Тема 4. Термінологія філософії управління освітою. 3 страница

РЕФЛЕКСІЯ – форма пізнавальної активності суб'єкта, пов'язана з спрямуванням мислення на самого себе, на свої власні підстави і передумови з метою критичного розгляду змісту, форм і засобів пізнання, а також ментальних установок свідомості. Один з головних методів метатеоретичного рівня наукового пізнання.

РОЗВИТОК – еволюція, що має своїм результатом якісні зміни процесу, предмету, явища. Як правило, супроводжується зіткненнями протилежних интенцій об'єкту, мають як внутрішній, так і зовнішній характер. Розвиток буває різних типів: прогресивне, регресивне, циклічне, антагоніст, кооперативне і ін. Розвиток – це, як правило, еволюційний процес, що відбувається з відносно великою за людськими мірками швидкістю. Особливо велике значення вивчення процесів розвитку і його закономірностей має для геологічних, біологічних, педагогічних, психологічних і соціальних наук, предмети вивчення яких зазнають ряд якісних змін за відносно короткий час.

РОЗВИТОК НАУКИ – якісна зміна з часом всіх структурних компонентів науки (змісту наукового знання, мети і засобів наукової діяльності, форм організації науки, взаємозв'язку науки і суспільства). В еволюції змісту наукового знання відбувається не тільки внаслідок накопичення нового знання, але і заперечення істинності старого (арістотелівська і ньютонівська фізика, класична і некласична фізика і т. п.). Якісно міняються мета і засоби наукової діяльності (наглядово-умоглядний характер античної науки і експериментально-математичний характер науки Нового часу). Від колишньої елітарної пізнавальної діяльності з відповідними примітивними Комунікаціями сучасна наука відрізняється індустріальним характером виробництва нового знання у великому об'ємі. З пізнання заради істини сучасна наука перетворилася на могутній засіб посилення технічної потужності людства, обслуговування потреб інноваційної економіки і повсякденного життя величезного числа людей. Неоднозначний характер залежності науки від суспільства отримав своє вираження в існуванні діаметрально протилежних моделей розвитку науки.

РОЗУМ – сфера свідомості, орієнтована на створення світу ідеальних об'єктів (світу належного) для будь-яких сфер людської діяльності. Одним з підстав діяльності розуму виступають результати розсудливої сфери свідомості. В області світогляду одній з іманентних форм діяльності розуму виступає філософія.

СВІТОГЛЯД – сукупність загальних поглядів на світ (зовнішнє буття) і на відношення людини до нього. Головною складовою світогляду є саме відношення людини до світу (природи, суспільства, інших людей, до самого себе). В процесі свого історичного розвитку людство виробило (сконструювало) різні форми світогляду: буденне пізнання, міфологію, релігію, філософію, мистецтво, науку і ін. Тільки буденний світогляд є стихійним і не є професійним. Вся решта форм світогляду є рефлексіями і професіонально спеціалізованими: мають свою мову, свої засоби і методи репрезентації і вирішення світоглядних проблем, свої професійні співтовариства. Кожна з форм світогляду має свої плюси і мінуси, пов'язані з її виразними, когнітивними і комунікативними можливостями. Головна проблема світогляду: відношення «людина — світ» импліцитно містить в собі безліч різних, більш конкретних відносин: 1) онтологічне (що первинно: світ або людина, буття або свідомість, я або не-я); 2) гносеологічне (чи пізнаваний людиною світ); 3) праксеологічне (як людина повинна практично діяти в цьому світі); 4) естетичне; 5) етичне; 6) прагматичне; 7) екзистенціальне і ін. Кожне з цих відносин регулюється певними полярними цінностями, позитивними і негативними (онтологічне: матерія-свідомість; гносеологічне: істина-брехня; праксеологічне: діяння — недіяння; естетичне: краса-неподобство; етичне; прагматичне: користь-шкода; екзистенціональне: буття-небуття і т.д. Таким чином, в цілому проблема світогляду має не наочно-атрибутивний, а ціннісний характер, її вирішення задає певні норми і інтерпретації людської поведінки. Таким чином, основна задача світогляду — дати відповідь не стільки на питання, який є світ, скільки на питання, як правильно жити в цьому світі. Формою світогляду, що теоретично пропрацювала, є філософія. Проте, вона має принципово плюралістичний характер, представляючи людину завжди перед відповідальним вибором, перевагою тим або іншим філософським теоріям і концепціям.

СОЦІАЛЬНА СИСТЕМА – суспільство в цілому або будь-яка його частина, функціонування якої регулюється певною метою, цінностями і правилами. Закономірності функціонування соціальних систем будь-якого вигляду є предметом вивчення такої науки, як соціологія.

СОЦІАЛЬНІ НАУКИ – комплекс дисциплін, що вивчають структуру, функціонування і динаміку соціальних систем (соціальних спільнот) різної потужності. На відміну від суспільних наук соціальні науки акцентують свою увагу не просто на загальній структурі суспільства і його різних підсистемах («сферах»), а на суб'єктах цих підсистем, організованих в певні соціальні спільності. Через потенційно нескінченне число соціальних зрізів і аспектів соціуму безліч соціальних наук сьогодні достатньо велика і постійно продовжує рости (від теорії етносів, націй і геополітики до педагогіки, соціальної медицини, соціальної екології і урбаністики). Основні категорії соціальних наук: соціальна система, соціальний суб'єкт, суб'єктивне і об'єктивне, особа і колектив, соціальні норми, соціальні інновації, соціальна функція і ін.

СУСПІЛЬНІ НАУКИ – комплекс дисциплін, що вивчають як суспільство в цілому, його структуру, розвиток, історію, так і його окремих підсистем (економіку, політику, державу, цивільне суспільство, правовий апарат, духовне життя). Основні категорії суспільних наук – суспільство, базис, надбудова, класова структура, тип економіки, управління суспільством, світогляд, культура, закономірності суспільного розвитку і ін.

УЗАГАЛЬНЕННЯ – метод приросту знання шляхом уявного переходу від конкретного до загального, якому відповідає і перехід на більш високий ступінь абстракції. Узагальнення – одне з найважливіших засобів наукового пізнання, що дозволяє виявляти загальні принципи з безлічі інших явищ і в рамках того або іншого поняття ототожнювати певні речі і явища.

УПРАВЛІННЯ НАУКОЮ – сукупність заходів, направлених на організацію наукової діяльності, підвищення її продуктивності і ефективності. Розрізняють управління наукою на рівні окремої наукової організації (науковий менеджмент) і на державному або національному рівні (державна науково-технічна політика). Управління наукою — комплексна проблема, що включає наукрвовідомчі, економічні і правові аспекти. Як показує аналіз національних систем управління наукою в розвинутих країнах, існують як загальні закономірності ефективного управління наукою, так і специфічні особливості, обумовлені культурно-історичною відмінністю країн. До числа універсальних закономірностей управління наукою відносяться: 1) відношення до науки як до одного з пріоритетів національного розвитку; 2) необхідна частка фінансування науки у валовому національному продукті (не менше 2% ВВП); 3) диверсифікація джерел фінансування науки з державних джерел і приватного бізнесу (в середньому — 50:50); 4) систематична і послідовна науково-технічна політика, створена на основі компромісу інтересів наукового співтовариства, держави і приватного бізнесу; 5) податкові преференції при вкладенні капіталу в розвиток науки; 6) розвинута система пропаганди досягнень науки і її престижу в національній самосвідомості; 7) активна роль держави як координатор всіх секторів національної науки, забезпечення інтеграції науки і промисловості. Національні особливості систем управління наукою пов'язані із специфікою розподілу ролей і відповідальності держави і приватного бізнесу у фінансуванні національної науки, відносин держави і наукового співтовариства, специфіки взаємодії різних секторів науки.

ФІЛОСОФІЯ – теоретична форма світогляду, співіснуюча в людській культурі разом з іншими формами світогляду (буденним досвідом, релігією, міфологією, мистецтвом). Головна проблема світогляду – вирішення питання про відношення людини до оточуючій його дійсності (природі, суспільству, іншим людям, самому собі)_. Це відношення регулюється прийнятої (і певним чином що розуміється) суб'єктом (окремою людиною або деякою соціальною системою) системою загальних цінностей (добро – зло, істина – брехня, гармонія – дисгармонія, борг – вседозволеність, любов – ненависть, надія – відчай, користь – шкода, активність – недіяння і ін.). Усі форми світогляду (окрім буденного) мають спеціалізований характер, тобто володіють своєю особливою мовою і методами вирішення світоглядних проблем. Відмінною рисою філософії є її теоретичний характер. У вирішенні різних світоглядних проблем (онтологічних, гносеологічних, етичних, естетичних, екзистенціальних, праксеологічних і ін.) філософія робить «ставку» на розум, понятійне мислення, доказ, як на головні засоби їх вирішення. У цьому сила філософії, але в цьому ж її слабкість в порівнянні з іншими формами світогляду, оскільки ціннісні думки важко піддаються логічному обгрунтовуванню і ухваленню на чисто раціональних підставах. Оскільки філософія не може бути через свою природу (прагнення до загального знання) емпіричним узагальненням вельми суперечливого людського досвіду, остільки єдиним виходом для неї залишається побудова різних логічно можливих теоретичних, світоглядних схем, їх аналіз і порівняння відносно кращого вирішення тих або інших світоглядних проблем. Через свою природу філософія не може не бути плюралістичної. Проте із загальноадаптаційної точки зору плюралізм філософії є швидше позитивною її характеристикою, ніж негативної. По-перше, тому що саме людське співтовариство дуже різноманітне і суперечливе всередині себе по своїх ціннісних характеристиках і установках, які тому,в принципі, не можуть отримати своє раціональне обгрунтовування в рамках якоїсь універсальної, а тим більше «єдино-наукової філософської системи». А, по-друге, плюралізм філософії є по-своєму випереджаючим (надмірним) по відношенню до реальної історії людства, конструюючи («заготовлюючи») наперед всі можливі раціональні світоглядні схеми як відповіді на будь-які можливі виклики, чекаючі людство.

ФІЛОСОФІЯ НАУКИ – область філософії, предметом якої є загальна структура закономірності функціонування і розвитку науки як системи наукового знання, когнітивної діяльності, соціального інституту, основи інноваційної системи сучасного суспільства. Однією з важливих задач філософії науки є вивчення механізму взаємовідношення філософії і науки, дослідження філософських підстав і філософських проблем різних наук і наукових теорій, взаємодії науки, культури і суспільства. Основними розділами сучасної філософії-науки є: онтологія науки, гносеологія науки, методологія і логіка науки, аксіологія науки, загальна соціологія науки, загальні питання економічного і правового регулювання наукової діяльності, науково-технічної політики і управління наукою.

ЧАС – одне з базових понять філософії і науки. Розвиток уявлень про час в різних областях науки, особливо у фізиці, зробив великий вплив на філософські концепції часу. Категорія часу виражає прояви буття з погляду минулого, теперішнього часу, майбутнього і що покояться на них відносинах «раніше, ніж...», «пізніше, ніж...», «одночасно з...». Час нерозривний пов'язано із зміною. Без змін, тобто без процесів, немає часу. Але час не тотожно зміні і що змінюється. Воно відносне незалежно від них в тому значенні, що час відноситься до зміни так само, як числа відносяться до нумерованого. Час належить не тільки зовнішньому світу, але і внутрішньому світу людини. Людина не тільки пізнає час, але і переживає його, частково управляючи ним. Час вплетено у всі сфери буття — тому певне тлумачення часу входить в раз особисті області духовної культури: граматику природної мови, міфологію, філософію, теологію, мистецтво і літературу, буденну повсякденну свідомість. Час є тим, що виміряється. Процеси, що використовуються для йоговимірювання, різні: рух небесних тіл, психологічнесприйняття, зміна пір року, біологічні ритми, історичні епохи, процес рахунку. Людина конструює спеціальні прилади для вимірювання часу, звані годинником (годинник пісочний, сонячний, механічний, атомний, лазерні і т. д.). Процедура вимірювання здійснюється за рахунок уявної зупинки перебігу часу, необхідної для того, щоб можна було прикласти еталон до часу, що виміряються. У фізиці з'явилися високо абстрактні моделі часу, які далеко відстоять від конкретного буття, як при пологи, так і людини. В них час репрезентується безліччю моментів, на які накладена певна система відносин між ними. Всі моменти мають однаковий статус існування, тобто їх не можна характеризувати поняттями теперішній «час, минуле, майбутнє». Цей пізнавальний прийом назвали опросторюванням часу, або його геометризацією. Сучасна наука знає про асиметрії минулого і майбутнього, про відносність одночасності, про відносне прискорення і уповільнення часу, про його зв'язок з простором і гравітуючими масами, про безперервність і одновимірність часу в макросвіті, про гіпотези багатовимірного часу, про моделі часу, що гілкується, в логіці, про циклічний час в старогрецькій міфології, про розірвану і неврегульованість часу в літературному творі, про лінійний однонаправлений кінцевий час в християнстві і багато що інше; жодне філософічне навчання не обходиться без концепції часу, яка тісно звірена з іншими основоположними принципами і категоріями філософії.

Я – система, здатна до виділення себе з навколишнього середовища і подальшої постійної самоідентифікації.

ЯКІСТЬ – взаємозв'язана сукупність (кластер) властивостей і відносин предметів, явищ, процесів, яка відрізняє їх від інших предметів, явищ, процесів і робить їх тими, що вони є. Пізнання взагалі, наукове пізнання, зокрема, часто починає з фіксації якісної визначеності що цікавить її об'єкту дослідження (якісний опис предмету дослідження). Проте на відміну від інших видів пізнання, наука завжди прагне зрозуміти ту або іншу якість через його кількісні характеристики («більше», «менше», «рівно»), відповісти не тільки на питання «що», але і на питання «як і «скільки» у відношенні до самого об'єкту, і утворюючих його властивостей. Пізнання якості об'єктів через кількісні характеристики їх прояву — ось головна мета науки. Це має величезне адаптаційне значення для людства, оскільки дозволяє йому пізнавати предмети більш точно і безумовно, а отже, більш ефективно орієнтуватися в навколишньому світі і використовувати кількісне знання якості в своїй практичній меті.

Дата добавления: 2015-05-26