Тема 7. Управління рухом акцій на первинних і вторинних ринках. Депозитарна система та фінансові посередники в корпоративному управлінні

При вивченні даної теми слід акцентувати увагу на тому, що управління рухом акцій здійснюється з моментів випуску (емі­сії) акцій певним акціонерним товариством. Існує два основних напря­ми управління випуском акцій: розміщення при первинній емісії та розміщення при додатковому випуску акцій у разі збіль­шення статутного фонду. Первинним ринком вважаються купів­ля-продаж цінних паперів перших випусків, вторинним – такі самі дії з існуючими (зареєстрованими) цінними паперами. Від­повідно кор­поративне управління рухом акцій має дві стадії – при первинно­му розміщенні і при подальшій підтримці та створенні умов зростан­ня їх ринкової вартості. Від правильності та ефек­тивності управління первинним розмі­щенням акцій багато в чо­му залежить подальше існування і діяль­ність акціонерного това­риства.

Для здійснення первинного розміщення акцій, як правило, укла­дається угода з дилерами, які займаються продажем таких акцій інвесторам. Умови взаємодії емітентів та продавців визна­чаються угодами між ними. Така діяльність зветься андер­рай­тингом і означає собою розміщення фінансовими посередни­ка­ми нових випусків цінних паперів. Існує також можливість пер­винного продажу акцій самим емітентом.

На вторинні ринки акції потрапляють після їх первинного розмі­щення іноді досить складними шляхами. Вони можуть реалізува­тись дрібними власниками-акціонерами з дотриманням або без до­тримання вимог законодавства, ними торгують і круп­ні дилери у позабіржовому обігу.

Доцільно також приділити увагу питанням організації розмі­щення акцій. Так, для первинного випуску акцій потрібна ре­єстрація інфор­мації про випуск і реєстрація випуску акцій. Існує положення, згідно з яким інформація про акції, облігації підпри­ємств, що пропонуються для відкритого продажу, крім реєстра­ції підлягає обов'язковому опублікуванню в органах преси Вер­ховної Ради України та Кабіне­ту Міністрів України й офіційно­му виданні фондової біржі не менш як за десять днів до початку підписки на ці цінні папери.

Оскільки інвестори повинні мати відомості щодо походження засновників, регулярної діяльності їх емітента, планів на май­бут­нє, практично в усіх країнах існують нормативно визначені ви­моги щодо подання такої інформації, їх основне завдання – пе­решкоджати недобросовісному засновництву. Так, при реєстра­ції випуску має бути розповсюджений так званий проспект емі­сії, в якому відображуються основні положення щодо діяльності акціонерного товариства, внески засновників та інша інфор­ма­ція, яка дає змогу інвестору мати уявлення про майбутнє і його придбання у вигляді таких акцій.

Існують вимоги щодо оприлюднення не тільки регулярної, а й спеціальної інформації. Існує також положення, відповідно до якого емітент у разі неви­конання умов підписки на цінні папери зобов'язаний повернути передплатникам на їх вимогу всі одер­жані від них кошти із спла­тою відсотків за весь термін їх три­мання.

При цьому слід відзначити зростаючу актуальність біржової діяльності. Фондова біржа являє собою організацій­но оформ­ле­ний, постійно діючий ринок, на якому здійснюється тор­гівля цінними паперами. На фондовій біржі купуються і продають­ся не тільки цінні папери, що являють собою корпоративні права, а й інші, які перебувають в обігу згідно з чинним законодавством тієї чи іншої країни.

Створення і реєстрація Української фондової біржі припадає на 1991 р. – рік проголошення незалежності України. Зараз існує п'ять-шість бірж, які з більшим чи меншим успі­хом здійснюють торги цінними паперами. Розвивається позабіржова фондова торговельна система, яка займає чільне місце в обігу корпора­тивних цінних паперів.

Відповідно до чинних в Україні нормативних документів фондовабіржа являє собою акціонерне товариство, яке зосе­реджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та здійснює свою діяльність згідно із стату­том і правилами фондо­вої біржі.

Фондова біржа може бути створена не менш як 20 засновни­ками – торгівцями цінними паперами, які мають дозвіл на здій­снен­ня комерційної і комісійної діяльності по цінних паперах за умови, що вони здійснять до статутного фонду визначені чин­ним законо­давством внески.

У сучасних умовах фондові біржі України мають вирішувати такі завдання: 1) збільшення кількості і розширення номенкла­тури цінних паперів, які котируються на фондових біржах, роз­ширення торгівлі похідними цінних паперів; 2) удосконалення нормативної бази функціонування фондового ринку, розвиток системи підго­товки кадрів для фондової діяльності, розвиток інформаційного забезпечення учасників корпоративного секто­ру; 3) підвищення координаційної роботи всіх фондових бірж України, об'єднання їх зусиль для відлагодження торгів, їх мо­дернізації і переходу на су­часний електронний обіг. Зупиняти діяльність фондової біржі в разі порушення нею статутної ді­яль­ності і вимагати приведення її відповідно до статуту та правил фондової біржі уповноважена Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.

Слід мати на увазі, що рух акціонерного фіктивного капіталу здійснюється не тільки на фондових біржах. Значна частина акцій купується і продається на позабіржових фондових ринках. Такі ринки в економічній літературі отримали різні назви: «ди­лерські (неаукціонні)», «другі», «треті», «паралельні», «вулич­ні» ринки. В цілому позабіржовий фон­довий ринок передбачає операції з цінними паперами, що здійсню­ються поза фондовою біржею. На таких ринках здійснювалось первинне розміщен­ня акцій, у тому числі підприємств, що приватизувались.

В Україні створена асоціація «Позабіржова фондова торго­вельна система» (ПФТС), яка являє собою основну структурну форму поза­біржової торгівлі. ПФТС виконує такі завдання: тор­гівля акціями в режимі реаль­ного часу (виставляти котирування, отримувати оперативну інфор­мацію про стан ринку, укладати угоди), здійснення обміну повідом­леннями на дисплеях, надан­ня режиму перегляду стану фондового ринку зацікавленим сто­ронам.

Вивчення зазначеної теми передбачає дослідження ролі депози­тарної системи в корпоративному регулюванні. В Україні існу­ють дві основні форми функціо­нування цінних паперів – доку­ментарна і бездокументарна. Форма випуску цінних паперів визначається рішенням кожного конк­ретного емітента про ви­пуск цінних паперів, який затвер­джується Державною комісією з цінних паперів та фондового рин­ку при його реєстрації.

Депозитарна діяльність визначається як надання послуг щодо зберігання цінних паперів незалежно від форми їх випуску, від­криття та ведення рахунків у цінних паперах, обслуговування операцій на цих рахунках (включаючи кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів) та обслуговування операцій емі­тента по випуще­них ним цінних паперах.

Верхній рівень депозитарної системи являє собою Національ­ний депозитарій України і депозитарії, що ведуть рахунки для зберігачів, а також здійснюють кліринг та розрахунки за уго­дами щодо цінних паперів.

Нижній рівень – це зберігачі, які ведуть рахунки власників цінних паперів, та реєстратори власників іменних цінних па­пе­рів. У цілому в депозитарній системі діє кілька суб'єктів корпо­ративного управлін­ня. До них належать прямі й опосередковані учасники.

Для забезпечення функціонування єдиної системи депозитар­но­го обліку у формі відкритого акціонерного товариства ство­рюється Національний депозитарій.

На сьогодні відповідно до чинного законодавства України депо­зитарієм вважається юридична особа, яка створюється у формі відкритого акціонерного товариства, учасниками якого є не менше ніж десять зберігачів, і яка здійснює виключно депо­зитарну діяль­ність. При цьому частка одного учасника в статут­ному фонді депозитарію не може перевищувати 25 відсотків цього фонду.

Клієнтами депозитарію є зберігачі, які уклали з ним депо­зи­тар­ний договір, емітенти щодо рахунків власних емісій, від­кри­тих на основі договорів про обслуговування емісії цінних папе­рів, а також інші депозитарії, з якими укладено договори про кореспондентські відносини.

Законодавчо встановлено, що оплата послуг депо­зитарію здій­снюється за тарифами, які встановлює сам депозитарій. Макси­мальний розмір тарифів встановлюється Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку за погодженням з Антимо­нонольним комітетом України.

Діяльність щодо ведення реєстрів власників іменних цінних па­перів здійснює емітент або реєстратор. Історично в Україні склалось так, що переважну кількість акцій обслуговують окре­мі реєстрато­ри, менша частина припадає на самих емітентів, у зберігачів у бездокументарній формі поки що не дуже багато акцій.

Особливої уваги потребують питання організації зберігання й обігу цінних паперів та специфіці електронного обігу цінних па­перів.

Крім того, вимагає дослідження процес переходу і реалізації прав власності на цінні папери, клірінг і розрахунки за угодами щодо цінних паперів.

Перехід прав власності на акції та паї залежить від видів госпо­дарських товариств. Базовим положенням щодо переходу власності є те, що корпора­тивні права громадян – це приватна власність, з якою вони можуть здійснювати дії, властиві цій формі власності. Корпоративні права держави та юридичних осіб (господарських товариств) виступають відповідно держав­ною та колективною власністю і регулюються відповідно до цих форм власності.

Правила та операційні стандарти клірингу і розрахунків за уго­дами щодо цінних паперів затверджуються Державною комі­сією з цінних паперів та фондового ринку. Правила та опера­цій­ні стан­дарти грошового клірингу та розрахунків за операціями з цінними паперами затверджуються Державною комісією з цін­них паперів та фондового ринку за погодженням з Національ­ним банком Украї­ни і Міністерством фінансів України.

Вивчення зазначеної теми передбачає розгляд фінансових по­середників в системі корпоративного управління, які характери­зуються як компанії, що надають своїм клієнтам послуги в галузі інвестування, а також це є інститути, що організують без­посереднє регулювання попиту та пропозиції на фінансові ре­сурси в економіці, основні суб’єкти ринку капіталу.

Слід виділити кілька важливих функцій, що виконують фі­нансові посередники в системі корпоративного управління: 1) існування фінансових посередників; 2) залу­чення вільних ін­вестиційних ресурсів і спрямування їх у корпо­ративний сектор; 3) знижен­ня рівня ризиків при інвестиційній діяльності; 4) кон­сультативна.

Світова практика вказує на існування кількох основних видів фінансових посередників, до яких відносять фінансових броке­рів (посередників), торгівців цінними паперами (дилерів), інвес­тиційні фонди, інвестиційні компанії, інвестиційних консуль­тантів, довірчі товариства.

Наприкінці 90-х років в Україні було зареєстровано близь­ко 1 200 фінансових посередників, серед яких є торгівці цінни­ми папера­ми, довірчі товариства, інвестиційні фонди, інвести­ційні компанії та комерційні банки. За даними деяких фахівців, реально на фон­довому ринку працює близько 20-30 відсотків від зазначеної кількості фінансових посередників.

Найбільш комплексною структурою серед фінансових посе­ред­ників є інвестиційна компанія – юридична особа, яка діє на ринку інвестиційних ресурсів за рахунок влас­них коштів за за­мовленням клієнтів або згідно з власною стратегією. Крім того, є сенс дослідити таку структуру як інвестиційний фонд – юри­дичну особу, засновану у формі закритого акціонерного това­риства з урахуванням вимог, встанов­лених чинним законодав­ством, що здійснює виключну діяльність у галузі спільного інвестування. Суттєвою особливістю є те, що інвестиційний фонд не може сам виконувати процес інвестування і для цього існує інвестиційна компанія, яка виступає в ролі інве­стиційного керуючого.

Не слід залишати без уваги таку організаційну структуру як довірчі товариства (фірму, яка здійснює представницьку діяль­ність відповідно до договору, укладеного з довірителя­ми майна щодо реалізації їх прав власників), які часто називають трасто­вими компаніями або трестами.

Тема 8. Ефективність корпоративного управління.
Антикризове управління в корпораціях

При вивченні даної теми доцільно дослідити поняття ефек­тивності корпоративного управління, яке має економічні і соці­альні аспекти та може бути оцінено за допомогою певних крите­ріїв.

Слід мати на увазі, що ефективність корпоративного управ­ління тісно пов’язана з системою антикризового управління. Термін «антикризове корпоративне управління» сто­сується гос­подарських товариств корпоративного типу, проте може засто­совуватись для підприємств усіх форм власності – держав­них, колективних та приватних. Відмінності антикризового управлін­ня для державних підпри­ємств і для корпоративних структур є, але не настільки суттєві.

При усіх особливостях проведення антикризових заходів по­трібно враховувати, що на глибину і масштабність заходів впли­ває ряд чинників, серед яких основними є структура власності, підготовленість менеджменту і його зацікавленість у про­веденні антикризових дій. Тому для визначення кризового ста­ну важли­вим моментом є аналіз співвідношення зобов'язань підприєм­ства щодо інших суб'єктів та їх зобов'язань щодо нього. У прак­тиці такий аналіз починається з виявлення рівня задоволення зобов'язань підприємства.

Зобов'язання підприємства поділяють на дві великі групи – внут­рішні та зовнішні.

Внутрішні зобов'язання виникають перед власниками (в кор­пораціях, наприклад, по виплаті дивідендів), найманими пра­ців­ни­ками (по виплаті заробітної плати) та ін.

Зовнішні зобов'язання підприємства включають зобов'язання перед фіскальною системою (не сплачені в строк податки), фі­нансово-кредитною системою (неможливість погасити забор­го­ваність перед банками або іншими фінансовими організаціями), зобов'я­зання перед контрагентами (по проплаті товарів і послуг, наданні послуг та поставках товарів тощо).

Слід зосередитися на причинах, що перешкоджають підпри­ємству виконувати свої зобов’язання – внутрішніх і зовнішніх.

До основних внутрішніх причин відносять, насамперед, недо­сконалий менеджмент, внаслідок чого підприємство зробило неефек­тивні довгострокові фінансові вкладення, що не привели до зростан­ня його доходу в передбачуваний період, а також, ко­ли підприєм­ство обтяжене надмірними виробничими запасами, що не збільшу­ють обсягів виробництва і грошових надходжень, виробляє готову продукцію, яка не реалізується, утримує непо­мірну для нього соці­ально-культурну сферу, утримує надмірну кількість персоналу тощо. В сучасних умовах до таких причин можна віднести неефективну маркетингову стратегію і тактику, коли між виробниками та спо­живачами спостерігається значна кількість посередницьких ланок, в яких осідає переважна частина виручки.

Зовнішні причини невиконання зобов'язань можуть бути досить різні, але серед них потрібно виділити такі. Так, можливі ситуації, коли ринок знижує загальний попит на продукцію під­приємства, оскільки немає потреб, високі ціни, низька плато­спроможність, з'я­вилися товари-субститути. Такі ситуації мо­жуть виникнути при неповерненні платежів за відвантажену продукцію або послуги, здійснені недобросовісними спожива­ча­ми. У таких випадках підпри­ємство, не маючи виручки, об'єк­тивно не виконує свої зобов'язання перед іншими суб'єктами його економічних зв'язків і діяльності. Можуть виникати ситуа­ції різких змін податкової політики, запро­вадження підвищених митних тарифів, прямих заборон на експорт або імпорт продук­ції, що також призводить до неможливості підпри­ємством вико­нати зобов'язання.

Взагалі кризовий стан підприємства визначається недостат­ністю власного ліквідного капіталу забезпечити зростаючі бор­гові зобов'я­зання, неспроможністю менеджменту підприємства вжити заходів для нейтралізації негативних явищ, відсутністю обґрунтованої реструктуризаційної програми. Такий стан може залежати також від незбалансованості корпоративних інтересів власників підприємств і проявляється в основному як неплато­спроможність підприємства.

Слід розрізняти антикризове управління й антикризове регу­лю­вання. Антикризове управління являє собою сукупність форм і методів реалізації ряду пов'язаних заходів, які мають загальну ло­гіку, проте розробляються і здійснюються для окремих кон­кретних підприємств. При цьому таке управління має розроб­ля­тись на рівні окремих підприємств у рамках чинних законодав­чих та норматив­них документів. Антикризове регулювання здій­снюється на рівні державних органів і передбачає формування законодавчо-норматив­ної бази, а також здійснення антикри­зових процедур державними органами загальної та спеціальної компетенції (наприклад, Агент­ством з питань запобігання бан­крутству підприємств та організацій України).

Комплексний аналіз має включати обов'язково аналіз вироб­ництва та збуту продукції, фінансовий аналіз, використання тру­до­вого потенціалу, аналіз витрат та ціноутворення тощо.

Для деяких українських підприємств проводиться спеці­аль­ний поглиблений аналіз фінансово-господарського стану непла­тоспро­можних підприємств і організацій з метою віднесення їх до Реєстру неплатоспроможних підприємств та організацій.

Для проведення поглибленого аналізу фінансово-господар­сько­го стану неплатоспроможних підприємств та організацій викори­стовують такі джерела інформації: баланс підприємства за попередній рік і за звітний період; звіт про фінансові резуль­тати та їх використання за попередній рік та звітний період; звіт про фінансово-майновий стан; звіт з оплати праці за попередній рік та за звітний період; звіт про витрати на виробництво про­дукції, робіт, послуг; розрахунок нормативу власних обігових коштів; розшифровку дебіторської та кредиторської забор­гова­ності; звіт про наявність та рух основних фондів, амортизацію; зведену таблицю основних показників; звіт про рух коштів в іноземній валюті (для підприємств, на яких такий рух був чи є); висновки аудиторських перевірок; матеріали маркетингових досліджень; бізнес-план та ін.

Для корпоративних підприємств при проведенні поглиблено­го аналізу також важливим моментом є визначення інтересів усіх власників, співвідношення різних пакетів акцій і можли­во­стей кон­тролю, які вони дають, визначення основних супереч­но­стей між влас­никами дрібних пакетів та контрольних, блокую­чих та ін., між ме­неджментом та власниками, особливості руху цінних паперів на вторинному ринку, їх ринкова вартість, тен­денції попиту на цінні папери корпорації, наявність державних пакетів акцій у корпорації та особливості їх впливу на функціо­нування акціонерного товари­ства тощо.

Аналіз руху цінних паперів має базуватись на розрахунках диві­дендної віддачі акції, коефіцієнту «ціна-дохід», коефіцієнту виплачуваності, показника капіталізованої вартості акцій, показ­ників віддачі (рентабельності) акціонерного капіталу по чисто­му доходу і по обсягу реалізації, показника вартості акцій по ба­лансу, показни­ка дійсної вартості акцій, вартості права на під­писку та ін.

При цьому важливим є визначитися з терміном «реструкту­ризація підприєм­ства» – здійснення організаційно-економічних, правових та технічних заходів, спрямованих на зміну структури підприємства, його управління, форм власності, організаційно-правових форм з метою підвищення ефективності виробництва, фінансового оздоровлення, збільшення випуску і реалізації кон­курентоспроможної про­дукції.

Слід мати на увазі, що за метою реструктуризацію поділяють на два види: стратегічну та оздоровчу. В системі антикризового управління частіше прово­диться оздоровча реструктуризація, хоча зовсім не виключається й стратегічна. Розрізняють ре­структуризацію також за її змістовним аспектом: операційну, фінансову та корпоративну.

Разом з тим, у системі антикризового управління важливу роль відіграють банкрутство та санація корпорацій. Під бан­крутством розуміють пов'язану з недостатністю активів у лік­відній формі неспроможність юридичної особи – суб'єкта під­приємницької діяльності задовольнити у встановлений для цьо­го термін пред'явлені до нього з боку кредиторів вимоги і вико­нати зобов'язання перед бюджетом. При цьому санація виступає як ряд заходів, спрямованих на врегу­лювання проблеми боргів і фінансового оздоровлення підприємства-боржника, що здійсню­ються на основі угод учасників цієї процеду­ри.

Зрозуміло, що банкрутство і санація в системі антикризових за­ходів повинні бути винятковими та використовуватись лише тоді, коли інші оздоровчі заходи не можуть принести результата.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ ТА МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ЇХ ВИКОНАННЯ ДЛЯ СТУДЕНТІВ ЗАОЧНОЇ ФОРМИ НАВЧАННЯ

Студенти-заочники виконують з курсу «Корпоративне управ­ління» індивідуальну роботу у відповідності з варіантом.

Мета роботи: набуття навичок у студентів-заоч­ників самостійної роботи над курсом і закріплення теоретичних знань, одержаних у процесі вивчення даної дисципліни.

Написанню роботи повинно передувати деталь­не вивчення матеріалу з даного питання. Складання літератур­ного огляду є початковим етапом наукового дослідження. Літе­ратура, яка використовується в процесі виконання контрольної роботи, розміщується в кінці викладення матеріалу в певній послідовності. Першими записуються закони України, накази, постанови президії та Кабінету Міністрів, відомчі матеріали. Потім в алфавітному порядку приводяться підручники, довід­ники, спеціальні книжки, журнали, методичні розробки.

Обсяг індивідуальної роботи повинен бути достатнім для розкриття її змісту. Якість контрольної роботи оцінюється за критеріями правильності та самостійності підготовки питання, вміння аналізувати і систематизувати вивчений матеріал.

Виконана робота висилається в університет в тер­мін, встановлений графіком навчального процесу. Після пере­вірки контрольна робота, допущена до співбесіди, повертається студенту по интернету.

Недопущена до співбесіди контрольна робота повертається студенту для відповідної доробки.

Після доповнення і перероблення контрольна робота після повторної реєстрації подається на кафедру менеджменту для ре­цензування.

Перед іспитом студенти захищають контрольну роботу і ті, що отримують позитивну оцінку, допускаються до нього.

Дата добавления: 2015-07-13