревім». Боян у своїх піснях прославляв справи і дії Ярослава Мудрого, Мстислава Володимировича, Романа Святославича, акомпануючи собі на давньому музичному інструменті — гуслях. Подібні співаки-професіонали відомі й у більш пізні часи. Так, у літописі під 1241 р. згадується галицький «славутний співак» Митус.

Серед професійних музикантів і акторів важливе місце займали скоморохи-витівники. Подорожуючи по містах і селах, вони виступали на святах і торгах. Скоморохи майстерно володіли різноманітними музично-виконавськими жанрами: були танцюристами, фокусниками, акторами, водили ведмедів, грали на

гуслях, трубах, флейтах, гудках і бубнах. Деякі постійно жили при князівському дворі або при дворах великих феодалів, тішачи і розважаючи своїх покровителів. Саме такі скоморохи, напевно, зображені на відомій фресці в Софійському соборі в Києві. На фресці зафіксований оркестр із семи музикантів. Троє з них грають на флейті і трубах, двоє — на щипкових багатострунних інструментах — лютні і псалтирі, один — на тарілках (кімвалах) і останній — на пневматичному органі. В центрі фрески два танцюристи, праворуч від них акробати виконують вправи з жердиною, ліворуч — два служителі хутрами нагнітають повітря в орган.

У північній вежі собору мається також зображення музиканта зі смичковим інструментом, подібним до скрипки (віоли), але ще з малорозвиненим грифом. Ця деталь зближає його з давньоруськими музичними інструментами — гудками, виявленими під час археологічних розкопок у Новгороді.

Прямою паралеллю до сюжету софійської фрески є епізод з повсякденного побуту князя Святослава Ярославовича, описаний Нестором у «Житії Феодосія Печерського»: «...І яко вниде в храм, ідеже князь седяй,і се виді многи іграюще пред ним; ови гуслениє гласи іспущающим, і іним мусикейския писки гласящим, іния же органния, і тако всім іграющим і веселящимся, якоже обичай єсть пред князем». Автор говорить про придворний музичний ансамбль не як про якесь чудо, незвичайне для Русі, а, навпаки, підкреслює, що скоморохи грали і веселилися, «якоже обичай єсть пред князем».

Відома була на Русі і військова музика. Літописні джерела неодноразово згадують труби-зурни, або сурми, ударні інструменти: бубни-барабани, накри, аргани. Так, у 968 р. руський воєвода Претич голосними звуками труб-зурн налякав печенігів, що осадили Київ. Вони побігли, вважаючи, що це повернувся з Болгарії Святослав Ігорович з військом. Труби і бубни згадує літописець і в описі Липецької битви в 1216 р.

Про велику популярність музичного мистецтва на Русі свідчать музично-танцювальні сюжети в книжковій мініатюрі і творах прикладного мистецтва. Зображення гуслярів і танцюристів зустрічаються не тільки на фресках Софійського собору, але й на пластинчастих браслетах з Києва та інших міст, вони маються на срібній чаші XІІ ст. з Чернігова, серед мініатюр Радзивилівьского літопису.

У Новгороді виявлені давньоруські смичкові інструменти — гудки. Ці знахідки мають велике значення для вивчення музичної культури Русі. Корпус гудка виготовлений з дерева у вигляді овального довгастого коритця з трикутною голівкою, де містилися три кілочки для натягування струн. Зверху корпус інструмента закривався декою з вирізами. Грали на гудку смичком з кінського волоса.

До давньоруського музичного інструментарію входили різноманітні інструменти: духові — зурни, сопілки (сопіли), різні флейти, орган; щипкові — гуслі, арфа, лютня, псалтир; смичкові — гудок, смик; ударні — бубни, накри, тарілки, аргани. Найбільш складними з названих інструментів — пневматичним органом, арфою, лютнею — користувалися, мабуть, переважно придворні

музиканти, як про це свідчить софійська фреска, а гуслі, гудки, сопілки і т. ін. були поширені серед скоморохів.

Важливе місце в розвитку давньоруської музичної культури займав церковний спів — складова частина церковної служби. Церковний хоровий спів, як і інші давньоруські музичні жанри, розвивався й удосконалювався під впливом народної творчості. На Русі одержав поширення професійний стиль хорового співу, що називався «знаменним розспівом».

Відома була і система нотних знаків — крюкова нотація. Нотні знаки у вигляді гачків писали над рядками тексту. Іншою системою, якою користувалися на Русі в XІІ—XІІІ ст. для запису мелодій була кондокарна нотація. До нашого часу збереглися пам’ятки, написані обома зазначеними нотними системами, що свідчить про високий рівень розвитку давньоруської музичної культури.

Як вважають дослідники, ще до монголо-татарської навали на Русі на основі одноголосого «знаменного розспіву» виникло багатоголосся — «рядковий спів», але подальшого розвитку і поширення воно набуло в більш пізні часи.

1.7 Архітектура

З утворенням Давньоруської держави однією з головних проблем був захист країни від нападів зовнішніх ворогів. Постійна загроза з боку кочових народів Степу — печенігів, а пізніше — половців вимагала вжиття термінових заходів

щодо оборони країни. Особливо це стосувалося південних кордонів Русі. Під 988 р. у літописі розповідається про будівництво оборонних ліній з містами-фортецями по річках Сулі, Трубіж, Стугні і Ірпеню, які повинні були захищати підступи до Київської землі.

Традиційні східнослов’янські оборонні споруди Подніпров’я будувалися головним чином із землі і дерева. Відвіку на Русі набули поширення земляні вали з частоколом і ровом, які вміло поєднувалися з рельєфом місцевості. Але такі досить примітивні укріплення вже не могли задовольнити збільшених вимог оборони, тому конструкція земляних оборонних споруд в період Київської Русі була значно вдосконалена. Основу давньоруського валу складали дерев’яні зруби — городні, засипані всередині землею. Частина зрубів виступала над валом і утворювала стіну, поверх якої знаходилися заборола - бруствери з бойовими майданчиками і бійницями для стрільців.

Окремі кліті зрубів мали розміри приблизно 3 на 3 м і ставилися в декілька рядів по ширині валу. Найбільше всього клітей — дев’ять, було відоме у валу Міста Ярослава в Києві. Висота валу із заборолами у великих давньоруських містах досягала 10—16 м. Перед валом з боку поля викопувався глибокий рів, який часто наповнювався водою. Міські ворота звичайно будувалися з дерева або каменя, а над парадними воротами зводилася надвратна церква. Таку конструкцію мали Золоті ворота в Києві і Володимирі на Клязьмі, Єпископські ворота в Переяславі. Обов’язковою інженерною спорудою, що входила до оборонного комплексу міських воріт, був підйомний міст через рів.

Давньоруські міста складалися з двох основних частин: дитинця (кремля) і обхідного граду. Дитинець — первинна, найбільш стара частина міста, яка добре укріплювалася і відігравала роль цитаделі. В межах оборонних укріплень дитинця розміщувався княжий двір, палац, єпископська резиденція, кафедральний собор. Основна маса міського населення, що складалася переважно з ремісників, жила в обхідному граді. Там же знаходилися торгова площа, двори бояр, дружинників і купців. Розміри обхідного граду у великих давньоруських містах досягали 50 — 120 га, дитинця — від 0,2 до 10 га.

У великих містах, за межами оборонних укріплень обхідного граду, нерідко виникали поселення, що мали назву: кінці (слобода). В Києві відомий Копирів кінець, в Новгороді — Неревський, Теслярський, Славенський, Людин і Заміський кінці. У кінцях жили ремісники: ковалі, гончарі, кожум’яки, а також дрібний торговий люд.

Житлова забудова міст і сіл складалася переважно з поширених у східних слов’ян, особливо в бідного люду, однокамерних будівель площею близько 20 м². Для збереження тепла житло заглиблювалося в землю на 20—70 см. Взимку воно опалювалося невеликою півсферичною піччю, яка топилася по-чорному, але іноді мала димар. Дах найчастіше покривався тесом, а стіни, що мають стовпову конструкцію, обмазувалися глиною і білилися.

Поширеними були і зрубові житла, відомі з археологічних досліджень в Новгороді, Берестечку і знайдені останнім часом у великій кількості в Києві на Подолі. В зрубових будинках жило, як правило, торгово-ремісниче населення міста. Більшість зрубових будівель мали два приміщення, в одному з яких знаходилася піч.

У заможних верств міського населення зрубові будинки відомі з письмових джерел під назвою хороми. Таке житло складалося з трьох зрубів, які утворювали приміщення: середнє — сіни і два бічних — істба з одного боку, і кліть — з іншого. Сіни іноді знаходилися на другому поверсі і мали вид критої галереї. Верхня частина такого житла називалася терем; дах звичайно покривався тесом, черепицею або свинцевими листами.

Великі давньоруські міста забудовувалися за радіально-кільцевою системою. Вулиці, головні з яких мостилися колодами, з усіх боків сходилися до кафедрального собору, торгової площі або до міських воріт. Забудова міст мала садибний характер, а її щільність була значно меншою, ніж в сучасних їм містах Західної Європи.

Із введенням християнства Русь залучалася до передової на той час візантійської будівельної культури, що склалася під впливом багатих традицій античного мистецтва. Для будівництва кам’яних храмів, які і раніше зрідка зводилися на Русі, до кінця X ст. склалися вже необхідні передумови. Давньоруське ремесло досягло високого ступеня розвитку і диференціації. Серед ремісників були відомі фахівці багатьох професій, зокрема теслярі, ковалі, гончарі, деревообробці, гвіздники, плінфотворци та ін. Вони швидко оволоділи прийомами візантійського будівельного мистецтва, творчо пристосували їх до місцевих умов.

За основу храмових споруд на Русі був взятий так званий крестовокупольний тип храму, широко відомий у Візантії. Основною рисою таких храмів було те, що їх внутрішній простір, перекритий зводами, в плані мав форму хреста, над середньою частиною якого підносився головний купол, що спирався за допомогою попружних арок і вітрил (спеціальних будівельних конструкцій) на чотири стовпи. Зі східного боку знаходилися вівтарні апсиди. Найскладніші варіанти хрестовокупольних храмів мали шість, вісім, а іноді навіть дванадцять стовпів.

У процесі зведення монументальних споруд в X—XII ст. застосовувались цегла-плінфа і камінь: граніт, кварцит, шифер. Як пов’язуючий розчин застосовувалася цемянка — вапно з домішкою товченої кераміки, яка надавала давньоруським спорудам рожевий колір. В X — XI ст. на Русі розповсюдилася система змішаної кладки з цегли і каменю. Дахи будівель покривалися листовим свинцем або черепицею, у віконні отвори вставлялися дерев’яні віконниці з круглим склом.

Перші кам’яні споруди на Русі відомі ще з язичницьких часів. Однією з таких споруд, що згадуються літописом, був княжий палац-терем Святослава Ігоревича в Києві. Початок великого кам’яного храмового будівництва

Дата добавления: 2015-05-26