Хотів би жити знов у горах

Спомин

Прощання з Ньюстедським абатством

Дж. Г. Байрон

Свище вітер в твоїх, древній Ньюстеде, мурах,Стала пусткою вже ти, оселе батьків.Не троянди цвітуть, – по алейних бордюрахЇх заглушує ліс кропиви й будяків.Сплять у склепах давно смілі й горді барони,Що водили васалів у землю святу.Лиш під вітром мечі, ніби дзвін похоронний,Б'ють у панцир важкий, по іржавім щиту.Арфа Роберта більше синам АльбіонаНе запалить сердець до звитяг бойових,Десь Джон Горістон спить біля веж Аскалона,I його менестрель вже навіки затих.Поль із Гюбертом теж під Крессі у долиніЗа вітчизну свою і за Едварда ліг.Мої предки! Наш край пам'ята вас дониніI в літописах ваш славний подвиг зберіг.Під знаменами Руперта бившися, браттяВсі чотири лягли в Марстон-Мурськім бою.Вони кров'ю скріпили у битві завзятійКоролеві та Англії вірність свою.Тіні славних, прощайте! Із рідного домуВаш нащадок іде. У чужій чужиніСама згадка про вас, вашу честь, всім відому,Додаватиме сил і відваги мені.Нехай нині слізьми затуманені очі, –Не зі страху вони: я ж лишаю свій дім.Йду боротись, як ви, множить подвиги отчі,I про вас не забуду я в краї чужім.Ваша слава в нащадкові житиме завше,Присягаю повік не зганьбити її.Хочу жити, як ви, і, так само сконавши,З вашим прахом змішати останки свої.Кінець! То був лиш сон. I вразБлідих надій промінчик згас. Щасливих мало днів прожито,Світанок мій вкриває тьма,I душу сковує зима. Любов, надію вщент розбито.Якби ж – і спомини. Якби-то!Хотів би жити знов у горахДитям безжурним, як колись,Блукать між скель, в морях суворихМіж хвиль розбурханих нестись.Моя ж душа, мов птах прип'ятий,Що прагне скель і висоти,Страждає в Англії пихатій,В краю лукавства й німоти.Дай утекти мені, талане,На лано урвищ і горбів,Забудь всі титули й кайдани,Лакуз вельможних і рабів.Веди мене на хмурі скелі,Де стогне грізний океан, –Верни в дитинства дні веселі,Дай серцю відпочить од ран.Я мало жив, та відчуваю:Чужий я в цьому світі лжі.Навіщо ж темрява ховаєТой знак останньої межі?Я спав, я снив про щастя, докиНе заступив тих марень гніт, –То, Правдо, промінь твій жорстокийВернув мене у ниций світ.Кого любив – давно нема вже,Та й друзі розійшлись, як дим.Надію втративши назавше,Вже й серце стало крижаним.Хай інколи тамує келихСкорботу й біль, нехай устаСміються між питців веселих, –Я серцем завжди сирота.Як слухать ляси разуразніНе друзів і не ворогів,Кого у тлум строкатий блазнівМаєтність або сан привів!Де ж друзів коло? Чом не склаласьТа приязнь вірна і свята?Набрид мені вертепний галасI втіх нещирих марнота.А ти, о Жінко, світоч вроди,Й тобі розрада і любов,Та в серці в мене стільки льоду,Що я й до тебе охолов.Цей світ лукавства і облудиЯ б промінять на край хотів,В якому вільно дишуть грудиМіж темних урвищ і хребтів.Туди б, з незлобним серцем, в бурю,На те безлюддя, до стихій!Волію пустку дику й хмуру,Таку ж, як дух похмурий мій.О, як мені з душного світу,Мов голуб до свого кубла,У небо грозове злетіти,В кочівлю сонця та орла!

Ода авторам білля проти машиноборців

Лорд Ельдон – чудово! Лорд Райдер – ще краще!Аж он хто Британію може зцілить!Ви ліками тими спроможні хіба щеСтраждань їй завдати і зрештою – вбить.Оті нам ткачі, непокірна голота!В ім'я милосердя – полегкості їм?Їх – в зашморг усіх, на фабричні ворота, –Так виправим хибу, покінчивши з тим.Те нице поріддя, якому все – мало,Чигає, мов пес промітний на чуже.Повішавши всіх, аби шпуль не ламали,Тим уряд і гроші, і хліб збереже.Таж важче машину створить, ніж дитину,Життя їх дешевше супроти панчіх.А шибениць низка пожвавить картину,Засвідчивши розквіт свободи для всіх.Ну й добрі закони дали біднякам ми:Вже двадцять іде на розправу полків,Жандарми й поліція, всі – костолами,За суддів – упадлива зграя катів.Волав дехто з лордів: «За звичаєм давнімХай суд винуватців засудить!» Шкода!Бо лорд Ліверпуль на те згоди не дав їм,I чинять розправу тепер без суда.Лиш вас не обходить усе це нітрохи,Що ткач той без хліба, – а голод не брат! –Що в нас над людину цінують панчохиI трощать кістки за розбитий верстат.Проте, як на мене, мудріше ми зробим(I визнає»кожен найкращим цей лік),

Коли поламаєм хребти твердолоб

Лорд Ельдон – чудово! Лорд Райдер – ще краще!Аж он хто Британію може зцілить!Ви ліками тими спроможні хіба щеСтраждань їй завдати і зрештою – вбить.Оті нам ткачі, непокірна голота!В ім'я милосердя – полегкості їм?Їх – в зашморг усіх, на фабричні ворота, –Так виправим хибу, покінчивши з тим.Те нице поріддя, якому все – мало,Чигає, мов пес промітний на чуже.Повішавши всіх, аби шпуль не ламали,Тим уряд і гроші, і хліб збереже.Таж важче машину створить, ніж дитину,Життя їх дешевше супроти панчіх.А шибениць низка пожвавить картину,Засвідчивши розквіт свободи для всіх.Ну й добрі закони дали біднякам ми:Вже двадцять іде на розправу полків,Жандарми й поліція, всі – костолами,За суддів – упадлива зграя катів.Волав дехто з лордів: «За звичаєм давнімХай суд винуватців засудить!» Шкода!Бо лорд Ліверпуль на те згоди не дав їм,I чинять розправу тепер без суда.Лиш вас не обходить усе це нітрохи,Що ткач той без хліба, – а голод не брат! –Що в нас над людину цінують панчохиI трощать кістки за розбитий верстат.Проте, як на мене, мудріше ми зробим(I визнає»кожен найкращим цей лік),Коли поламаєм хребти твердолобим,Хто з голоду мрущих у зашморг волік.

Дата добавления: 2015-06-26