Тема1 культура Київської Русі 3 страница

пов’язується із будівництвом в Києві в 989—996 рр. церкви Богородиці, або, як її називали в народі, Десятинної.

До нашого часу Десятинна церква не збереглася, вціліли частково тільки фундаменти. 6 грудня 1240 р. її зруйнували монголо-татари. Про архітектуру Десятинної церкви можна судити на підставі мізерних даних письмових джерел і археологічних досліджень. Це був великий шестистовпний, троьхнефний, багатоголовий крестовокупольний храм розміром 16 на 26 м, оточений з трьох сторін галереями. Церква мала виключно багате внутрішнє оздоблення. Під час археологічних розкопок знайдено велику кількість залишків внутрішнього декору будівлі: мармурові капітелі колон і уламки карнизів, шматки штукатурки з фрагментами фрескового живопису, різноколірні кубики смальти від настінних мозаїк, шиферні плити, чудові мозаїчні підлоги, декілька саркофагів з княжими похованнями.

Десятинна церква, оточена княжими палацами, була композиційним центром архітектурного ансамблю, що займав близько 10 га. Недалеко від неї знаходилась торгова площа — Бабин торжок, прикрашена військовими трофеями, привезеними Володимиром Святославичем з Корсуня. На площі, за словами літописця, ще в XII ст. стояли «дві капіщі і чотири коні медяні» — античні скульптури — четвірка (квадріга) коней і дві статуї, мабуть, грецьких богинь.

Давньоруська художня культура, зокрема архітектура і будівництво, досягли великого розквіту в першій половині XI ст. Про будівництво, що розгорнулося в Києві літопис під 1037 р. повідомляє так: «В літо 6545. Заложи Ярославъ городъ вєлікий, у нєго жє града суть Златая врата; заложи жє і церковь святия Софья, мітрополью, і посемь церковь на Золотих воротєхъ святия

Богородіца Благовєщєньє, посємь святаго Георгія монастирь і святия Іріни». У записі перераховуються найбільш видатні споруди, побудовані Ярославом Мудрим під час його князювання в Києві.

При Ярославі Мудрому територія міста значно збільшилася, її обнесли величезним земляним валом заввишки 11 м, зверху звели міцні дубові стіни. Цю гігантську оборонну споруду завдовжки 3,5 км, що оточувала територію площею близько 80 га, літопис називає «городом великим».

З південної сторони вал прорізав головний в’їзд до Києва — Золоті ворота. Ця велична кам’яна будівля поєднувала в собі функції оборонної споруди і парадних міських воріт. У первинному вигляді ворота були прямокутною в плані баштою, до якої з обох боків примикали земляні вали. Висота проїзду досягала 12 м, ширина — 6,4 м. Над проїздом підносилася церква Благовіщення, близька за архітектурними формами до надвратної церкви Золотих воріт у Володимирі на Клязьмі.

Зі східного боку Міста Ярослава знаходилися Лядські ворота, а з західного - Львівські. Відомостей про їх зовнішній вигляд і конструкцію не збереглося.

Найбільш значною архітектурною спорудою Південної Русі першої половини XI ст. є Софійській собор у Києві, «руська митрополія», побудований в 1037 р. в центрі верхнього міста. Собор порівняно добре зберігся до нашого часу, правда, зовні в результаті пізніших добудов він набув рис української барочної архітектури XVIII століття

Софійський собор — великий п’ятинефний хрестовокупольний храм, оточений з півночі, півдня і заходу двома рядами відкритих галерей. Спочатку він мав 13 куполів. До північно-західного і південно-західного кутів будівлі примикають дві башти, які в давнину були покриті шатровими верхами. Гвинтові драбини в баштах ведуть на другий поверх собору — хори, або, як їх називали за старих часів, помости.

Дванадцять хрестовидних в плані стовпів розчленовують внутрішній простір собору на п’ять поздовжніх нефів-коридорів, що завершуються зі сходу вівтарними апсидами. Внутрішній простір храму в плані має форму хреста, над середньою частиною якого підноситься головний купол. З півдня і півночі знаходяться трипрогонові двоярусні аркади, а зі сходу — головна вівтарна апсида. На другому поверсі, з трьох сторін навколо центрального і поперечного нефів, розташовані хори — великі приміщення, що призначалися для князя, його сім’ї і найбільш наближених осіб.

Софійській собор мав багате внутрішнє оздоблення. До нашого часу збереглися мармурові пороги, різьблені шиферні плити парапетів на хорах, мозаїчні підлоги. Храм прикрашений фресковим живописом і мозаїками.

За величчю художнього образу, досконалості архітектурних форм, внутрішньому оздобленню Софійській собор в Києві належить до видатних пам’яток середньовічного мистецтва.

Уже незабаром після закінчення будівництва Софійського собору чутки про його красу розповсюдилися в сусідніх країнах. Сучасники із захопленням говорили про нього: «Церква дівна і славна всемь округъніїм странамъ, яко ж

іна не обращається въ всемъ полунощи земнєємъ от въстока до запада».

Архітектура Софійського собору мала виключно значний вплив на подальший розвиток давньоруської архітектури.

Поблизу Софійського собору на честь святих патронів Ярослава і його дружини Інгигерди були побудовані монастирські церкви Георгія і Ірини, які не збереглися до наших днів.

У першій половині XI ст. велике будівництво розвернулося і в інших містах. За наказом Мстислава Володимировича в Чернігові в 30-х роках був побудований Спаський собор, що порівняно непогано зберігся до нашого часу. За конструктивним типом - це великий трьохнефний, весьмистовпний храм, увінчаний п’ятьма главами. Як і в київських соборах, до його північно-західної сторони примикала башта. З протилежної сторони знаходилася хрещальня. Особливістю споруди є відсутність галерей і витягнутість її плану по лінії схід-захід. Всередині собор був розписаний фресками. Поблизу Спаського собору виявлені залишки світських споруд: княжих теремів, воріт і т.ін.

Київське будівництво першої половини XI ст. значно вплинуло на розвиток архітектури на півночі Русі. Софійській собор в Києві став зразком для споруди однойменних храмів в Новгороді і Полоцьку.

Ранній архітектурі Стародавньої Русі властиві були такі найголовніші риси: змішана кладка з каменя і цегли з так званими втопленими рядами, п’ятинефні плани культових споруд, багатокупольні завершення, башти з гвинтовими східцями, відкриті галереї і багате внутрішнє оздоблення мозаїками, фресками, різьбленими шиферними плитами і мармуровими прикрасами.

У другій половині XI ст. храмове будівництво продовжувалось переважно в монастирях. Ізяслав Ярославич побудував собор Дмитріївського монастиря в Києві, а Всеволод Ярославич в 1070 — 1088 рр. спорудив поблизу своєї літньої резиденції — «Червоного двору» — у Видубицькому монастирі церкву Михайла, яка частково збереглася до наших днів. У будівлі вже намітилися деякі риси, що розповсюдилися згодом в архітектурі XII ст., а саме: одноглавіє і відсутність галерей.

Архітектура Стародавньої Русі до монголо-татарського нашестя досягла високого рівня розвитку. В X—XIII ст. було побудовано багато чудових архітектурних споруд, що є шедеврами світового мистецтва, які пізніше значно вплинули на розвиток архітектури.

1.8 Монументальний живопис

Монументальний живопис — найважливіша складова частина оздоблення інтер’єру давньоруських палаців і храмів, що прикрашалися чудовими настінними мозаїками, фресками, мозаїчними підлогами і різноманітними витворами прикладного мистецтва.

Живопис на стінах храмів розміщувався за іконографічними канонами, розробленими середньовічними теологами. Однією з головних вимог, що пред’являлися майстрам, було розташування композицій живопису відповідно

до значення і ваги того або іншого персонажу в церковній ієрархії.

Про монументальний живопис X ст. можна судити на підставі археологічних знахідок, виявлених під час розкопок Десятинної церкви в Києві. Тут знайдені різнокольорові кубики від настінних мозаїк, уламки штукатурки з залишками фресок, частини мозаїчної підлоги. Особливий інтерес викликає фресковий фрагмент, що зображує верхню частину обличчя невідомого святого. Живопис його відрізняється довершеним передаванням форм і великою архаїкою навіть в порівнянні з візантійськими витворами монументального мистецтва X століття. Техніка фрески нагадує живопис восковими фарбами (енкаустику).

Порівняно добре зберігся ансамбль чудових розписів XI ст. в Софійському соборі в Києві. Стіни, стовпи і зведення величезної будівлі покриті мозаїками і фресками. Найбільш освітлені, парадні частини собору прикрашені мозаїками, інші — фресковим живописом. Значна частина цих розписів уціліла і зараз звільнена від пізніших нашарувань масляних фарб і кіптяви.

У головному куполі знаходиться погрудне мозаїчне зображення Христа-Пантократора (Вседержителя) в оточенні чотирьох архангелів. Нижче, в простінках між вікнами барабана куполу були зображені дванадцять апостолів, а ще нижче, у вітрилах, — чотири євангелісти. На північній і південній підпружних арках збереглися п’ятнадцять мозаїчних медальйонів, що входять до композиції «Сорок мучеників», а дещо нижче — мозаїка «Благовіщення». Всю верхню частину головної апсиди собору займає чудово виконане мозаїчне зображення Богоматері — Оранти на повний зріст з молитовно піднятими вгору руками, яку в народі називали «Непорушною стіною». В уяві киянина епохи середньовіччя Оранта була захисницею міста і Русі. Під зображенням Оранти збереглася багатофігурна символічна композиція «Євхаристія» — причащання апостолів.

Найбільш досконалі в художньому відношенні мозаїки знаходяться в нижній частині вівтарної апсиди. Композиція «Батьки церкви» зображає діячів раннього християнства. З великою майстерністю на південній стіні виконані фігури Лаврентія, Василя Великого, Іоанна Златоуста та ін.

Кожна з цих мозаїк — шедевр великого майстра-колориста, портрети, в яких відчуваються відгомони традицій портретного мистецтва еллінізму. Особливу увагу привертає реалістичний портрет Іоанна Златоуста, що вражає глядача своєю індивідуальністю і духовною силою. На ньому пурпурного кольору одяг з білим омофором, прикрашений великими чорними хрестами. В лівій руці, закритій верхнім одягом, він тримає книгу з червоним обрізом. Обкладинка книги прикрашена коштовними каменями синього, зеленого і червоного кольорів.

Сухувате виснажене обличчя, чорні очі, високий лоб, невелика роздвоєна борідка і запалі щоки добре передають індивідуальні риси персонажа, його аскетизм і фанатизм. Щоб ще більше підкреслити ці риси вдачі, майстер вдається в мозаїчному наборі до ламаного ритму, використовуючи гострі кути, лінії, трикутники та ін.

Не менш важливе місце в прикрасі інтер’єру Софійського собору займає фресковий живопис. В центральній частині храму збереглися багатофігурні фрескові композиції на євангельські і біблейські теми, на стовпах — численні зображення мучеників, святителів і т.д.

У середньому нефі уціліли залишки великої урочистої композиції світського змісту. Фреска зображала засновника собору Ярослава Мудрого з сім’єю. Середня частина цієї фрески втрачена в кінці XVII століття. На північній стіні збереглися тільки дві фігури, а на південній — чотири. Про первинний зміст композиції якоюсь мірою можна судити на підставі малюнка 1651 р. голландського художника А. ван Вестерфельда. До композиції входило не менше 13-ти фігур. В центрі — Христос, праворуч від нього — Ярослав з моделлю храму Софії в руках і його сини, найімовірніше, Володимир, Ізяслав, Святослав і Всеволод. Зліва — княгиня Ірина і дочки. По обидва боки від

центральної фігури фрески знаходилися зображення князя Володимира Святославича і княгині Ольги — осіб, з іменами яких пов’язано прийняття християнства на Русі. Мета фрески полягала не тільки в тому, щоб прославити будівельника собору, але й підкреслити право Русі на церковну самостійність.

Башти Софійського собору з гвинтовими сходами не мали богослужбового призначення і тому прикрашені розписами світського змісту. Окрім високих художніх якостей цінність цього живопису полягає ще і в тому, що він дає уявлення про внутрішнє оздоблення палацових споруд, що не збереглися до нашого часу. За сюжетами живопис в баштах можна розділити на дві групи: сцени полювання і гра на іподромі. Найцікавіші зображення в південно-західній башті: полювання на вепра, на диких коней-тарпанів за допомогою дресированих гепардів. Далі зображений константинопольський іподром під час змагань на колісницях. Імператор і глядачі зображені в ложах свого палацу, опис і малюнки якого відомі з візантійських джерел.

Поряд знаходиться відома фреска «Скоморохи» з танцюристами, музикантами, акробатами, що, можливо, зображує одну із сторін побуту київського князя. В північно-західній башті збереглися фрески: полювання на ведмедя, людина з верблюдом, стрілець з лука, музикант, що грає на смичковому інструменті, полювання на оленя, в медальйонах — грифони, соколи, кречети. Велика композиція на другому поверсі башти зображує урочистий прийом візантійським імператором Костянтином VII Багрянородним княгині Ольги в Царьграді — сюжет, судячи з літературних творів, що набув значного поширення на Русі.

Значне місце в розписах собору займають орнаменти. Орнаментальними узорами, як великим барвистим килимом, покриті майже всі стіни і зводи собору. Переважають рослинні орнаменти, що мають близькі аналоги в пам’ятках давньоруської книжкової мініатюри.

За своїми художніми якостями і досконалостями мозаїки і фрески Софійського собору в Києві відносяться до кращих витворів світового монументального мистецтва середніх віків.

Нові стилістичні й іконографічні особливості, що з’явилися на Русі в XII ст., чітко простежуються в розписах Кирилівської церкви в Києві. Все більшого значення в цей час набуває графічна манера письма, що особливо помітно в передаванні драпіровок одягу. В головному вівтарі Кирилівської церкви знаходилося зображення Оранти, нижче — сцена причащання і святителі в медальйонах; у куполі — Христос; між вікнами в барабані — дванадцять апостолів, нижче — євангелісти. Краще за все збереглися фрески південної апсиди, присвячені Кирилу Олександрійському.

Важливою особливістю тематики розписів церкви є поява нового іконографічного сюжету «Страшний суд».

1.9 Станковий живопис

Як і багато інших творів середньовічного мистецтва, станковий живопис Стародавньої Русі обмежувався переважно релігійною тематикою. У внутрішньому оздобленні давньоруських храмів окрім монументальних розписів важливе місце займали витвори станкового мистецтва — ікони. Вони писалися мінеральними фарбами на дерев’яних дошках, обклеєних полотном і покритих шаром спеціального грунту — левкасу.

Іконами прикрашалися не тільки храми, але й княжі та боярські палаци, а також житла простих людей. Це був один з найбільш поширених видів образотворчого мистецтва на Русі. Але до нашого часу дійшла дуже невелика кількість стародавніх ікон. Про ранні витвори староруського станкового мистецтва можна судити лише на підставі одиничних екземплярів ікон і за згадками письмових джерел.

Одна з найбільш відомих на Русі іконописних майстерень XI—XII ст. знаходилася в Печерському монастирі в Києві. Тут творив відомий художник Алімпій, про якого в «Києво-Печерському патерику» сказано: «...Ікони писаті хитръ бе зело...». Уявлення про високохудожні твори, що потрапляли на Русь з інших країн, дає ікона відомої «Володимирської Богоматері», привезена з Візантії до Вишгороду на початку XII ст. Вона зображує Богоматір з Немовлям на руках. Ікона відрізняється великою майстерністю виконання. Це твір видатного майстра, що поза сумнівом значно вплинув на формування художніх смаків і майстерності давньоруських іконописців.

Ікон, які б безперечно належали до київської художньої школи, уціліло до наших днів зовсім мало. В Третяковській галереї в Москві зберігається «Ярославська Оранта» — велика ікона, що зображує Богоматір в молитовній позі з Немовлям і двома архангелами в медальйонах. Ікона за своїми стилістичними ознаками (монументальністю, подовженістю пропорцій, малюнком очей і бровей) нагадує мозаїки собору Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, зокрема зображення Дмитра Солунського і Стефана. Деякі дослідники датують ікону початком XII ст. і пов’язують її створення з ім’ям Аліпія Київського.

У київській художній школі склалася іконографія руських святих Бориса і Гліба, зображення яких набули поширення в творах станкового живопису.

Галицьке походження має ікона XIII ст. «Покрови». Популярність її за старих часів пояснювалася тим, що зображена на ній Богородиця розглядалася як заступниця від зовнішніх ворогів. Галицька ікона відрізняється цікавою кольоровою гаммою і незвичайною іконографією. Вона не знаходить собі аналогів серед інших подібних пам’яток Стародавньої Русі. Існує думка, що це копія з переробленого оригінала ікони Влахернського храму в Константинополі.

1.10 Прикладне мистецтво

Високого рівня розвитку і значного розповсюдження на Русі досягло прикладне мистецтво, твори якого часто містять цінні відомості не тільки про історію розвитку художнього ремесла, але й про культурні зв’язки і впливи, світогляд, традиції, смаки виконавців і замовників. Вивчення витворів прикладного мистецтва показує, що вони часто служили не тільки прикрасами, але і як амулети-обереги, які повинні були захищати власників від злих сил природи. Таке саме призначення мали магічні орнаменти на багатьох виробах ювелірного мистецтва і побуту.

Значного поширення набули стилізовані зображення сонця у вигляді круга з лініями, що пересікаються всередині, місяца-луниці і води — хвилястої смуги. Зображення різноманітних фантастичних тварин і птахів поєднувалися з малюнками, що зображують реальний навколишній світ, а також з рослинним орнаментом у вигляді складного переплетіння із стебла, листя, квітів і т.д. В орнаментах ювелірних виробів XI—ХІІІ ст. зустрічаються сюжети різних епох і часів. Зображення птахо-собаки Симаргла і сиринів (вил-русалок) язичницьких часів уживаються на них з геральдичними грифонами, левами, орлами і фігурами християнських святих середньовіччя.

Про давньоруське декоративно-прикладне мистецтво найповніше уявлення дають ювелірні вироби з дорогоцінних металів. Давньоруські майстри знали різноманітні технічні прийоми обробки кольорових металів — зернь, скань, чеканку, чернь, художнє литво й інкрустацію і, нарешті, перегородчасті емалі. Всі вони широко застосовувалися під час виготовлення різних прикрас.

Майстри-ювеліри за допомогою скані (тонкого дроту) особливо любили прикрашати узорами ікони і дорогоцінні оклади церковних книг. Так, зокрема, прикрашено Мстиславове євангеліє ХІІ століття.

Значного поширення на Русі набули срібні вироби з черню — чорною пастою, що нагадує емалі. За цією технікою в поєднанні з іншими прийомами виготовлялася велика кількість ювелірних виробів: весільні сережки-колти, персні, зап’ястя, хрести, чари, кубки та ін. У виробах більш раннього часу фон зображень цілком покривався черню, пізніше, в XII ст., набула поширення так звана техніка контурної черні, за якої малюнок наводився чорною лінією, а срібний фон залишався відкритим або золотився.

Чудовим зразком ювелірного мистецтва IX—X ст. є срібні оправи турових рогів-ритонів, відкритих під час археологічних розкопок Чорної Могили в Чернігові. Один із них прикрашений соковитим рослинним орнаментом. Оправа другого рогу має сюжетну орнаментацію. На ній в техніці чеканки зображені фантастичні тварини з крилами. Зліва від них два дракони сплелися в єдиноборстві. З обох боків від них — орли або грифони, а внизу — дві маленькі собаки. Праворуч від крилатих звірів зображені вовк і півень. Далі розміщується композиція, що складається з чоловічої і жіночої фігур з луком і великого орла. Сюжет, як вважають дослідники, ілюструє смерть Кощея Безсмертного з билини про Івана Годиновича.

Високої майстерності досягли давньоруські майстри у виготовленні виробів, прикрашених різнокольоровими емалями. Про значні достоїнства саме в цій галузі художнього ремесла писав в X ст. чернець Теофіл з Падеборна. На Русі знали виїмчасту і більш довершену перегородчасту емаль. Техніка перегородчастої емалі була виключно складною, але давньоруські майстри добре володіли нею. Давньоруські перегородчасті емалі істотно відрізняються від візантійських своєю кольоровою гаммою, в якій переважають синій, бордовий і білий кольори, деякими особливостями зображень і технічними прийомами виконання. Нині відомі чотири центри емальового мистецтва Стародавньої Русі: Київ, Новгород, Рязань, Володимир на Клязьмі.

Великої досконалості на Русі досягло мистецтво художнього литва. Давньоруським майстрам була добре відома техніка лиття в кам’яних формах і за восковою моделлю. За восковою моделлю виготовлялися дзвони, свічники, хрести, паникадила-хороси та інші різноманітні вироби. Особливо складною була техніка відливання об’ємних предметів за восковою моделлю з втратою форми. Плоскі предмети відливалися за восковою моделлю в глиняних формах з двох частин. В такий спосіб, наприклад, виготовляли поширені на Русі амулети — змійовики. За восковими моделями в глиняних формах виготовлялися частини паникадил-хоросів, виявлених під час археологічних розкопок у Києві, Переяславі, в с. Сахнівка Черкаської області та інших місцях.

Значного поширення набуло лиття в кам’яних формах. Цей технічний прийом, мабуть, був пов’язаний з тим, що на Русі в XI—XII ст. в результаті соціально-економічного розвитку з’явився підвищений попит на ювелірні вироби для продажу. Ремісники-ювеліри міських посадів, що працювали на ринок, почали застосовувати імітацію зерні і перегородчастої емалі за допомогою лиття. Для багатократного лиття використовувалися кам’яні форми.

Серед інших художніх промислів з галузі декоративно-прикладного мистецтва можна назвати скляне і керамічне виробництво, художнє різьблення по каменю і дереву. В давньоруських містах і на городищах під час археологічних розкопок досить часто зустрічаються фрагменти виробів із скла. Головне місце серед них займають браслети і намиста. Рідше зустрічаються персні і предмети побутового призначення — кубки, чари і т.д. Уміння виготовляти різноманітні скляні вироби, мабуть, можна пояснити тим, що давньоруські ремісники були знайомі з процесом варива різнокольорових

смальт, з яких набиралися мозаїчні зображення.

Народна художня творчість найбільш яскраво, мабуть, виявилася в різьбленні по дереву, так як з цього матеріалу була зроблена більшість предметів господарства і домашнього вжитку. Соковитим різьбленням по дереву прикрашалися фасади староруських зрубових жител, човни, сани та ін. Але із-за поганого збереження дерева вироби староруських майстрів дійшли до нас в дуже малій кількості. Зрідка вони зустрічаються під час розкопок у Новгороді, Старій Русі, Києві. На Русі набуло поширення плоске різьблення по дереву, за якого зображення, в більшості випадків геометричні орнаменти, у вигляді неглибокого рельєфу вирізувалися на поверхні предмета.

Славилися вироби давньоруських різьбярів по кістці — невеликі, прикрашені різьбленням шкатулки, гребінці, ґудзики, образи, ручки для ножів, ложок і т.п. Улюбленим орнаментом на виробах з кістки є концентричні круги з крапкою в центрі і так звана плетінка, рідше зустрічаються сюжетні зображення. Значний інтерес викликають шахові і шашкові фігурки з кістки, що свідчать про інтелектуальні заняття їх власників — мешканців давньоруських міст.

Вироби давньоруського прикладного мистецтва завдяки високим художнім якостям і досконалості виготовлення мали великий попит далеко за межами Русі. Особливо славилися перегородчасті емалі, які з великим смаком і майстерністю виготовлялися руськими майстрами.

1.11 Початок монетної чеканки

Перша спроба чеканки власної монети на території Київської Русі була виконана хрестителем країни київським князем Володимиром Великим в кінці Х ст. Чеканка найдавніших руських монет продовжувалася не більше 25—30 років на межі Х—XI ст. і не поновлювалася навіть під час тривалого київського княжіння Ярослава Володимировича (1019—1054), а майже всі знахідки цих монет походять із скарбів і поховань не пізніших за XI століття.

У даний час налічується близько 340 екземплярів руських монет Х—XI ст., 96 із них не розшукано. В Ермітажі зберігається 152 екземпляри руських монет. В приватних колекціях найдавніших руських монет практично немає: всього три людини в світі володіють дев’ятьма екземплярами. Вартість перших руських монет на західних аукціонах перевищує десятки тисяч доларів за екземпляр в середньому стані.

У давньоруських письмових джерелах відсутні звістки про початок руської національної чеканки. І звична назва найдавніших руських монет: «златники» і «сребреники» є умовною. Для позначення срібних монет первинного руського чеканника нумізматами і істориками XIX ст. був запозичений термін з Іпатіївського літопису, хоча він відноситься до початку XII ст., коли монети, що цікавлять нас, не тільки не чеканилися, але вже і не брали участь в грошовому обігу. За аналогією з сребреником для позначення найдавніших руських золотих монет уживається термін «златник», відомий за договором 945 р. князя Ігоря з греками.

Більшість найдавніших руських монет містять в легендах ім’я Володимира, деяка частина — ім’я Святополка або Ярослава. Ще декілька екземплярів мають спірно читані легенди (імена Петрос і Петор). Випуск златників і сребреників — політична акція, проголошення державного суверенітету. На цих монетах є все, чого слід було б чекати від правителя держави, що вступила на шлях самостійного розвитку, — портрет князя з хрестом в руці, родовий знак династії Рюриковичів, напис з його ім’ям.

Сировиною для чеканки руських монет Х—XI ст. міг служити метал тільки іноземного походження, власного срібла Стародавня Русь не мала. Проте до

початку XI ст. колись могутній потік срібла зі сходу вичерпався. Самі дірхеми з «останнього ешелону» свідчать про кризу срібла на Сході. Так, низькопробними (600-та проба) виявилися 6 із 14 апробованих уламків куфічних монет кладу біля села Деніси. Але в цілому вміст срібла в дірхемах для руського грошового виробництва був, очевидно, ще дуже високим. Значуще, що серед більше ніж 300 сребреників не знайшлося жодного перекарбованого дірхема. Отже, для чеканки монет на Русі в Х—XI ст. вживали власний сплав, в якому дірхеми могли служити срібною добавкою.

Апробовано близько 60 відсотків всіх відомих монет. Дев’ять екземплярів мають 960-ту пробу, два — 875-ту, шість — 860—800‑ту, вісім — 700—600-ту пробу, близько тридцяти монет — ниж­че 500-ї, близько двадцяти — 300-ту пробу. Таким чином, три чверті сребреників практично не є сріблом.

Високопробні сребреники є в кожному випуску руських монет Х — XI ст., окрім монет Святополка. Вони чеканені тими самими штемпелями, що й низькопробна маса. Але лише такі екземпляри зустрічаються в скарбах із східними і західноєвропейськими монетами, лише вони йдуть далеко від місця чеканки і потрапляють за межі Руської держави. Тому можна припустити, що нечисленні не апробовані сребреники західноєвропейських скарбів мають достатньо високу, приблизно 900-ту, пробу.

Схожі явища спостерігаються на межі Х—XI ст. і в XI—XII століттях. В Середній Азії, де стан запасів срібла не дозволяв рівно наситити сріблом і зовнішній і внутрішній ринки і де на внутрішньому ринку ходили монети із сплавів срібла з міддю і мідь з оловом, а також — з примусовим курсом — мідні, покриті тонким шаром срібла.

Отже, Київська Русь проіснувала більше трьох сторіч. Вона була колискою стародавнього українського етносу і його культури, значно вплинула на культуру сусідніх народів.

У ХIII ст. княжі уособиці ослабили давньоруські князівства і зв’язки між ними. Сильна Монгольська держава, що склалася на початку ХIII ст. в Центральній Азії і її агресія проти Київської Русі привели до поневолення ослабленої і роздробленої Київської держави.

Монголо-татари захопили безліч чудових міст Київської Русі, зруйнували і спалили пам’ятки давньоруської архітектури, живопису і літератури. Тисячі талановитих художників, архітекторів були взяті в полон або вбиті, розвиток

давньоруської культури був перерваний монголо-татарським нашестям на декілька сторіч. Але монголо-татарське нашестя не могло знищити культурні основи Київської Русі. Народ не тільки зберіг кращі культурні традиції минулого, але, всупереч усьому, продовжував створювати нові духовні цінності. Давньоруська культурна спадщина заслужено займає видатне місце в скарбниці світової культури.

Питання для самоконтролю:

1 Якими були політичні умови формування культури Київської Русі?

2 Якими були прояви язичницьких впливів і вірувань в давньоруській культурі?

3 Яке значення для розвитку давньоруської культури мали економічні і політичні зв’язки із сусідніми народами?

4 Яку роль у розвитку суспільної думки відіграв Печерський монастир у Києві наприкінці XІ та в XІІ столітті?

5 Як розвивалась культура в умовах феодальної роздробленості Русі?

6 Охарактеризуйте розвиток культури в період князювання Ярослава Мудрого.

7 З якими умовами пов’язана поява писемності в східних слов’ян?

Дата добавления: 2015-05-26