Моральні основи здійснення правосуддя

Судова влада, яка діє у сфері соціальних і міжособистісних конфліктів, що складає необхідний компонент у системі „стри­мувань" і „противаг", повинна відповідати високим моральним стандартам, виправдовувати очікування суспільства.

Найважливіша вимога до діяльності судової влади - спра­ведливість. Суспільству й кожній людині потрібний суд тільки справедливий, який стоїть на боці правди, її активно захищає і виражає у своїх рішеннях.

У карному процесі, де йдеться про злочин і покаран­ня, про захист від злочинів найважливіших благ особистості, справедливість має особливо важливе значення. Несправедли­вий суд може заподіяти величезну шкоду як окремій людині,

так і всьому суспільству. У нашій історії 30-х і наступних років минулого століття суди часто використовувалися як знаряддя незаконної розправи з невинними. У період масових репресій за вироками судів були знищені сотні тисяч тих, кого називали „ворогами народу", винищувалися ні в чому не винні люди. Суди служили юридичним прикриттям страшної несправедливості, що творилася державною владою.

Судова влада оцінюється як справедлива тоді, коли вона застосовує закони, визнані суспільством справедливими, вирішує справи, установивши істину, достеменно з'ясувавши їх фактичні обставини, приймає рішення відповідно до реальних фактів і ви­мог закону. Справедливий суд - це суд, де винний обґрунтовано піддається заслуженому покаранню, а невинний обов'язково виправдовується.

Вимога до судової влади бути справедливою ставиться не тільки до її рішень остаточного характеру, але й до всієї її діяльності з моменту, коли справа надійшла в її розпорядження. Справедливість виражається й у забезпеченні рівності всіх, кого торкається судова діяльність, і в дотриманні прав осіб, які бе­руть участь у справі, і в обґрунтованості й законності проміжних рішень „процедурного" характеру.

Судова влада повинна бути рівною для всіх. Ця моральна вимога, по суті, виражає зрівняльний аспект справедливості. Од­нак вимога забезпечення рівності в суді настільки важлива, що вона спеціально виділяється законодавчо й фігурує в моральній свідомості суспільства. Судова влада повинна бути об'єктивною й безсторонньою.

Свого часу французький суддя сказав королю, який просив зробити йому послугу: „Ваша величність, суд постановляє виро­ки, а не робить послуги".

Неупередженість судовоївлади, що проявляється у відсутності прихильності до якої-небудь зі сторін, здатності однаково стави­тися до їхніх домагань та особистості й діяти лише в інтересах істини й справедливості на підставі закону й совісті, - фунда­ментальна моральна й правова вимога. Судова влада, не здатна

або не прагнуча діяти неупереджено, не заслуговує на довіру суспільства. Ті, хто її персоніфікує, в цих умовах втрачають авто­ритет і моральне право судити інших.

Судова влада повинна бути компетентною. Компетентність можна характеризувати в одному з її значень як високий професіоналізм суддів, глибоке знання ними законів, вимог професійної етики, неухильне дотримання їх, уміння правильно розібратися в тій або іншій, іноді складній і заплутаній ситуації. Вона включає і великий життєвий досвід, досвід застосування законів, юридичної діяльності ще до взяття на себе обов'язків судді. Суддя повинен мати вищу юридичну освіту. Однак без постійного вдосконалювання своїх знань, підвищення юридичної й загальної культури суддя неминуче виявиться відстаючим від вимог, яким повинен відповідати представник судової влади, зро­биться некомпетентним. Тим часом люди, чиї долі вирішує суд­дя, чиї права й інтереси залежать від його рішення, мають право вимагати правосуддя „високої якості". Кожен суддя повинен бути професіоналом високого класу.

Як це не парадоксально, але виникнення поняття „судова етика" зобов'язане насамперед тим аморальним і корисливим проявам, на які, на жаль, так багата судова практика. Якби не було сумних аморальних фактів у правосудді, не було б і необхідності у судовій етиці.

Будь-яке рішення суду проголошується ім'ям України. Звідси і широкі владні повноваження, з яких випливає висока моральна відповідальність за якість прийнятого рішення.

Слідчий працює в умовах таємності, наодинці з обвинувачу­ваним, свідком, він не пов'язаний умовами відкритості та дум­кою учасників судового процесу. Крім цього, у слідчого є завж­ди перевага в тому, що він допитує обвинувачуваного, свідка вперше і, найчастіше раптово, коли той ще не підготовлений до допиту. Слідчий неквапливо і продумано домагається найбільш прийнятної відповіді, а потім фіксує її в протоколі. Відсутність у приміщенні сторонніх сприяє розкутості допитуваної особи і, нерідко, штовхає останню до виливу різних „відвертостей".

Робота судді провадиться в умовах повної гласності, у всіх на очах. Кожне його питання звучить у судовому залі і, природно, має бути продуманим і зваженим до його проголо­шення.

Суддя не може дозволити собі піддаватися емоціям, неза­лежно від того, хто перед ним стоїть, підсудний, обвинувачений у вчиненні злочину чи особа, що постраждала від нього. Питання судді чи іншого учасника процесу негайно фіксується в протоколі судового засідання і технічними засобами, а також всіма учас­никами процесу. У такий самий спосіб фіксується і відповідь підсудного, свідка. Суддя позбавлений переваги раптовості і допитує особу, що вже цілком осмислила ситуацію і, як правило, обрала більш-менш прийнятну для неї позицію.

Повторення перед судом і великою судовою аудиторією свідчень, промовлених у напівінтимній обстановці слідчого кабінету, — дуже непроста процедура.

Не варто також забувати й про психологічний вплив, якому піддаються потерпілі, свідки і навіть експерти з боку родичів і спільників підсудного з метою змусити останніх відмовитися від свідчень або змінити їх.

Обов'язок судді, що домагається істини у цій справі, ство­рити сприятливу обстановку для спокійного освоєння свідка в новій, незвичайній для нього ролі, відгородити від нападок із залу і можливих погроз із боку підсудних. Свідок має відчути себе за­хищеним від можливих наслідків у зв'язку з виконанням свого громадського обов'язку - дачі суду показань.

Одним із найважливіших засобів відшукування істини у справі є тактика допиту та мистецтво отримання інформації в ході судового засідання. Суддя повинен дуже тонко відчувати об­становку в залі суду і враховувати дуже непросте становище лю­дини, що стоїть перед судом, її психологічний і нервовий стан.

Саме тут і виявляються справжні професійні та морально виправдані підходи судді до людини. Уміння підтримати її, дати можливість освоїтися в судовій аудиторії, відгородити від вигуків і погроз із зали - це мистецтво, досліджуване юридичною ети-

кою. Відсутність цього уміння не може бути компенсована навіть високою кваліфікацією, тим більше за відсутності моралі.

Допит свідка, потерпілого починається з ідентифікації особистості - встановлення анкетних даних особи, запрошеної для дачі свідчень.

Підходи суддів до цього відповідального судового процесу різняться між собою в моральному і професійному змісті. Краще, якщо суддя, спілкуючись зі свідком, заспокоїть його і викличе в нього довіру, ніж якщо він, не давши йому освоїтися, вдасться до погроз на його адресу. Судове засідання тоді перетворюється на засідання інквізиції. Свавілля судді виходить за етичні межі, всі учасники процесу напружені й, відповідно, знервовані.

Перший із суддів - розумний, інтелігентний і справедливий суддя - справжній професіонал. Шкода, заподіяна правосуд­дю другим за довгі роки роботи на посаді судді, у багато разів перевищує принесену користь.

Суддя не повинен бути упереджено заряджений „однопо­люсною енергією" стосовно справи і майбутнього підсудного. Він не має морального права розглядати справу, якщо його осо­биста думка в наслідок громадського резонансу чи інших обста­вин склалася не на користь підсудного. Приступаючи до розгляду справи, він має бути абсолютно нейтральним і, яким би тяжким не був вчинений злочин, зуміти стати над громадською думкою, численними виступами у ЗМІ і власними емоціями.

У радянській державі прокуратура де-факто володіла набагато ширшими повноваженнями, ніж суд, і мала право прокурорського нагляду за законністю діяльності останнього. Як правило, прокурор був своєрідним „партійним оком" і представляв юстицію району, області у відповідному місцевому бюро КПРС. Партійна організація суду і прокуратури завжди була єдиною. Іншими словами, у проку­рора в радянські часи були реальні важелі впливу на суд. Пояснити поведінку суддів того періоду можна, однак аж ніяк не виправдати.

Навіть за тих умов чесний і принциповий суддя мав у своєму розпорядженні можливості не піддатися тиску і вирішити справу за законом і по совісті.

У суверенній Україні судді одержали реальну незалежність і наділені вищими владними повноваженнями. Конституція України постановила, що „судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються тільки закону" (ст. 129), „вплив на суддів будь-яким способом забороняється" (ст. 126 ККУ). Сьогоднішні судді не відчувають на собі „проникливого партійного ока", не зашорені ідеологічно і цілком звільнені від прокурорського нагляду.

Чого ж бракує нашим суддям, щоб високі ідеали правосуд­дя - законність і справедливість - завжди тріумфували в суді? Запитання не риторичне і відповідь на нього варто шукати не тільки у вадах законодавства. Іншим фактором, що безперечно визначає рівень моральності, є гідний добір до корпусу слідчих і суддів. Трагедія України, як і інших пострадянських республік, полягає в тому, що, зустрівшись з тяжкими проблемами раптової суверенності, вона не зуміла перебороти інерцію численних психологічних і організаційних негативів радянського періоду, серед яких правовий нігілізм, недооцінка матеріальної винагоро­ди за працю, зрівнялівка й ін.

Усі важливі чинники справедливого суддівства виявляли­ся неспроможними без морального, професійно-етичного ви­ховання майбутніх юристів, починаючи з ліцейського класу, університетської аудиторії і протягом усього періоду служби.

Відсутність стійкого ідеологічного стрижня морального ви­ховання, поглиблена несвоєчасною і досить низькою оплатою праці слідчого і суддів, призвели до повальної корупції у сфері судочинства, що викликає справедливі нарікання населення.

Шлях до виправлення становища, що склалося, до мінімізації корупційних процесів лежить у подоланні застарілих підходів до оцінки праці судово-слідчих працівників, переході до системної підготовки і виховання майбутніх і працюючих юристів у поєднанні з підвищенням їхньої відповідальності за помилки та зловмисні дії в роботі.

Встановлення істини в конкретній кримінальній справі -проблема не тільки правова. Моральний аспект встановлення істини не менш важливий у роботі судді. Про це неодноразо-

во висловлювався і великий процесуаліст радянського періоду М.С. Строгович: „...проблема істини в карному процесі - це не тільки правова, але й у не меншій мірі етична проблема", що „...в етичному плані досліджена дуже мало і слабко" [88, с 85]. З часу, коли були сказані ці слова, багато чого істотно змінилося. Однак встановлення істини судом, як і раніше, залишається не тільки важливим юридичним завданням, а й питанням моралі в карному судочинстві. Якщо ж моральність приноситься в жертву іншим цілям, якими б важливими вони не були, істина зникає, а вирок чи рішення не досягають вищої мети, вони несправедливі.

Прояв аморальності багатоликий. Судочинство в цьо­му розумінні не становить виняток. Такі вади, як лінощі, байдужість, користь, самомилування, якщо вони хоч один раз відвідали душу судді, здатні, зрештою, призвести до сумних наслідків.

Для судді немає і не може бути поділу свідків на приємних або не приємних. Потакаючи своїм симпатіям і антипатіям, суддя зневажає інтереси справи і безпеку свідка.

Величезного морального і культурного виховання вимагає внутрішнє переконання судді. Стаття 323 Кримінально-процесуального Кодексу України формулює цю прерогативу суду так: „Суд оцінює доказ по своєму внутрішньому переконанню, за­снованому на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом" [3].

За українським карно-процесуальним законодавством, знач­на частина кримінальних справ розглядається суддею одноосібно. Стаття 10 Закону України „Про судочинство" уточнює, що „Суд­дя, що розглядає справу одноособово, діє як суд". Таким чином, право і тягар оцінки доказів у великій кількості карних і цивільних справ покладено законом на одну людину - суддю. Звертаючись до питання внутрішнього переконання судді, А.С. Кобликов виділяє три аспекти цього процесу: юридичний, психологічний і мораль­ний [62, с 68]. Українське право не визнає формального підходу до оцінки доказів. У карно-процесуальному законодавстві України не існує вказівок закону на заздалегідь установлену цінність тих

чи інших фактів і обставин. У такий спосіб цінність того чи іншого доказу визначається суддею в процесі об'єктивного і всебічного розгляду всіх доказів у справі в їх сукупності.

За цих умов результат оцінки суддею доказів у всіх зазна­чених вище аспектах буде залежати ще і від таких суб'єктивних критеріїв, як інтелект, культура й освіченість судді. А оскільки ці суб'єктивні характеристики досить різні, то виникає проблема допустимості судової помилки.

Суддя несе персональну відповідальність за допущену судо­ву помилку. Однак, якщо юридична помилка виявляється досить легко, то помилки психологічного і морального характеру прак­тично не збагненні.

Міркування про право на судову помилку в психологічному і мо­ральному аспекті цілком припустимі. Судця - жива людина і ніщо людське, зокрема, й омани, йому не чужі. Що стосується юридичної реалізації судової помилки у вироку, рішенні суду, то варто цілком погодитися з М.С. Строговичем, що: „...право на помилку нізвідки не випливає ні в юридичному, ні в етичному відношенні, так само, як права на помилку слідчого і прокурорів при розслідуванні та вирішенні кримінальних справ не існує, такого права не було раніше, немає зараз і не буде надалі. Судова помилка - це завжди порушення законності" [88, с 88].

На відміну від слідчого, що одноосібно вирішує питання слідчої тактики, суддя неухильно підкоряється встановленому процесуальним кодексом порядку, де вказується, кого, коли і як допитувати. Судові процедури узгоджуються з учасниками судового процесу. За будь-якої позиції сторін суддя приймає рішення самостійно, однак вислухати думку учасників судово­го процесу він зобов'язаний. Якщо питання стосується допиту додаткових свідків, призначення експерта та ін., ігнорування суддею думки учасників процесу, крім суто юридичних по­рушень, містить елементи упередженості, недостатньої кваліфікації і є, безумовно, неетичними, тому що йдеться, на­самперед, про вирішення долі підсудного, торкається інтересів сторін.

Суд повинен бути компетентним. Тому на посадах суддів працюють фахівці з досягненням відповідного віку, стажем ро­боти у правовій галузі, будучи рекомендованими відповідними кваліфікаційними органами.

Велика правова і моральна відповідальність покладається на голову суду, який повинен забезпечити під час судового розгляду дотримання чинних законів і моральних принципів. Керуючи су­довим засіданням у межах процесуальної процедури, приписаної законом, голова суду вступає в моральні відносини зі сторонами, іншими особами, які беруть участь у справі (а при колегіальному слуханні справи - із суддями, народними засідателями, присяж­ними засідателями). Він повинен завчасно ознайомити народ­них засідателів з матеріалами справи, пояснити сутність закону, згідно з яким звинувачується підсудний, ознайомити з правами та обов'язками народного засідателя, роз'яснити його особисту відповідальність за участь у розслідуванні справи та її справед­ливе розв'язання. У процесі судового слідства всі дії голови суду підпорядковані всебічному, повному й об'єктивному дослідженню доказів задля встановлення істини у справі. Це слідство повинно відповідати нормам права і принципам моралі.

Моральна суть карних, цивільних, а також процесуаль­них норм і їхнього застосування в судовій роботі полягає в гармонійному поєднанні вимог закону і моралі. За формального застосування закону, без урахування цієї важливої особливості, робота судді нерідко може виглядати просто аморальною. На жаль, практика дає чимало причин для подібних висновків.

У розділі слідчої етики значне місце надане взаєминам слідчого з потерпілими. У цьому сенсі в судді завдання настільки просте, наскільки і складне. Суддя, на відміну від слідчого, по­збавлений необхідності позасудового спілкування з потерпілими до судового засідання. Межі участі останніх у судовому засіданні чітко визначені законом, і суддя не може особисто сам їх змінити.

Допит потерпілого в судовому засіданні, залежно від харак­теру злочину, — дуже тонка та делікатна процедура. Від моральної

гідності судді, культури, його внутрішньої інтелігентності й уміння поважати гідність людини, що потерпіла від злочину, ча­сом залежить навіть життя останньої.

Потрібно звільнити крісло судді від людей з ознаками психологічної неврівноваженості, фізичної неповноцінності, наділених такими порочними рисами, як заздрість, озлобленість, некерованість, корисливість. Не виключено, що для виконан­ня завдання потрібні спеціальні служби за участю психологів, медиків, що будуть провадити добір людей для судово-слідчої роботи.

Сумлінність і людська порядність - поняття, про які в демо­кратичному суспільстві не прийнято говорити: дивіться, він вчи­нив порядно! Людина не могла вчинити інакше через своє вихо­вання і належність до такої спільноти.

Однак ми зустрічаємося з випадками несумлінного, необ'єктивного, упередженого та корисливого в середовищі суддів і факти нормальної суддівської поведінки стають майже подвигом. Це особливо важливо за умов, коли значна кількість кримінальних справ вирішується суддею одноосібно.

Для підвищення іміджу судової влади потрібна насамперед серйозна програма морально-патріотичного виховання майбутніх юристів у навчальних закладах України, що передбачає розумно організовану практику, починаючи уже з першого курсу. Особли­ву увагу потрібно надавати добору співробітників, що допуска­ються до роботи з практикантами.

У діючій Конституції України йдеться про суд присяжних -новий для нас інститут. Він існував на території України в часи Російської імперії, однак у перші дні жовтневого перевороту був скасований як „буржуазний пережиток". В усьому світі, за винят­ком держав з тоталітарним і авторитарним режимом, такий суд вважається найважливішим досягненням демократії.

Участь у суді присяжних людей із народу, що добираються демократично для кожної судової справи за участю сторін обви­нувачення і захисту, захищених від стороннього впливу і вільних в ухваленні рішення, дійсно створює ілюзію щирого правосуддя.

Однак, як і всі життєві явища і соціальні інститути, суд при­сяжних, поряд із перевагами, має і недоліки. Саме в судах при­сяжних проблема дисонансу закону і справедливості одна із найгостріших, тому що від суду присяжних завжди чекають справедливості, але справджується це далеко не завжди.

Суд, рішення якого цілком залежить від вдачі захисника, його вміння використовувати всі недоліки слідства, розжало­бити присяжних, зручний для заможних підсудних, що мають фінансові можливості для запрошення знаменитого адвоката (кількох адвокатів). З погляду людей, що потерпіли від злочину і, що цілком природно, чекають „справедливої кари" для злочинця, суд присяжних далеко не завжди є ідеалом правосуддя, а нерідко виглядає як знущання над їхніми почуттями.

Проте суд присяжних - це поріг, за яким влада втрачає звич­ний вплив і можливість розправитися з небажаним ідейним су­противником руками суду.

У радянському механізмі судочинства існували могутні важелі впливу на суд, що дозволяло контролювати роботу суду і впливати на його рішення. Вердикт суду присяжних - це до­кумент, що володіє великою юридичною вагою й у закордонній практиці мало випадків скасування рішень цього суду.

Дата добавления: 2015-05-26