КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Тема 5. Політичні режими
План 1. Сутність і поняття політичного режиму та його типи. Демократичний політичний режим та його ознаки. 2. Авторитарний політичний режим: ознаки та різновиди. 3. Тоталітаризм як політичний феномен XX cт. 4. Особливості політичного режиму сучасної України.
1. Одне із головних понять політичної науки, яке розкриває спосіб функціонування політичної системи, є категорія «політичний режим» (від лат. regimen — управління). Цим терміномоперували ще в античності, але його сучасне розуміння пов’язане з Великою французькою революцією, коли виникло поняття «ancien regime» (старий порядок, старий режим), а в широкий науковий обіг він ввійшов після Другої світової війни. Це поняття протягом багатьох років залишається предметом теоретичних дискусій у науці, і його інтерпретація на даний час не має однозначного змісту. Так, сутність політичного режиму нерідко розглядається в суспільних науках як форма правління і форма державного устрою, як характеристика держави, при якій розкриваються сукупність методів реалізації державної влади. З політологічної точки зору це обмежений підхід, так як не враховує взаємодію держави з громадянським суспільством, що визначає рівень і механізми реалізації демократичних прав і свобод. Адже функціонування політичної системи, поряд з діяльністю державних інститутів влади, охоплює також і ряд інших суспільних процесів, які відображають реальну роль та інтереси всіх соціальних прошарків і груп, політичних партій і громадських об'єднань у ході формування і функціонування владних структур. Тому необхідно диференціювати поняття «державний режим» і "політичний режим». Перше характеризує методи реалізації державної влади, а друге - певне середовище і умови політичного життя, образно кажучи, своєрідний політичний клімат, який існує в країні в конкретний період її історичного розвитку. Відомий французький політолог Ж. Кермонн визначив політичний режим як сукупність елементів ідеологічного, інституційного і соціологічного порядку, що сприяють формуванню політичної влади в даній країні у визначений період.
До основних компонентів, які формують зміст категорії «політичний режим», можна віднести наступні: - рівень реальної участі народу в механізмах формування політичної влади і її реалізації; - гарантування прав і свобод особистості, співвідношення їх прав з правами держави; - характеристику способів формування політичної влади і механізмів її реалізації в суспільстві; - рівень гласності в суспільстві і прозорість у діяльності державних інститутів, що водночас залежить від реального становища і діяльності ЗМІ в країні; - реальне співвідношення між гілками державної влади - законодавчої, виконавчої, судової; - місце і роль недержавних інститутів у політичній системі суспільства; - врахування інтересів меншості при прийнятті політичних рішень; - домінування певних методів при реалізації політичної влади (переконання, примусу, насильства); - юридичне і політичне становище та роль у суспільстві силових структур, рівень реалізації принципу верховенства закону у всіх сферах функціонування суспільства; - існування політичної опозиції, ідеологічного і політичного плюралізму, багатопартійності; - існування реальних можливостей і механізмів притягнення до політичної і юридичної відповідальності посадових осіб у державі, в тому числі і найвищих.
Сутність поняття політичного режиму розкривається через його типологію. В загальному це розкриває наступна схема1: ' Погорілий Д.Є. Політологія: кредитно-модульний курс: Навчальний посібник. К.: Центр навчальної літератури, 2008. - С. 100.
У сучасній політичній науці найбільше використовується типологізація за якою політичні режими поділяються на демократичні та автократичні (недемократичні). В свою чергу недемократичні (автократичні) поділяються на авторитарні та тоталітарні. Необхідно враховувати, що вказана типологія носить умовний характер, є теоретично ідеалізованою схемою. Кожен політичний режим містить у собі синтез двох протилежних принципів організації соціально-політичних відносин - автократизму та демократизму, які майже одночасно виникли в процесі становлення державного періоду в історії людства. Інша справа, — пропорційне співвідношення їх елементів у динаміці функціонування режиму. Розглянемо особливості і ознаки виділених типів політичних режимів.
Перш ніж приступити до розгляду демократичного політичного режиму, зазначимо, що поняття «демократія» (грец. demokratia; demos - народ + kratos - влада) є одним з найбільш багатозначних і вживаних у політичних науках. Цій важливій політологічній категорії присвячена окрема тема в даному посібнику, тому обмежимося в цій темі характеристикою власне демократії як політичного режиму. Хоча поняття «демократія» означає буквально «народовладдя», и дійсності можливість всього народу повністю здійснювати політичне владування поки що ні в одній країні не реалізовано, це швидше ідеал. Проте, ряд країн зробили для його реалізації значні успіхи, більше від інших (США, держави Західної Європи), тому можуть бути зразком для інших у досягненні цього ідеалу. Головними ознаками демократичного політичного режиму є: - народ приймає участь у формуванні і реалізації державної влади через участь у виборах та делегуванні представницьким і виконавчим структурам владних повноважень, у межах яких вони діють самостійно; - виборність центральних і місцевих органів влади, їх підзвітність виборцям, можливість їх ротації. Вибори повинні бути регулярними, загальними, конкурентними, чесними та таємними; - рішення більшості повинно враховувати інтереси меншості; - легітимність державної влади, наявність розвинутого громадянського суспільства та його інститутів (див. тему «Громадянське суспільство»); - у всіх сферах функціонування суспільного життя домінує закон, реалізується ідея правової держави, проголошені права і свободи громадянина та особистості реально забезпечуються. Діє принцип «дозволено все, що не заборонено законом»; - у процесі функціонування державної влади принцип розподілу влади є визначальним; - при реалізації державної влади домінують методи переконання, згоди, компромісу, обмежені методи примусу, насильства; - силові інститути використовуються по прямому призначенню, їх діяльність строго регламентована законами, вони контролюються суспільством; - ідеологічний і політичний плюралізм, багатопартійність і конкурентність політичних партій, наявність і функціонування політичної опозиції; - гласність, ЗМІ, які вільні від цензури, реалізують не тільки принцип свободи слова але і виступають в якості одного із інструментів управління суспільством, т. зв. «четвертою гілкою влади». Такі основні риси демократичного політичного режиму, які в сукупності виражають ідею демократії в політичній сфері суспільства.
2. Авторитаризм є різновидом автократичного (недемократичного) політичного режиму (від лат. autoritas - вплив, влада), при якому політична влада здійснюється конкретним суб'єктом (групою, партією, класом) при мінімальній участі народу. Авторитаризм має, на відміну від демократії, багату політичну історію. До неї можна віднести азіатські сатрапії, стародавні тиранії, деспотії, олігархії, абсолютистські монархії Середньовіччя і Нового часу, новітні диктаторські режими і військові хунти. Класичним виразом, який влучно передає сутність авторитарного політичного режиму, можна вважати слова французького короля Людовіка XIV «Держава — це я». В сучасному світі авторитарні режими найбільше поширені в країнах Азії, Африки, Близького Сходу, Латинської Америки та її пострадянських республіках. Авторитаризм у наш час можна вважати як проміжний режим між демократією і тоталітаризмом. З демократичним режимом його зближує наявність автономних, не контрольованих державою суспільних сфер і елементів громадянського суспільства. З тоталітаризмом його поєднує абсолютна, не обмежена законом влада. Режим може як самостійно функціонувати, так і при певних обставинах і умовах (політичних, економічних, соціальних) трансформуватися в сторону першого чи другого.
Авторитаризм характеризують наступні ознаки: - концентрація влади в центрі і на місцях у руках політичного лідера чи певного кола, партії, коаліції з одного боку, а з іншою, - відчуження народу від реальною впливу на владу; - деформується принцип розподілу влади на користь виконавчої, а наявність деяких елементів демократії (наприклад представницьких органів влади) обмежується владними суб'єктами: - деформована дія принципу виборності державних органів і посадових осіб та їх контроль і підзвітність зі сторони суспільства. Поповнення (рекрутування) правлячої політичної еліти здійснюється в основному закритим способом — т. зв. система гільдій (див. тему «Політична еліта і лідерство"); - державне управління характеризується жорсткими командно-адміністративними методами керівництва, можуть використовуватися каральні заходи у внутрішній політиці, але практично не використовуються масові репресії, вони мають вибірковий характер; - органи державної влади, виходячи з власного розуміння політичної доцільності, можуть діяти на свій розсуд, нерідко ігноруючи норми закону і маніпулюючи ними в своїх інтересах. Силові структури практично непідконтрольні суспільству і часто використовуються владою у політичних цілях; - єдина ідеологія відсутня, але її можуть замінити традиції, релігія, культура, які наділяють легітимністю лідера і одночасно можуть і частково обмежувати його владу; - існує обмежена свобода слова, напівгласність, часткова цензура, але повний контроль над всіма сферами відсутній; - права і свободи людини можуть декларуватися, але реально не забезпечуватися, перш за все у політичній сфері. Людина позбавлена гарантій безпеки у своїх відносинах з державою, де судова система залежить і контролюється владою, с додатком до неї і залежна у своїх рішеннях; - існування обмеженого ідеологічного і політичного плюралізму, що є, на думку багатьох політологів, однією з найхарактерніших рис авторитаризму.
Обмеження стосуються виключно політичних об'єднань, партій, груп інтересів і тиску. Рівень обмеження дозволяє функціонування політичних партій, певних схем напів- і псевдоопозиції режиму в умовах напівсвободи. Напівопозиційні партії і групи можуть дозволити собі навіть критику режиму, але одночасно визнавати його легітимність, а також прагнути до участі у владі. Разом з тим, застосовуються репресії проти реальних опонентів, тих, хто справді представляє реальну загрозу владі. Тоді може вводитися жорстка цензура, заборонятися окремі політичні партії, ставати жорсткою правова система, відбуватися маніпулювання законом для переслідування і покарання політичних супротивників (з цього приводу класичним є вираз, який приписують іспанському диктатору Ф. Франко: «Моїм друзям все, ворогам - по закону»).
Краще зрозуміти сутність авторитаризму допоможе (див. також схему на с. 91) розгляд його основних різновидів: - традиційні режими, які поширені в державах з абсолютистською формою монархії. Для них властива необмежена влада монарха, легітимність якої має традиційний характер. Монарх наділений необмеженою владою в законодавчій, виконавчій та судовій сферах, призначає уряд, який виконує його волю і підзвітний Йому, а представницькі органи можуть бути відсутні або підпорядковані йому. Такі режими функціонують у країнах Арабського Сходу - Саудівській Аравії, Омані, Катарі, Брунеї, Об'єднаних Арабських Еміратах; - військово-бюрократичні диктатури, що встановлюються в результаті військових переворотів (путчів). Владу захоплюють військові, діяльність політичних партій і організацій, представницьких органів забороняється, або обмежується. Такими були диктатура «чорних полковників» у Греції, військові хунти у Чилі, Аргентині, Бразилії, Парагваї та інших країнах Латинської Америки, Азії та Африки; - персональні тиранії. За умов такого персоніфікованого режиму влада належить одноособовому диктатору, який опирається на репресивний поліцейський апарат, а інші інститути влади слабкі. Прикладами такого режиму с режим Саддама Хусейна в Іраку, Іді Аміна в Уганді, Самоси в Нікарагуа. Різновидом такого режиму є султанізм, де при владі задіяні близькі родичі і друзі диктатора, які мають вирішальний вплив на економіку та інші сфери суспільного життя (режим Дювальє в Гаїті, ДР Конго при диктатурі Мобуту, Центральноафриканська республіка при Бокассо); - неоавторитарні режими. Вони характеризуються концентрацією влади в руках правлячої еліти при формальному функціонуванні багатьох партій, опозиції, періодичних і конкурентних виборів. Проте влада, завдяки різного роду маніпуляціям зберігається в руках однієї партії. Такі режими, наприклад, функціонують у Мексиці, Сирії, а також у Росії та в більшості пострадянських республік; - теократичні авторитарні режими характеризуються владою фанатичних релігійних кланів. Прикладом такого типу є політичний режим в Ірані, який утворився внаслідок революції 1979 p., коли владу захопили ісламські фундаменталісти на чолі з аятолою Хомейні; режим талібів в Афганістані в др. пол. 90-х pp. Такі режими мають багато спільних рис з тоталітарними, роль ідеології займає релігія. Авторитарні режими найпоширеніші в сучасному світі і тому багатоманітні. В політичній науці виділяють ще й такі типи: - однопартійні режими (Єгипет при Насері, Аргентина при Пероні); - корпоративний авторитаризм, тіньовий авторитаризм - влада тіньових, нерідко і кримінальних угруповань; - бюрократичний авторитаризм - влада здійснюється закритою групою чиновників, адміністративно-управлінським апаратом, що спирається на армію та силові органи; - олігархічний авторитаризм - влада заснована на сполученні політичного та економічного панування, союзі бюрократії і олігархічних угруповань (Туніс, Філіппіни при Маркосі (1972-1985)). Соціальним результатом політики при такому режимі є різка диференціація і поляризація населення на бідну більшість і меншість, яка швидкими темпами багатіє; - популістські режими — засновані на здобуванні популярності в широких масах за допомогою демагогії, використання стереотипів і міфів, маніпулювання суспільною думкою, широкого використання форм безпосередньої демократії —виборів, референдумів, різноманітних форм політичної участі громадян (мітингів, демонстрацій) для легітимації влади2. 2 Погорілий Д.Є. Політологія: кредитно-модульний курс: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2008. — С. 118.
Політологи виділяють також як окремий різновид т. зв. «авторитаризм розвитку». Його головними рисами є не консервація існуючих соціально-політичних відносин, що історично склалися в суспільстві і є характерними для вище означених типів авторитаризму, а сприяння і стимулювання соціальної, політичної та економічної модернізації. Держава стає ініціатором змін у соціально-економічному житті, впроваджує їх під своїм контролем, що в кінцевому результаті йде на користь всього суспільства (Китай, Південна Корея у 80-х pp., Таїланд. Індонезія). Авторитаризм може бути, як вже зазначалося вище, перехідним режимом під час трансформації тоталітаризму. Для такого режиму характерним є одночасна наявність і функціонування як авторитарних, так і демократичних елементів, він визначається в політології як перехідний, гібридний, є характерним для пострадянських держав (Росія, Білорусь, Молдова, а також і Україна). Завершуючи аналіз авторитарних політичних режимів, необхідно акцентувати на тому, що неправомірною є оцінка авторитаризму як лише негативного явища. Політична історія знає багато прикладів, коли авторитарні режими, завдяки здатності мобілізувати соціальні ресурси на стратегічних напрямах розвитку суспільства і нейтралізації політичних супротивників, забезпечили успішний розвиток багатьох країн — Іспанії, Індонезії, Таїланду, Південної Кореї, Чилі та інших.
3. Тоталітаризм - політичний режим, який характеризується насильницьким політичним, економічним та ідеологічним пануванням правлячої верхівки, організованої в цілісний бюрократичний партійно-державний апарат на чолі з вождем і тотальним контролем над всіма сферами суспільства загалом та кожною людиною зокрема. На відміну від демократичного і авторитарного політичних режимів, які були способом організації суспільно-політичного устрою суспільства протягом всієї державної і політичної історії людської цивілізації, тоталітарний політичний режим виник тільки в XX ст. Проте, тоталітарні ідеї і концепції беруть свій початок з політичних теорій стародавнього світу. Як спроби пошуку кращого суспільного устрою вони існували і були характерні для всіх етапів розвитку суспільно-політичної думки. Свого найбільшого розвитку вони набули в ХІХ-ХХ ст. в умовах становлення і розвитку індустріального суспільства, яке створило систему масових комунікацій, зробило технічно можливим ідеологічну індоктринацію (насильне впровадження ідеологічної доктрини), тотальний і всезагальний контроль за особистістю. Зміцніла і сама держава, розширились її соціальні функції. Зростання елементів раціональності, організованості суспільного життя, успіхи в розвитку науки, техніки і освіти створили ілюзії можливості переходу до раціонально організованої і тотально керованої форми життя в масштабах всього суспільства, що могла реалізувати всесильна і всепроникна державна влада. Термін «тоталітаризм» увійшов у широкий науковий і загальний вжиток у кінці 20-х років XX століття. Саме слово «тоталітаризм» походить від латинських слів «totalitas» (повнота, цілісність) і «totalis" (весь, повний), а в політичну лексику введено італійським вченим і політичним діячем, ідеологом фашизму Д. Джентіле. З цього часу поняття «тоталітаризм» ввійшло в пропагандистський, політичний, а згодом і в науковий лексикон. Однією з головних ознак тоталітаризму є ідеологізація всіх сторін суспільного життя, прагнення підпорядкувати єдино «вірній» теорії з допомогою планування всі політичні, економічні, соціальні процеси. За своїм змістом тоталітарна ідеологія завжди революційна, вона обґрунтовує необхідність формування нового суспільства і людини на основі добре обґрунтованої «світлої» мети, ідеї, навколо якої інтегрується все суспільство і в яку повинні вірити всі. Така ідея проголошує прихід нового щасливого ладу, якого ще не було в історії (наприклад, «тисячолітнього рейху» в Німеччині, чи «пролетарського братерства пригноблених» в СРСР). Вся основа тоталітарної ідеології базується на певних соціальних міфах, наприклад, про капіталізм і комунізм, керівній ролі робітничого класу, винятковості і зверхності арійської раси тощо. Ці міфи не підлягають критиці, набувають характеру релігійних символів, служать основою раціонального обґрунтування всіх суспільно-політичних подій. Тоталітарна ідеологія пронизана патерналістським духом, «батьківським» ставленням вождів, які досягли соціальної «істини», до недостатньо «просвітлених» мас. Ідеологія, як єдино вірне вчення, носить обов'язковий для всіх характер (у нацистській Німеччині був прийнятий спеціальний закон, який закріплював єдину для всіх німців ідеологію). Тоталітарне суспільство створює могутню машину ідеологічної обробки населення, маніпулювання масовою свідомістю, політична пропаганда ритуалізується, набуваючи рис релігійного культу. Провідником офіційної ідеології виступає єдина партія нового, тоталітарного типу, яка, прийшовши до влади, зрощується з державними інститутами, концентрує всю повноту влади, насильницьким шляхом впроваджує ідеологію в життя, забороняючи при цьому всі інші партії. Існування єдиної партії є невід'ємною рисою у функціонуванні тоталітарних режимів. Другою важливою і характерною ознакою тоталітарних систем, що, очевидно, безпосередньо пов'язана з першою, є монополія влади на інформацію, повний контроль над засобами масової інформації і жорстка цензура не тільки політичних видань, але і літературно-мистецьких та інших. Звідси і нетерпимість до інакодумства, ідейні противники розглядаються як політичні вороги. Про важливість цієї риси свідчить і те, що політика гласності в перебудовний період стала першим кроком на шляху демократизації радянського суспільства, а в подальшому сприяла падінню авторитету КПРС і влади. Тоталітарний режим повністю ігнорує і відкидає громадську думку, замінюючи її офіційними політико-ідеологічними оцінками; основи загальнолюдської моралі, яка повністю підпорядковується офіційній ідеології. Наступною важливою ознакою тоталітаризму є надцентралізація влади, створення механізму владних структур на однопартійній основі на чолі з одноособовим лідером («фюрером», «вождем»), із жорсткою ієрархічною субординацією і дисципліною. Характерною особливістю цього є відміна або призупинення на невизначений строк дій конституції і законів, зосередження законодавчої, виконавчої і судової влад в одних руках, тобто перехід від принципу розподілу влад до єдності. Це викликано постійними і частими змінами в усіх сферах суспільно-політичного і економічного життя, а також необхідністю утвердження режиму і подальшою реалізацією відповідних ідей і цілей. Важливою рисою тоталітарних систем є відмова від федералізму в організації державного устрою. СРСР був організований як унітарна держава, що приводило до гострих суперечок між центральним керівництвом упродовж 20-х - поч. 30-х pp., поки Й. Сталіну не вдалось остаточно уніфікувати країну. Прийшовши до влади, А. Гітлер ліквідував федеральне самоуправління, введене Бісмарком. Визначальною ознакою тоталітарних режимів є використання насильства і терору у великих масштабах, що здійснюють військові і напіввійськові структури, секретна поліція. Використання військового чи поліцейського терору для наміченої цілі є необхідне і повністю виправдане навіть з юридичного боку, з точки зору лідерів. Для цього створюються спеціальні концентраційні табори, збільшується число тюрем, провадяться масові депортації. Спочатку насильство спрямоване на знищення «внутрішніх» ворогів, як наприклад, залишків контрреволюції і буржуазії в СРСР чи євреїв у Німеччині, внутрішні пороги часто пов'язуються з зовнішніми ворогами. В нетоталітарних країнах не існує аналогів того, щоб у мирний час держава використовувала проти своїх громадян терор і насильство в таких масштабах, як це було в Радянському Союзі і Німеччині. Використання органів насильства не є притаманне лише тоталітарним режимам, воно пов'язане з традиціями попередніх політичних формацій, але в тоталітарному суспільстві вони перетворюються в інструмент терору, перестають функціонувати в режимі юридичних норм і права, діють безкарно, підпорядковані, як правило, вищій верхівці партії і режиму і їм підзвітні. Характерним для тоталітарних держав є не кількість поліцейських служб, а масштаби їхнього функціонування, охоплення своїм контролем суспільства. Поряд з пошуком суб'єктів внутрішнього насильства, існує і пошук зовнішніх ворогів, зовнішнє насильство. В сфері міжнародної політики і відносин всі режими, як тоталітарні, так і нетоталітарні, використовують однакові методи і способи функціонування, тому що діють в однакових міжнародних умовах, але в тоталітарних державах зовнішнє насильство використовується для маскування внутрішнього. Масовий терор, залякування населення, страх -важливі джерела ресурсів управління тоталітарним суспільством. Відмінною від інших режимів ознакою для тоталітарних є характерна повна політизація суспільства, мобілізація якомога більшої його частини для участі в політичному житті. Це досягається створенням громадських організацій, які охоплюють своїм впливом і контролем переважну частину населення, а також забороною або приведенням до порядку організацій, опозиційних режимові. Тоталітарна політична система претендує на вираження народної волі, прагне бути втіленням найвищої демократії, для чого організуються різноманітні акції демонстрування всенародної підтримки, які не впливають на процеси прийняття політичних рішень, а є їхнім результатом. Широко використовуються й інші форми безальтернативної демократії, як наприклад, організація виборів, де кількість виборців, які обирають, як правило одного кандидата, досягає до 100%, що спостерігалось у Німеччині та Радянському Союзі. Як відомо, в демократичних країнах ця цифра складає 40-80%. Особливою ознакою тоталітаризму є його прояви в соціально-економічному житті держави. Тоталітаризм створює адекватну собі соціальну структуру, проголошує винятковість певного класу, як це було в СРСР, чи раси, нації— в Німеччині, на основі цього знаходить собі масову соціальну опору. Відповідно, це приводить до поділу всіх людей на своїх і чужих, існування внутрішніх і зовнішніх ворогів -буржуазії, світового імперіалізму в СРСР чи євреїв у Німеччині. В процесі ліквідації або обмеження приватної власності відбувається масова люмпенізація населення, при якій індивід попадає в тотальну залежність від держави, без якої більшість людей не може одержані засобів існування, роботи, житла, освіти і т. д. Водночас з ломкою старої соціальної структури відбувається формування нової, диференціація суспільства в залежності від наділення реальною владою або впливу на неї, що є основою соціальної стратифікації, економічних і соціальних привілеїв. Утворюється номенклатурний панівний клас, який, за словами критика радянського тоталітаризму, одного з колишніх лідерів Союзу комуністів Югославії М. Джіласа, був «новим класом, партійною бюрократією, яка володіє монополією на владу, ідеологію, власність». Саме цей новий номенклатурний панівний клас є головною соціальною опорою тоталітарного режиму, отримуючи за це різні економічні, соціальні, матеріальні пільги і привілеї. Важливими економічними рисами тоталітарних систем є регулювання з єдиного центру економічного життя, одержавлення господарської діяльності, соціальне обмеження, повне або часткове усунення приватної власності, ринкових відносин, планування і командно-адміністративні методи управління. Держава стає монополістом у розпорядженні всіма суспільними ресурсами і, врешті-решт, самою людиною. Характерною особливістю як у нацистській Німеччині, так і в сталінськім СРСР було використання позаекономічних методів і засобів в економіці (праця ув'язнених, суворі адміністративні методи примусу і впливу, т. зв. «соціалістичні змагання» в СРСР). Отже, найхарактернішою ознакою тоталітарних режимів є наявність єдиної ідеології і ідеологізація всіх сторін суспільного життя з метою побудови «нового» суспільного устрою. Прийняття державою єдиної ідеології веде до утвердження панування єдиної партії, яка є носієм даної ідеології, зрощується з державним апаратом, формуючи однопартійну політичну систему, в якій немає місця опозиції, інакодумству, плюралізму, існуванню опозиційних партій, ідеологій. Відповідно для цього встановлюється контроль над засобами масової інформації і їх жорстка цензура, що поширюється і на інші сторони духовного життя суспільства. Все це забезпечує легітимність існуванню режиму, авторитет вождя, партії, політичної влади.
Наявність панівної ідеології, що визначає зміст і діяльність тоталітарних режимів, дає змогу типологізувати їх на ліві (комуністичні) і праві (нацизм, фашизм). Історично першою і класичною формою тоталітаризму був соціалізм радянського зразка в період правління Сталіна. Цей різновид тоталітаризму більше як інші типи виражав основні ознаки цієї суспільно-політичної системи, так як була ліквідована приватна власність, що означало остаточну ліквідацію всякої автономії особистості, абсолютну владу і волю держави. Виникнення і існування радянської комуністичної держави вплинуло на формування тоталітарних режимів в інших країнах, зокрема в Італії та Німеччині в 20-30-х pp. XX ст. На що і звернув увагу визначний політик XX ст. У. Черчилль, називаючи фашизм «тінню і потворним дитям комунізму». Виступаючи на XII з'їзді Комуністичної партії, один із її лідерів М. Бухарін підкреслював близькість фашистських і більшовицьких методів боротьби, використання фашистами досвіду російської революції. Перемога СРСР над Німеччиною спричинила встановлення тоталітаризму в післявоєнний період у країнах Південно-Східної та Центральної Європи, ряді країн Азії. Другим різновидом тоталітарних політичних систем є фашизм. Вперше він був встановлений в Італії в 1922 р. Необхідно зауважити, що тут тоталітарні риси були виражені недостатньо. Італійський фашизм прагнув у своїх ідеях не до побудови «нового» суспільства, а до відродження величі Римської імперії, встановлення порядку, твердої державної влади. Фашизм претендував на забезпечення колективної ідентичності на культурній або етнічній основі, відновлення чи очищення т. зв. «народного духу», ліквідацію масової і організованої злочинності. Масштаби тоталітаризму в Італії визначались позиціями найбільш впливових кіл - короля, аристократії, офіцерства, церкви, що в значній мірі обмежувало вплив і діяльність правлячої партії. Коли приреченість стала очевидною, власне ці кола змогли усунути Муссоліні від влади. Третім різновидом тоталітаризму був націонал-соціалізм у Німеччині. Як реальний політичний і суспільний устрій він виникає в 1933 p., після призначення А. Гітлера рейхсканцлером. Націонал-соціалізм має подібності з фашизмом, проте це не дає можливості його повного ототожнення з ним, що нерідко зустрічається в науковій і публіцистичній літературі, коли і сам термін «фашизм» вживається як синонім до націонал-соціалізму. Власне фашистський рух був ліквідований Гітлером у Німеччині протягом 1934-35 pp. Тоталітаризм у формі фашизму є дещо іншим явищем, ніж тоталітаризм нацистський. Фашизм в Італії можна визначити як філософсько-політичну, крайнє консервативну течію, що характеризувалась авторитаризмом і тоталітаризмом, культом держави корпоративного типу. В ідеології націонал-соціалізму на першому місці було поняття раси, а не поняття держави, що відзначалось в італійському фашизмі. Для нацизму не було характерним явище корпоративізму (устрій державного апарату, коли профспілкам надавались політичні функції), що дає змогу охарактеризувати фашизм як корпоративно-синдикалістський тоталітаризм. Нацизм мав ряд ознак лівого руху, запозичень у радянського комунізму, насамперед революційні і соціалістичні компоненти, форми організації тоталітарної партії і держави (навіть форму звертання - «товариш», свято 1 Травня), систему концентраційних таборів для інакодумців і надуманих «ворогів». У цей же час у нацистській ідеології місце класу займає нація, місце класової ненависті - расова. Якщо в комуністичних системах вістря агресивності направлене перш за все всередину країни, проти власного народу (класового ворога), то в націонал-соціалізмі і фашизмі - назовні, проти інших народів. Головні відмінності основних різновидів тоталітаризму також чітко виражені в їхніх цілях: комунізм, відродження імперії, світове панування арійської раси; соціальних пріоритетах - робітничий клас в СРСР, нащадки римлян в Італії, арійська раса в Німеччині. Як бачимо, тоталітарні держави так чи інакше примикають до трьох основних різновидів тоталітаризму, хоча всередині кожної з цих груп існують відмінності. Необхідно зазначити і те, що є позитивні риси і в тоталітаризмі. В умовах тоталітаризму можлива швидка мобілізація народу на вирішення важливих завдань. За короткий період країна може досягти високих результатів у соціально-економічній сфері. Інша справа, якою ціною. В СРСР це було досягнуто працею мільйонів в'язнів ГУЛАГу, штучним голодомором в Україні під час масової колективізації.
4. В Україні відбувається процес трансформації суспільства, тобто переходу від одного типу суспільства до іншого - в нашому випадку від тоталітаризму до демократії. В політичній науці такі процеси визначаються також через поняття «транзиту». Це включає в себе зміни в усіх сферах суспільного життя — економічній, політичній, духовній. В економічній сфері це означає перехід від планової, одержавленої економіки до ринкової, функціонування різних форм власності. В духовній сфері це включає в себе відродження національної культури, повернення власної історії, яка спотворювалася російською та радянською офіційною історіографією, наповнення реальним змістом статусу української мови як державної. В політичній сфері - це перехід від тоталітарної політичної системи до демократичної, що в своїй основі має, в першу чергу, трансформацію політичного режиму від тоталітаризму до демократичного. Але помилковою була б думка про те, що це можна зробити зразу, тільки видавши необхідні закони і тим самим впровадивши демократію. Як правило, цей процес вимагає певного проміжку часу, протягом якого будуть зникати риси попереднього режиму та формуватися риси нового і одночасно це буде проявлятися у функціонуванні політичного режиму. Такий політичний режим визначається як перехідний, тобто такий, який еволюціонує від одного типу до іншого, включаючи одночасно в себе їх елементи. Необхідно враховувати і те, що «чистих» типів політичних режимів, як вже зазначалось раніше, не існує, кожен режим може включати в себе елементи іншого, тому перехідний режим виступає вже як суміш кількох типів політичних режимів і їх різновидів. Тому важливим для розуміння і аналізу перехідного режиму є наступні питання: по-перше, які «чисті» типи поєднуються в ньому і яке їхнє пропорційне співвідношення, по-друге, який — демократичний, авторитарний, тоталітарний — компонент є домінуючим; по третє, якими с тенденції їхньої еволюції, і що суттєво - чи є існуюча рівновага стабільною або намічається чи простежується посилення якоїсь певної тенденції - демократичної, авторитарної чи тоталітарної. Перехідний політичний режим означає також певну нестабільність, нестійкість тимчасовість. У цьому контексті важливою є остання риса - логічним виходить, що існуючий політичний режим має змінитися іншим. Враховуючи це, необхідним моментом для аналізу перехідного режиму є тривалість його функціонування в часі — протягом певного період} режим може трансформуватися в інший, а може і відбутися його консервація в якусь усталену, постійну форму. Це, наприклад, спостерігаємо в Україні, Росії та в інших країнах СНД, а в країнах Балтії - Литві Латвії, Естонії, не згадуючи вже про держави Центрально-Східної Європи, перехідний період тривав недовго. Враховуючи ці чинники, розглянемо сучасний політичний режим в Україні.
У трансформації політичного режиму пострадянської України можна виділити три основних періоди: 1) кінець 80-х — 1996 рр., 2) 1996 — 2004; 3) 2004 — наш час. У межах першого періоду відбувалася руйнація тоталітаризму, зародження деяких демократичних елементів у функціонуванні політичного режиму — відсутність політичних репресій, зародження ідеологічного, політичного плюралізму і поява на цій основі політичних партій, свободи слова, виборів на демократичних засадах у парламент та в органи місцевого самоврядування. Одночасно відбувалося законодавче забезпечення цих змін, яке в цілісному вигляді завершилося прийняттям нової Конституції в 1996 p., згідно якої Україна проголошувалася демократичною, президентсько-парламентською республікою. Однак прийняття демократичної Конституції не є ще показником того, що в країні повністю утвердився демократичний режим — сталінська Конституція 1936 р. була чи не найдемократичнішою в тодішній Європі, а реалії політичного життя прямо протилежні її статтям. Один із головних елементів демократичного режиму, як ми знаємо, — це домінування і дотримання закону у всіх сферах суспільного життя. Українські ж реалії виявилися такими, що правляча еліта продемонструвала неможливість перебувати в правовому полі і відносинах нею ж писаних законів. Внаслідок цього, пріоритетними стали неправові, тіньові, неформальні відносини як усередині правлячої еліти, так і у її відносинах із суспільством, що в кінцевому результаті ставало нормою. В свою чергу суспільство, через відсутність зрілих інститутів громадянського суспільства, насамперед реальної опозиції, виявилося не готовим контролювати владу та впливати на неї. Громадяни надіялися на чергового «рятівника» в особі всенародно обраного президента чи іншої політично відповідальної особи. Все це в сукупності з широкими президентськими повноваженнями, визначеними новою Конституцією, стало однією з причин того, що протягом 1996-2004 pp., у рамках другого періоду, в процесах трансформації і функціонуванні політичного режиму стали не тільки домінувати авторитарні тенденції, а й фактично сформувався авторитарний режим президента Л. Кучми в одному із його найгірших проявів - кланово-олігархічному. В цей період відбулося згортання навіть тих демократичних елементів у функціонуванні політичного режиму, які сформувалися протягом попереднього періоду, зокрема обмеження свободи слова, перманентне застосування репресій по відношенню до політичних опонентів, концентрація влади в руках президентського оточення та його адміністрації. Перебіг парламентських (1998, 2002 pp.) та президентських (2004 р.) виборів яскраво засвідчив недотримання правлячою елітою демократичних норм у реальній політичній діяльності. Помаранчева революція 2004 р. створила умови і можливості для прискорення формування справжнього демократичного режиму. Проте, аналіз політичного життя останніх років показує, що правляча еліта України виявилася неспроможною повноцінно використати цей масштабний потенціал. Таким чином, еволюція перехідного політичного режиму в сторону демократичного в пострадянській Україні носить непрямолінійний, суперечливий та не-прогнозований характер. Авторитарні тенденції перебувають у стані протиборства з демократичною альтернативою, і в цьому контексті перехідний період означає швидше невизначеність остаточних результатів їхнього змагання, незавершеність, суперечливість і непослідовність самої трансформації режиму. Це і визначає особливості перехідного періоду в Україні в порівнянні з іншими пострадянськими республіками (до прикладу - прибалтійські країни практично обминули перехідний період, трансформація включала в себе перш за все зміни в економічній сфері, а в Росії та Білорусі посттоталітарний політичний режим фактично трансформувався в авторитаризм). Тому класифікувати політичний режим в Україні в період трансформації за умов нестабільної соціально-політичної ситуації, яка спостерігається в Україні протягом останніх років, досить проблематично. Очевидно, що політичний режим сучасної України залишається носити перехідний, проміжний, змішаний характер. Він синтезує в собі елементи кількох типів класичних політичних режимів - демократичного, авторитарного, тоталітарного та їх різновидів, за відсутності якогось одного, що домінує.
До ознак демократичного режиму можна віднести: - формальний поділ влади; - наявність політичних інститутів, які за формальними ознаками цілком демократичні (але визначені конституцією та законами процедури їх функціонування постійно порушуються); - наявність виборчого права і виборність найважливіших органів влади; - свобода слова, ідеологічний та політичний плюралізм; - функціонування реальної політичної опозиції. До ознак авторитарного режиму можна віднести: - обмежене коло осіб, які здійснюють реальну політичну владу, їх непідзвітність суспільству і непідконтрольність закону, відокремлення абсолютної більшості громадян від процесу здійснення влади, впливу на неї та контролю над нею; - примат адміністративно-командних владних відносин над правовими, залежність судової гілки влади; - вплив на політичні процеси і рішення нелегітимних, нелегальних центрів влади (Секретаріату Президента, кланово-олігархічних угруповань тощо), які байдужі до суспільних інтересів, діють не на користь народу, а на користь невеликої групи багатих, що надає режиму ознак олігархічності; - вибірковість застосування закону, дія принципу «друзям -все, ворогам - по закону» (що можна розглядати як приховану форму переслідування політичних опонентів); - звуження принципу гласності у діяльності органів політичної влади, відсутність реальної відповідальності їх керівників за зміст і наслідки своєї роботи перед суспільством. Рудиментами тоталітаризму можна вважати специфічні риси політичної свідомості та культури значної частини української правлячої еліти. Вона сформувалася з числа колишньої радянської номенклатури — партійно-господарських та комсомольських працівників з характерними цій системі ціннісними орієнтаціями та механізмами прийняття політичних рішень. Це стосується, зокрема, впевненості значної частини політиків і чиновників у власній непогрішимості, їх нетерпимості до політичного інакодумства, догматизмі, байдужості до суспільних інтересів, неповазі до закону. Необхідно зазначити також і те, що тривала ідеологічна індоктринація суспільства в тоталітарну епоху не може бути подолана швидко і безболісно для нього самого. Вона експлуатує як старі ідеологічні міфи, так і породжує нові, в яких дійсність трактується в спотвореному вигляді, що нерідко дає політикам можливість ідеологічно мобілізовувати маси для досягнення своїх вузькокорисливих інтересів, які ідуть врозріз із суспільними. Яскравими прикладами можуть бути, наприклад, старі міфи про НАТО, ОУН-УПА, український націоналізм, а нові - про розкол України, утиски російської мови і російськомовного населення та інше. Це активно використовується під час виборчих кампаній, перешкоджає консолідації українського суспільства, формуванню української політичної нації, інститутів громадянського суспільства, а відтак і демократизації політичного режиму. Таким чином, політичний режим сучасної України носить перехідний характер, є змішаним, поєднує елементи демократичного, авторитарного та тоталітарного режимів та їх різновидів.
Дата добавления: 2015-06-29; Просмотров: 4430; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |