Стратегический менеджмент 12 страница

за таких обмежень:

Р_о £ Р_к;

ЛП £ С₁;

ЛП £ С₂,

де Р_о — ціна реалізації товарів з урахуванням лізингових платежів;

Р_к — ринкова ціна товарів;

С — собівартість товарів (послуг);

ЛП — абсолютна величина лізингових платежів;

Д — очікувана (мінімально необхідна) дохідність виробництва;

С₁ — витрати на придбання об’єкта лізингу за умови одержання кредиту;

С₂ — витрати на придбання майна, що відповідає об’єкту лізингу, з допомогою звичайної операції купівлі-продажу.

Якщо наведені обмеження виконуються, то здійснення лізингової операції є економічно виправданим (ефективним). В іншому разі (передовсім за умови Р_о > Р_к) необхідно відмовлятися від практичної реалізації лізингової угоди або намагатися відшукати способи зменшення абсолютної величини лізингових платежів та інших витрат, зв’язаних із наданням лізингових послуг.

11.4. Формування та використання виробничої потужності підприємства.

Виробнича потужність підприємства характеризує максимально можливий річний обсяг випуску продукції (видобутку й переробки сировини або надання певних послуг) заздалегідь визначених номенклатури, асортименту та якості за умови найбільш повного використання прогресивної технології та організації виробництва.

Одиниці виміру виробничої потужності підприємств застосовуються різні залежно від характеру виробництва та галузевої підпорядкованості. Загальне правило таке: виробнича потужність визначається в тих одиницях виміру, в яких планується та здійснюється облік продукції, що виготовляється (послуг, що надаються). Здебільшого це натуральні або умовно натуральні вимірники за видами продукції (послуг). Для багатономенклатурних виробництв потужність може визначатися також вартісним показником усього обсяг продукції (послуг). У паспорті такого підприємства потужність позначають двома вимірниками: у чисельнику — натуральні показники за видами продукції; у знаменнику — загальний вартісний (грошовий) показник. На підприємствах окремих галузей (наприклад цукрової та молочної промисловості) виробнича потужність характеризується кількістю сировини, що переробляється за добу.

Наука та практика господарювання виокремлюють три види потужності підприємства: проектну, поточну (фактично досягнуту), резервну. Проектною є потужність, яка визначається у процесі проектування, реконструкції (розширення) діючого або будівництва нового підприємства; вона вважається оптимальною, оскільки склад і структура устаткування відповідають структурі трудомісткості запроектованої номенклатури продукції, і має бути досягнута протягом нормативного терміну її освоєння. Поточна (фактично досягнута) виробнича потужність визначається періодично у зв’язку зі зміною умов виробництва (номенклатури і структури трудомісткості продукції) або перевищенням проектних показників. При цьому обчислюють вхідну (на початок року), вихідну (на кінець року) та середньорічну потужність підприємства . Резервна потужність повинна формуватись і постійно існувати у певних галузях національної економіки: електроенергетиці і газовій промисловості — для покриття так званих пікових навантажень в електро- та газових мережах, надійного забезпечення енергоресурсами споживачів на період виконання ремонтно-аварійних робіт; харчовій індустрії — для переробки істотно збільшеного обсягу сільськогосподарської сировини, що швидко псується, у високоврожайні роки; на транспорті — для перевезення збільшеної кількості пасажирів у літні місяці; в машинобудуванні та інших галузях — для підготовки виробництва та освоєння випуску нових видів устаткування (агрегатів, приладів) і конструкційних матеріалів тощо.

Величина виробничої потужності підприємства формується під впливом багатьох чинників. Головним з них є:

●номенклатура, асортимент та якість продукції, що виготовляється;

●кількість встановленого устаткування, розміри і склад виробничих площ, можливий фонд часу роботи устаткування та використання площ протягом року;

●прогресивні техніко-економічні норми продуктивності й використання устаткування, зняття продукції з виробничих площ, нормативи тривалості виробничого циклу та трудомісткості продукції, що виробляється (послуг, що надаються).

Виробничі потужності підприємств обчислюються за відповідними галузевими основними положеннями, що відображають особливості конкретних галузей. Проте існують спільні для більшості галузей економіки методичні принципи розрахунку виробничих потужностей діючих підприємств, як-от:

Виробничу потужність підприємства визначають за всією номенклатурою профільної продукції. При цьому проводять можливе звуження номенклатури, об’єднуючи окремі вироби в групи за конструктивно-технологічною єдністю з визначенням для кожної з них базового представника. Решту виробів даної групи приводять до характеристик цього представника за допомогою розрахункового коефіцієнта трудомісткості.

Якщо підприємство випускає кілька видів різної продукції, то виробнича потужність визначається окремо для кожного виду виробів. Наприклад, на металургійних підприємствах (комбінатах) обчислюють окремо потужність доменного, сталеплавильного і прокатного виробництва.

За розрахунках потужності багатономенклатурних виробництв у грошовому виразі обов’язково додається виробнича програма підприємства, стосовно якої визначено потужність.

2 Виробнича потужність підприємства встановлюється, виходячи з потужності провідних цехів (дільниць, технологічних ліній, агрегатів) основного виробництва з урахуванням заходів для ліквідації вузьких місць і можливого внутрішньовиробничого кооперування. До провідних належать ті виробничі підрозділи підприємства, які виконують головні технологічні процеси (операції) і мають вирішальне значення для забезпечення випуску профільних видів продукції. Наприклад, для підприємств чорної металургії провідними виробництвами заведено вважати доменні, сталеплавильні та прокатні цехи; машинобудування та металообробки — механічні, складальні, ливарні й ковальсько-пресові цехи; цементної промисловості — печі з виробництва клінкеру; текстильної індустрії — прядильне і ткацьке виробництво.

За наявності кількох провідних підрозділів підприємства виробнича його потужність обчислюється за тими з них, які виконують найбільш трудомісткий обсяг робіт.

У розрахунки виробничої потужності підприємства включають: а)усе діюче і недіюче внаслідок несправності, ремонту та модернізації устаткування основних виробничих цехів; б)устаткування, що знаходиться на складі і має бути введене в експлуатацію в основних цехах протягом розрахункового періоду; в)понаднормативне резервне устаткування; г)понаднормативне устаткування допоміжних цехів, якщо воно аналогічне технологічному устаткуванню основних цехів.

Виробничу потужність підприємства треба обчислювати за технічними або проектними (не завищеними) нормами продуктивності устаткування, використання виробничих площ і трудомісткості виробів, нормами виходу продукції з урахуванням застосування прогресивної технології та досконалої організації виробництва. За браком таких норм можна використовувати власні розрахункові технічні норми, які враховують прогресивні досягнення значної кількості (20—25%) робітників однакових професій і ланок виробництва.

Для розрахунків виробничої потужності підприємства береться максимально можливий річний фонд часу (кількість годин) роботи устаткування. На підприємствах з безперервним процесом виробництва таким максимально можливим фондом часу роботи устаткування є календарний фонд (8760 годин на рік) за мінусом часу, необхідного для проведення ремонтів і технологічних зупинок устаткування. Для підприємств з дискретним процесом виробництва фонд часу роботи устаткування визначають, виходячи з фактичного режиму роботи основних цехів і встановленої тривалості змін у годинах з відрахуванням часу на проведення ремонтів устаткування, вихідних і святкових днів. У сезонних виробництвах фонд часу роботи роботи устаткування регламентується встановленим режимом роботи підприємства (за технічним проектом) з урахуванням забезпечення оптимальної кількості діб роботи окремих технологічних цехів (ліній).

У найзагальнішому вигляді виробничу потужність провідного цеху (дільниці) з виготовлення однорідної продукції (переробки сировини, виконання інших виробничих операцій) можна визначити за однією з таких формул

N_i = a_i T_p m (10.5)

або N_i = T_p m / t_i, (10.6)

де N_i — потужність і -го виробничого підрозділу підприємства;

a_i — продуктивність устаткування у відповідних одиницях виміру і -ої продукції за годину;

T_p — річний фонд часу роботи устаткування;

m — середньорічна кількість фізичних одиниць устаткування;

t_i — трудомісткість виготовлення одиниці продукції (переробки сировини, надання послуги в годинах).

Розраховується також технологічна спроможність (потужність) решти виробничих ланок підприємства (поряд з провідними цехами чи дільницями). Такі розрахунки необхідні для виявлення невідповідності між потенційними можливостями з випуску продукції (надання послуг) окремих виробничих підрозділів і забезпечення узгодженої технологічної пропорційності між взаємозв’язаними виробничими ланками. Ступінь відповідності потужностей різних структурних підрозділів підприємства визначають через розрахунок і порівняння коефіцієнтів суміжності, що характеризують співвідношення потужностей провідного підрозділу та решти виробничих ланок.

Визначення виробничої потужності підприємства завершується складанням балансу, що відбиває зміни її величини протягом розрахункового періоду і характеризує вихідну потужність (N _вих). Для цього використовується формула

N _вих = N _вх + N _отз + N _р ± N _на – N _в ,

де N _вх — вхідна потужність підприємства;

N _отз — збільшення потужності протягом розрахункового періоду внаслідок здійснення поточних організаційно-технічних заходів;

N _р — нарощування виробничої потужності завдяки реконструкції або розширенню підприємства;

N _на — збільшення (+) або зменшення (–) виробничої потужності, спричинене змінами в номенклатурі та асортименті продукції, що виготовляється;

N _в — зменшення виробничої потужності внаслідок її вибуття, тобто виведення з експлуатації певної кількості фізично спрацьованого та технічно застарілого устаткування.

Установлення й регулювання резервної виробничої потужності підприємства здійснюється з допомогою розрахунків необхідної необхідної кількості резервних агрегатів (груп устаткування) та обгрунтування розмірів експериментально-дослідних виробництв. Зазвичай величина резервних потужностей для покриття пікових навантажень не перевищує 10—15%, а для підготовки та освоєння виробництва нових виробів — 3—5% загальної потужності. При цьому треба враховувати, що резерв виробничої потужності передбачається, головне для підприємств, що вже досягли рівня використання поточної потужності не нижче за 95% і випускають понад 25% нової продукції.

У практиці господарювання рівень використання виробничої потужності діючого підприємства визначається двома показниками:

1) коефіцієнтом освоєння проектної потужності (співвідношення величин поточної і проектної потужності);

2 ) коефіцієнтом використання поточної потужності (співвідношенням річного випуску продукції та середньорічної її величини).

Нині в Україні рівень використання виробничих потужностей підприємств у більшості галузей економіки і передовсім у промисловості становить менше за 50%, а проектні потужності, як правило, своєчасно (у нормативні строки) не освоюються. Способи ефективнішого використання виробничих потужностей такі самі, як і використання основних фондів підприємства (див. розд. 5.4 цього підручника). Варто лише наголосити, що для докорінного поліпшення рівня використання наявних потужностей для переважної більшості підприємств потрібно якомога швидше подолати спад виробництва, стабілізувати й поступово нарощувати обсяги виробництва конкурентоспроможної продукції, яка є і завдяки цьому користується попитом на вітчизняному та світовому ринках.

Питання для самоконтролю

1. Техніко – технологічна база виробництва

2. Складові й тенденції розвитку техніко – технологічної бази виробництва

3. Дефінція технічного розвитку та оцінка технічного рівня підприємства

4. Основні етапи і планування технічного розвитку підприємства

5. Суть і види лізингу

6. Організаційно-правові основи здійснення лізингових операцій

7. Витрати на надання та ефективність лізингових послуг

8. Поняття, види та чинники формування виробничої потужності

9. Методичні принципи розрахунку виробничої потужності

10 Використання виробничої потужності

Рекомендована література:

Л₁ 45-57, Л₃ 69-78, Л₈ 39-46, Л₁₂ 62-75

Тема 12. Регулювання, прогнозування та планування діяльності (2 години)

1. Сутність планування та різновиди планів підприємства

2. Принципи, організація і методи планування

3. Тактичне планування виробничої діяльності підприємства

4. План виробничої діяльності

12.1. Сутність планування та різновиди планів підприємства

Планування – це вид управлінської діяльності (функція управління), пов’язаний із складанням планів підприємства та його окремих підрозділів. Плани містять перелік того, що повинно бути зроблене, визначають послідовність, ресурси і час виконання робіт, необхідних для досягнення поставлених цілей.

Численні дослідження зв’язку між плануванням та результативністю діяльності підприємства показали, що планування на підприємстві, зазвичай, означає вищі доходи, більші прибутки та загальне поліпшення фінансово-економічного стану підприємства. Основні причини необхідності планування можна сформулювати наступним чином:

- планування забезпечує координацію зусиль і править орієнтиром як для управлінського персоналу, так і для рядових працівників. Коли весь персонал розуміє, куди рухається підприємство і що вони мають зробити для досягнення цілей, можна значно ефективніше координувати і стимулювати діяльність колективів підрозділів з досягнення цілей;

- планування спонукає керівників і весь персонал передбачати зміни, реагувати на них належним чином, враховувати наслідки змін;

- планування зменшує дублювання управлінських функцій і робіт, допомагає заздалегідь встановити необхідність в ресурсах і намітити джерела їх отримання за плановими періодами;

- розроблені в процесі планування цілі стають базою для здійснення функції ефективного контролю. За наявності істотних відхилень досягнутих результатів від планових можна вдатися до коригування діяльності окремих ланок підприємства і досягти кращих кінцевих результатів.

Протягом існування командно-адміністративної системи в СРСР діяла струнка система п’ятирічних і деталізованих річних планів підприємств. Основним методом їх розробки був баланс і носили вони суворо директивний характер. Реформою 1965 року в країні почав здійснюватися перехід до економічних методів управління і на перше місце в діяльності підприємств був поставлений прибуток, в результаті чого країна досягла значних успіхів в економічному розвитку. Однак, уже наприкінці 80-х років темпи економічного зростання почали уповільнюватись. Початок 90-х років – поступовий перехід до ринку і розвал СРСР – можна характеризувати як закінчення ери директивної системи планування.

В процесі ринкових перетворень і створення в Україні самостійної моделі економіки відбулися зміни і в системі планування. На жаль, ці зміни переважно полягали в послабленні ролі планування на усіх рівнях народного господарства. Розвиток ринкових відносин не заперечує планування, а тільки переміщує цю роботу у первісні виробничі ланки. Успішно працюючі підприємства здійснюють не тільки стратегічне планування, а і детально розробляють тактичні і оперативні плани по кожному підрозділу, по кожному окремому робочому місці. У країні в цілому теж зберігається необхідність планування і його не можна замінити невидимою регулюючою рукою ринку. Так, держава повинна обов’язково планувати стратегію свого економічного розвитку, розробляти великі соціальні, екологічні і науково-технічні програми, формувати і розподіляти бюджет країни, планувати витрати на охорону здоров’я, освіту, оборону та інші цілі.

Сучасне планування внутрішньовиробничої діяльності можна уявити як розробку варіантів бажаного майбутнього стану підприємства і знаходження шляхів більш ефективного наближення до нього.

Таким чином, планування на підприємстві – це процес безперервної творчої діяльності у напрямку організації виробництва і реалізації тих видів продукції і послуг, які користуються попитом у теперішній час і в довгостроковій перспективі, встановлення найважливіших економічних і соціальних цілей його розвитку, пошуку найкращих технічних засобів і організаційних способів вирішення перспективних цілей і задач. Загальним підсумком будь-якої планової діяльності на підприємствах усіх форм власності є проекти планів, які мають різноманітні назви: комплексний план соціально-економічного розвитку, стандарт-план, замовлення-наряд, бізнес-план та ін., що характеризують свій особистий об’єкт планування та систему конкретних показників подальшого розвитку цього об’єкту. Конкретними об’єктами планування на підприємстві виступають такі окремі сфери діяльності, як виробництво, маркетинг, розробка нової продукції, постачання, продаж, фінанси, праця та ін.

Планування на підприємстві все тісніше пов’язується із маркетингом і менеджментом, і являє собою складову частину економічної системи, її основним регулятором. Взаємодіючи на мікрорівні з маркетингом, організацією виробництва, управлінням підприємством, внутрішньо­виробниче планування дозволяє знаходити відповіді на такі фундаментальні питання, які визначають основну сутність планування:

1. Яку продукцію, товари чи послуги слід виробляти підприємству?

2. Скільки продукції, товарів чи послуг підприємству вигідно виробляти і які економічні ресурси слід для цього використовувати?

3. Як цю продукцію треба виробляти, яку технологію використовувати і як організовувати виробництво?

4. Хто буде споживати вироблену продукцію, за якими цінами її можна продавати?

5. Як підприємство пристосовується до ринку і як воно буде адаптуватися до внутрішніх та зовнішніх змін ринку?

Усі різновиди планів підприємства можуть бути систематизовані за багатьма класифікаційними ознаками. Наприклад: типам цілей, змістом планів, рівнем управління, терміном дії, сферам застосування, стадіям розробки, ступенем точності тощо.

За типами цілей планування може бути стратегічним, тактичним і оперативним. У процесі планування переслідують три основних типи цілей:

- ідеали, котрі не вважаються досяжними, але до яких передбачається наближення у плановому періоді або за його межами;

- цілі або віхи, до яких передбачається наблизитися в рамках планового періоду або котрі можуть бути досягнуті пізніше;

- задачі, які необхідно вирішити у межах планового періоду.

Стратегічне планування включає вибір і обґрунтування засобів, задач і цілей для досягнення раніше встановлених або традиційних для підприємства ідеалів. Такими стратегічними ідеалами можуть бути економічне зростання, розвиток людського потенціалу, періодичне оновлення продукції, розширення ринків збуту. Таке планування найчастіше буває довгостроковим.

Тактичне планування, яке у практичній роботі ототожнюють з поточним плануванням, полягає в обґрунтуванні задач і засобів, необхідних для досягнення раніше встановлених або традиційних цілей.

Оперативне (оперативно-календарне) планування являє собою вибір засобів вирішення задач, котрі поставлені або встановлені вищим керівництвом, а також є традиційними для підприємства. Таке планування буває, зазвичай, короткостроковим.

Останнім часом чимало виробничих підприємств почало використовувати для планування своєї діяльності річні бізнес-плани, які являють собою комплексний достатньо деталізований документ, що поєднує в собі елементи оперативно-календарного, тактичного і стратегічного плану. Такі бізнес-плани отримали назву корпоративних. Корпоративні бізнес-плани розробляються за функціональним принципом і передбачають розрахунок планових показників за усіма напрямами виробничо-господарської діяльності підприємства та усім його ланкам.

За змістом планів виділяють такі їх різновиди, як плани створення і освоєння нової продукції, техніко-економічні, оперативно-виробничі, організаційно-технологічні, постачальницько-збутові, фінансово-інвестиційні, бізнес-плани та ін. Кожен із вказаних різновидів планів передбачає свою систему планових показників, котрі характеризують специфічні особливості конкретної сфери діяльності підприємства.

Нарівні з категорією "план" широке розповсюдження мають декілька споріднених категорій, таких як − "прогноз", "захід", "програма", "концепція". Маючи загальну економічну природу, кожна з них часто виступає як складова частина прогнозу чи плану, але в той же час зберігаючи свою самостійність.

Прогноз являє собою систему науково обґрунтованих уявлень про можливі стани об’єкту у майбутньому, про альтернативні шляхи його розвитку.

План – документ, який містить систему показників та комплекс різних заходів щодо вирішення соціально-економічних завдань.

Захід – намічена до реалізації конкретна міра впливу для вирішення поставленої задачі.

Програма – документ, що являє собою пов’язаний за ресурсами, виконавцям і строкам здійснення комплексу соціально-економічних та інших завдань і заходів, направлених на вирішення визначеної проблеми.

Концепція – керівна ідея, загальний задум, тобто основний шлях, яким треба іти для досягнення поставленої цілі у прогнозі, плані чи програмі.

12.2. Принципи, організація і методи планування

Принципи планування визначають зміст усієї планової діяльності на підприємстві. Правильне і комплексне їх дотримання створює вагомі передумови ефективної роботи підприємства і зменшує можливість отримання негативних результатів планування.

Основоположним принципом планування є принцип альтернативності, який вимагає проведення багатоваріантних планових розробок (альтернатив). Відповідно до цього принципу, за основу повинен бути покладений найкращий варіант з двох або декількох можливих. Даний принцип виходить із сутності планування і пов`язаний з можливостями розвитку виробничо-господарської діяльності підприємства за різними траєкторіями.

Принцип системності передбачає, що процес розробки та обґрунтування будь-якого планового рішення повинен відштовхуватися від визначення загальної мети системи і підкоряти діяльність усіх підсистем підприємства досягненню цієї мети. Принцип дозволяє розділення будь-якої системи на множину підсистем і створення системи показників та використання методів і моделей, які б відповідали змісту кожного об`єкта.

Неперервність економічного розвитку, удосконалення технології і організації виробництва на основі науково-технічного прогресу обумовлює дотримання принципу неперервності планування. Цей принцип означає підтримування неперервної планової перспективи, взаємопогодження планів різного часового аспекта, своєчасне коригування планів відповідно до змін у зовнішньому та внутрішньому середовищі підприємства.

Принцип цілеспрямованості та пріоритетності вимагає, щоб кожен план носив цільовий характер, тобто був спрямований на досягнення визначених цілей, а в якості пріоритетів виділялися проблеми, від вирішення яких залежить ефективний розвиток підприємства. Дотримання цього принципу дозволяє зосередити ресурси на головних напрямках підвищення ефективності функціонування підприємства.

У тісному зв`язку з принципами цілеспрямованості та пріоритетності реалізується принцип комплексності, який передбачає зв`язок показників об`єкта планування з іншими пов`язаними об`єктами, процесами та явищами.

З метою забезпечення найбільш ефективного функціонування об`єкта планування необхідно дотримуватися принципу оптимальності, що означає вибір найкращого, найбільш ефективного варіанту плану із усіх можливих.

Збалансований і пропорційний розвиток підприємства та його підрозділів можливий при врахуванні у процесі розробки планів принципу збалансованості і пропорційності. Його сутність полягає у балансовій ув`язці планових показників та встановленні раціональних пропорцій розвитку підрозділів, використання ресурсів, формування активів та в інших сферах діяльності підприємства.

У тісному зв`язку із зазначеними принципами повинен реалізовуватися принцип соціальної орієнтації, який вимагає забезпечення пріоритетності у вирішенні соціальних проблем і, насамперед, проблем споживачів продукції чи послуг підприємства та працівників самого підприємства.

Принцип участі означає, що максимальна кількість працівників підприємства стають учасниками планової діяльності незалежно від їх посади і змісту основних функцій і робіт, які вони постійно виконують. При цьому члени колективу підприємства отримують більш глибоке розуміння цілей і задач підприємства, а також проблем, що знижують ефективність його діяльності. Плани підприємства та його підрозділів, розроблені при участі рядових працівників, стають їх особистими планами. Втілення принципу участі у плановій роботі зміцнює командний дух, дає можливість працівникам розвивати себе як особистість.

Організація планової роботи на підприємстві залежить від його розмірів, організаційного типу виробництва, особливостей продукції (робіт, послуг) та інших факторів. На невеликих підприємствах не існує глибокого розділення управлінських функцій і вищі керівники самостійно визначають усі деталі планової роботи і практично самі здійснюють розробку планів.

На середніх і великих підприємствах і фірмах використовують три схеми організації роботи з складання планів: зверху вниз за ієрархічними рівнями структури підприємства; знизу вверх; зустрічне планування.

Організаційно планування на більшості великих і середніх підприємств здійснюється централізовано за схемою “зверху вниз”. При такому підході планові стратегії у вигляді цілей, задач, основних напрямків та головних господарських завдань розвитку підприємства та механізмів їх реалізації розробляються на вищому рівні управління. Потім цілі, задачі і показники за мірою просування на нижчі рівні організаційної структури підприємства включаються до планів підрозділів уже в більш деталізованій формі. Після узгодження планових завдань з конкретними виконавцями плани остаточно затверджуються керівництвом підприємства.

При організації планової роботи знизу вверх за рівнями управління планування здійснюється від планів робочих місць, бригад, дільниць та інших нижчих підрозділів до загального плану підприємства шляхом погоджень, поєднання та корегувань. Така схема вважається децентралізованою.

Зустрічне планування поєднує обидві попередні схеми і усуває недоліки кожної з них. У процесі планування зверху вниз здійснюється попереднє планування за головними цілями і складання загального плану підприємства. При цьому на більш низьких рівнях управління здійснюється конкретизація цих планів. Потім починається зворотній хід планування знизу верх і у план включаються більш ефективні рішення і усуваються розбіжності між окремими частинами об`єкту планування. У деяких ситуаціях може бути здійснений багатократний процес погоджень плану.

У виробничих підрозділах підприємств функції планування найчастіше виконують служби оперативно-календарного планування і контролю. Їх завдання – складання планів виробництва на кожну зміну, добу, неділю, місяць, квартал, рік з урахуванням загальних цілей і обмежень, а також організація і контроль виконання планів.

На підприємствах України використовують наступні методи планування: балансовий, нормативний та математико-статистичний. Балансовий метод передбачає погодження ресурсів, які має або буде мати підприємство, і потреб у них впродовж планового періоду. Цей метод реалізується через складання системи балансів – матеріально-речових, вартісних і трудових. Баланси являють собою двохсторонню бюджетну таблицю, у лівій частині якої відображаються джерела ресурсів, а у правій – їх розподіл.

Дата добавления: 2014-01-04