Тема 5. Політичні режими

План

1. Сутність і поняття політичного режиму та його типи. Демо­кратичний політичний режим та його ознаки.

2. Авторитарний політичний режим: ознаки та різновиди.

3. Тоталітаризм як політичний феномен XX cт.

4. Особливості політичного режиму сучасної України.

1. Одне із головних понять політичної науки, яке розкриває спосіб функціонування політичної системи, є категорія «політичний режим» (від лат. regimen — управління). Цим терміномоперували ще в античності, але його сучасне розуміння пов’язане з Великою французькою революцією, коли виникло поняття «ancien regime» (старий порядок, старий режим), а в широкий науковий обіг він ввійшов після Другої світової війни. Це поняття протягом багатьох років залишається предметом теоретичних дискусій у науці, і його інтерпретація на даний час не має однозначного змісту. Так, сутність політичного режиму нерідко розглядається в суспільних науках як форма правління і форма державного устрою, як характеристи­ка держави, при якій розкриваються сукупність методів реалізації державної влади. З політологічної точки зору це обмежений підхід, так як не враховує взаємодію держави з громадянським суспільством, що визначає рівень і механізми реалізації демократичних прав і сво­бод. Адже функціонування політичної системи, поряд з діяльністю державних інститутів влади, охоплює також і ряд інших суспільних процесів, які відображають реальну роль та інтереси всіх соціальних прошарків і груп, політичних партій і громадських об'єднань у ході формування і функціонування владних структур. Тому необхідно ди­ференціювати поняття «державний режим» і "політичний режим». Перше характеризує методи реалізації державної влади, а друге - пе­вне середовище і умови політичного життя, образно кажучи, своєрід­ний політичний клімат, який існує в країні в конкретний період її історичного розвитку. Відомий французький політолог Ж. Кермонн ви­значив політичний режим як сукупність елементів ідеологічного, інституційного і соціологічного порядку, що сприяють формуванню політичної влади в даній країні у визначений період.

До основних компонентів, які формують зміст категорії «полі­тичний режим», можна віднести наступні:

- рівень реальної участі народу в механізмах формування полі­тичної влади і її реалізації;

- гарантування прав і свобод особистості, співвідношення їх прав з правами держави;

- характеристику способів формування політичної влади і ме­ханізмів її реалізації в суспільстві;

- рівень гласності в суспільстві і прозорість у діяльності дер­жавних інститутів, що водночас залежить від реального ста­новища і діяльності ЗМІ в країні;

- реальне співвідношення між гілками державної влади - зако­нодавчої, виконавчої, судової;

- місце і роль недержавних інститутів у політичній системі су­спільства;

- врахування інтересів меншості при прийнятті політичних рі­шень;

- домінування певних методів при реалізації політичної влади (переконання, примусу, насильства);

- юридичне і політичне становище та роль у суспільстві сило­вих структур, рівень реалізації принципу верховенства закону у всіх сферах функціонування суспільства;

- існування політичної опозиції, ідеологічного і політичного плюралізму, багатопартійності;

- існування реальних можливостей і механізмів притягнення до політичної і юридичної відповідальності посадових осіб у державі, в тому числі і найвищих.

Сутність поняття політичного режиму розкривається через його типологію. В загальному це розкриває наступна схема¹:

' Погорілий Д.Є. Політологія: кредитно-модульний курс: Навчальний посібник. К.: Центр навчальної літератури, 2008. - С. 100.

У сучасній політичній науці найбільше використовується типологізація за якою політичні режими поділяються на демократичні та ав­тократичні (недемократичні). В свою чергу недемократичні (автокра­тичні) поділяються на авторитарні та тоталітарні. Необхідно врахову­вати, що вказана типологія носить умовний характер, є теоретично ідеалізованою схемою. Кожен політичний режим містить у собі син­тез двох протилежних принципів організації соціально-політичних відносин - автократизму та демократизму, які майже одночасно ви­никли в процесі становлення державного періоду в історії людства. Інша справа, — пропорційне співвідношення їх елементів у динаміці функціонування режиму. Розглянемо особливості і ознаки виділених типів політичних режимів.

Перш ніж приступити до розгляду демократичного політичного режиму, зазначимо, що поняття «демократія» (грец. demokratia; demos - народ + kratos - влада) є одним з найбільш багатозначних і вжива­них у політичних науках. Цій важливій політологічній категорії при­свячена окрема тема в даному посібнику, тому обмежимося в цій темі характеристикою власне демократії як політичного режиму.

Хоча поняття «демократія» означає буквально «народовладдя», и дійсності можливість всього народу повністю здійснювати політичне владування поки що ні в одній країні не реалізовано, це швидше іде­ал. Проте, ряд країн зробили для його реалізації значні успіхи, більше від інших (США, держави Західної Європи), тому можуть бути зраз­ком для інших у досягненні цього ідеалу.

Головними ознаками демократичного політичного режиму є:

- народ приймає участь у формуванні і реалізації державної влади через участь у виборах та делегуванні представниць­ким і виконавчим структурам владних повноважень, у межах яких вони діють самостійно;

- виборність центральних і місцевих органів влади, їх підзвіт­ність виборцям, можливість їх ротації. Вибори повинні бути регулярними, загальними, конкурентними, чесними та таєм­ними;

- рішення більшості повинно враховувати інтереси меншості;

- легітимність державної влади, наявність розвинутого грома­дянського суспільства та його інститутів (див. тему «Грома­дянське суспільство»);

- у всіх сферах функціонування суспільного життя домінує за­кон, реалізується ідея правової держави, проголошені права і свободи громадянина та особистості реально забезпечуються. Діє принцип «дозволено все, що не заборонено законом»;

- у процесі функціонування державної влади принцип розподі­лу влади є визначальним;

- при реалізації державної влади домінують методи переконан­ня, згоди, компромісу, обмежені методи примусу, насильства;

- силові інститути використовуються по прямому призначен­ню, їх діяльність строго регламентована законами, вони контролюються суспільством;

- ідеологічний і політичний плюралізм, багатопартійність і конкурентність політичних партій, наявність і функціонуван­ня політичної опозиції;

- гласність, ЗМІ, які вільні від цензури, реалізують не тільки принцип свободи слова але і виступають в якості одного із інструментів управління суспільством, т. зв. «четвертою гіл­кою влади».

Такі основні риси демократичного політичного режиму, які в су­купності виражають ідею демократії в політичній сфері суспільства.

2. Авторитаризм є різновидом автократичного (недемократи­чного) політичного режиму (від лат. autoritas - вплив, вла­да), при якому політична влада здійснюється конкретним суб'єктом (групою, партією, класом) при мінімальній участі народу.

Авторитаризм має, на відміну від демократії, багату політичну іс­торію. До неї можна віднести азіатські сатрапії, стародавні тиранії, деспотії, олігархії, абсолютистські монархії Середньовіччя і Нового часу, новітні диктаторські режими і військові хунти. Класичним виразом, який влучно передає сутність авторитарного політичного режи­му, можна вважати слова французького короля Людовіка XIV «Дер­жава — це я». В сучасному світі авторитарні режими найбільше поши­рені в країнах Азії, Африки, Близького Сходу, Латинської Америки та її пострадянських республіках.

Авторитаризм у наш час можна вважати як проміжний режим між демократією і тоталітаризмом. З демократичним режимом його зближує наявність автономних, не контрольованих державою суспільних сфер і елементів громадянського суспільства. З тоталітаризмом його поєднує абсолютна, не обмежена законом влада. Режим може як самостійно функціонувати, так і при певних обставинах і умовах (по­літичних, економічних, соціальних) трансформуватися в сторону першого чи другого.

Авторитаризм характеризують наступні ознаки:

- концентрація влади в центрі і на місцях у руках політичного лідера чи певного кола, партії, коаліції з одного боку, а з ін­шою, - відчуження народу від реальною впливу на владу;

- деформується принцип розподілу влади на користь виконав­чої, а наявність деяких елементів демократії (наприклад представницьких органів влади) обмежується владними суб'єктами:

- деформована дія принципу виборності державних органів і посадових осіб та їх контроль і підзвітність зі сторони суспі­льства. Поповнення (рекрутування) правлячої політичної елі­ти здійснюється в основному закритим способом — т. зв. сис­тема гільдій (див. тему «Політична еліта і лідерство");

- державне управління характеризується жорсткими командно-адміністративними методами керівництва, можуть використовуватися каральні заходи у внутрішній політиці, але прак­тично не використовуються масові репресії, вони мають вибірковий характер;

- органи державної влади, виходячи з власного розуміння полі­тичної доцільності, можуть діяти на свій розсуд, нерідко ігноруючи норми закону і маніпулюючи ними в своїх інтере­сах. Силові структури практично непідконтрольні суспільст­ву і часто використовуються владою у політичних цілях;

- єдина ідеологія відсутня, але її можуть замінити традиції, ре­лігія, культура, які наділяють легітимністю лідера і одночас­но можуть і частково обмежувати його владу;

- існує обмежена свобода слова, напівгласність, часткова цен­зура, але повний контроль над всіма сферами відсутній;

- права і свободи людини можуть декларуватися, але реально не забезпечуватися, перш за все у політичній сфері. Людина позбавлена гарантій безпеки у своїх відносинах з державою, де судова система залежить і контролюється владою, с додат­ком до неї і залежна у своїх рішеннях;

- існування обмеженого ідеологічного і політичного плюралізму, що є, на думку багатьох політологів, однією з найхарактерніших рис авторитаризму.

Обмеження стосуються виключно політичних об'єднань, партій, груп інтересів і тиску. Рівень обмеження дозволяє функціонування політичних партій, певних схем напів- і псевдоопозиції режиму в умовах напівсвободи. Напівопозиційні партії і групи можуть дозволи­ти собі навіть критику режиму, але одночасно визнавати його легітимність, а також прагнути до участі у владі. Разом з тим, застосову­ються репресії проти реальних опонентів, тих, хто справді представ­ляє реальну загрозу владі. Тоді може вводитися жорстка цензура, за­боронятися окремі політичні партії, ставати жорсткою правова систе­ма, відбуватися маніпулювання законом для переслідування і пока­рання політичних супротивників (з цього приводу класичним є вираз, який приписують іспанському диктатору Ф. Франко: «Моїм друзям все, ворогам - по закону»).

Краще зрозуміти сутність авторитаризму допоможе (див. також схему на с. 91) розгляд його основних різновидів:

- традиційні режими, які поширені в державах з абсолютистсь­кою формою монархії. Для них властива необмежена влада монарха, легітимність якої має традиційний характер. Мо­нарх наділений необмеженою владою в законодавчій, вико­навчій та судовій сферах, призначає уряд, який виконує його волю і підзвітний Йому, а представницькі органи можуть бути

відсутні або підпорядковані йому. Такі режими функціону­ють у країнах Арабського Сходу - Саудівській Аравії, Омані, Катарі, Брунеї, Об'єднаних Арабських Еміратах;

- військово-бюрократичні диктатури, що встановлюються в ре­зультаті військових переворотів (путчів). Владу захоплюють військові, діяльність політичних партій і організацій, пред­ставницьких органів забороняється, або обмежується. Такими були диктатура «чорних полковників» у Греції, військові ху­нти у Чилі, Аргентині, Бразилії, Парагваї та інших країнах Латинської Америки, Азії та Африки;

- персональні тиранії. За умов такого персоніфікованого режи­му влада належить одноособовому диктатору, який опираєть­ся на репресивний поліцейський апарат, а інші інститути вла­ди слабкі. Прикладами такого режиму с режим Саддама Ху­сейна в Іраку, Іді Аміна в Уганді, Самоси в Нікарагуа. Різно­видом такого режиму є султанізм, де при владі задіяні близькі родичі і друзі диктатора, які мають вирішальний вплив на економіку та інші сфери суспільного життя (режим Дювальє в Гаїті, ДР Конго при диктатурі Мобуту, Центральноафри­канська республіка при Бокассо);

- неоавторитарні режими. Вони характеризуються концентра­цією влади в руках правлячої еліти при формальному функціонуванні багатьох партій, опозиції, періодичних і конкуре­нтних виборів. Проте влада, завдяки різного роду маніпуляці­ям зберігається в руках однієї партії. Такі режими, наприклад, функціонують у Мексиці, Сирії, а також у Росії та в більшості пострадянських республік;

- теократичні авторитарні режими характеризуються владою фанатичних релігійних кланів. Прикладом такого типу є політичний режим в Ірані, який утворився внаслідок революції 1979 p., коли владу захопили ісламські фундаменталісти на чолі з аятолою Хомейні; режим талібів в Афганістані в др. пол. 90-х pp. Такі режими мають багато спільних рис з тота­літарними, роль ідеології займає релігія.

Авторитарні режими найпоширеніші в сучасному світі і тому ба­гатоманітні. В політичній науці виділяють ще й такі типи:

- однопартійні режими (Єгипет при Насері, Аргентина при Пе­роні);

- корпоративний авторитаризм, тіньовий авторитаризм - влада тіньових, нерідко і кримінальних угруповань;

- бюрократичний авторитаризм - влада здійснюється закритою групою чиновників, адміністративно-управлінським апара­том, що спирається на армію та силові органи;

- олігархічний авторитаризм - влада заснована на сполученні політичного та економічного панування, союзі бюрократії і олігархічних угруповань (Туніс, Філіппіни при Маркосі (1972-1985)). Соціальним результатом політики при такому режимі є різка диференціація і поляризація населення на бід­ну більшість і меншість, яка швидкими темпами багатіє;

- популістські режими — засновані на здобуванні популярності в широких масах за допомогою демагогії, використання стереотипів і міфів, маніпулювання суспільною думкою, широ­кого використання форм безпосередньої демократії —виборів, референдумів, різноманітних форм політичної участі грома­дян (мітингів, демонстрацій) для легітимації влади².

² Погорілий Д.Є. Політологія: кредитно-модульний курс: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2008. — С. 118.

Політологи виділяють також як окремий різновид т. зв. «автори­таризм розвитку». Його головними рисами є не консервація існуючих соціально-політичних відносин, що історично склалися в суспільстві і є характерними для вище означених типів авторитаризму, а сприяння і стимулювання соціальної, політичної та економічної модернізації. Держава стає ініціатором змін у соціально-економічному житті, впро­ваджує їх під своїм контролем, що в кінцевому результаті йде на ко­ристь всього суспільства (Китай, Південна Корея у 80-х pp., Таїланд. Індонезія). Авторитаризм може бути, як вже зазначалося вище, перехідним режимом під час трансформації тоталітаризму. Для такого ре­жиму характерним є одночасна наявність і функціонування як автори­тарних, так і демократичних елементів, він визначається в політології як перехідний, гібридний, є характерним для пострадянських держав (Росія, Білорусь, Молдова, а також і Україна).

Завершуючи аналіз авторитарних політичних режимів, необхідно акцентувати на тому, що неправомірною є оцінка авторитаризму як лише негативного явища. Політична історія знає багато прикладів, коли авторитарні режими, завдяки здатності мобілізувати соціальні ресурси на стратегічних напрямах розвитку суспільства і нейтралізації політичних супротивників, забезпечили успішний розвиток бага­тьох країн — Іспанії, Індонезії, Таїланду, Південної Кореї, Чилі та ін­ших.

3. Тоталітаризм - політичний режим, який характеризується насильницьким політичним, економічним та ідеологічним пануванням правлячої верхівки, організованої в цілісний бюрократи­чний партійно-державний апарат на чолі з вождем і тотальним конт­ролем над всіма сферами суспільства загалом та кожною людиною зокрема.

На відміну від демократичного і авторитарного політичних ре­жимів, які були способом організації суспільно-політичного устрою суспільства протягом всієї державної і політичної історії людської цивілізації, тоталітарний політичний режим виник тільки в XX ст. Проте, тоталітарні ідеї і концепції беруть свій початок з політичних теорій стародавнього світу. Як спроби пошуку кращого суспільного устрою вони існували і були характерні для всіх етапів розвитку сус­пільно-політичної думки. Свого найбільшого розвитку вони набули в ХІХ-ХХ ст. в умовах становлення і розвитку індустріального суспіль­ства, яке створило систему масових комунікацій, зробило технічно можливим ідеологічну індоктринацію (насильне впровадження ідеологічної доктрини), тотальний і всезагальний контроль за особистіс­тю. Зміцніла і сама держава, розширились її соціальні функції. Зрос­тання елементів раціональності, організованості суспільного життя, успіхи в розвитку науки, техніки і освіти створили ілюзії можливості переходу до раціонально організованої і тотально керованої форми життя в масштабах всього суспільства, що могла реалізувати всесиль­на і всепроникна державна влада.

Термін «тоталітаризм» увійшов у широкий науковий і загальний вжиток у кінці 20-х років XX століття. Саме слово «тоталітаризм» по­ходить від латинських слів «totalitas» (повнота, цілісність) і «totalis" (весь, повний), а в політичну лексику введено італійським вченим і політичним діячем, ідеологом фашизму Д. Джентіле. З цього часу по­няття «тоталітаризм» ввійшло в пропагандистський, політичний, а згодом і в науковий лексикон.

Однією з головних ознак тоталітаризму є ідеологізація всіх сторін суспільного життя, прагнення підпорядкувати єдино «вірній» теорії з допомогою планування всі політичні, економічні, соціальні процеси. За своїм змістом тоталітарна ідеологія завжди революційна, вона об­ґрунтовує необхідність формування нового суспільства і людини на основі добре обґрунтованої «світлої» мети, ідеї, навколо якої інтегру­ється все суспільство і в яку повинні вірити всі. Така ідея проголошує прихід нового щасливого ладу, якого ще не було в історії (наприклад, «тисячолітнього рейху» в Німеччині, чи «пролетарського братерства пригноблених» в СРСР). Вся основа тоталітарної ідеології базується на певних соціальних міфах, наприклад, про капіталізм і комунізм, керівній ролі робітничого класу, винятковості і зверхності арійської раси тощо. Ці міфи не підлягають критиці, набувають характеру релі­гійних символів, служать основою раціонального обґрунтування всіх суспільно-політичних подій.

Тоталітарна ідеологія пронизана патерналістським духом, «бать­ківським» ставленням вождів, які досягли соціальної «істини», до не­достатньо «просвітлених» мас. Ідеологія, як єдино вірне вчення, но­сить обов'язковий для всіх характер (у нацистській Німеччині був прийнятий спеціальний закон, який закріплював єдину для всіх німців ідеологію). Тоталітарне суспільство створює могутню машину ідеоло­гічної обробки населення, маніпулювання масовою свідомістю, полі­тична пропаганда ритуалізується, набуваючи рис релігійного культу. Провідником офіційної ідеології виступає єдина партія нового, тоталітарного типу, яка, прийшовши до влади, зрощується з державними інститутами, концентрує всю повноту влади, насильницьким шляхом впроваджує ідеологію в життя, забороняючи при цьому всі інші пар­тії. Існування єдиної партії є невід'ємною рисою у функціонуванні то­талітарних режимів.

Другою важливою і характерною ознакою тоталітарних систем, що, очевидно, безпосередньо пов'язана з першою, є монополія влади на інформацію, повний контроль над засобами масової інформації і жорстка цензура не тільки політичних видань, але і літературно-мистецьких та інших. Звідси і нетерпимість до інакодумства, ідейні противники розглядаються як політичні вороги. Про важливість цієї риси свідчить і те, що політика гласності в перебудовний період стала першим кроком на шляху демократизації радянського суспільства, а в подальшому сприяла падінню авторитету КПРС і влади. Тоталітарний режим повністю ігнорує і відкидає громадську думку, замінюючи її офіційними політико-ідеологічними оцінками; основи загальнолюд­ської моралі, яка повністю підпорядковується офіційній ідеології.

Наступною важливою ознакою тоталітаризму є надцентралізація влади, створення механізму владних структур на однопартійній осно­ві на чолі з одноособовим лідером («фюрером», «вождем»), із жорсткою ієрархічною субординацією і дисципліною. Характерною особливістю цього є відміна або призупинення на невизначений строк дій конституції і законів, зосередження законодавчої, виконавчої і судової влад в одних руках, тобто перехід від принципу розподілу влад до єдності. Це викликано постійними і частими змінами в усіх сферах суспільно-політичного і економічного життя, а також необхідністю утвердження режиму і подальшою реалізацією відповідних ідей і ці­лей. Важливою рисою тоталітарних систем є відмова від федералізму в організації державного устрою. СРСР був організований як унітарна держава, що приводило до гострих суперечок між центральним керів­ництвом упродовж 20-х - поч. 30-х pp., поки Й. Сталіну не вдалось остаточно уніфікувати країну. Прийшовши до влади, А. Гітлер лікві­дував федеральне самоуправління, введене Бісмарком.

Визначальною ознакою тоталітарних режимів є використання на­сильства і терору у великих масштабах, що здійснюють військові і напіввійськові структури, секретна поліція. Використання військового чи поліцейського терору для наміченої цілі є необхідне і повністю ви­правдане навіть з юридичного боку, з точки зору лідерів. Для цього створюються спеціальні концентраційні табори, збільшується число тюрем, провадяться масові депортації. Спочатку насильство спрямоване на знищення «внутрішніх» ворогів, як наприклад, залишків контрреволюції і буржуазії в СРСР чи євреїв у Німеччині, внутрішні пороги часто пов'язуються з зовнішніми ворогами. В нетоталітарних країнах не існує аналогів того, щоб у мирний час держава використо­вувала проти своїх громадян терор і насильство в таких масштабах, як це було в Радянському Союзі і Німеччині. Використання органів на­сильства не є притаманне лише тоталітарним режимам, воно пов'язане з традиціями попередніх політичних формацій, але в тоталі­тарному суспільстві вони перетворюються в інструмент терору, пере­стають функціонувати в режимі юридичних норм і права, діють без­карно, підпорядковані, як правило, вищій верхівці партії і режиму і їм підзвітні. Характерним для тоталітарних держав є не кількість полі­цейських служб, а масштаби їхнього функціонування, охоплення сво­їм контролем суспільства. Поряд з пошуком суб'єктів внутрішнього насильства, існує і пошук зовнішніх ворогів, зовнішнє насильство. В сфері міжнародної політики і відносин всі режими, як тоталітарні, так і нетоталітарні, використовують однакові методи і способи функціо­нування, тому що діють в однакових міжнародних умовах, але в тота­літарних державах зовнішнє насильство використовується для маскування внутрішнього. Масовий терор, залякування населення, страх -важливі джерела ресурсів управління тоталітарним суспільством.

Відмінною від інших режимів ознакою для тоталітарних є харак­терна повна політизація суспільства, мобілізація якомога більшої його частини для участі в політичному житті. Це досягається створенням громадських організацій, які охоплюють своїм впливом і контролем переважну частину населення, а також забороною або приведенням до порядку організацій, опозиційних режимові. Тоталітарна політична система претендує на вираження народної волі, прагне бути втілен­ням найвищої демократії, для чого організуються різноманітні акції демонстрування всенародної підтримки, які не впливають на процеси прийняття політичних рішень, а є їхнім результатом. Широко викори­стовуються й інші форми безальтернативної демократії, як наприклад, організація виборів, де кількість виборців, які обирають, як правило одного кандидата, досягає до 100%, що спостерігалось у Німеччині та Радянському Союзі. Як відомо, в демократичних країнах ця цифра складає 40-80%.

Особливою ознакою тоталітаризму є його прояви в соціально-економічному житті держави. Тоталітаризм створює адекватну собі соціальну структуру, проголошує винятковість певного класу, як це було в СРСР, чи раси, нації— в Німеччині, на основі цього знаходить собі масову соціальну опору. Відповідно, це приводить до поділу всіх людей на своїх і чужих, існування внутрішніх і зовнішніх ворогів -буржуазії, світового імперіалізму в СРСР чи євреїв у Німеччині. В процесі ліквідації або обмеження приватної власності відбувається масова люмпенізація населення, при якій індивід попадає в тотальну залежність від держави, без якої більшість людей не може одержані засобів існування, роботи, житла, освіти і т. д. Водночас з ломкою старої соціальної структури відбувається формування нової, диферен­ціація суспільства в залежності від наділення реальною владою або впливу на неї, що є основою соціальної стратифікації, економічних і соціальних привілеїв. Утворюється номенклатурний панівний клас, який, за словами критика радянського тоталітаризму, одного з коли­шніх лідерів Союзу комуністів Югославії М. Джіласа, був «новим класом, партійною бюрократією, яка володіє монополією на владу, ідеологію, власність». Саме цей новий номенклатурний панівний клас є головною соціальною опорою тоталітарного режиму, отримуючи за це різні економічні, соціальні, матеріальні пільги і привілеї.

Важливими економічними рисами тоталітарних систем є регулювання з єдиного центру економічного життя, одержавлення господар­ської діяльності, соціальне обмеження, повне або часткове усунення приватної власності, ринкових відносин, планування і командно-адміністративні методи управління. Держава стає монополістом у розпорядженні всіма суспільними ресурсами і, врешті-решт, самою людиною. Характерною особливістю як у нацистській Німеччині, так і в сталінськім СРСР було використання позаекономічних методів і засобів в економіці (праця ув'язнених, суворі адміністративні методи примусу і впливу, т. зв. «соціалістичні змагання» в СРСР).

Отже, найхарактернішою ознакою тоталітарних режимів є наяв­ність єдиної ідеології і ідеологізація всіх сторін суспільного життя з метою побудови «нового» суспільного устрою. Прийняття державою єдиної ідеології веде до утвердження панування єдиної партії, яка є носієм даної ідеології, зрощується з державним апаратом, формуючи однопартійну політичну систему, в якій немає місця опозиції, інако­думству, плюралізму, існуванню опозиційних партій, ідеологій. Від­повідно для цього встановлюється контроль над засобами масової ін­формації і їх жорстка цензура, що поширюється і на інші сторони ду­ховного життя суспільства. Все це забезпечує легітимність існуванню режиму, авторитет вождя, партії, політичної влади.

Наявність панівної ідеології, що визначає зміст і діяльність тота­літарних режимів, дає змогу типологізувати їх на ліві (комуністичні) і праві (нацизм, фашизм).

Історично першою і класичною формою тоталітаризму був соціа­лізм радянського зразка в період правління Сталіна. Цей різновид то­талітаризму більше як інші типи виражав основні ознаки цієї суспіль­но-політичної системи, так як була ліквідована приватна власність, що означало остаточну ліквідацію всякої автономії особистості, абсо­лютну владу і волю держави. Виникнення і існування радянської ко­муністичної держави вплинуло на формування тоталітарних режимів в інших країнах, зокрема в Італії та Німеччині в 20-30-х pp. XX ст. На що і звернув увагу визначний політик XX ст. У. Черчилль, називаючи фашизм «тінню і потворним дитям комунізму». Виступаючи на XII з'їзді Комуністичної партії, один із її лідерів М. Бухарін підкрес­лював близькість фашистських і більшовицьких методів боротьби, використання фашистами досвіду російської революції. Перемога СРСР над Німеччиною спричинила встановлення тоталітаризму в післявоєнний період у країнах Південно-Східної та Центральної Європи, ряді країн Азії.

Другим різновидом тоталітарних політичних систем є фашизм. Вперше він був встановлений в Італії в 1922 р. Необхідно зауважити, що тут тоталітарні риси були виражені недостатньо. Італійський фа­шизм прагнув у своїх ідеях не до побудови «нового» суспільства, а до відродження величі Римської імперії, встановлення порядку, твердої державної влади. Фашизм претендував на забезпечення колективної ідентичності на культурній або етнічній основі, відновлення чи очи­щення т. зв. «народного духу», ліквідацію масової і організованої зло­чинності. Масштаби тоталітаризму в Італії визначались позиціями найбільш впливових кіл - короля, аристократії, офіцерства, церкви, що в значній мірі обмежувало вплив і діяльність правлячої партії. Ко­ли приреченість стала очевидною, власне ці кола змогли усунути Муссоліні від влади.

Третім різновидом тоталітаризму був націонал-соціалізм у Німе­ччині. Як реальний політичний і суспільний устрій він виникає в 1933 p., після призначення А. Гітлера рейхсканцлером. Націонал-соціалізм має подібності з фашизмом, проте це не дає можливості йо­го повного ототожнення з ним, що нерідко зустрічається в науковій і публіцистичній літературі, коли і сам термін «фашизм» вживається як синонім до націонал-соціалізму. Власне фашистський рух був лікві­дований Гітлером у Німеччині протягом 1934-35 pp. Тоталітаризм у формі фашизму є дещо іншим явищем, ніж тоталітаризм нацистський. Фашизм в Італії можна визначити як філософсько-політичну, крайнє консервативну течію, що характеризувалась авторитаризмом і тоталі­таризмом, культом держави корпоративного типу. В ідеології націо­нал-соціалізму на першому місці було поняття раси, а не поняття держави, що відзначалось в італійському фашизмі. Для нацизму не було характерним явище корпоративізму (устрій державного апарату, коли профспілкам надавались політичні функції), що дає змогу охара­ктеризувати фашизм як корпоративно-синдикалістський тоталітаризм. Нацизм мав ряд ознак лівого руху, запозичень у радянського комуні­зму, насамперед революційні і соціалістичні компоненти, форми ор­ганізації тоталітарної партії і держави (навіть форму звертання - «то­вариш», свято 1 Травня), систему концентраційних таборів для інако­думців і надуманих «ворогів». У цей же час у нацистській ідеології місце класу займає нація, місце класової ненависті - расова. Якщо в комуністичних системах вістря агресивності направлене перш за все всередину країни, проти власного народу (класового ворога), то в на­ціонал-соціалізмі і фашизмі - назовні, проти інших народів. Головні відмінності основних різновидів тоталітаризму також чітко виражені в їхніх цілях: комунізм, відродження імперії, світове панування арій­ської раси; соціальних пріоритетах - робітничий клас в СРСР, нащад­ки римлян в Італії, арійська раса в Німеччині. Як бачимо, тоталітарні держави так чи інакше примикають до трьох основних різновидів то­талітаризму, хоча всередині кожної з цих груп існують відмінності.

Необхідно зазначити і те, що є позитивні риси і в тоталітаризмі. В умовах тоталітаризму можлива швидка мобілізація народу на вирі­шення важливих завдань. За короткий період країна може досягти ви­соких результатів у соціально-економічній сфері. Інша справа, якою ціною. В СРСР це було досягнуто працею мільйонів в'язнів ГУЛАГу, штучним голодомором в Україні під час масової колективізації.

4. В Україні відбувається процес трансформації суспільства, тобто переходу від одного типу суспільства до іншого - в нашому випадку від тоталітаризму до демократії. В політичній науці такі процеси визначаються також через поняття «транзиту». Це вклю­чає в себе зміни в усіх сферах суспільного життя — економічній, полі­тичній, духовній. В економічній сфері це означає перехід від плано­вої, одержавленої економіки до ринкової, функціонування різних форм власності. В духовній сфері це включає в себе відродження на­ціональної культури, повернення власної історії, яка спотворювалася російською та радянською офіційною історіографією, наповнення ре­альним змістом статусу української мови як державної. В політичній сфері - це перехід від тоталітарної політичної системи до демократи­чної, що в своїй основі має, в першу чергу, трансформацію політично­го режиму від тоталітаризму до демократичного. Але помилковою була б думка про те, що це можна зробити зразу, тільки видавши не­обхідні закони і тим самим впровадивши демократію. Як правило, цей процес вимагає певного проміжку часу, протягом якого будуть зника­ти риси попереднього режиму та формуватися риси нового і одночас­но це буде проявлятися у функціонуванні політичного режиму. Такий політичний режим визначається як перехідний, тобто такий, який еволюціонує від одного типу до іншого, включаючи одночасно в себе їх елементи. Необхідно враховувати і те, що «чистих» типів політич­них режимів, як вже зазначалось раніше, не існує, кожен режим може включати в себе елементи іншого, тому перехідний режим виступає вже як суміш кількох типів політичних режимів і їх різновидів. Тому важливим для розуміння і аналізу перехідного режиму є наступні пи­тання: по-перше, які «чисті» типи поєднуються в ньому і яке їхнє пропорційне співвідношення, по-друге, який — демократичний, авто­ритарний, тоталітарний — компонент є домінуючим; по третє, якими с тенденції їхньої еволюції, і що суттєво - чи є існуюча рівновага стабі­льною або намічається чи простежується посилення якоїсь певної те­нденції - демократичної, авторитарної чи тоталітарної. Перехідний політичний режим означає також певну нестабільність, нестійкість тимчасовість. У цьому контексті важливою є остання риса - логічним виходить, що існуючий політичний режим має змінитися іншим. Вра­ховуючи це, необхідним моментом для аналізу перехідного режиму є тривалість його функціонування в часі — протягом певного період} режим може трансформуватися в інший, а може і відбутися його кон­сервація в якусь усталену, постійну форму. Це, наприклад, спостеріга­ємо в Україні, Росії та в інших країнах СНД, а в країнах Балтії - Литві Латвії, Естонії, не згадуючи вже про держави Центрально-Східної Єв­ропи, перехідний період тривав недовго. Враховуючи ці чинники, розглянемо сучасний політичний режим в Україні.

У трансформації політичного режиму пострадянської України можна виділити три основних періоди:

1) кінець 80-х — 1996 рр., 2) 1996 — 2004; 3) 2004 — наш час.

У межах першого періоду відбува­лася руйнація тоталітаризму, зародження деяких демократичних еле­ментів у функціонуванні політичного режиму — відсутність політич­них репресій, зародження ідеологічного, політичного плюралізму і поява на цій основі політичних партій, свободи слова, виборів на де­мократичних засадах у парламент та в органи місцевого самовряду­вання. Одночасно відбувалося законодавче забезпечення цих змін, яке в цілісному вигляді завершилося прийняттям нової Конституції в 1996 p., згідно якої Україна проголошувалася демократичною, прези­дентсько-парламентською республікою. Однак прийняття демократи­чної Конституції не є ще показником того, що в країні повністю утве­рдився демократичний режим — сталінська Конституція 1936 р. була чи не найдемократичнішою в тодішній Європі, а реалії політичного життя прямо протилежні її статтям. Один із головних елементів демо­кратичного режиму, як ми знаємо, — це домінування і дотримання за­кону у всіх сферах суспільного життя. Українські ж реалії виявилися такими, що правляча еліта продемонструвала неможливість перебувати в правовому полі і відносинах нею ж писаних законів. Внаслідок цього, пріоритетними стали неправові, тіньові, неформальні відносини як усередині правлячої еліти, так і у її відносинах із суспільством, що в кінцевому результаті ставало нормою. В свою чергу суспільство, через відсутність зрілих інститутів громадянського суспільства, на­самперед реальної опозиції, виявилося не готовим контролювати вла­ду та впливати на неї. Громадяни надіялися на чергового «рятівника» в особі всенародно обраного президента чи іншої політично відпові­дальної особи. Все це в сукупності з широкими президентськими пов­новаженнями, визначеними новою Конституцією, стало однією з при­чин того, що протягом 1996-2004 pp., у рамках другого періоду, в процесах трансформації і функціонуванні політичного режиму стали не тільки домінувати авторитарні тенденції, а й фактично сформував­ся авторитарний режим президента Л. Кучми в одному із його найгі­рших проявів - кланово-олігархічному. В цей період відбулося згор­тання навіть тих демократичних елементів у функціонуванні політич­ного режиму, які сформувалися протягом попереднього періоду, зок­рема обмеження свободи слова, перманентне застосування репресій по відношенню до політичних опонентів, концентрація влади в руках президентського оточення та його адміністрації. Перебіг парламент­ських (1998, 2002 pp.) та президентських (2004 р.) виборів яскраво за­свідчив недотримання правлячою елітою демократичних норм у реа­льній політичній діяльності. Помаранчева революція 2004 р. створила умови і можливості для прискорення формування справжнього демо­кратичного режиму. Проте, аналіз політичного життя останніх років показує, що правляча еліта України виявилася неспроможною повно­цінно використати цей масштабний потенціал. Таким чином, еволю­ція перехідного політичного режиму в сторону демократичного в по­страдянській Україні носить непрямолінійний, суперечливий та не-прогнозований характер. Авторитарні тенденції перебувають у стані протиборства з демократичною альтернативою, і в цьому контексті перехідний період означає швидше невизначеність остаточних ре­зультатів їхнього змагання, незавершеність, суперечливість і непослі­довність самої трансформації режиму. Це і визначає особливості пе­рехідного періоду в Україні в порівнянні з іншими пострадянськими республіками (до прикладу - прибалтійські країни практично обми­нули перехідний період, трансформація включала в себе перш за все зміни в економічній сфері, а в Росії та Білорусі посттоталітарний по­літичний режим фактично трансформувався в авторитаризм). Тому класифікувати політичний режим в Україні в період трансформації за умов нестабільної соціально-політичної ситуації, яка спостерігається в Україні протягом останніх років, досить проблематично. Очевидно, що політичний режим сучасної України залишається носити перехід­ний, проміжний, змішаний характер. Він синтезує в собі елементи кі­лькох типів класичних політичних режимів - демократичного, авто­ритарного, тоталітарного та їх різновидів, за відсутності якогось од­ного, що домінує.

До ознак демократичного режиму можна віднести:

- формальний поділ влади;

- наявність політичних інститутів, які за формальними ознака­ми цілком демократичні (але визначені конституцією та зако­нами процедури їх функціонування постійно порушуються);

- наявність виборчого права і виборність найважливіших орга­нів влади;

- свобода слова, ідеологічний та політичний плюралізм;

- функціонування реальної політичної опозиції. До ознак авторитарного режиму можна віднести:

- обмежене коло осіб, які здійснюють реальну політичну владу, їх непідзвітність суспільству і непідконтрольність закону, відокремлення абсолютної більшості громадян від процесу здійснення влади, впливу на неї та контролю над нею;

- примат адміністративно-командних владних відносин над правовими, залежність судової гілки влади;

- вплив на політичні процеси і рішення нелегітимних, нелега­льних центрів влади (Секретаріату Президента, кланово-олігархічних угруповань тощо), які байдужі до суспільних ін­тересів, діють не на користь народу, а на користь невеликої групи багатих, що надає режиму ознак олігархічності;

- вибірковість застосування закону, дія принципу «друзям -все, ворогам - по закону» (що можна розглядати як прихова­ну форму переслідування політичних опонентів);

- звуження принципу гласності у діяльності органів політичної влади, відсутність реальної відповідальності їх керівників за зміст і наслідки своєї роботи перед суспільством. Рудиментами тоталітаризму можна вважати специфічні риси по­літичної свідомості та культури значної частини української правля­чої еліти. Вона сформувалася з числа колишньої радянської номенклатури — партійно-господарських та комсомольських працівників з характерними цій системі ціннісними орієнтаціями та механізмами прийняття політичних рішень. Це стосується, зокрема, впевненості значної частини політиків і чиновників у власній непогрішимості, їх нетерпимості до політичного інакодумства, догматизмі, байдужості до суспільних інтересів, неповазі до закону. Необхідно зазначити та­кож і те, що тривала ідеологічна індоктринація суспільства в тоталі­тарну епоху не може бути подолана швидко і безболісно для нього самого. Вона експлуатує як старі ідеологічні міфи, так і породжує но­ві, в яких дійсність трактується в спотвореному вигляді, що нерідко дає політикам можливість ідеологічно мобілізовувати маси для досяг­нення своїх вузькокорисливих інтересів, які ідуть врозріз із суспіль­ними. Яскравими прикладами можуть бути, наприклад, старі міфи про НАТО, ОУН-УПА, український націоналізм, а нові - про розкол України, утиски російської мови і російськомовного населення та ін­ше. Це активно використовується під час виборчих кампаній, пере­шкоджає консолідації українського суспільства, формуванню україн­ської політичної нації, інститутів громадянського суспільства, а від­так і демократизації політичного режиму.

Таким чином, політичний режим сучасної України носить пере­хідний характер, є змішаним, поєднує елементи демократичного, ав­торитарного та тоталітарного режимів та їх різновидів.

Дата добавления: 2015-06-29