Тема 4. Внутрішньокорпоративна система управління

При вивченні даної теми необхідно дослідити систему управ­ління корпорацією, яка являє собою елементи законодавчо обо­в'язкових норм і специфічні розроблені припи­си, притаманні да­ній фірмі та внутрішньокорпоративну структуру управління, яка ба­зується на ряді ув'язаних між собою положень, що стосу­ються тих чи інших відносин учасників і різних сторін госпо­дарського життя.

У практиці внутрішньокорпоративна структура управління є традиційною: збори – рада акціонерного товариства – виконав­чий орган. Проте функції і компетенція цих органів ви­знача­ються шляхом розробки і затвердження певних офіційних по­ложень, які мають юридичну силу всередині фірми.

Внутрішньокорпоративна система управління та її побудова за­лежать від багатьох чинників. Основним при формуванні такої системи є те, що із зовнішньої сфери вона регулюється чинним законодавством і не повинна суперечити йому. Інші принципи її побудови й особливості залежать від певних чинників: 1) струк­тура внутрішньокорпоративного управління за­лежить від роз­мі­рів корпоративних структур і масштабів їх зав­дань; 2) форму­вання внутрішньокорпоративного управління за­лежить від уре­гулювання відносин власності, зокрема, від чітко структуро­ва­них відносин контролю, наявності в корпорації власників, які ставлять за мету налагодження ефективної діяльності акціонерного товариства; 3) налагодження внутрішньокорпоративних зв'яз­ків за­лежить від фінансово-економічного стану корпорації; 4) ство­рення структури внутрішньокорпоративного управління зале­жить від особливостей психологічного стану акціо­нерів, їх обіз­наності зі специфікою діяльності підприємства, можли­востями побачити його стратегічні потреби і необхідність побудови під них ефективної управлінської системи. Тому велика роль у фор­муванні системи внутрішньокорпоративного управління нале­жить правлінню.

Доцільно зосередитися на особливостях затвердження внут­рішньо-корпоративних управлінських документів, які розробля­ються виконавчи­ми органами корпорації або консалтинговими організаціями за за­мовленням, а затверджуються різними орга­нами управління. При цьому слід мати на увазі, що існують певні положення, які визначають базові засади функціонування корпорації і затверджуються загальними зборами акціонерів.

Крім того, є сенс дослідити внутрішньо-корпоративні доку­менти для проведення зборів. Деякі акціонерні товариства про­ведення зборів не регламенту­ють нічим, крім статуту та норм чинного законодавства. Такий підхід також може бути правомір­ним, але за умов невеликої кількості акціонерів, з сталим струк­турованим їх складом, коли проведення зборів потребує біль­шою мірою витримування формальних ознак. Проте дуже часто саме на зборах проявляються суперечності інте­ресів акціонерів, їх груп, акціонерів та виконавчих директорів, невиконавчих і ви­конавчих директорів. Доцільним є розробка і прийняття вищим органом товариства положення про проведення загальних збо­рів, або положення про загальні збори, які регламентують поря­док проведення зборів і дають можливість їх організаторам мати розписану процедуру.

Для успішного проведення зборів, насамперед, треба ство­рити орга­нізаційну комісію, Для цього розробляють Положення про органі­заційну комісію. У ньому визначаються склад такої ко­мі­сії, функції, які вона виконує, зобов'язання та відпові­даль­ність її членів.

Крім організаційної, іноді створюють реєстраційну та прото­кольну комісії. Для створення таких комісій розробляють і ухва­люють від­повідні положення.

Для полегшення роботи деякі акціонерні товариства розроб­ля­ють цілий ряд документів, які з успіхом застосовують при проведенні зборів: структура річного звіту правління, форми пропозицій до організаційної комісії, протоколи реєстраційної та лічильної комісії, протокол засідання ревізійної комісії, про­токол загальних зборів, регламент проведення загальних зборів та ін.

Актуальними залишаються і питання регулювання основних організаційно-економічних відносин. Економічна роль заснов­ників та інших акці­онерів, їх вплив на діяльність товариства чітко розписані в таких документах, як статут, положення про загальні збори акціонерів, їх представницькі органи. Іноді акціо­нерні товариства розробляють окремі положення про порядок роботи з акціонерами, які стосуються організаційних аспектів. Чіткого трактування потребують способи на­буття контрольного пакета акцій і купівлі значних пакетів: в умовах вільного руху акцій на ринках цінних паперів правління акціонерного това­риства може й не знати про те, що кон­трольні чи блокуючі па­кети перейшли в інші руки. Тому, такі поло­ження мають якоюсь мірою теоретичний характер і прийнятні лише за умови відпо­відності вимогам чинного законодавства.

Затвердження такого положення має враховувати взаємо­від­но­сини учасників, де є пов'язані (афілійовані) особи. Можна та­кож розробити окремо таке положення. Оскільки поняття «по­в'язані осо­би» визначається чинним законодавством, пункти внутрішньокорпоративних документів не повинні йому супе­ре­чити. Існують до­сить обгрунтовані думки фахівців, що в регу­ля­торну базу потрібно закласти поняття «афілійована» особа і да­ти відповідне законодав­че трактування. До такого положення має ввійти регламентація за­інтересованості в укладанні угод з погляду посадових осіб корпора­ції, крупних акціонерів, які во­лодіють спільно зі своєю пов'язаною (афілійованою) особою (особами) певною (визначеною чинним за­конодавством) кіль­кістю голосуючих акцій AT.

Важливим моментом є регулювання антиконкурентної діяль­ності всередині самої корпорації.

Важливим елементом регулювання відносин учасників є по­ло­ження про інтелектуальну власність у корпорації, порядок її вико­ристання в AT, форми і порядок її включення до статутного фонду, придбання нематеріальних активів та їх відображення в балансі.

Практика свідчить, що інтелектуальна власність передається для використання в AT у вигляді нематеріальних активів. Крім того, до інтелектуальної власності також можуть належати інші нематеріальні активи, які також мають знайти відображення у внутрішньонормативних документах: права користування зе­мельною ділянкою, надрами, геологічною, геоморфологічною та іншою інформацією про навколишнє природ­не середовище, а також іншими ресурсами довкілля.

Розгляд зазначеної теми передбачає дослідження питань за­охочення і відповідальності менеджерів. Найважливішим мо­ментом є визначення ролі, компетенції і відпо­відальності най­ма­них управлінців. Загальні принципи діяльності, наприклад чле­нів правління, викладено у положеннях про правлін­ня, про пер­сонал та інших документах, які є базовими для формалі­зації ролі менеджера. Елементом, який регулює стан менеджера, його функції, повноваження та відповідальність, є контракт з поса­до­вою особою. В багатьох корпораціях розробляються положення про укладання контракту з посадовими особами або окремо з головою правління та інші форми внутрішньо-корпоративних документів. Водночас корпорація повинна розробити методи захисту від некомпетентних або недобросовіс­них дій менеджер­ра. Такі умови викладено в контрактах, складання, узгодження і підписання яких належить до одного з дуже важли­вих елементів корпоративного управління.

Крім загальноприйнятих форм стимулювання менеджерів, можливе застосування деяких інших елементів мате­рі­ального стимулювання перших менеджерів у фірмі – таких як «золоті парашути», опціони на придбання акцій, передача акцій това­риства в довірче управління директорам.

Крім методів заохочення учасників менеджерів, потрібно та­кож застосувати системи відповідальності. Серед них важливе місце займають документи про відповідальність посадових (афі­лійованих) осіб перед корпорацією і акціонерами.

Чільне місце в питаннях даної проблематики належить регу­люванню господарсько-організаційних структур корпорації, зо­крема особливостям вибору організаційної структури. Це обу­мовлено тим фактом, що формування корпоративного сектору в Україні здійснювалось переважно через приватизацію – пере­творення діючих підприємств у акціонерні товариства. Струк­ту­ра таких підприємств була не­оптимальною, у зв'язку з чим вони потребували реорганізації. Така діяльність отримала назву «ре­структуризація» і являла собою бага­тогранну роботу, яка стосу­валась різних сторін діяльності під­приємств.

Українські корпорації створюють по­ложення, спрямовані на всеохоплююче регулювання взаємодії суб'єктів господарської діяльності, що утворюються на основі акціонерного товариства. Такі положення розробляються у вели­ких фірмах, які мали масштабне виробництво з майже замкнутими виробничими цик­лами. Воно може мати назву «Про організаційну структуру акці­онерного товариства» й охоплювати всі аспекти, вклю­чаючи навіть положення про відділи.

В інших корпораціях досить часто організаційна система ре­гу­люється положеннями «Про структурний підрозділ», «Про го­ловне підприємство», «Про дочірні підприємства, філії та пред­ставництва», «Про порядок створення, реорганізації і ліквідації дочірніх підприємств, філій і представництв AT», а також окре­мими положеннями для кож­ної філії і представництва, які за­тверджуються, як правило, загаль­ними зборами.

Тема 5. Управління капіталом у корпорації.
Основні елементи регулювання господарської діяльності корпорації

При вивченні даної теми доцільно акцентувати увагу на базовому завданні корпоративного управління, тобто управлінні майном у інтересах власників, що обумовлює найважливіший момент корпоративного управління – чітку регламентацію від­носин власності в корпорації. При цьому термін «власники» в корпоративній сфері може застосовуватись в кількох вимірах. Перший вимір стосується учасників або акціо­нерів. Другий вимір цього терміна стосується власності корпорації як юридичної особи.

Особливо слід звернути увагу на те, що при створенні това­риства виникає капітал, який є власністю не окремих акціонерів, а товари­ства. Це означає, що учасники мають в товаристві свої корпора­тивні права, але воно і тільки воно (товариство) є суб'єктом господарських відносин.

При вивченні даного курсу потребує аналізу та з’ясування економічна суть статутного фонду, яка полягає у ство­ренні ма­теріальної бази, для формування і розвитку товариства. За раху­нок статутного фонду створюються основні та оборотні фон­ди товариства. Для того, щоб створити таку матеріальну базу, в Украї­ні статутний фонд має бути не меншим від 1 250 мінімаль­них заро­бітних плат, які законодавчо визначені на момент ство­рення акціо­нерного товариства. Для товариств з обмеженою від­повідальністю вимоги значно полегшені, така сума має бути не меншою від 100 мінімальних заробітних плат.

Поняття «статутний фонд» для економістів є лише тією ве­личиною, яка показує стартові умови, з яких починало діяти AT. Існують різні підходи до визначення капіталу корпорації, іноді його називають «реальний капітал», іноді – «власний капітал». Капітал, який представлений цінними паперами акціонерного това­риства, досить давно отримав назву фіктивного капіталу. Реальний, або власний, капітал, як правило, відрізняється від статутного фонду і включає статутний фонд, резервний фонд, капіталізований прибу­ток, інші надходження.

У сучасних умовах формування статутних фондів все біль­шою мірою потребує реальної оцінки внесків учасників, що ви­магає чіткого визначення способів формування капіталу. Три­ва­лий час внески оцінювались і оцінюються за згодою сторін, які створю­ють товариство, і затверджуються загальними зборами товариства. При оцінці іноземних інвестицій, а також у тому ра­зі, якщо співзасновником виступала держава, застосовується по­няття «на основі цін міжнародних ринків або ринку України». Важливою особливі­стю є те, що при формуванні статутних фон­дів внески у вигляді грошових коштів та основних фондів, які надають корпоративні права, не оподатковуються ні податком на прибуток, ні податком на дода­ну вартість. Майно, яке заво­зиться в статутний фонд підприємств з іноземними інвестиціями у вигляді господарських товариств, звільняється від сплати ввіз­ного мита. Щодо основних фондів, які були передані в статут­ний фонд, то при їх використанні у вироб­ничій діяльності амор­тизаційні відрахування з них знімаються. Характерною рисою формування первісного капіталу AT є те, що для формування статутного фонду забороняється також використо­вувати кошти, одержані в кредит та під заставу.

Доцільно виокремити питання впливу відносин власності на повноваження учасників і контроль у товаристві, зокрема зупи­нитися на частках власності, які надають відповідні рівні кон­тролю.

Сьогодні основні підходи до проблеми власності і відповідно кон­тролю над корпоративним утворенням можна розглядати так. Якщо йти від інтересів меншості, то «10 відсотків плюс 1 ак­ція» забезпечу­ють право вимоги скликання позачергових зборів або їх самостійне скликання та обов'язкового внесення у поря­док денний питань влас­ників такого пакету.

Блокуючий пакет «25 відсотків плюс 1 акція» дає можливість заблокувати на зборах прийняття рішень, що вимагають трьох чет­вертей голосів. Це такі важливі рішення, як зміни до статуту, ство­рення і ліквідація дочірніх підприємств, ліквідація акціонер­ного товариства.

Пакет «50 відсотків плюс 1 акція» дає змогу приймати рішен­ня на зборах за умови присутності більше ніж 60 відсотків го­лосів акціонерів. Наявність такого пакета залежить від спів­від­ношення власності і від розкладу сил на зборах, вміння вести їх роботу.

Самостійне проведення зборів забезпечує пакет «60 відсотків плюс 1 акція». Дієвість прийняття рішень, які вимагають трьох четвер­тей голосів, залежить від розкладу сил на зборах.

Повний контроль над акціонерним товариством можливий при наявності пакета «75 відсотків плюс 1 акція». Інші акціоне­ри мо­жуть лише вимагати позачергового скликання загальних зборів та мати інші права, які дає володіння більше ніж 10 від­сотками акцій. При правильному підході меншість може впли­вати на деякі рішен­ня власника такого пакета, але це залежить від її згуртованості, знань, цілеспрямованості.

Для набуття прав власності і, отже, контролю над уже дію­чим AT, як правило, застосовуються три основні шляхи: зміна статутно­го фонду, закупівля акцій первинного випуску у акціо­нерів, зміна власності внаслідок реального або фіктивного бан­крутства підприєм­ства. Практика свідчить, що в Україні широко використовуються комбіновано перші два шляхи.

Слід мати на увазі специфіку корпоративного капіталу, який висту­пає у двох формах – реального капіталу (основні та обо­ротні фон­ди) та капіталу, представленого корпоративними пра­вами у вигляді цінних паперів. Роздвоєння корпоративної влас­ності проявляється в тому, що власником реального капіталу корпорації виступає саме акціонерне товариство, а власниками цінних паперів – акціонери.

В Україні власність на цінні папери належить до поняття приватної влас­ності, й акціонери повинні здійснювати з ними операції як з при­ватною власністю.

Корпоративні права можуть виступати у вигляді корпоратив­них цінних паперів або засвідчених часток чи паїв у господар­ських то­вариствах, які не є акціонерними. Отже, більшість цін­них паперів в Україні представляє відносини позики, а не часток чи паїв у статутних фондах. Тому до корпоративних цін­них па­перів слід піднести, насамперед, акції, облігації акціонерних то­ва­риств та похідні цінні папери акціонерних товариств – ф'ю­чер­си та опціони.

Слід мати на увазі, що рух акцій є важливим напрямом корпоративного управління. В Україні акція – це цінний папір без установленого терміну обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує член­ство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціо­нерного товариства.

Світова практика свідчить про застосування багатьох форм і типів акцій, але в Україні акції можуть бути іменними та на пред’явника, привілейованими і простими.

Одним з особливих корпоративних цінних паперів є обліга­ція, яку випускають за умови наступного обміну на акції акціо­нерного товариства. Практика таких випусків в Україні є поки ще недостат­ньою, і такі облігації не набули поширення. Можна вважати, що власник отримує корпоративні права при безпосе­редньому обміні облігацій на акції. Отже, акціонерний капітал виступає у формі реального майна – основних та оборотних фондів, без яких підприємство не може здійснювати господар­ську діяльність, а також у формі цінних па­перів. І виробництво, і рух цінних паперів потребують управлінсь­ких дій, тому вони є обов'язковим об'єктом корпоративного управ­ління.

Важливість підтримання належного стану акцій зумовлює особливу увагу корпорації до своїх цінних паперів, і часто така увага проявляється у створенні окремого положення про цінні папери і виділенні окремих працівників і навіть відділів, функ­ціями яких є робота з цінними паперами корпорації. При цьому розробляються і затверджуються внутрішні документи, такі, як по­ложення про цінні папери акціонерного товариства або про поря­док ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, про відділ цінних паперів та ін.

Регулювання фондів у акціонерних товариствах здійснюється відповідно до законодавчих положень, пунктів установчих доку­ментів, розроблених і затверджених положень про фонди. В по­ложеннях корпорація передбачає для себе створення фіксова­ного (статутний) та фіксовано-змінного (резерв­ний) фондів. Такі фонди є обов'язковими, важливими, і тому їм при­діляється вели­ка увага.

Однак, акціонерне товариство є, насамперед, підприємством і йому потрібні інші фонди, які дають змогу оптимально функціо­нувати. Зараз най­частіше у таких положеннях зафіксовані: фонд розвитку виробни­цтва, фонд соціального розвитку, фонд зао­хочення, фонд оплати праці органам управління та контролю, фонд сплати дивідендів, фонд на­копичення коштів для викупу власних акцій.

Крім того, є сенс приділити увагу питанням управління пра­цею в корпорації. Положення про персонал визначає основні ви­моги кадрової полі­тики щодо формування персоналу акціонер­ного товариства, розроб­ки та здійснення програм розвитку пер­соналу, регулює порядок оплати, порядок найму, просування по службі, атестації, вивільнення персоналу, питання форму­ван­ня соціального партнерства персоналу та адміністрації. Корпорації, які мають такі положення, меншою мірою потерпають від кон­фліктів між власниками і персоналом, між менеджерами та ви­конавцями.

Положення про персонал та кодекс поведінки члена пер­соналу акціонерного товариства корисно доповнити правилами внут­рішнього трудового розпорядку. Прийняття правил внут­рішнього трудового розпорядку має за мету сприяти вихованню робітників і службовців у дусі сумлінного відношення до праці, подальшому зміцненню трудової дисципліни, раціональному ви­користанню робочого часу, високій якості робіт, підвищенню продуктивності праці та ефективності функціонуван­ня кор­по­ра­ції. Особлива увага при розробці правил внутрішнього трудо­во­го роз­порядку приділяється зобов'язанням працівників і адмі­ністрації, які розробляються і приймаються для того, щоб було чітке юридичне оформлення їх стосунків.

Для регулювання інформаційного поля в корпорації, визнан­ня частини інформації комерційною таємницею рада AT затвер­джує перелік інформації, відкритої для ознайомлення акціоне­рів. Іноді розробляються положення, які регулюють інформа­ційні потоки в корпорації. Вони часто мають назву «Про озна­йом­лен­ня з інформа­цією в AT», «Про комерційну таємницю в AT». Пе­релік інформації, яка є комерційною таємницею AT, визначаєть­ся у положенні згідно з чинним законодавством.

Для поліпшення управління господарською діяльністю в акціо­нерному товаристві часто розробляють положення щодо порядку укладання і виконання договорів на рівні акціонерного товариства або структурних підрозділів, що входять до його складу, включаючи філії та представництва. Крім того, для по­силення цієї частини корпоративного управління часто прий­ма­ються положення про пре­тензійно-позовну роботу в акціонер­ному товаристві, про значну май­нову угоду та деякі інші. Договірна робота в акціонерному това­ристві, зрозуміло, вихо­дить за межі внутрішніх господарських відно­син. Проте доціль­но створити внутрішні нормативні акти, які регла­ментують укладання посадовими особами угод із зовнішніми суб'єк­тами підприємництва для забезпечення інтересів корпорації, а також запобігання помилок, а то й корисливих дій з боку менеджерів чи посадових осіб.

Для чіткої організації використання прибутків у корпораціях досить часто розробляють положення про порядок розподілу при­бутку. Воно є загальним і може конкретизуватись докумен­тами про участь персоналу в прибутках корпорації, про диві­ден­ди, про оплату праці в акціонерному товаристві та ін.

Методом регулювання оплати праці в корпораціях, що отримав найширше застосування, є розробка і затвердження єдиного для кор­порації положення про оплату праці. Важли­вими моментами управління оплатою праці є визначення джерел коштів на оплату праці, якими є частина доходу та інші кошти, одержані внаслідок господарської діяльності акціонерного това­риства відповідно до чинного законодавства. Стимулююча роль для працівників має реалізуватись за двома напрямами: під­ви­щенням рівня оплати праці (основної і додатко­вої) та наданням працівнику більш престижного місця роботи. Критеріями рівня оплати праці працівників головного підприєм­ства і структурних підрозділів AT можуть бути результати госпо­дарської діяль­но­сті, рівень дохідності AT і його структурних підрозділів, місячні оклади, визначені відповідно до законодавчих актів і колектив­ної угоди, внесок кожного працівника з урахуван­ням фактично відпрацьованого часу та їх можливим коригуван­ням залежно від результатів його праці та результатів діяльності корпорації.

Регулювання оплати праці здійснюється згідно з одним поло­женням про оплату праці або допоміжними, наприклад поло­ження­ми про контракти з посадовими особами, головою прав­ління, про винагороди за результатами діяльності корпорації.

Дата добавления: 2015-07-13