Моральні вимоги до судової влади

І

Ситуація 10

Ситуація 9

Ситуація 8

Ви розслідуєте кримінальну справу про вчинення серії зух­валих розбійних нападів. Коли на допит приводять наступного підозрюваного, Ви з подивом впізнаєте в ньому молодшого брата сво­го найкращого друга. Ви знали його як дуже порядного хлопця. Що ж насправді могло статися? Перед Вами ситуація морального вибору.

Ви разом зі службовим міліцейським собакою затримуєте небезпечного злочинця. Під час затримання Ваш собака отри­мав серйозне поранення від злочинця. Як Ви вважаєте, чи можна кваліфікувати цей випадок як напад на міліцейського службовця під час виконання ним службових обов'язків і відповідно карати винного, як це роблять у деяких країнах?

У деяких зарубіжних країнах жителі мають право практично безкарно убити злодія, заставши його у своєму будинку. Суди у цьому випадку виносять виправдувальний вирок.

Чи справедливе, на вашу думку таке рішення суду?

6. Судова етика

НІ ....

Термін „Судова етика" був введений А.Ф. Коні для визначен­ня ролі моральності у сфері карного судочинства, а потім - і для назви навчальної дисципліни, що висвітлює це соціальне явище.

Свою вступну лекцію про судову етику, прочитану в Олександріївському ліцеї восени 1901 р.,ав 1902 p.-опубліковану в „Журналі міністерства юстиції", А.Ф. Коні назвав „Моральні витоки в карному судочинстві".

Ні в царській Росії, ні в радянській державі погляди А.Ф. Коні відгуку офіційної влади не знайшли, і судова етика на десятки років виявилася ізгоєм у навчальних програмах правознавчих закладів.

Під судовою етикою - навчальною дисципліною - її російський творець мав на увазі дослідження моральних проблем, що виникають у карному судочинстві та взаєминах професійних учасників судового процесу.

Судова етика - сукупність правил поведінки суддів та інших професійних учасників карного, цивільного й арбітражного судо­чинства, що забезпечують моральний характер їхньої професійної діяльностійпозаслужбовоїповедінки,атакож наукова дисципліна, що вивчає специфіку прояву вимог моралі в цій галузі.

Доцільність структурування юридичної етики за ознаками спеціалізації на слідчу, судову й адвокатську стала очевидною. Кожне із зазначених розгалужень юридичної етики вже довело своє право на самостійне існування, сприяло формулюванню за­гальновизнаних деонтологічних вимог до представників основ­них спеціалізацій.

Безсумнівно, що в ряді юридичних професій судова діяльність є вершиною піраміди, яка вінчає сукупну працю представників всіх інших служб і спеціальностей. Більше того, якість роботи останніх прямо залежить від вимог і вимогливості суду.

Вчені-правознавці пропонують своє поняття судової етики. Так, А.С Кобликов вважає, що судова етика - це „сукупність пра­вил пове;ки суддів та інших професійних учасників карного, цивільного й арбітражного судочинства, що забезпечують мо­ральний характер їхньої професійної діяльності та позаслужбової поведінки, а також наукова дисципліна, що вивчає специфіку про­яву вимог моралі в цій галузі" [64].

Вичерпним здається таке визначення: Судова етика - це розділ юридичної етики, сукупність правил поведінки суддів, інших професійних учасників судочинства, що забезпечують мо­ральний характер їхньої процесуальної діяльності.

Етика судді як у судовому процесі, так і поза ним, безумовно, є складовою судової етики. Природно, судова етика може і повин­на містити певні правила й настанови позаслужбової поведінки суддів, однак ці правила здатні лише доповнювати і підсилювати загальновстановлені моральні принципи і підходи суспільства, членом якого є суддя.

Моральні вимоги до суддів і суддівської діяльності майже такі самі, як і вимоги, які ставляться до слідчих, прокурорів: дотримання положень ст. 62 Конституції України (презумпція невинуватості), законність, неупередженість, об'єктивність, справедливість, -ось чого суспільство чекає від судді. З право­вого погляду, завдання судді зводиться до правильного засто­сування матеріального і процесуального закону. Точне і гра­мотне застосування чинного закону вже саме по собі розв'язує безліч моральних проблем, оскільки закони, крім правових, закріплюють і моральні вимоги суспільства.

Зауважимо, що лише у 1789 році було зроблено перший крок щодо захисту свободи і гідності особистості обвинувачуваного. Йдеться про презумпцію невинуватості як принцип права, вперше проголошений у Франції і закріплений у Декларації прав людини

і громадянина. У статті 9 Декларації проголошувалося, що кожна людина винуватою вважається після того, як це визнає суд, а за необхідності її арешту будь-яка строгість, яка не є необхідною, повинна каратися законом.

Презумпція (лат. praesumptio, від praesumo - передбачаю, вга­дую) невинуватості - демократичний правовий принцип судо­чинства, згідно з яким підозрювана чи обвинувачувана у вчиненні злочину особа вважається невинуватою доти, поки її провина не доведена в передбаченому законом порядку.

Вона ґрунтується на визнанні самоцінності людини як особистості, її свободи і гідності. Визнання принципу презумпції невинуватості передбачає такі наслідки:

- покладання обов'язку доведення обвинувачення на обвину­вача, який несе юридичну і моральну відповідальність за ви­конання цього обов'язку;

- звільнення обвинувачуваного від обов'язку пояснювати свою невинуватість.

Презумпція невинуватості перестає діяти у момент визнання компетентним органом, який приймає остаточне рішення у справі від імені держави, особи винною в скоєнні злочину.

Чинна Конституція України пішла шляхом максимального розши­рення функцій суду, визнавши судову систему самостійною галуззю державної влади. Функції та повноваження судів значно розширені за рахунок звуження функцій прокурорських. Передачу судам права видачі дозволів на виконання слідчих дій варто розглядати як пере­дачу під контроль судової влади дотримання юнслиіущйних вимог про недоторканість особи (ст. 29 КУ), недоторканість житла громадян (ст. ЗО КУ), про дотримання таємниці листування, телефонних розмов (ст. 31 КУ) та вимоги про суворе дотримання порядку користування конфіденційною інформацією (ст. 32 КУ), що має не тільки правовий зміст.

Історичною подією морально-правового характеру в карно­му судочинстві стала остаточна відмова України від застосуван­ня страти. Цей важкий і неоднозначний за своїм значенням крок

українських інститутів влади є ніби символічним і знаковим по­воротом українського суспільства до високих моральних ідеалів, зокрема й у карному судочинстві.

Значним кроком до цивілізованого, з погляду моралі, карного законодавства було введення в Конституцію України ст. 63, що звільняє від відповідальності за відмову від свідчень проти себе, членів родини чи близьких родичів. Радянський Союз був однією з держав, у якій це каралося, адже цивілізоване співтовариство вважало аморальним вимагати від матері викривати сина тощо.

Приведення карно-процесуальних норм у відповідності із конституційними положеннями передбачає наповнення їх мо­ральним змістом, підвищеною повагою до особистості, її прав і законних інтересів, особистого життя.

Морально орієнтоване законодавство України - це важлива складова етико-правового підґрунтя судді, що позбавляє його основ і права виправдовувати несправедливість і неправосудність моральною недосконалістю закону.

Однак далеко не всі галузі українського права є бездоганною основою діяльності судді. Особливо недосконалим залишається кримінально-процесуальне законодавство, що допускає засто­сування окремих, використовуваних у радянські часи, порочних правових інститутів. Одним із них є спроба збереження права судді на повернення справи слідчому на додаткове розслідування. До речі, в Росії уже відмовилися від цієї порочної практики у законодавчій галузі.

Головний недолік цього сумнозвісного законоположення полягає в тому, що воно, за відсутності причин для винесення об­винувального вироку, дає судді можливість ухилитись від ухва­лення рішення. Ухвала судді щодо повернення справи на додатко­ве розслідування - це, власне, ухилення від прийняття рішення, що дозволяє слідчому без достатніх на те причин (часом - по декілька років) утримувати невинувату людину в ізоляції від ро­дини, суспільства, від усіх видів діяльності. Таке право надане суддям місцевих судів, апеляційної і касаційної інстанцій стаття­ми 246, 281, 366 і 374, 396 і 398 КПК у редакції Закону України

„Про внесення змін у Кримінально-процесуальний Кодекс" від 21 червня 2001 року.

Існування інституту „додаткового розслідування" робить суддів, що користуються цим „рятувальним пасом", причетни­ми до збільшення кількості помилок, а часом - і зловживань із боку слідчого. Збереження добрих, а часом і дружніх стосунків зі слідчими за рахунок страждань невинуватої людини, яка з волі судді знову повертається на кілька місяців у розпоряджен­ня того самого слідчого, є з погляду судової етики, не що інше, як аморальний вчинок, порушення присяги. Закон, що надає таку можливість, свідомо аморальний.

Вище зазначене пояснює, чому виправдувальний ви­рок в Україні є майже надзвичайною подією. Отже, цілком обґрунтованим є твердження авторів енциклопедичного довідника „Правові системи країн світу" щодо того, що в Україні „відсоток виправдувальних вироків „один із найбільш низьких у світі (близько 0,3 %)".

Водночас загрозливо виглядає цифра, що характеризує кількість справ, повернутих на досудове слідство. За даними Го­лови Верховного Суду України В.Ф. Бойка, тільки в 2000 р. з 240 тис. розглянутих судами кримінальних справ 10 % були повернуті на додаткове розслідування. Якщо до цього додати характеристи­ку наших слідчих ізоляторів, то маємо погодитися і з іншим твер­дженням авторів зазначеного Енциклопедичного довідника, що „в Україні, як і раніше, широко застосовують катування підслідних". Таким чином, звідси випливає висновок, що моральність судді багато в чому залежить від моральності діючого законодавства.

Іншою складовою етико-правової засади, що покликана за­безпечити правильне застосування діючого законодавства суд­дею, є його особиста моральна настанова, прагнення і рішучість поважати закон і дотримуватися його.

Тут на перше місце виступають такі моральні якості особистості, як гуманність, внутрішня потреба в доброзичливості, неприйняття зла і загострене почуття справедливості. Ці якості, крім свого природженого походження, є наслідком виховання,

освіченості, культури людини, усвідомлення нею високої місії юридичної професії та суддівського обов'язку.

Хочемо вірити, що в нас з'являться судді, які щиро сповідують християнство чи іншу релігію, - законом це не забороняється. Ці люди будуть черпати свої моральні сили в релігії.

На сьогодні переважна більшість суддів - атеїсти, що не сповідують жодних релігійних переконань. За відсутності в країні єдиної загальнодержавної чи переважаючої у суспільстві ідеології в цієї категорії людей відсутнє внутрішнє духовне кредо, що спирається на будь-які моральні школи чи систему поглядів, окрім службових розпоряджень, що включають у себе і деякі моральні положення. Відсутні в країні і суспільно-державні інститути духовного виховання особистості.

Тому варто поєднати освячений законом і тисячолітнім виз­нанням сплав презумпції невинуватості і „золотого правила" -поводься з іншими так, як хочеш щоб поводилися з тобою. Цей ідеал існує поза партіями, державними режимами і політичними напрямками і може претендувати на те, щоб бути моральним кре­до не лише судді, а й інших представників юридичної професії.

Дата добавления: 2015-05-26