Тема 1. Філософія освіти як наука та її зародження

Кожна епоха має свою особливість. Нашу епоху часто називають епохою космосу. Але її також можна назвати епохою освіти. Система освіти забезпечує людину знаннями, що дозволяють їй інтегруватись в створюваний нею світ, прогнозувати подальший розвиток цього світу й своє місце в ньому. Якщо проаналізувати, яка в суспільстві система освіти, як суспільство ставиться до освіти, то зрозуміло, що являє собою це суспільство, яка ступінь його гуманності й прогресивності і яке його майбутнє. Могутність будь-якої країни може зростати завдяки системі освіти, тому що її майбутнє створюється насамперед у цій системі.

Сучасний стан цивілізації ще більше висвітлив значимість системи освіти. Світ став складним, цілісним, взаємозалежним, непередбаченим у своєму розвитку, а тому й небезпечним. Перш ніж змінювати цей світ, його потрібно зрозуміти. Для нього небезпечні екстремізм і радикалізм у будь-яких формах свого прояву. Сучасна наука дозволяє людині робити колосальні за масштабом дії, але в багатьох випадках не дозволяє передбачати не тільки віддалені, але й найближчі наслідки процесів. Людина змінює навколишній світ значно швидше, ніж себе, свою власну свідомість, а тому не встигає адаптуватися до цього світу. У наш час людина живе в складному середовищі. Створювані ним технічні системи вимагають не тільки більшої відповідальності, але й радикально міняють стиль його мислення та існування. Наслідком недбалості або недостатнього рівня професійної підготовки є не локальні, як це було колись, а глобальні катастрофи. Стихійний розвиток цивілізації закінчився, і це збільшує відповідальність кожної людини за прийняті нею рішення, а суспільства – за підготовку професійних кадрів. Вичерпали себе можливості екстенсивного розвитку – майбутнє за високими технологіями й інноваційними проектами. Закінчилася епоха ілюзій, нестримного оптимізму. Ми стали багато споживати, а природні ресурси обмежені. Установка на комфорт, як вищу життєву цінність забезпечується за рахунок різкого погіршення стану навколишнього середовища. Людству для свого виживання й стійкого розвитку повинно навчитися жити за можливостями, а не за потребами. А це досить складна, у тому числі і в психологічному плані, проблема.

Людство повинно навчитися переборювати особистісний, груповий, етнічний, релігійний та інші егоїзми й забезпечити співпрацю всіх людей заради виживання. Чи зуміємо ми зберегти себе як етнос, чи не повторимо долю Візантії – в остаточному підсумок залежить від результатів цього пошуку. Обравши незалежність, ми не навчилися нею користуватися. Можна зробити висновок: у розвитку цивілізації наступив момент переоцінки цінностей. Прийшов час оглянутися на пройдений цивілізацією шлях і вирішити – чи туди йшли, чи ті цілі були обрані, чи ті засоби були використані.

Чи змінилася система освіти відповідно до сучасних вимог? Є всі підстави для негативної відповіді на це питання. Україна проголосила перебудову системи освіти до вимог Болонської конвенції. Таким чином, завдання реформування сучасної системи освіти й виховання обумовлене сучасними глобальними змінами в житті суспільства. Багато проблем, пов'язані з реформуванням системи освіти. Межа пошуку шляхів реформування системи освіти одержала назву філософії освіти. Оскільки статус даної науки ще недостатньо відрефлексований, доцільно, насамперед, зупинитися на виявленні її статусу.

Всесвітня енциклопедія філософії трактує освіту, як функцію соціуму, що забезпечує відтворення і розвиток соціуму і систем діяльності, які реалізуються через процеси трансляції культури і культурних норм у змінних історичних ситуаціях і нових соціальних відносинах. Безперечно: освіта має історичний характер, що змінюється від одної історичної епохи до іншої. В основі класичної системи освіти, створеної творцями наукової педагогіки лежить імператив підготовки людини, що знає, у той час як сучасний світ більш за все потребує підготовки людини, яка розуміє інших людей, інші культури, специфіку сучасного буття, процеси природи. Традиційна система освіти головну увагу звертає на знання, уміння та навички. Формування такої людини потребує зміщення акцентів на особистість та гуманізацію. У сучасних умовах людина, що не вміє вписати себе в складний світ, не здатна до діалогу, подолання власного егоїзму, стає соціально небезпечною. З традиційними стандартами і стереотипами мислення та поведінки в сучасному світі жити не можна. Навчити жити по-новому, відповідно до сучасних реалій – завдання сучасної системи освіти і виховання. Для забезпечення ефективного залучення людини у світ, що швидко змінюється необхідна переорієнтація суспільної свідомості на отримання якісно нових знань та навичок. Кожен спеціаліст повинен вміти бачити своє місце в суспільстві, усвідомлювати відповідальність за наслідки своїх дій. У цих умовах система освіти все більше перетворюється в найбільшу галузь суспільства, яка, з однієї сторони, формує і розвиває головну виробничу силу – саму людину, а з іншої, є показником ступеня культури суспільства.

Філософія освіти сформувалася в 40-х рр. ХХ ст. у США, але цьому передував філософський аналіз проблем освіти великими філософами, що було складовою частиною її філософської системи. Філософи у своїх працях визначали місце людини в цьому світі, її буття й підготовку до життя. Але при цьому погляди східної й західної філософії, були принципово різними. І хоча східна й західна філософські традиції орієнтували людину на досягнення гармонії зі світом, розуміння суті гармонії було різним. Східна філософія виходила з досконалості світу. Оскільки світу властива внутрішня гармонія, його не треба переробляти, удосконалювати. А тому людина у своїй діяльності не повинна порушувати природну гармонію. Завдання людства – жити в гармонії з природою. Це призводило до необхідності збереження традицій, а не до введення новацій. Навпаки, західна філософія виходила з визнання недосконалості світу. Звідси завдання людини - втручання в хід природних процесів з метою вдосконалення світу у відповідності зі своїми цілями, що спонукало на творчість, інноваційну діяльність. Подібна установка орієнтувала на руйнування будь-яких систем, що заважають вивільненню творчої енергії людини.

В епоху Античності, як універсальне поняття освіти, виступала пайдейя. Для античних греків було характерно розуміння освітньої діяльності як здатності вивести людину за межі існуючого простору й часу. Пайдейя, як універсальна освіченість поєднувала освіту і виховання. Як ідеал освіченості пайдейя – шлях удосконалення людини, вбачала сходження індивіда до загального, до світу ідей. Початок цьому було покладено Сократом, його маєвтикою: у діалозі здійснювалося становлення загального. Пайдейя, як розділення єдності освіти й виховання, визначила в європейській культурі напрямок розвитку освітньої діяльності, що відображало сходження індивіда до загального знання. Платон у діалогах «Держава», «Закони», «Федр» та Аристотель в «Політиці» розвинули цю ідею. Платон, трактуючи пайдейю, як зміст політики й життя душі, вважав виховання громадян (правителів і стражів) основою державності. Аристотель поширив значення виховання і на хліборобів. Але обоє вважали організацію виховання найважливішим державним завданням. Головне призначення освіти Аристотель бачив у допомозі індивідові адаптуватися до суспільства.

З виникненням християнства розуміння ідеалу освіти змінюється. Мета освіти – у вихованні любові до Бога, у знаходженні вміння тлумачити зміст біблійних текстів. Показником освіченості стало знання латини, оволодіння ораторським мистецтвом, вміння тлумачити тексти Священного писання, здатність прочитати моральну проповідь. Цим завданням найбільше відповідав схоластичний метод, що не дозволяв усвідомити самоцінність особистості, яка шукає себе не в релігії, а у творчій діяльності. Розум, поставлений на службу вірі, не міг сприяти становленню особистості, що вільно мислить.

Епоха Відродження починається з реабілітації розуму. Схоластика, що применшувала роль розуму, почала здавати свої позиції – теоцентризм як світоглядний принцип поступається місцем антропоцентризму: головна роль приділяється людині з його розумом, а не Богу з ідеєю порятунку. Гуманістична ідея вимагала відмови від готових істин і надавала людині самій вирішувати питання про істинність знань. Людина стала розумітися як творець самого себе й господар природи. Висування розуму на головну роль змістило акценти в осмисленні загального – одиничного в утворенні. Відбулася абсолютизація загальних форм розуму, що поступово стало приводити до витіснення інших форм засвоєння дійсності що не піддаються науковій раціональності. Це означало постановку проблеми співвідношення навчання й виховання особистості в освітньому процесі (навчання зв'язується з об'єктивним знанням, а виховання – з особистісним засвоєнням норм людського співіснування).

У цей час виникає наука як соціальний інститут. Зі становленням та розвитком науки зростає значимість природничо-наукового знання, що характеризується поділом на окремі дисципліни. Антична пайдейя, як сходження до загального знання й середньовічна освіта, як сходження до образу Бога, руйнувалася під дією спеціального знання в системі освіти. Становлення й концептуальне оформлення наукової педагогіки, що сконцентрувало в собі установки європейського утворення, пов'язане з ім'ям Я.А.Коменського. Наукова педагогіка мету освіти визначила, як поєднання науки з християнськими моральними нормами. «Велика дидактика» Я.А.Коменського заклала підвалини цінності наукових знань і релігії. При цьому в змісті освіти переважає наукове знання – передача й засвоєння наукових знань є метою освіти.

Ідеалом освіти, поряд з оволодінням науковими знаннями, є виховання громадянина. Різні поняття освіти і виховання стають більш поширеними. Навчання ґрунтується на дисциплінарно-організованому знанні, зафіксованому у текстах, а виховання орієнтується на освоєнні культури в сполученні з особистим досвідом. Проблема взаємин вроджених здібностей і зовнішнього середовища в процесі освіти і виховання ґрунтується на основі впевненості у всемогутності виховання, базується на громадському обов'язку. Просвітительська концепція освіти зберігає установку на розумінні освіти, як процесу сходження учня до загального знання. В основу освіти була покладена ідея його природності, тобто переконання в тому, що порядок і зв'язок ідей адекватні порядку і зв'язкам речей. Просвітительська концепція виховання також виходить із розуміння виховного процесу, який прищеплює індивідові загальнолюдські цінності. Й.Ф.Гербарт завершує цю тенденцію своєю концепцією навчання, що виховує: виховання повинне здійснюватися у викладанні на основі вивчення текстів, що можуть не тільки давати знання, але й виховувати.

Дата добавления: 2015-05-26