Правові та моральні основи адвокатської діяльності в Україні

Ситуація 18

Ситуація 17

Ситуація 16

Ситуація 15

Ситуація 14

Ситуація 12

Ви - суддя. У ході судового процесу у Вас виникає дедалі більше сумнівів у провині підсудного: слідство проведене до­сить недбало, матеріали передані в суд в останній момент, ад­вокат молодий і недосвідчений. Мотив учинити злочин не віднайдений. На додачу підсудний звертається в останньо­му слові безпосередньо до суддів і, переконуючи їх у своїй невинуватості, цитує Біблію: „Не судіть, щоб вас не суджено. Бо яким судом судите, вас судитимуть, і якою мірою міряєте, вам одміряється" (Мт.: 7:1-2; [1; с.8]).

Розкрийте зміст Ваших роздумів і ймовірного рішення.

Ситуація 13

Минулі роки. Дідівщина. Солдат, не витерпівши знущань, розстріляв нелюдів. Його судять, вирок передбачається суворий. В останньому слові прокурор пропонує підсудному покаятися, відповівши на запитання:,Ни жалкуєш ти, що так вчинив?". У відповідь присутні почули: „Я б значно більше жалкував, якби не зробив цього". Дайте оцінку ситуації.

Ви - суддя. Під час розгляду кримінальної справи про вбив­ство Ви довідуєтеся, що один із підозрюваних - колишній Ваш однокласник, з яким Ви не бачилися з часів школи, проте під час шкільного навчання ви сварилися з будь-якого приводу, іноді - би­лися. Якщо про це дізнається адвокат обвинуваченого... Ваші дії.

Чи можлива в дорадчій кімнаті ситуація, коли один із суддів заявляє: „Добре. Ставимо крапку. Ми тут всі порадилися і я вирішив..."? Проаналізуйте.

Ви - прокурор. Завтра на суді маєте оголосити обвинувальну промову, в якій проситимете засудити обвинуваченого до макси­мально можливого за його статтею строку. У провині підсудного ви впевнені, вважаєте її цілком доведеною, сам підсудний -зізнався. Присівши відпочити на лавку в парку, ви випадково почули уривок розмови, з якого зрозуміло, що це п'яно-відверта бесіда співучасників злочину - саме того, за який тепер судять і з вашою допомогою звинувачують іншу, сторонню і невинну лю­дину. Ваші можливі дії?

У Росії дівчинка 12 років виграла суд проти власного батька, який заборонив їй через погані оцінки користуватися Інтернетом. Чи правильно, на Вашу думку вирішив суд?

Священик відпускає гріхи і потім замолює їх. Справедли­вий суддя засуджує людину за гріхи, але потім його іноді мучить сумління за правильність прийнятих рішень. Що спільного і що відмінного між цими професіями?

7. RgsoHOTCbKQ етика

Конституція України в статті 59 проголосила найважливішу соціальну функцію адвокатури - забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах.

Безпосередня діяльність адвокатури в Україні регламентується Законом України „Про адвокатуру" від 9 грудня 1992 року, перша стаття якого дає визначення адвокатури. Адвокатура України -це професійне добровільне суспільне об'єднання, покликане відповідно до Конституції України сприяти захисту прав, свобод і представляти законні інтереси громадян України, іноземних гро­мадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу.

Отже, діяльність адвокатури регулюється Конституцією України, вищевказаним законом та іншими законами України, статутами об'єднань адвокатів і здійснюється на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційно сті.

У цивілізованих демократичних державах, до числа яких прагне ввійти й Україна, невід'ємним фактором правової системи й основним недержавним інститутом захисту особистості, її прав і свобод є адвокатура.

У Нью-Йорку в серпні 1990 р. Восьмим Конгресом ООН прийняті „Основні положення щодо ролі адвокатів", метою яких було здійснення морально-політичного впливу на правову політику держав-учасниць щодо адвокатури.

Основні положення цього документа стали основою для „Стандартів юридичної професії", прийнятих Міжнародною асоціацією юристів у вересні 1990 р. Обидва-документи досить чітко визначають статус адвокатури як важливого соціально-правового інституту захисту прав і свобод особи.

Міжнародна правова громадськість серйозно підходить до питань допуску до адвокатської діяльності. У ст. 10 „Основних положень щодо ролі адвокатів" йдеться про недопустимість будь-якої дискримінації у цьому питанні за ознаками раси, статі, етнічного походження, релігійних пе­реконань, політичних, інших поглядів, наявності власності, місця народження, економічного чи іншого стану. Беззасте­режно підтримується установка, що „... кожній людині, яка має необхідну юридичну кваліфікацію, повинно бути надано право стати юристом і здійснювати юридичну практику без обмежень" (п. 1 „Стандартів" МАЮ).

Закон України „Про внесення змін у Кримінально-процесуальний Кодекс України", прийнятий 27 червня 2001 р. доповнив діючий КПК статтею 16-1: „Змагальність і диспозитивність", - що цілком зрівнює в правах захисника з про­курором при розгляді кримінальної справи в суді. Доповнення ж до ст. 61-1 цього закону чітко врегулювали питання відводу за­хисника від участі у справі.

До 16 жовтня 2000 р. функцію захисника в карному процесі могли виконувати лише особи, що мали право на заняття ад­вокатською діяльністю, для чого необхідно було стати членом Спілки адвокатів України. Така вимога ґрунтувалася на положенні Конституції України, яка встановлювала, що для забезпечення права на захист від обвинувачення і надання правової допомоги при вирішенні справ у судах, інших державних органах в Україні діє адвокатура.

У карно-процесуальному й адміністративному кодексах існували відповідно статті 44 і 286, що допускали можливість за­хисту інтересів притягнутих до відповідальності осіб лише чле­нами адвокатських колегій.

Проте Конституційний Суд України прийняв рішення, згідно з яким у ролі адвоката може виступати будь-яка особа, що має право на виконання такого роду функцій, а це відповідає вимо­гам вищезазначених міжнародних документів і практиці багатьох європейських судових систем.

Конституційний Суд України керувався принципом дотри­мання прав людини, коли обґрунтував, що особа, яка потребує юридичної допомоги, має право вирішувати, кого обрати своїм захисником, кому довірити свою долю. Це відповідає положенням Європейської Конвенції з прав людини, прийнятої Радою Європи в 1950 p., що „кожна людина, обвинувачувана у вчиненні карно­го злочину, має, як мінімум, право...захищати себе чи особисто використовувати правову допомогу захисника на власний розсуд" [6]. Здавалося б, таке ліберальне рішення Конституційного Суду має зустріти загальне схвалення.

Адвокат — це самостійна юридична спеціальність. Наявність вищої юридичної освіти або наукового ступеня в будь-якій галузі права зовсім не гарантує грамотного і якісного виконан­ня адвокатських обов'язків. Залучення зацікавленими особами захисників юристів за принципом — „своя людина" чи „добрий знайомий", може виявитися ефективним лише тоді, коли запро­шений юрист добре обізнаний зі специфікою роботи адвоката на досудовому слідстві й у суді.

Спокуса прилучитися до адвокатського „промислу", не обтя­жуючи себе ніякими корпоративними зобов'язаннями й етичними правилами, може наповнити слідчі кабінети і судові зали людьми, далекими від інтересів правосуддя. Що вже і відбувається.

Закон попереджує, що адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, службі безпеки державного керування. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.

Поза всяким сумнівом, у міру підвищення правової культури населення, рівень довіри і звертання до юристів, що не є адвоката­ми, буде знижуватися. Цьому буде сприяти і низька якість роботи та наслідки їх діяльності. Саме тому в п. 9 „Основних положень

про ради адвокатів" підкреслюється: „Уряди, професійні асоціації адвокатів і навчальних закладів повинні забезпечити одержан­ня адвокатами належної освіти, підготовки і поінформованості з етичними обов'язками дотримання прав людини і її основних свобод, визнаних національним міжнародним правом" [24].

Проте етична сторона питання про подальшу долю адвока­тури, корпоративного органу, уповноваженого конституцією за­безпечувати „захист від обвинувачення і надавати правову допо­могу при вирішенні справ у судах та інших державних органах", залишилася поза межами державного рішення. Конституційний Суд, усунувши error juris (помилку в праві) і допустивши до адвокатської практики будь-яку особу, яка володіє дипломом про вищу юридичну освіту і „правом здійснення захисту", створив ситуацію, яку можна розцінити як error fakti. Це цілком природно, оскільки врахування та врегулювання етичних нюансів - це пи­тання компетенції парламенту при розробці відповідного закону. Парадоксально, але обґрунтоване з правового погляду рішення КС може призвести до розвалу адвокатури.

Досі існує дуже важливий і далеко не байдужий державі інститут безкоштовної юридичної допомоги, гарантованої Конституцією України „...у випадках, передбачених законом" (ст. 59). Уся вага забезпечення цього конституційного положен­ня лягає на адвокатів, які поки ще є членами Спілки адвокатів України. Однак державна політика стосовно адвокатури така, що скоро вона може розпастися на сотні приватних адвокатів, що не мають перед державою ніяких інших обов'язків, окрім сплати річного податку.

Справа в тому, що держава зобов'язалася оплачувати роботу адвокатів для надання обіцяного Конституцією України безкош­товного захисту, здійснюваного за призначенням слідчого і судо­вих органів. Сотні адвокатів щодня виконують цю роботу дійсно безоплатно, на шкоду своїм особистим інтересам. І це, незва­жаючи на те, що існує спеціальна Постанова KM України від 14 травня 1999 р. за № 821, що зобов'язала Міністерство фінансів і Мін'юст України вирішити питання про оплату роботи адвокатів

із надання громадянам безкоштовної юридичної допомоги у кримінальних справах.

За рішенням Конституційного Суду України, адвокатські функції виконують сотні не обтяжених адвокатськими проблемами юристів, які не ведуть безкоштовних справ. Вони не виплачують високі по­датки, як це відбувається в професійних адвокатів, і не підлягають корпоративному контролю за якість роботи і дотриманням етичних вимог.

Ситуація, що склалася, штовхає адвокатуру до розвалу, щоб потім почати її терміново відновлювати, що буде дуже не лег­кою справою. А в тому, що це неминуче відбудеться, сумнівів немає, тому що без організованої адвокатури суди і слідчі орга­ни виявляться паралізованими через неможливість забезпечити конституційну гарантію з безкоштовного надання юридичної допомоги населенню. З розвалом місцевих колегій буде цілком втрачений механізм контролю за якістю роботи адвокатів і дисциплінарного впливу на порушників етичних норм.

Саме усвідомлення суддями України такої безпеки відображено в рішенні Пленуму Верховного Суду, що відбувся 24 жовтня 2003 p., яким судам України рекомендовано розробити спеціальний закон і не допускати участі „фахівців у галузі права" до участі в кримінальних справах.

Затверджені в Україні закони про адвокатуру, етику адвока­та, діяльність Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури та інші потребують серйозного опрацювання, узгодження як між собою, так і з діючим законодавством і Конституцією, усунення протиріч, ґрунтовної оцінки з погляду можливих наслідків, а подекуди - пе­реробки, а отже, зараз не можуть вважатися ні досконалими, ні остаточними, ні такими, що відповідають міжнародним вимогам.

За умови активної адаптації української адвокатури в європейське співтовариство своїх колег досить дивним видається „схвалення" Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури (ВККА) 1 жовтня 1999 р. „Правил адвокатської етики" у відомій редакції. Відповідно до ст. 14 Закону України „Про адвокату­ру": „Вища кваліфікаційна комісія адвокатури розглядає скар-

ги на рішення кваліфікаційно-дисциплінарних комісій. Вона має право скасовувати чи змінювати рішення кваліфікаційно-дисциплінарних комісій". Невичерпний перелік обов'язків, по­кладених законом на ВККА. Наявність у Положенні про ВККА пункту про те, що ця комісія "схвалює Правила адвокатської ети­ки" була некоректною і необгрунтованою спробою наділити цей орган невластивими йому функціями.

Принципи адвокатської діяльності також визначені за­коном. Розглянемо тлумачення основних принципів, як вони представлені в „Правилах адвокатської етики". Згідно з Правила­ми, основними принципами адвокатської етики є: незалежність, дотримання законності, домінантність інтересів клієнтів, неприпустимість представництва клієнтів із суперечливими інтересами, конфіденційність, компетентність і добросовісність, чесність і порядність, повага до адвокатської професії, культура поведінки, обмежене рекламування діяльності адвокатів.

Дотримання законності У своїй професійній діяльності адвокат зобов'язаний дотримуватися діючого законодавства України, сприяти утвердженню і практичній реалізації принципів верховенства права і законності, використовувати усі свої знання і професійну майстерність для належного захисту та представ­ництва прав і законних інтересів як фізичних, так і юридичних осіб.

Незалежність. Специфіка цілей і задач адвокатури вимагає як необхідної умови належного здійснення адвокатської діяльності, максимальної незалежності адвоката у виконанні своїх професійних прав і обов'язків, що передбачає його сво­боду від будь-якого зовнішнього впливу чи тиску, втручання в його діяльність, зокрема з боку державних органів, а також від впливу своїх особистих інтересів. З метою дотримання цього принципу у своїй професійній діяльності адвокат зобов'язаний протистояти будь-яким спробам зазіхання на його незалежність, бути мужнім і принциповим у виконанні своїх професійних обов'язків, відстоюванні професійних прав і їхньому ефективно­му використанні в інтересах клієнтів.

Конфіденційність. Дотримання принципу конфіденційності є необхідною і найголовнішою передумовою довірчих відносин між адвокатом і клієнтом, без яких неможливе належне надання правової допомоги. Тому збереження конфіденційності будь-якої інформації, отриманої адвокатом від клієнта, а також про клієнта (зокрема, щодо його особи) чи інших осіб у процесі здійснення адвокатської діяльності, є правом адвоката у відносинах з усіма суб'єктами права, що можуть вимагати розголошення такої інформації, і обов'язком щодо клієнта і тих осіб, кого ця інформація стосується. Дія принципу конфіденційності не обме­жена в часі.

Отже, за умови всіх позитивних оцінок щодо „Правил адвокатської етики" можемо констатувати, що кінцева мета ще попереду.

У країнах, що побудували правову державу (США, Німеччина, Франція, Англія, Швейцарія й ін.), виключена участь як адвоката в суді та під час слідства юриста, що не має відповідного статусу, незалежно від бажання підслідного чи підсудного. Останні мають право обирати собі захисника лише зі складу місцевих адвокатських об'єднань. Приналежність до професійної асоціації вже сама по собі передбачає висо­кий професіоналізм, відповідність моралі та корпоративну відповідальність.

У цивілізованому суспільстві особи, які потребують юридичної допомоги, користуються послугами адвокатів, що, як правило, є членами адвокатських асоціацій. Зокрема, у Франції для того, щоб стати членом колегії й отримати право виступати у судах, необхідно мати вищу юридичну освіту, скласти іспити для вступу в один із центрів професійної підготовки, пройти там річний курс навчання й одержати сертифікат про професійну придатність [84, с 730].

Непрофесіоналізм „випадкових адвокатів", їхня повна незалежність від корпоративних вимог і відсутність досвіду судової роботи вносить у судово-слідчу роботу чимало хаосу і підозрілості.

У цілому можна констатувати, що в правовому відношенні більшість питань щодо діяльності адвокатури законом урегульовані.

Дата добавления: 2015-05-26