Становлення єдиного освітнього простору на Землі як глобальна проблема

Глобалізація освіти - процес все більшого пристосування системи навчання до запитів глобальної ринкової економіки. Зростаюча залежність останньої від знань (так звана «економіка знань») породжує ідею створення Єдиної світової освітньої системи, заснованої на єдиних освітніх стандартах. Навчальна діяльність усіх без винятку груп населення стає основним засобом розвитку і відтворення, тобто складається суспільство перманентного навчання. Різко зростає попит на освіту, особливо вищу, відбувається її масовість, розвивається відкрите і дистанційне навчання. Глобалізація породжує маркетизацію освіти, яка починає розглядатися як сфера підприємництва, інвестування коштів, надання платних послуг.

Епоха глобалізації впливає на вищу освіту в усіх країнах світу, в тому числі і в Україні. Причому мова йде не тільки і не стільки про самоочевидні наслідки процесів глобалізації, скільки про зміну самої внутрішньої парадигми університетської освіти, тобто про виникнення у вищій школі нових зразків, орієнтирів і мотивацій. Як будь-яке велике суспільно-історичне явище, глобалізація освіти багатолика і суперечлива. Серед проблем, що породжуються суперечностями глобалізації, значне місце займають такі, як співвідношення транснаціонально-універсального і національно-самобутнього в освіті; співвідношення масовості та елітарності в підготовці фахівців; проблема «відтоку мізків», проблема розширення інформаційної відкритості суспільства з наростаючою інформаційною замкнутістю людини («шизофренія інформаційної культури»).

Незважаючи на різноманітні прояви глобалізації освіти, тим не менш, вона має досить однозначну сутність, оскільки вимоги до цілей та завдань освіти в умовах глобалізації, цілком визначені. Тобто система освіти зорієнтована на підготовку високопрофесійних вузькопрофільних фахівців у галузі інформатики, менеджменту, новітніх технологій, маркетингу тощо, тобто функціонерів, які відповідають викликам глобальної економіки, постіндустріальної цивілізації, інформаційного суспільства. Так само, як в економіці, в науці й освіті існує глобальний менеджмент, здійснюється глобальний моніторинг за розвитком науки і рівнем освіти. За інтелектуальний капітал ведеться жорстка боротьба, бо саме він визначає позицію і статус глобальних гравців на міжнародній арені. Окрім зовнішніх чинників, що впливають на глобалізацію науки, слід назвати також і внутрішні. Насамперед це дисциплінарна і субдисциплінарна диференціація, яка змушує спеціалістів об'єднуватися незалежно від місця проживання і роботи. Іншим, не менш вагомим чинником, є формування транснаціональних наукових спільнот, які організують соціальний і когнітивний простір науки, враховуючи глобальні параметри. У результаті складається парадоксальна ситуація: з одного боку, відбувається небачене розширення освітнього простору людей; з іншого, різко - до необхідного мінімуму - звужується простір освіти, спрямованої на збагачення і розвиток повноцінної особистості.

Криза освіти, про яку так багато говорять, є сьогодні конфліктом між колишніми універсалістськими парадигмами освіти і нинішніми потребами глобалізації. Модернізація освіти - веління часу, умова сучасного життя. Будь-яка національна система освіти, що не виходить з цього, безперспективна. Невипадково переважна більшість держав заявили про те, що на національне процвітання у найближчі часи вирішальною мірою вплине саме якість освіти.

Україна підписала Болонську декларацію і тим самим відкрила двері в загальноєвропейський освітній простір, тобто приєдналася до так званого Болонського процесу - з усіма витікаючими звідси правами і зобов'язаннями. Оскільки в соціально-історичному плані Болонський процес є виразом тенденцій глобалізації в освіті, так би мовити, в європейському наближенні, остільки в ньому, як у дзеркалі, відбиваються ті зміни в розвитку суспільства і його сфер, які настають у міру глобалізації життєдіяльності громадських суб'єктів. З формально-правової сторони Болонський процес вирівнює відмінності між ступенями професійно-технічної освіти, що склалися на Заході і в Україні, за універсальною формулою «бакалавр-магістр». Відповідно відкриваються можливості визнання українських документів про вищу освіту в Європі. У Болонському процесі акцент зроблений на особистісну орієнтованість освіти, свободі вибору і освоєнні кожним власної освітньої траєкторії, інформаційно-пошуковий характер освітньої діяльності. Крім того Болонська система прокламує мобільність громадян з метою доступу до освітніх центрів; прийняття легко зрозумілих і порівнянних ступенів, кваліфікації та компетенцій випускників; підвищення якості освіти; поваги до різноманітних культур, мов, національних систем; розвиток університетської автономії та академічних свобод. Проголошується філософія довіри між учасниками процесу тощо. Країни-учасниці Болонського процесу прагнуть посилити мобільність студентів і викладачів (як академічну, так і на ринку праці), узгодити та зблизити навчальні програми та системи, забезпечити високу якість європейської освіти. У 1997 р. під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було розроблено та прийнято Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій, що належать до вищої освіти. Цю конвенцію підписали 43 країни, включаючи Україну. Разом із Сорбонською декларацією (підписаною через рік після Лісабонської конвенції) ці обидва документи є програмними для створення інтегрованого і відкритого європейського освітнього простору. Між тим слід зазначити, що навіть найкращі європейські університети за рівнем матеріального забезпечення і науково - педагогічним потенціалом поступаються американським. Це є викликом європейській системі освіти і означає, що європейська система вищої освіти, що закладалася ще у середньовіччі, потребує реформування і інноваційного розвитку.

Між тим українське освітнє співтовариство відноситься до Болонських реформ насторожено. І це не випадково, оскільки має місце невизначеність і суперечливість ситуації, що складається. З одного боку, на тлі вельми скромного досвіду розвитку української вищої освіти в ринкових умовах Болонський процес підноситься його прихильниками як спосіб використання в Україні західних технологій організації освіти, які покликані сприяти вирішенню проблем, що стоять перед вітчизняною вищою школою. З іншого боку, ризики неминучих для української освіти втрат, породжувані Болонськими реформами, цілком порівнянні з очікуваннями можливих придбань. Насамперед, викликає сумніви затребуваність українським народним господарством випускників-бакалаврів. Крім того, високотехнологічні способи трансляції знань і атестації, передбачувані Болонськими реформами, покликані формувати в учнів переважно інструментальне ставлення до предмета, що позбавляє освіту творчого підходу. Важливим є те, що Болонський процес орієнтує на розвиток дистанційних форм освіти, чим об'єктивно посилює відчуженість знання від учасників освітнього процесу.

Слід зазначити, що українська культурна традиція, на відміну від західної, орієнтована все-таки на живе слово. Вона припускає наявність носіїв цього живого слова або дії, що опосередковують освоєння знання учнями. У цьому сенсі український викладач не тільки і не стільки тьютор, тобто менеджер освіти, - він не меншою, а може бути, більшою мірою наставник і моральний авторитет для своїх учнів. Утопічним також виглядає очікування масової територіальної мобільності українських учнів.

Світове суспільство сьогодні - це суспільство знань. Нові технічні можливості комунікації здатні забезпечити на глобальному рівні вільний доступ до скарбниці знань, накопичених людством. Але становлення світового суспільства знань супроводжується зростанням численності неписьменних навіть у розвинутих країнах світу. Сьогодні подолання неписьменності є глобальною проблемою сучасності.

Соціальне розшарування на глобальному рівні обумовлює також якісній і кількісний розподіл інформації. Отже, бідним у сітьовому суспільстві постачається здебільшого інформаційне сміття, в той час, як активні глобальні гравці широко застосовують знання як інструмент і стимул економічного і суспільного розвитку.

Виходячи з вищезазначеного, можна зробити висновок, що реформування у добу глобалізації потребує не тільки вища освіта та її основні інститути, а й національні системи освіти. Попри все більш гучні заклики до уніфікації систем освіти, експерти (серед них такий відомий соціолог, як Р.Дарендорф) схиляються до визнання необхідності ураховувати в освітніх трансформаціях національну специфіку, виважено ставитися до національних систем освіти.

Таким чином, треба зазначити, що як в позитивній оцінці глобалізаційних процесів так в негативній реакції на глобалізацію (антиглобалістський рух), антропологічні фактори відіграють абсолютно явну і велику роль. Сьогодні неможливо однозначно оцінити процес глобалізації як свідчення позитивного або негативного розвитку. Але глобалізація - це процес політико-економічного та інтерсоціального гіпервзаємозвя'зку різних спільнот, за рахунок виходу дій та інтересів за межі національних кордонів і державних територій, що тягне за собою стандартизацію світорозуміння, нав'язування людині поведінкових і ціннісних стереотипів.

Питання для самоконтролю:

1. Яку роль відіграють антропологічні фактори в оцінці глобалізаційних процесів?

2. Якими Ви вбачаєте перспективи людини в глобалізованому світі?

3. Якою постає проблема людини в епоху мас-медіа?

4. Криза культури та її причини у концепції О. Шпенглера.

5. Проаналізуйте вплив глобалізації на генну інженерію.

6. Охарактеризуйте міжнародно-правові проблеми забезпечення охорони здоров'я.

7. Як відбувається глобалізація освіти?

Дата добавления: 2015-07-13