Законність як найважливіша правова категорія

Лекція 12. Законність і правопорядок

Законність та правопорядок – найвищі соціальні цінності, основа нормального життя суспільства, його громадян. Тому їх зміцнення - одне із головних завдань, які стоять перед суспільством, один із основних напрямків діяльності держави, її функція. На жаль, стан законності та правопорядку в нашій державі підійшов до критичної лінії. За останні роки різко збільшилась кількість правопорушень, в тому числі найбільш небезпечних з них – злочинів.

Існує думка, що в більшості правопорушень винні насамперед юристи, які якби недостатньо активно ведуть боротьбу з порушниками законності. Практика показує помилковість подібних поглядів. Тільки в останні роки переборено уявлення, що коріння злочинності у нашій державі – це пережитки минулого в свідомості людей. Юридична та політична практика доказала, що причини правопорушень треба шукати не в “пережитках”, не в минулому, а в дійсності. Вони породжені тими об’єктивними умовами (економічними, політичними, соціальними), в яких знаходяться суспільство на певному етапі розвитку.

Проблема ліквідації порушень законності не тільки юридична проблема. Для її вирішення насамперед повинні бути усунуті ті об’єктивні фактори, які підтримують, “оживляють” злочинну активність, створюють умови для скоєння правопорушень, для відступу від вимог законності. Стабілізація економічних відносин, ріст матеріальної забезпеченості людей, їх моральне виховання, зміцнення соціальних зв’язків, розвиток демократії – необхідні передумови та найважливіші шляхи зміцнення законності та правопорядку.

Разом з тим було б невірно розраховувати тільки на ці об’єктивні процеси. В суспільстві необхідна спеціальна юридична, державно-владна діяльність по забезпеченню законності та правопорядку. Для цього і треба на занятті з’ясувати сутність, основні принципи і вимоги до законності та правопорядку.

До недавнього часу в нашій літературі існувало два поняття “законності” – соціалістична і буржуазна законність. В минулому ми надзвичайно хвалили свою законність і критикували буржуазну за її формальний характер. В юридичному словнику сталінської доби соціалістична законність визначається як один із основних методів здійснення диктатури пролетаріату, який виражається в безумовному і точному дотриманні всіма державними органами, посадовими особами і громадянами законів і інших нормативних актів соціалістичної держави.

Таке визначення пізніше трохи модифікувалось, але суть залишилась та ж. Воно було вигідне представникам найвищих ешелонів влади командно-адміністративної системи, тому що законність зводилась до точного і неухильного дотримання і виконання законів. Сьогодні ми знаємо, до чого приводить бездумне виконання багатьох законодавчих актів, прикладом може служити виконання Постанов і Указів по боротьбі з пияцтвом і алкоголізмом. Проведення в життя багатьох законодавчих актів привело до негативних наслідків, до початку економічної кризи в колишньому СРСР. Під приводом виконання Постанов Уряду було багато порушень прав людини. Таким чином, суворе дотримання і виконання законів далеко не завжди приводить до позитивних наслідків, до прогресу добра і справедливості. Тому законність не може зводитись тільки до цієї, хоч і головної вимоги.

Сам термін “законність” виник в період буржуазних революцій і зводився до вимог підпорядкування громадян, адміністрації, посадових осіб і суду приписам закону і до заборони виходити за його межі. Зокрема, в Декларації прав людини і громадянина 1789 р. (Франція), в ст.5 записано, що все те, що не заборонено законом, дозволено, і ніхто не може бути примушений до дій, які не передбачені законом. Принцип “що не заборонено законом”, те дозволено” став реалізовуватись і в нас в останні роки так званої перебудови, але його реалізація також привела до негативних наслідків, тому що більшість громадян зрозуміли його як принцип – роби, що хочеш і що можеш. Це поглибило стан кризових явищ в суспільстві. Щоб цей принцип діяв правильно, в нашому суспільстві повинні бути досконала система законів, які встановили б, яка діяльність і поведінка особи заборонено.

Законність – один з основоположних принципів діяльності державних органів, громадських організацій, роботи посадових осіб і поведінки громадян. Дотримання законності є найважливішим напрямком формування правової держави.

Всі закони держави мають виражати волю й інтереси народу, бути конкретним виявом народовладдя. Здійснення і розвиток демократії, реальне забезпечення прав та інтересів громадян є невід’ємною умовою створення правової держави. Однак сама наявність законів ще не вирішує даних завдань. Аби практично регулювати діяльність відповідних органів державної влади і управління, організацій, установ і громадян, законів треба точно і неухильно дотримуватись й виконувати їх, а в державі, суспільстві має панувати режим законності.

Отже, законність – це такий режим державного і суспільного життя, при якому забезпечується повне й неухильне дотримання і виконання законів, підзаконних актів усіма без винятку органами держави, громадськими організаціями, посадовими особами і громадянами. Поняття законності охоплює дотримання і виконання всієї системи нормативних актів держави.

Суть законності полягає в реальності права, в тому, що всі без винятку суб’єкти суспільних відносин керують принципом суворого дотримання приписів законів й інших нормативних актів, сумлінно виконують покладені на них юридичні обов’язки, безперешкодно і повною мірою використовують свої суб’єктивні права. Тим самим у державі і суспільстві дотримуються встановлених законами та іншими нормативними актами правопорядку, державної і громадської дисципліни.

Законність означає, що при здійсненні посадовими особами своїх владних функцій не має місця суб’єктивізму і свавіллю, що ведеться рішуча боротьба із різного роду зловживаннями, фактами зневажання законів, порушенням прав і законних інтересів громадян, а також з неправомірною поведінкою громадян. Слід зважати на те, що законність відображує факт відповідності поведінки суб’єктів регульованих правом відносин юридичним правилам (нормам права). Зв’язок законності з державним апаратом, державною владою, політичною системою, правом свідчить про те, що законність пронизує всі інститути державно-правової надбудови і сфери їх діяння у суспільстві.

Законність нерозривно пов’язана із демократією. Цей зв’язок характеризується насамперед тим, що законність є невід’ємним елементом демократії, дійсного народовладдя. Законність покликана охороняти суспільні відносини, соціальні цінності суспільства, справедливість. Справжня демократія неможлива без твердої законності. Демократія, у свою чергу, справляє значний вплив на формування і підтримання режиму законності, виступає як найважливіша гарантія законності. Всебічне забезпечення законності досягається лише за умов демократичних форм державного і суспільного життя, коли в боротьбі з правопорушеннями беруть участь широкі маси трудящих, коли діяльність державного апарату перебуває під контролем народу, його представницьких органів.

Динамізм законодавства при стабільності основних його принципів та інститутів, чіткість, якість, конкретність закону, відсутність у ньому “загальних місць”, нічим не підкріплених декларацій і закликів, – важливий показник правової культури суспільства, вагома гарантія від волюнтаризму та свавілля. Проте, сучасне законодавство не позбавлене цих недоліків. Так, багатьом чинним законам бракує чіткості, багато з них містять формулювання, що дають можливість виконавцям широко трактувати положення даних законів. Зовсім неприпустимо, коли загальнодержавні рішення перекроюються на відомчому чи місцевому рівнях. Безглузді заборони і обмеження гальмують суспільно корисні ініціативи. Вони лише породжують бюрократизм і безвідповідальність, з одного боку, корупцію – з іншого.

Уся діяльність у сфері правового регулювання має бути зорієнтована на принципи законності, їх практичну реалізацію. Принципи законності – це ті основні начала, керівні ідеї і основоположні вимоги, що розкривають її сутність, основу її змісту як обов’язкового режиму державного і суспільного життя. Основними принципами законності є:

нерозривний зв’язок, підпорядкування, зумовленість законності режимом демократії;

обов’язковість вимог законності для усіх громадян, посадових осіб, державних органів та громадських організацій;

забезпечення верховенства закону в системі правових актів;

зв’язок законності із загальною та правовою культурою населення, посадових осіб;

неприпустимість протиставлення законності й доцільності;

єдність законності та справедливості;

встановлення дійового контролю і нагляду за дотриманням законності;

участь мас у діяльності по забезпеченню законності;

невідворотність відповідальності за правопорушення, будь-які порушення режиму законності.

Особливо варто підкреслити, що і законність у цілому, і всі без винятку принципи законності мають за мету забезпечення і захист прав і свобод громадян, їх правового статусу. Саме на цю мету зорієнтований режим законності дійсно демократичного суспільства, правової соціальної держави, формування якої є глобальним завданням українського суспільства.

Юридична наука дає нам різноманітний погляд на принципи законності. Так, цікаво розкриває принципи законності д.ю.н. Шабуров А.С.

Єдність законності – законність повинна бути одна для всієї країни. Розуміння та застосування законів повинні бути однаковими на всій її території. Неможливі спроби створення в кожній республіці, області, районі (а тим більше на певному підприємстві) своєї законності, яка відмінна від загальнодержавної.

Всезагальність законності – характеризує дію законності по колу осіб. Законність не може бути виборчою, її вимоги звернені до всіх суб’єктів без виключення. Правові приписи повинні виконувати окремі громадяни та їх об’єднання, посадові особи, державні органи, політичні партії.

В літературі існує думка, що суб’єктами законності можуть бути тільки владні органи, а не окремі громадяни, так як останні своїми протиправними діями не порушують цього режиму. Дійсно, неправомірна діяльність державних органів, посадових осіб, які мають владні повноваження, підривають саму основу законності, їх наслідки досить небезпечні для суспільства і особистості. Не випадково більшість вимог законності звернено до держави, її органам. Однак, коли правопорушення громадян приймають масовий характер, коли є наявність зростання злочинності, режим законності безумовно порушується. Тому немає підстав виключення громадян із числа суб’єктів законності, хоча їх роль в їх забезпеченні не порівняна з роллю державних органів.

Доцільність законності. Критерієм оцінки ролі законності повинно бути те, як вона сприяє досягненню цілей держави і суспільства, як вона забезпечує рішення задач соціального прогресу, захисту прав і свобод громадян.

Доцільність законності витікає насамперед з цінності самого права як виразника волі, відповідальності, справедливості, як засобу забезпечення порядку, організованості та дисципліни.

Професор Рабінович П.М. визнає основні принципи законності у державі соціально-демократичної орієнтації:

єдність – однаковість нормативно-правового регулювання на всій території країни, однаковість застосування юридичних норм щодо всіх ознайомлених суб’єктів права;

соціально-демократична доцільність – відповідність закону цілям забезпечення прав людини і прав нації (народу), соціальної демократії і прогресивного розвитку суспільства; необхідність вибору в межах закону найбільш ефективного (оптимального) засобу досягнення мети закону;

реальність – забезпеченість законності дієвими, досконалими гарантіями.

Як режим суспільно-політичного життя законність не є визначений, встановлений порядок відносин. У такому розумінні вона була б тотожна правопорядку. Законність виступає як необхідність, яка виражається в системі певних об’єктивних вимог, які пред’являються до всіх суб’єктів, учасникам суспільного життя, яке регулюється правом. Однак частина вимог звернена до громадян, організацій, друга – різним гілкам державної влади (законодавчої, виконавчої, судової).

До визначення основних вимог законодавства в юридичній літературі також є різні погляди по об’єму вимог, але не по їх змісту.

Наприклад, автор підручника Теорія права” Котюк В.О. визначає вимоги та визначення законності наступним чином:

1) Першою і найголовнішою вимогою законності є добре продумана система правових демократичних законів і інших нормативно-правових актів. Від якості законів залежить вся діяльність правоохоронних органів, громадських організацій, державних і приватних підприємств. “Який закон – такий і суд”, – такий принцип був проголошений в нашій пресі. Діяльність суду повністю залежить від якості законів.

Закони повинні бути ясні, однозначні, доступні для всіх громадян і посадових осіб. Вони повинні бути такі, щоб не можна було застосовувати дореволюційний афоризм: “Закон як дишло – куди повернув, туди і вийшло”. В Україні проходить повне оновлення системи законодавства, почалась правова реформа, хоча і з великими труднощами.

2) Другою вимогою законності є відповідність підзаконних нормативних актів законам і Конституції. В минулому такі акти називали “надзаконними”, оскільки вони суперечили законам і реалізовувались в першу чергу. Крім того, вони видавались, виходячи із відомчих інтересів і всупереч інтересам всього суспільства і народу.

3) Третьою вимогою законності є чітке формулювання і закріплення компетенції, функціональних прав і обов’язків всіх державних органів і їх посадових осіб, підприємців і організацій, політичних партій і громадських об’єднань, їх правового статусу. Важко визначити, хто і які має права і обов’язки, що і коли повинен робити, як виконувати, дотримуватись і використовувати закони.

4) Законність – це є одночасно метод і режим діяльності всіх суб’єктів суспільних відносин. Цей процес реалізації правових норм на підставі автономного, імперативного, дозволяючого і заохочуючого методів правового регулювання. Результатом цього процесу є стан правопорядку, стан правовідносин суспільства.

Таким чином, законність – це особливий режим або процес діяльності держави і інших суб’єктів суспільних відносин, суть якого зводиться до трьох основних вимог:

наявність добре продуманої системи правових законів і підзаконних нормативно-правових актів;

точне і повне закріплення правового статусу (прав і обов’язків) всіх учасників правовідносин;

точне і неухильне виконання і дотримання законів та інших нормативно-правових актів всіма посадовими особами і громадянами.

На думку вже вище відміченого д.ю.н. Шабурова основними вимогами законності є:

Втілення ідеї панування права в житті суспільства, держави.

Цю думку виказував ще Аристотель, який рахував, що у демократичному суспільстві закон повинен владувати над всіма. Мова йде про те, що в режимі законності саме праву належить основна роль у регулюванні суспільних відносин.

Верховенство закону. Закон – акт вищих органів державної влади, який безпосередньо виражає волю народу, інтереси громадського суспільства. Тому законність пов’язується з пануванням насамперед законів.

Найвищу юридичну силу має конституція – основний закон держави. А тому в змісті законності відокремлюється конституційна законність.

Рівність всіх перед законом. Перед законом всі повинні бути рівними. У всіх повинна бути рівна зобов’язаність дотримуватись правовим приписам, в рівних умовах всі повинні володіти рівними правами та не мати переваги, всі права повинні бути однаково захищені.

Беззаперечне дотримання правових актів всіма суб’єктами права. Ця вимога диктує необхідність реалізації державно-владних приписів (обов’язків та заборон), їх безумовну обов’язковість для всіх суб’єктів права.

Забезпечення беззаперечної реалізації прав і свобод. Ця вимога звернута не до уповноваженого суб’єкта (який може реалізувати або не реалізувати прав на свій погляд), а до компетентних органів держави. Мало надати громадянам права. Важливо створити умови, які забезпечують їх здійснення, систему організаційних, юридичних заходів, які гарантують їх захист.

Належне правильне та ефективне застосування права. Це правило спрямовано державним органам, в компетенцію яких входить обов’язок забезпечити реалізацію правових норм.

Послідовна боротьба з правопорушеннями. Законність вимагає, щоб всякі відступи від приписів закону своєчасно виявлялись, наслідки правопорушень усувалися, а винні в їх скоєнні притягалися до відповідальності.

Недопустимість свавілля в діяльності посадових осіб. Законність є антипод свавілля – діяльності, яка заснована не на нормах права, а на суб’єктивістських, свавільних рішеннях. Посадові особи, які приймають рішення, повинні керуватися не особистими або груповими інтересами, а конкретними правовими приписами, та ураховувати при цьому інтереси суспільства, держави, правові принципи та вимоги моралі.

Хропанюк В.Н. пропонує наступні вимоги законності:

верховенство закону по відношенню до всіх інших правових актів;

єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії;

рівна можливість всіх громадян користуватися захистом закону та їх рівний обов’язок слідувати його приписам (рівність всіх перед законом і судом);

здійснювання прав і свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб;

недозволенність протиставлення законності і доцільності;

запобігання та ефективна боротьба з правопорушеннями.

З урахуванням сказаного можна дати наступне визначення законності:

Законність – це суспільно-політичний режим, який знаходиться під пануванням права і закону в суспільному житті, беззаперечному здійсненні правових норм всіма учасниками суспільних відносин, послідовній боротьбі з правопорушеннями та свавіллям в діяльності посадових осіб, в забезпеченні порядку та організованості в суспільстві.

2. Поняття, зміст і форми правопорядку

З законністю тісно пов’язано інше правове явище – правопорядок (правовий порядок). Поняття “правопорядок” широко використовується у діючому законодавстві, охорона правопорядку – найважливіша функція держави, але у вітчизняній науці поки що не відпрацьовано єдиного визначення цього поняття.

Найбільш поширений є погляд на правопорядок як на реалізовану законність, але подібна практика є не зовсім вірною. Дійсно, вказані явища тісно взаємопов’язані. В формуванні правопорядку законність виступає як основоположний принцип діяльності державних органів, посадових осіб і громадян. Але правопорядок не може складатися як наслідок одного принципу, навіть основоположного. Тому, більш точніше було б сказати, що правопорядок складається як результат реалізації всіх правових приписів відповідно з принципом законності. Основою правопорядку виступає не законність, а право. Законність – це умова правопорядку.

Звернемося до визначення слова “правопорядок”. Насамперед, правопорядок – це порядок, організованість, стабільність, тому правопорядок характеризує ступінь упорядкування суспільних відносин, виступає антиподом анархії, неорганізованості. Далі, правопорядок – це правовий порядок, стан суспільних відносин, який запрограмований правом. Правовий порядок можна розглядати як ціль правового регулювання, якою є створення за допомогою права і правових засобів такого порядку та такого урегулювання, суспільних відносин, які служать збереженню та зміцненню існуючого ладу. Але правопорядок не тільки ціль, а і підсумок правового уособлення - реально існуюча фактична урегульованість суспільних відносин.

Правопорядок – це основане на праві та законності організація суспільного життя, яка відображає якісний стан суспільних відносин на певному етапі розвитку суспільства.

Більш широке визначення категорії правопорядку дає професор Борисов В. В. Він розуміє правопорядок як об’єктивно обумовлений стан, властивість соціального життя, яке характеризується внутрішньою злагодою та урегульованістю системи правових відносин та зв’язків, які основані на реалізації демократичних, гуманістичних принципів і нормативних основ права та законності, прав, свобод та обов’язків всіх суб’єктів.

Хропанюк В. Н. рахує, що правопорядок – це система суспільних відносин, яка встановлюється в результаті точного та повного здійснення приписів правових норм всіма суб’єктами права.

Професор Рабінович П. М. визначає правопорядок як стан упорядкованості, організованості суспільних відносин, який складається за умов законності.

Основні принципи правопорядку:

Визначеність. Правопорядок базується на формально-визначених приписах, реалізація яких і забезпечує визначеність суспільних відносин.

Системність. Правопорядок не сукупність одиничних, розрізнених актів поведінки, різноманітних відносин. Це система відносин, яка основана на єдиній сутності права, формі власності, яка панує в суспільстві, системі економічних відносин та забезпечується силою єдиної державної влади.

Організованість. Правопорядок виникає не стихійно, а при організації діяльності держави, її органів.

Державна гарантованість. Існуючий правопорядок забезпечується державою, охороняється нею від порушень. Не випадково однією з основних функцій держави є охорона існуючого правопорядку.

Стійкість. Правопорядок, який виникає на основі права та забезпечується державою достатньо стабільний, стійкий. Спроби дестабілізації, порушення правопорядку запобігаються відповідними правоохоронними органами.

Єдність. Характер організації неоднаковий в різних сферах суспільного життя. Але правопорядок, який оснований на єдиних політичних та правових принципах, забезпечений єдністю державної волі та законності, один на території всієї країни.

Особливості правопорядку.

1. Правопорядок є стан упорядкування, організованості суспільного життя.

2. Це порядок, який передбачений нормами права.

3. Правопорядок виникає в результаті фактичної реалізації правових норм, перетворення їх в життя, є підсумком правового регулювання.

4. Він забезпечується державою.

В силу вказаних особливостей правопорядок можна охарактеризувати як порядок, який забезпечує стабільність суспільного життя та соціальний порядок. Оскільки він визначається правом і забезпечується державою, то закріплює найбільш важливі риси та сторони соціально-економічного ладу, систему пануючих у країні політичних відносин.

Таким чином, правопорядок включає в себе не тільки відношення людей в сфері громадського суспільства, але і організацію самої політичної влади (державу), яка базується на нормах права. На цю сторону правопорядку звернув увагу ще Цицерон: “Да і що таке держава, як не загальний правопорядок?”. Близький до того і Кант, який розглянув державу як “об’єднання безліч людей, які підпорядковані правовим законам”.

Інакше кажучи, держава є і важливіший елемент та необхідна умова правопорядку. З одного боку, держава, яка конституйована правом і функціонуюча в суворо визначених межах, складає важливішу ланку правопорядку. З іншого – вона владний суб’єкт, який забезпечує та охороняє правопорядок. Не випадково правове регулювання діяльності державних органів і посадових осіб здійснюється за принципом “Дозволено тільки те, що прямо дозволено”.

Правопорядок, таким чином, можна розглядати як єдність права і влади. Це порядок, при якому правове положення та взаємовідносини всіх суб’єктів суспільного, політичного та державного життя чітко визначені законами та захищені державного владою (правова держава).

Зміст правопорядку – це система правових і не правових структур, елементів і процесів, суттєвих властивостей та ознак.

Матеріальний зміст – це закономірності його виникнення, функціонування та розвитку, об’єктивні потреби в упорядкуванні суспільних зв’язків і процесів, реальні відношення з упорядкованою поведінкою їх учасників, взаємозв’язку з економікою, політикою, культурою та ідеологією.

Державно-правовий зміст – як сукупний і трансформований результат державної волі та інтересів всіх учасників правопорядку.

Юридичний зміст – це сукупний результат:

а) реалізованості права і законності, яка виявляється в матеріалізованому виразі поведінки всіх учасників правових приписів;

б) взаємозв’язаної державної системи правових відносин і зв’язків, реалізації суб’єктивних прав та виконання юридичних обов’язків учасників правопорядку;

в) упорядкування та урегулювання правових елементів, процесів, відносин та зв’язків.

Хропанюк В. Н. дає визначення змісту правопорядку як правомірної поведінки суб’єктів – така поведінка, яка урегульована нормами права та досягла цілей правового регулювання.

Під формою правопорядку розуміється внутрішня його структура, організація та оформлення змісту. Відображаючи його внутрішню структуру, зв’язки реального світу, вона виступає в якості способу його існування:

а) правове оформлення порядку – внутрішня організація (структура) та зовнішнє волевиявлення;

б) його існування у просторі – всі статичні елементи та характеристики, які відображені в нормах матеріального права;

в) його існування та функціонування в часі – розвиток, рух та зміни – всі динамічні процеси та характеристики, які відображені в процесуальному праві;

г) одиничні та конкретні проявлення в життя, певні форми поведінки учасників, які відображають вимоги змісту та оформлюють його.

Зміст і форма правопорядку знаходяться в єдності. В цьому джерело його життєвості та ефективності. Форма межи рухома та найбільш консервативна, стійка та стабільна. Але вона не пасивна сторона єдності. Вона організує та виражає зміст, домагаючись формалізації та дає йому якісну визначеність.

У структурі правового порядку виділяються наступні елементи:

1. Закріплена нормами права (в законах) правова структура суспільства, куди входять держава, її органи, організації та установи, недержавні утворення та міцні об’єднання, громадяни, які є суб’єктами права. Чітко визначається їх атрибутивний елемент: компетенція, повноваження, функціональне навантаження, співвідношення по юрисдикції та інші правові властивості та сфери можливих взаємодій. Все це оформляється правовим статусом учасників правопорядку, а також Конституцією, органічними заходами, статутами, угодами.

Звертаючись до правової структури сучасного українського суспільства, необхідно виділити наступні елементи. Україна, як ціле, всі законодавчі та судові органи, президентські структури, уряд, органи влади, державні організації, установи та підприємства; громадські організації та рухи, інші міцні об’єднання людей, громадяни України, іноземці та особи без громадянства.

В цілях створення міцної правової основи кожного елементу правопорядку державна влада (законодавець) повинен:

визначити чіткий перелік учасників правопорядку, їх сувору підлеглість (субординація) по юрисдикції та функціональному навантаженню, по правам та обов’язкам, по правовим властивостям і станом у всіх сферах їх взаємодії;

вказати на їх зв’язки та відносини, які підлягають правової регламентації та визначити процедуру та процес їх здійснення;

вибрати правові методи, засоби та форми їх регулювання, визначити нормативність всіх сторін у правопорядку, їх якісні характеристики.

2. Правові відносини та зв’язки, послідовність їх виникнення, розвитку, зміни та припинення, динамічний аспект взаємодії елементів структури та їх властивостей. В атрибутивний момент входять реалізованість прав та обов’язків, свободи та відповідальності особистості, гарантованість правових проголошень, фактичне та правове обґрунтування вчинків і ідей суб’єктів, індивідуальність та конкретність, формальна визначеність відносин і зв’язків, їх законність і справедливість.

Відмічені моменти одержують своє оформлення та вираз в нормах процесуального законодавства.

3. Атрибутивні моменти правопорядку виявляються широко, але насамперед в упорядкуванні елементів структури. Тут упорядковується та урегульовується все: учасники, їх відносини, зв’язки та властивості, методи регулювання відносин і поведінки людей, процедури та процеси виникнення та розвитку елементів.

Правопорядок необхідно відрізняти від близького, але не ідентичного йому явища – суспільного порядку, який як і правопорядок, характеризується організованістю, упорядкуванням суспільних відносин. Однак на відміну від правопорядку громадський порядок утворюється під впливом не тільки правових, а і інших соціальних норм: норм моралі, звичаїв і т.д.

Суспільний порядок – це стан урегулювання суспільних відносин, яке основане на реалізації всіх соціальних норм і принципів.

Суспільний порядок забезпечується переважно силою громадського впливу. Але це не означає, що його стан байдужий для держави. З одного боку, важливішою частиною суспільного порядку є правопорядок. З іншої – стан суспільного порядку обумовлює стан правопорядку.

Військовий правопорядок - складова частина загального правопорядку. Він формується на підставі загальних принципів права, відображає певні потреби життя суспільства, без яких воно не може нормально функціонувати.

Оскільки Збройні сили – це специфічна державна організація, спеціально призначена для ведення озброєної боротьби, то зміст її діяльності значно відрізняється від поведінки інших учасників суспільних відносин, які не входять в склад цієї організації. Цим пояснюється особливості та специфічні риси військового порядку.

Військовий правопорядок – це така система відносин, яка складається між суб’єктами військового права в результаті суворого і неухильного здійснення ними приписів військово-правових норм.

Особливості військового правопорядку:

1. Військовий правопорядок формується на підставі таких правових норм, які спеціально призначені для регулювання специфічних суспільних відносин, які виникають у сфері будівництва, життя та діяльності Збройних Сил. Ці норми містяться у різних актах військового законодавства.

2. Військовий правопорядок має специфічний зміст. Він включає тільки ті суспільні відносини, які виникають в процесі бойової підготовки військ, при несенні військовослужбовцями внутрішньої та вартової служби, за час виконання бойових задач у військовий час.

Складовою частиною військового правопорядку є порядок статутний, який уявляє собою систему взаємовідносин між військовослужбовцями, яка ґрунтується у відповідності з приписами військових статутів та порадників.

Військовий правопорядок складається на основі законності в результаті точної реалізації правових норм всіма військовослужбовцями, військовими посадовими особами та військовими організаціями. Він втілює в себе соціальну справедливість, рівність всіх перед законом, демократизм та інші принципові правові положення.

Дата добавления: 2017-02-01