Українські митці другої половини ХІХ – початку ХХ ст

Геніальна творчість Т.Г.Шевченка – поета, художника. Здобув загальні знання в літературі, історії, філософії, а особливо старався пізнати основи мистецтва. Те, що Тарас Гигорович писав про мистецтво у своїй повісті "Художник", чи в "Щоденнику", дає найкраще свідоцтво про його начитаність у ділянці мистецтвознавства та естетики.

Першими вчителями Шевченка були, як знаємо з його спогадів, "сільські Апеллеси", здебільшого народні малярі. У п'ятнадцять років Т.Г.Шевченко працює у майстерні вільнюського професора Рустема, згодом у варшавського маляра Лямпі. Потрапивши в Петербурзі до цехового маляра Ширяєва (1830 - 1831 рр.), заходить до Літнього саду, щоб там зрисовувати декоративні різьби. Щасливим випадком Тарас Григорович знайомиться із земляком І.Сошенком, який розвиває його мистецький потенціал. У квітні 1838 року – Т.Г.Шевченку надають вольну. Поступає до Академії мистецтв, до майстерні знаменитого артиста-маляра Карла Брюллова.

В академічний період ним були створені композиції на побутову тематику: акварель "Циганка-ворожка" (1841), олійні картини "Катерина" (1842), "Селянська родина" (1843) і "На пасіці" (1843), а також багато сепій.

У "Циганці-ворожці" подається бувальщина, як молода дівчина вирішила вдатися до гадання циганки щодо майбутньої своєї долі. Митець дає досить виразну характеристику і довірливій простодушній дівчині та балакучій ворожці. З подвійним почуттям остраху і надії, навіть боячись глянути на свою "пророчицю", чекає чорнява красуня на її "вирок". Композиція злагоджена за принципом замкненого об'єму. Стовбур, гілка і брама створюють своєрідне облямування для сцени. Простір будується за двох перспективних систем - лінійної і планової, але перехід над ними органічний, природний. У моделюванні постатей переважають круглясті форми з м'яко окресленими силуетами і ніжними пластичними складками вбрання. Складки сорочки дають можливість відчути тонкість тканини, її білизну.

В "Катерині" (1842) - риси традиційної української народної картини. Від народної картини є подача краєвиду, атрибути побуту, компонування постаті селянина, в якому спостерігається подібність до Козака-мамая. Тарас Шевченко береться за обдуману раніш тему своєї картини про долю українки-покритки, тему, детально розроблену й доведену до викінченості. У поемі "Катерина": непорочну сільську дівчину - втілення природної щирості й самовідданості "мало-росов" - москаль збезчестив і, коли окупаційний його ескадрон передислоковувався в інші регіони імперії, покинув напризволяще, під акомпанемент глузливих кпин москальської салдатні. Прикметним ідейним водорозділом композиції -"між і між" - виступає з-за стіжка прикордонний верстовий стовп, так би мовити, попри Україну (т. зв. "Малоросію") й Росію (т. зв. "Великоросію").

Тарас Шевченко ще студентом проголошує шлях майбутнього поступу українського малярства - і цим, суто національним маніфестом і вивершилася його "Катерина". Вона, з одного боку, поклала край тиражованому потоку тем з вилощеної греко-римської історії та історій інших нетутешніх народів, з другого боку, відкривала можливі шляхи "вторгнення вітчизняної історії" в царину мистецтва. В Тарасовій картині запанував дух національного самоусвідомлення, спрокволого спротиву чужоплемінному насильству, а, таким чином, "від противного" - утвердження етноідеалів. У "Селянській родині" і "На пасіці" Т. Шевченко звернувся до теми, яку оспівав і в поемах та віршах, - до теми раювання українського народу. Раювання - це ідеальний стан буття українців у Всесвіті, - прагнення будувати навколо себе, на своїй геотериторії подобу Світила-Ра (Свій Рай) визначає основоположні напрямні плину української нації. Образи-ідеали раювання масово зафіксовані в українському мистецтві, фольклорі, національних вірах. З українських мистців прагнення до раювання найсильніше проявило себе у мисленні Тараса Шевченка.

Серія гравюр Т. Шевченка з "Живописної України" (1844) - хоч сам альбом дуже велика рідкість - досить відома з репродукцій. Одна гравюра - історичного змісту ("Дари в Чигирині"), одна - казкова ("Москаль і смерть"), дві - побутового ("Судня рада" і "Сватання") і два краєвиди - "Видубицький монастир" і "В Києві". Всі гравюри свого часу викликали дуже прихильну критику й тепер ціняться не тільки як твори Т. Шевченка, але й як майстерні твори граверного мистецтва: вони майстерно виконані, прекрасно скомпоновані й визначені гарним розподілом світла й тіні. Загалом же в "Живописній Україні" втілилася узагальнена серія художньої націології.

Шевченко уникав великих академічних полотен і його творчість найкраще виявилась у невеликих інтимних речах. Правда, він не уникав і більших образів олійними фарбами (відома "Катерина"), але особливу малярську славу йому здобули портрети - як елегантні жіночі й повні індивідуальності чоловічі. Окрему групу в творчості Шевченка займають його автопортрети. Вони такі різноманітні - від молодечих портретів у Петербурзі і квітучих мужніх портретів, роблених в Україні, до цілої серії автопортретів на засланні. Ми повинні бути вдячними Т.Г.Шевченкові за те, що він залишив нам серію - мальовану автобіографію.

Національно-визвольні мотиви в його мистецькому доробку (в малярстві, графіці, акварелях, мідеритах, офортах) пронизують усю творчість геніального мистця: "Вдовина хата на Україні" (1843 - 1844), "Кара шпіцрутенами" в солдатськім Сибіру (1856 - 1857), "Державний кулак" (1856). У імперськім "кулаці" Тарас Шевченко законцептував, як ніхто у світовому малярстві, колосальної сили згустковий образ поневолювача націй - імперської Росії.

Після заслання в Петербурзі, Шевченко інтенсивно працює над офортами, за які одержує звання академіка. Портети-гравюри Т. Шевченка - це твори великої мистецької умілості і як портрети (трактуванням облич із мальовничим та психологічним опрацюванням) так і визначні граверською технікою виконання. До того треба додати, що в мистецтві гравюри Т. Шевченко найбільше вчився на творах Рембрандта й особливо великих успіхів досягав у передачі світла та освітлення й розподілі світла та тіней.

Тарас Шевченко визначив напрямні рідного красного письменства й образотворчого мистецтва. Це по Шевченку протрасувалась аж до наших днів патріотична лінія художнього мислення Л. Жемчужникова, О. Сластьона, С. Васильківського, Г. Ткаченка. Він постає перед українством як його речник, виразник усієї нації ("і мертвих, і живих, і ненарож-денних"), висловлювач національних мрій, прагнень, сподівань, пробуджувач, будитель, визволитель національного духу. Побачить суцільний потік нації, душі усіх тих, які були, які є, і які ще будуть у нім, - це спалах національного смолоскипа, озаріння генія. Шевченко (і в малярстві, і в графіці, і в поезії) заговорив від імені нації, і голосом нації.

Дата добавления: 2013-12-14