Генріх Гейне

Пісня для Луддитів

Станси до Августи

Прощавай

Були вони друзі від юних днів,Та дружбу зміїний язик отруїв,I вірність на небі лиш можна зустріти,I юність – марнота, й життя – лиш тягар,I кривду від тих, кого любиш, терпіти –Вже краще дістать божевілля у дар.......................Вже їм не зійтися після розлуки,Щоб серця охололі звільнити від муки.Вони – мов роз'єднані урвищем в скелях, –Вкруг – море вороже та пасма хмар.Але хай у цій водяній пустеліСтояти судилось їм безліч літ,Хай спека їх сушить, хай сковує лід –На них від минулого лишиться слід.Коли доля мене ошукалаI зоря мого щастя зайшла,Ти на вади мої не зважалаI суддею мені не була.Ти знегоди моєї кайданиПоділяла зі мною. Й любов,Ті чуття, і не збутні, й жадані,У єдиній тобі я знайшов.I коли посилає природаНа прощання усмішку свою,Знаю – щира її нагорода,Бо в усмішці тебе впізнаю.А зітнуться в шаленім двобоїОкеанні вали й ураган,То лиш тим і страшний, що з тобоюРозлучає мене океан.Нехай вадиться скеля надії,Хай уламки ідуть аж до дна, –Мого духу біда не здоліє,Своїм бранцем не зробить вона.Бо не дамсь на зневагу і в горі, –Я загибель волію скоріш.Не схилити мене до покори,Поки ти поруч мене стоїш.Хоч ти роду людського, а мила,Хоч ти й жінка, а вірна мені,Хоч ти й люблена – тим не зловжила,Хоч неславлена – чиста й в брехні.Хоч ганьбили мене – не зреклась ти,Хоч в розлуці – ми завжди разом.Як дешево хлопці за морем собіКров'ю добилися волі і права, – Так ми не дамось ганьбі: Воля чи смерть в боротьбі!Геть королів! Тільки Луддові слава!Коли натчемо полотна ми сувій,Замість човника візьмемо зброю I кинемось в бій, Тиранів у виріб сповиємо свій,Забарвивши саван рудою.Хай кров, як і серце, давно в них гнилі,Бо жили ворожі наповнені брудом, Та сили в крові не малі, – Від них забуя на земліТе древо Свободи, посаджене Луддом. Переклад Д. Паламарчука

* * *

Про шал кохання снив я в давнину,Про ніжні квіти й кучері чудові,Про поцілунки при гіркій розмовіІ дум смутних мелодію смутну.Давно зів'яли мрії, й разом з нимиНайкращих снів моїх розвіявсь чар!Зостався тільки той нестримний жар,Що я вливав колись у ніжні рими.О безпритульна пісне! Линь же й ти,Шукай, знайди ті сни несамовитіІ перед ними похились в привіті,Коли ти тільки зможеш їх знайти.

* * *

Аж серце стисне, як згадаюЗабуті давні дні, колиСпокійний світ лежав без краюІ люди мирно ще жили.Все зрушилось навколо тебе,Нужда й гризо́та скрізь тепер,Неначе бог помер у небіІ в пеклі чорт давно помер.А навкруги таке страждання,Таке холодне люте зло,Коли б не крихітка кохання,Навряд чи й можна б жить було.

* * *

Вперше може нещасливоЗакохатись навіть бог,Але вдруге безнадійноЗакохається лиш дурень.Що ж, я дурень, я кохаюЗнов без жодної надії,Сонце, місяць, світ сміється,Я сміюся теж – і гину.

* * *

Сурмлять блакитні гусариІ геть виїжджають з воріт.Кохана, я знову для тебеПриношу троянди цвіт.Чудові були в нас гості, –Військового щастя сини!Здається, і в серці твоємуБули на постої вони.

* * *

Ти й красуня, й господиняНад усім добром своїм.Льох і стайня в тебе добрі,Маєш добре поле й дім.У садку твоїм политіІ стежки, і квітники.Околіт і той вживаєш:Набиваєш сінники.Лиш устам твоїм і серцюУжиття ніяк нема,І в напівзужитім ліжкуТи вночі лежиш сама.

* * *

В священному альянсіЗ'єдналися наші серця,Злилися вони воєдиноЙ спізналися до кінця.А та троянда, що грудиПрикрашувала твої,Нещасна подруга наша,Ми вщент роздушили її.

* * *

Скажи, хто перший час пізнавІ перший годинник змайстрував?То був чоловік похмурий, як сич,Сидів він в холодну зимову нічІ рахував, як попискують мишіІ шашіль точить дерево в тиші.Скажи, хто перший цілунки пізнав?Щасливий, він радість велику мав,Цілував – та й годі – без зайвих дум,А май навкруг підносив шум,І квіти в зеленій траві розцвітали,Сміялося сонце й пташки співали!

* * *

Вранці я фіалки в лісіДля коханої збираю,На ніч шлю я їй троянди,Що увечері зриваю.Хочу я, щоб ти, кохана,Мову квітів зрозуміла:Вдень мені лишалась вірнаІ вночі мене любила.

Дата добавления: 2015-06-26